Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

ШТУНДА* (Закінчення)

© Юрій Кирик, 01-07-2013
***

- Чули новини? – вже за мить вихором влетів, як комар в носа місцевий перукар Славко Процайлик, всідаючись на край столу, де Юрась готував уроки. Був невисокого зросту, тому де міг верешетився,* узагалі ж був неприємною особою, «кочкодан», як  прозивали таких в їхньому містечку.

- А навіщо мені новини? – статечно відказав Давид, -я й в телевізії перестав їх оглядати – насукають зі всього світу історій, одну бридкішу за іншу й видають усе це за новини. Коли новина добра, вона такою й залишиться, навіть коли перестане бути новиною, - посміхнувся у край рота.

- Кажуть, штундів нині будуть бити! - помітивши, що Давид не зреагував на репліку, докинув, - зроблять штундам вівісекцію*, ще й халабуду вашу завалять!

- Ну що ж, бити, так бити! Хіба ж звикати? – мовив Давид намагаючись укрити враження, що справили на нього ці слова.

- А хто бити їх збирається, влада? Чи може церква?

- Яка влада? Чого б це церква?

- Ну, коли не влада й не церква, то й слава Богу! Може це ти сам вирішив кров погріти?

- Чого це я? Усі пацани кажуть: «будемо штундів бити, й смердячу хату їх поваляємо! Уже й екскаватор з каменоломні пригнали, - верешетився.

- Ну, а вівісекцію, звісно ти будеш робити? Ти ж, цирульник... Славко надув губи – образився.

Витримка Давида, видати, теж дала тріщину - старий нервово заморгав  очима, по обличчю пройшли нервові дрижаки.

- А за що ж їх бити? Чим штунди не вгодили твоїм пацанам?
- За те, що вони штунди! Проти віри нашої!
- Якої такої «вашої» віри?
- Католицької.
- А хіба є ще й така віра?
- Ну чого ти старий придурюєшся, адже ніч і день свою Біблію читаєш, а тут бач нараз про католиків забув. Може й православ’я тобі теж не віра?
- Звісно ні! Господь хотів, аби всі ми вірили в Христа Ісуса і поклонялися лише Йому, Отцю та Святому Духу. Лише одну віру дав нам Бог – християнську, а що люди через амбіції свої поділились на різні конфесії, то вже їхні проблеми.
- Ха – ха засміявся цирульник. Штунди завше собі відмазку знайдуть!
- Чим конкретно тобі штунди так допекли, що вирішив їх бити?
- Не такі ви! Чужі! Не нашого кореня! Не поважаєте наших звичаїв, наших обрядів!
- Чужі? На цій землі я народився. І тата твого пам’ятаю, коли іще під стіл пішки ходив. Перші сандалі йому шив. Та й усі ходите по цій землі в тому, що я або шив, або направляв. Давид розпалювався від своєї власної мови, - то в чому ж моя вина? Чим же вам не вгодив?
- Що б ти там не теревенив, а штунда завше залишиться штундою! – хитрасно підсміхнувся Процайлик, - чужий ти!
- Ні, ти поясни мені – чому нараз я став тут чужим? Хіба в час повені мене не затопило, так само як і вас? Чи ураган не поламав моїх дерев так само як і ваших? Чи моя дружина лежить не на тому ж кладовищі, де й твоя мати? Чи як напастувала у нас криза  мої сини не поїхали на заробітки так само, як і твої брати? Старий перевів подих, тепер очі у нього
блистіли,  він підвів голову і запитав.

- Скажи чесно, хто тую думку піддав, що штундів треба бити? Ти мудрий чоловік, - підлестив, Процайлику,  і знаєш, що ту думку хтось мусив посіяти, не кажучи уже про більше... Я ж бо усе добре бачу – другий день міські збуї заливають горлянки у кав’ярні  Леся Ревмира.

- Самі питаєте і відповідаєте самі.  Звісно ж Лесь усьому голова. У місті він очолив «Комітет захисту Католицької церкви».
- А хіба на неї хтось нападає, що їй захищати треба?
- Ну, я того не знаю... Ці інституції започаткували іще у 90-х. Тоді були захисники української мови, Католицької церкви, іще там які вже й не пригадаю...
Ваш молитовний дім давно йому кісткою в горлі стоїть. Знищить ваш будинок і увесь центр буде в його руках. Ресторан відкриє, якраз біля свого Торгового центру.

- Ревмир – нехай! Самі винні, що в слушний час не випололи той совдепівський бур’ян. Але ж люди, люди чого в унісон йому співають?..
- Помиляєтесь, добродію Давиде, - втрутилась пані Монцюбович, що акурат навинулась з гарячим чаєм, - люди цього не говорять. Це промовляє дармова горілка, злоба через безвихідь, а іще й безпросвітна глупота.
- Коли бездомні пси гризуться за кістку, ще можна зрозуміти, - міркував Давид, але щоб люди кидались на інших бо хтось там виставив дармове пиво, чи пляшку горілки? Дикунство!

