Біду не потрібно кликати. Вона завжди приходить сама. Але не кидайтесь словами, про які потім шкодуватимете. А раптом їх хтось почує…
У квартирі неприродно тихо, і ця тиша лякає сильніше за різні шорохи і дивні звуки. Тіні малюють на стінах пейзажі з минулого, близького, і в той же час неймовірно далекого. І пейзаж за спітнілим вікном чорний, порожній. Як усе всередині. Зірки згасли, відвернулися від мого вікна. Певно, мені більше не бачити білого світу.
Світлом для мене завжди була моя єдина онучка Маринка. Шкода, що я так пізно це зрозуміла…
«Бабуся! Бабусенька!» Ці стіни пам’ятають її дзвінкий, веселий голосок. Він більше ніколи не лунатиме у моїй квартирі. Його поглинула вічність: темна і безжальна. Якби я мала магічні здібності, усе б віддала, щоб змінити те, що сталося, або хоча б свої останні слова…
Зачиняю старий, потертий молитовник. Заплющую втомлені очі. Вони бачили життя, але так і не розгледіли головного.
Я завжди вірила, що ми з Маринкою – команда. Після загибелі її батьків я взяла на себе виховання дівчинки. Маринка була тихою і слухняною дитиною. Але онучка росла і наші погляди на життя почали розходитись. Я, як і переважна більшість вчителів, страждала надмірною впевненістю у своїй правоті. Там, де не допомагали переконання, доводилось насаджувати свою думку, ламати. А вона чомусь ніяк не ламалася…
Ми знову посварилися через не варту уваги дрібницю. Нічого серйозного. Я не мала причини так говорити, але , за звичкою, кинула патетичне: «У мене більше немає онучки!», і гордо відвернулася.
Цього разу Маринка не просила у мене пробачення. Просто зібрала речі і пішла з дому. А через два дні моєї дівчинки не стало. Вона була однією із пасажирок маршрутки, водій якої не зміг впоратися з керуванням.
«Тримайтеся. Це був нещасний випадок», - пояснювали мені в міліції. А мені ніяк не вдавалося забути нашу останню розмову.
«Як я могла сказати, що у мене більше немає онучки? - Ті слова, злетівши з вуст, впали тяжким, непідйомним каменем на мою душу. Хотілося кричати, і з криком випустити назовні увесь свій біль. – А якщо там, нагорі, хтось мене підслухав і вирішив так жорстоко пожартувати?»
«Ти помиляєшся!» - ніколи більше не крикне Маринка. А я не відповім: «Ти нічого не розумієш у цьому житті!» Лише холодна, всепоглинаюча тиша. І ехо порожньої квартири з іронією нагадує: «Все так, як ти хотіла…»
