Автомобіль петляв вузькими вуличками, де ледве-ледве можна було розминутися. Зойка і її коханець Томазо везли Оксану на місце роботи. Роботодавиця щось лепетала, лепетала італійцеві, мило йому усміхалася. Оксана аж позаздрила Зойчиній впевненості в собі і, головне, її вмінню розмовляти італійською мовою, так, принаймні, їй здалось. Не могла ще тоді вона визначити Зойчин рівень знань італійської, бо щось лопотіти – ще не означає володіти іноземною мовою. Та вона обов’язково чимшвидше опанує її, цю мелодійну мову Софі Лорен, Челентано, Тото Кутуньо – кумирів радянської молоді восьмидесятих, молоді, до якої тоді належала і Оксана.
Зупинилися біля гарного великого двоповерхового будинку. Томазо натиснув на кнопку електричного дзвінка, і залізна велика брама впустила гостей до засміченого подвір'я. Рудий невеликий песик на радощах, що сюди, нарешті, хтось завітав, виляє мітелковим хвостиком, підстрибує, намагається лизнути кожному руку.
З другого поверху по зовнішніх вузьких сходинках спускається молода вродлива італійка. Вона обмінюється з Томазо й Джулією кількома короткими фразами і кивком голови запрошує Оксану до покоїв.
Господарі виявилися людьми привітними. Синьйорі десь років під тридцять, а синьйор виглядав на всі сорок, якщо й не більше.
Робота Оксани, як пояснила Зойка, проста: виконувати все, що наказуватиме господиня.
– За чотириста доларів можна приборкати свою гординю, забути, хто ти і звідки, – вмовляла подумки себе Оксана. – Тим більше, що це ж не на все життя, а лише на якийсь один рік. Просто треба увійти наче в роль домашньої робітниці. Скільки зарубіжних фільмів передивилася по телеку. Так звані мильниці, де показано життя багатих людей, і в кожному з них була камер’єра, тобто домашня робітниця.
Інтер’єр кімнат нічим не вразив Оксану: прості меблі, стіни без дорогих картин. Зовсім не так, як у фільмах.
«Очевидно, не такі вже й багаті ці люди», – відзначила подумки.
Оксані виділили окрему малесечку кімнатку, де з одного боку примостилася стара велика шафа, а з другого - односпальне ліжко, залізне, з пружиною, точнісічко таке, як було в Оксаниної бабусі. Цікаво, а хто спав на цьому "ложі" до неї? Оксана пригадала роповідь Зойки, що останньою працювала якась полька, вкрала в синьйори колготки, і та її вигнала. Тепер Оксані доведеться спати на місці злодійки. Неприємно, але нічого не зробиш – треба звикати. Як мовиться, обібралась грибом, то лізь у борщ. Вона сумно зітхнула, перехристилась і пірнула під ковдру в надії швидко заснути...
О сьомій ранку задзеленчав будильник – починалося нове життя, життя добровільної рабині.
Всі італійці вранці обов’язково п’ють каву. Тепер нею має починатися і кожен Оксанин день, вірніше, з її приготування. Сьогодні Оксана отримує перший урок. О, італійці розуміються на каві! Ганьба в Італії тому, хто не вміє її смачно заварити. Лучія, так сказала називати її синьйора, показала процес приготування цього бадьорого напою, і за п’ять хвилин по квартирі розносився солодко-гіркуватий аромат.
– Оксано, – звернулася Лучія до Оксани, – за годину ми всі поїдемо на роботу. Ти теж поїдеш з нами. Будеш няньчити там нашу донечку. Зараз, поки я нагодую дитину, ти мусиш прибрати туалет, застелити ліжка і помити скрізь підлогу.
«Хіба ж я встигну за годину стільки зробити?» – подумала Оксана, але у відповідь лише ствердно кивнула головою і тут же метнулася до туалету. Вона старанно помила біде, унітаз і вже приступила до підлоги, коли заходить Лучія і починає підганяти: велуш! велуш!
«Божечку, таж як уже можна швидше?!» – подумки розпачливо запитала Оксана свою повелительку. Італійка, хоч і молода, проте видно, що наказувати їй подобається.
Оксана таки не встигає виконати все завдання, і Лучія явно нервує, каже, щоб кидала те прибирання, бо пора виїжджати з дому. Вже на ходу бідолашна українка одягається і змащує руки кремом, якого привезла з дому. Знала ж бо, що на чужині має заробляти руками, а не мізками.
В машині її садять ззаду і дають на руки маленьку Муфалдіну. Дівчинці ще рочку немає. Вона притулилася до Оксаниних грудей, невдовзі засопіла по-дитячому, засинаючи під рух автомобіля. Оксані защеміло серце. Яке щастя тримати на руках дитину...
Автомобіль їхав вузькими вулицями якогось довгого містечка, Оксана з цікавістю дивилася у вікно, питати ні про що не наважувалася, та й бракувало італійських слів. Вона почувала себе акторкою, героїнею зарубіжного фільму: ось зараз відзнімуть дубль, другий, третій, і вона вийде з машини, буде вільною у своїх діях, вчинках і бажаннях.
