В шибку вікна стукала вишня, хизуючись своїми стиглими плодами. Невже надворі літо. Сергій заплющив очі, голова несамовито боліла, як і вчора, як і позавчора. Декілька днів тому його виписали з лікарні. Додому - вмирати. Ну це на краще, дім є дім. Та й людям він звітність не погіршить. «Безнадійний. Рак», - випадково почуті слова лікаря, змінили все його життя, розділило на «до» і «після». Учень випускного класу, мрійник і бешкетник – за кілька місяців перетворився на пасивний кістяк, обтягнутий шкірою земляного кольору. Майже весь час він перебував в полоні безпам’ятства, приходячи на короткий час до тями, щоб знову поринути в світ, де нема нічого.
- Як ти, сину? - До кімнати зайшла мати.
- Нічого, сьогодні краще, - він знав, що мати йому не вірить, але що він міг казати.
- Зварити вареників з вишнями?
- Зваріть.
- Там до тебе дядько Петро прийшов. Каже поговорити хоче.
- Мамо, може скажете, що я сплю, - Сергій важко переносив візити. Друзі, знайомі, всі залишились там – «до»….
- Він вже другий раз приходить.
- Гаразд.
Мати вийшла тихенько, причинивши двері. Голова нещадно боліла: здавалося, що в ліву скроню закручували розпеченого шурупа, а в лоба хтось щодуху гамселив зсередини. Навіть за кожен рух руки, доводилось розраховуватись нападом болі, та запамороченням.
Зайшов дядько Петро нестарий, але вже сивий чоловік з обвітреним обличчям та зморшками навколо очей. Точнісінько; хлібороб з радянських плакатів. Він жив по сусідству і Сергій добре його пам’ятав, ще з того свого життя, «до»…
- Доброго дня, заходьте, дядьку Петре.
- Доброго,- дядько зам’явся, дивився на Сергія і мовчав.
- Що? Я дуже змінився?
- Так, - дядько сів на стілець, поклав руки на коліна і почав уважно їх роздивлятися. - Я не знаю з чого почати, - мовив він нарешті. – Та це неважливо. Ти ж знаєш, коли я служив в армії, то потрапив в Афган, - продовжив він. – Там прийшлось повоювати… та яке там воювати, першого ж дня «Урал», в якому нас везли, підірвався на міні, з усіх вижив тільки я. Прийшов до тями вже в госпіталі, в Ташкенті. Лікарі поставили хрест на мені: в череві нічого цілого не залишилось. Чекали, коли помру. Тоді і завітав до мене дід Гнат, земляк, з сім’ї розкуркулених. Він приніс цю річ, - дядько зняв з шиї кулон на звичайній нитці. – Сказав, що коли зустріну того, куму вона буде потрібніша, щоб віддав, - з цими словами він нахилився і повісив кулона на шию Сергія. Простий рух - підняти голову, щоб дати змогу нитці опинитися на шиї, викликав новий напад болю. Сергій закрив очі, звично затримав дихання, чекаючи поки вгамується біль.
- Коли зустрінеш того, кому вона буде потрібніша – віддаси, - мовив дядько. - Вже піду… не буду заважати.
Сергій чув як дядько Петро розмовляв, з матір'ю та сестрою в сусідній кімнаті. Як до хати зайшла Галина Миколаївна - дільнична медсестра. Йому не хотілося ні думати про щось, ні чекати чогось, ні сподіватись на щось.
- Ну, що тут наш козак? Доброго дня, - до кімнати зайшла медсестра.
- Доброго дня, - відповів Сергій, не відкриваючи очей.
Сергій не відкрив очей ні тоді, коли медсестра зробила укол, звично в ногу, щоб не турбувати, ні коли вона, склавши свій інструмент, вийшла, ні коли мати занесла вареники. Медикаменти робили свою справу, він провалювався в той стан, коли біль не зникала, ні, вона, ніби відокремлювалася від нього, ставала десь тут, поряд, але таки окремо. Приходило оніміння, даруючи безпам’ятство – спокій.
Він прокинувся, саме прокинувся, а не прийшов до тями, від голоду. Майже забуте відчуття. Ранок. Незвично яскраво світить сонце. На столі стоять вчорашні вареники, трішки присохли, але надзвичайно пахучі. Сергій рвучко сів в ліжку, простягнув руку і схопив вареника. І завмер з переляку, очікуючи покарання за свої рухи. Болю не було. В голові відчувалась якась порожнеча - відлуння від болю. Величезна слабкість в тілі. Та ще хотілося їсти. Здавалось, йому ніколи так не хотілось їсти як тепер. Він вкусив вареника - незвичайно смачного та солодкого. Мама завжди замість цукру клала мед. Солодкий сік тік по руках, а він не помічав цього…
- Мамо, дядько Петро помер. Вчора все було добре. А сьогодні прокинулись, а він вже холодний. Вже швидка там і дільничний, - почувся голос молодшої сестри в сусідній кімнаті.
- Ой лишенько! - Сплеснула в долоні мати. – Він же вчора до Сергія приходив, поговорити. Як же це так?
- Мам, а як там Сергій? – спитала сестра.
- Спить ще, - зітхнула мати. – Ти йому нічого не кажи. Я зараз піду до сусідів, може чим допомогти треба.
Сергій взяв кулон в руку і притиснув до грудей. «Коли зустріну, кому буде потрібніший, обов’язкову віддам. Чуєте, дядьку Петре? Обов’язково!».
