Воно опускається мені прямо під ноги. Море із туману. Густого і сірого. За ним практично не видно, де закінчується скеля і починається шлях у безодню. Крижаний вітер пробирає до кісточок. Але тільки у цьому страшному місці я нарешті можу бути сама собою. І думати, і згадувати…
Ми схожі з цим північним вітром. Я теж безжальна. Адже я знищила Марійку, дівчинку із сонячною посмішкою…
Інколи я бачу її увісні. Вона свариться, але частіше мовчить, і в цьому мовчанні стільки докору, що я починаю плакати. Той закордонний паспорт, випадково потрапивши мені до рук, не просто подарував другий шанс, він кардинально змінив моє життя. Тоді я вірила, що в кращу сторону… Нова гра, за новими правилами, на чужій території. Я поїхала, забравши із собою частинку, якої, як виявилось згодом, не замінити.
Коли я повертаюся, мене завжди тягне сюди, як злочинця на місце скоєного ним злочину. Місце, де сім років тому я сказала Марійці: «Відтепер тебе звуть Мері».
Опиняючись тут, я часто думаю про нього. Я втекла від Ігора і цього жалюгідного животіння, яке тримало мене залізними кліщами. Але від себе так і не змогла.
- Ми тут нікому не потрібні. Ми нічого не досягнемо. Ми ніколи не виберемося із цього багна! – кричала я.
- Трішки зачекай, - просив він. – У нас ще все попереду.
Він говорив довго і наполегливо, але я чула тільки себе. Загалом, як завжди.
Тепер Ігор на обкладинці кожного журналу, але чужий. Він довів, що можна здійснити свої мрії і тут, на рідній землі, а я капітулювала і, отримавши там практично все, чого жадала, чомусь почуваюся у програші.
Починає сутеніти. Рвані хмари наступають, роблячи небо важким і грізним. Прорізуючи кроками туман, я знаходжу стежку і спускаюся вниз. Настав час прощатися. І з цим місцем також. Марійки більше немає, є Мері, для якої повернення назад неможливе.
В моїй кишені лежить квиток до Бостона. В одну сторону. Чи приїду я сюди знову? Після моєї невдалої спроби поговорити з Ігорем, коли я п’ять годин прочекала у його приймальні, а він так до мене і не вийшов, моя відповідь однозначна: «Ніколи!»