До місця роботи приїхали досить швидко. Лучія сказала, що це теж їхній будинок. На першому поверсі знаходиться магазин, на другому – житлові кімнати. Чоловік Лучії одразу заходився відкривати великі залізні двері, а Лучія повела камер’єру зовнішніми сходами нагору.
Тут апартаменти виявилися теж скромними: невеликий коридор, кухня і одна кімната. На кухні в мийці лежав брудний посуд. Лучія показала, як потрібно його мити, щоб використовувати мінімальну кількість води: не в проточній, як до того звикли господині Радянського Союзу, коли воду ніхто не економив, бо вона коштувала копійки. Спочатку начиння миється в невеликій кількості теплої води з чималим додатком миючого засобу, від якого шкіра на руках одразу морщиться, як прості колготки на колінах, а потім вже посуд полощеться в чистій воді, але теж не в проточній. Це якийсь жах! За кордоном, на ситому Заході, вважай в двадцять першому столітті, і такий примітивний спосіб миття посуду! Оце економія! Оксані стало шкода італійців, які мусять вдаватися до таких суворих методів економії води й електроенергії, бо ж воду нагріває невеликий домашній бойлер. Це потім Оксана побачить, що далеко не всі італійські господині користуються саме таким методом миття посуду: миють і під проточною водою, і в багатьох будинках почесне місце на кухні займає посудомийна машина. А поки-що покоївка мусить підкорятися традиціям цієї сім’ї.
За десять хвилин з посудом було покінчено. До обіду Оксана бавила Муфалдінку. Дитя було спокійне, грайливе, як промінчик, доглядати його – просто втіха.
Лучія поверхом нижче допомагала чоловікові продавати комп’ютери, час від часу піднімалася нагору, запитувала, як справи, і, бачачи, що нянька справляється з роботою, спокійно поверталася до магазину.
Рівно о тринадцятій годині господарі замкнули магазин, і за кілька хвилин сім’я вже поспішала на обід.
Обідати поїхали не додому, як очікувала Оксана, і не в ресторан, як можна було б сподіватися. Обідали у матері Лучії.
Мати живе на околиці Ноли, цього ж самого містечка, де знаходиться магазин дочки. Помешкання її займає невелику частину одноповерхового будинку. Двері на дві половини розчинені навстіж. Дивно, з вулиці – вхід одразу у велику кімнату. Але чому в ній напівтемрява? Де ж вікна? Ага, їх просто немає. Посеред кімнати – великий стіл. За ним вільно може сісти зо дванадцять персон. Мебля, розташована по кутках, без світла видається ще старішою. Ця кімната служить і вітальнею, і спальнею. Справа – вхід без дверей до вузької, з на півтора метра, кухні, що прилягає до поперечної стіни кімнати. Невелика газова плитка, мийка, пару тумбочок вишикувались в один ряд. Над мийкою – решітка для чистого посуду. На гвіздках висить різне залізне кухонне начиння.
На обід з’їхалося з десяток родичів. Хто кому ким доводився, Оксані ніхто не пояснював, та й її саму, здавалось, ніхто не помічав. Служницю посадили за стіл, і мати обслуговувала всіх сама.
Це була стара італійка, як і всі неаполітанці, низького зросту, циганської вроди. Від неї віяло теплом, очі лагідні, погляд ніжно-материнський. Явно, що вона походить з бідноти, але діти її якось викарабкалися, і зараз мати почувається щасливою, що може ще хоч чимось прилужитися своїм нащадкам на схилі років.
Обід мама приготувала по-італійськи простий: спагеті з помідорним соусом на перше, відбивне м’ясо на друге і фрукти, які тільки твоя душа бажає. Останнє Оксану дуже вразило. Живуть же люди!
Це був не просто обід, а урочистий процес спілкування в родинному колі. Їли не поспішаючи, розмовляли, очевидно, про те, про се, одночасно стежили за новинами, які транслювалися по телевізору.
Часу на обід вдосталь – дві з половиною години. Такий розпорядок.
Оксана нудилася, не знала де себе подіти. Вийшла на кухню мити посуд. Стара господиня ніби почала заперечувати, але Лучія її зупинила, мовляв, ми тепер синьйори, мамо, моя служниця вмить справиться з цією горою посуду.
Друга половина дня тягнулася, мов гума…
На вечерю господар купив якісь котлети-напівфабрикати. Їли дома. Було вже пізно: бо поки о восьмій вечора закрили магазин, поки заїхали в супермаркет і повернулися додому... Оксана почувалася геть виснаженою, але показувати це ніяк не можна: роботою слід дорожити, бо кому потрібна слабосила робітниця?
Переборюючи втому покоївка прибрала зі столу, помила посуд і, нарешті, почула жадане: «Ти вільна, можеш іти спати».
«Ну от, не такий страшний чорт, як його малюють. Головне – початок. Потім до всього звикаєш. Втягнуся», – так заспокоювала себе Оксана засинаючи. Хотіла ще думками перенестися додому, але втома та сон виявилися міцнішими за її бажання.
