Кажуть, що з керниці видко зорі навіть удень. Я собі уявив, що то так само, як у льорнета подивитися. В до-о-овгу таку трубу. Підзорна, називається, та труба. Певно тому, що під зорями вона зроблена і під зорями в неї дивляться ті, хто стоять чи ходять, то теж під зорями. А як то з керниці? Певно, що вона тому така глибока, щоб добре з неї було видко зорі…
Щоразу коли’м брав з керниці воду, то пускаючи донизу відро з прив’язаним до вічка великим кавалком заліза для тягару, завжди дивився, як паде те відро додолу. Воно, як би прощалося зі мною. Корба ся крутила з шаленою силою, навіть зі злістю якоюсь, певно заздрила мені, а може відрови, що побачить зорі удень? Довгою була дорога в горлі керниці. Довго крутилася корба і так само довго падало відро...
Я уявляв себе у тім відрі малим таким, що тримається за край руками і визирає перестрашеними очима на все, що вдзрить у ту мить того свого падіння. І в животі моєму робилося так якось млосно, що ледь дочекавшись плескоту води на долі керниці від впалого відра, я вже біг до віходка, а там вже цілком інша історія…
Тягти відро догори було теж інакше. Крутячи корбу, ти не бачиш самого відра, лишень чуєш як час од часу воно зачепить камінну стіну керниці і якось дивно завиє, аж корба труситься, певно тішиться, або сміється... Ген там, в самому низу, плесо керниці плямкне-хляпне, знову обійнявши вирвану з неволі, поцуплену відром свою воду назад. І вода там одразу стає цілою і єдиною, як колись.
Керниця тримає свою воду у своїй владі. І щоразу, коли хто бере ту воду відром і витігає догори, то якусь частину тої відібраної води, а таки повернеться назад. Чи то перел’ється через край відра, від того, що відро вдариться до стіни, чи цямрини, чи вже тоді, коли підхопиш його рукою і витягаєш з середини керниці, щоб перелити в яке інше чи що інше… Втікає вода назад. Завжди втікає… Бо не терпить неволі...
Може тому така глибока та керниця, що вода не хоче виходити силоміць на поверхню. Певно думає собі, що ми тут і так маємо багато джерел, та потоків з річками і не вміємо себе відповідно поводити з нею, з водою. Бруднимо її всілякими брудами, фарбами, замішуємо в муці, в піску й цементі та всілякому пороху, перетворюючи ті порохи у болота… Так, як би мало того болота було по тих лісах.. Ні, ми ще виливаємо воду на сухі поля. На сухі запорошені вулиці в містах. Лиємо у труби, кип’ятимо і просто випаровуємо в різних електровнях, вугільних чи атомних.
Якщо так подумати собі, то ми, Люди, чинимо такі страшенні тортури тій воді, що ніц дивного, що вона тікає від нас. І скоро таки втече назавжди...
Ще тоді, малим хлопцем, мені подумалося, що вода є живою. Відколи пішов до школи і вчителі розповідали про живих істот на Землі, що в кожній живій істоті є вода, що наше людське тіло складаєся на вісімдесят процентів з води. Ну, що тут ще скажеш? Вода є життям. Ану спробуйте без води? Без їди можна якось перебути і тиждень, навіть з два… А от без води ніяк. Людина вмре за день.
Тому ми копаємо ті керниці. Тому так глибоко, бо чиста, незаймана вода тікає від нас. Тому ми хворіємо, що не цінуємо те, що маємо. А маємо тої води досхочу, але копаємо і крутимо буром по нові й нові керниці. Захланні ми є люди. Всього нам замало.
Зорі на небі відкриті нам усім і подаровані від самого народження, а ми хочемо їх побачити ще й у день. Тому і копаємо керниці не тільки для того щоб води набрати, а ще й для того, щоб удень бачити зорі не небі… Певно що так. Побачити зорі удень не кожен може…
Я собі раз так вигадав, що коли скоро викрутити корбою відро з керниці, то ще можна уздріти ті зорі й у відрі. Крутив, як вар’ят, тую корбу. Так шалено… Але… Жодного разу не витягнув ні одної… Думав навіть самому полізти у тую керницю, на сам діл, але завжди перестрашено втікав до віходка.
Чомусь то воно так тогди було і так запам’яталося мені на все життя.