На горі галасувала п’яна компанія - Юрасині батьки вже третій день «святого бодуна» відзначають, то ж Давид постелив малому на ліжку свого молодшого сина. Звідтам доносилось неспокійне, переривисте з хрипотою дихання хлопця. Часто ще й сквигував і кахикав. Майстер сів у своє старезне й таке вигідне крісло, згорбився, й здавалось постарів іще років на десять. Ліжка не розстеляв. Навіщо? Все рівно не засне...

На ранок вулиця прокидалась як завжди – двірник розмашисто підмітав вулицю, ґазди обладовували свої старі авто дерев’яними ящиками – їхали за продуктами на оптовий ринок у Львів, діти поспішали до школи. Усе як завжди. Він так само випроваджував Юрася до школи, уже увіпхнув у ранець канапку й окремо поклав яблуко, коли у прочинене вікно увірвалось тривожне.

- Тікайте, штундів б’ють!
Його худе обличчя іще більше витягнулось, від чого став схожим на  скульптуру Лазаря в печері із левами з собору святого Юра у Львові. У переляканого Юрася підкосились ноги і він сповз під стіл.
- Що за дуренство? Куди я маю тікати? І навіщо? Хіба це не моя майстерня? А Юрасеві куди тікати? Він йде у школу! – з якимось дивним, неприродним спокоєм промовив Давид.

- Як собі знаєте, я вас попередив, - кинув Назар, студент, черевики якого збирався лагодити Давид.
- Що й кому хочете цим довести? – гарячкував бідний студент. - Що хочу я на рідній землі? Хочу спокійно їсти свій хліб. Хочу, аби Юрасько став доброю людиною, аби ніхто не плював на нього, якщо він в цьому не винен! Аби була справедливість. Аби наших людей  не годен було купити за копійчину як ландскнехта,*  аби поважалась людська гідність, аби люди боялись своїми вчинками образити Бога, аби я ніколи не мусив тікати з дому, де народились мої діти, і сам я прожив усе життя...

Він не встиг закінчити, з-за рогу вулиці почувся глухий шум, як гроза, що наближалась оддалік. Зачинялись вікна, торговці зсували ролети. Наляканий Юрчик голосно заплакав. Студент вискочив, із гамом зачинивши за собою двері. Одні бігли в бік галасливої юрми, інші тікали в протилежний бік.

Давид дослухався. Глухий гомін бився в стелю і стіни, мов густе, непрозоре вариво, готове ось таки вихлюпнутись через край і затопити все довкола. Здавалось не помітив він переляканого плачу Юрася, як і відходу студента. Його погляд якби зосередився на самому собі, своїх власних глибинах. Ноги його помітно дрижали, як це буває у дуже старих, немічних людей. Барва на обличчі мінялась, якби в організмі ґвалтовно й нараз відбувались різні процеси. Воно то червоніло, ніби запалене рожою, то навпаки темніло, як львівське каміння на фасадах будинків, урешті зблідло мов у мертв’яка. Здавалось зараз він впаде, та старий незрушно стояв білі відчиненого вікна. Роїстий шум перейшов у протяжне нестямне виття, щось середнє між заспівом сільських голосільниць і індійським боєвим кличем. Страх наростав як тісто в діжі. Юрась заплакав ще дужче й дрижачими ручками вхопився за долоню старого майстра. Дитяча рука, чи небезпека, що була вже тут, поряд, вселили в старого заряд нової сили. Лише зараз він став заспокоювати хлопчика, кататонічний ступор відійшов.

Саме в ці хвилини забігли сусідки разом з його господинею - панею Монцюбович й заламуючи руки молили Давида заховатись, кожна пропонувала свою домівку. Вони так давно знали свого сусіда, був таким добрим і услужливим чоловіком, що навіть у серці своєму не могли допустити, аби сталась старому якась кривда.

Правицею Давид міцніше притиснув Юрася до себе, а лівою, якби відгороджувався від жіночого лементу. До нього остаточно повернулась твердість духу.
- Я не маю чого хоронитися. Не вчинив жодному з цих гунцвотів нічого лихого. Монцюбович метнулась в хату і вже несла на витягнених руках свою святиню – старезну, іще бабину ікону Діви Марії з Ісусом.
- Поставте у вікні! Вони не посміють! Вона захистить! Давид становчо відсунув її від вікна.
- Я вдячний вам, що ви не пошкодували сімейної святині, аби схоронити мене. Та мені зовсім не соромно, що я – євангеліст. Якщо вони такі безжалісні, що хочуть принести горе іншим, якщо сива голова й невинне дитя їх не зупинить, то вони не християни, й ваша ікона їх теж не зупинить. Жінки упокорені духом старого стали плакати, а він, не зважаючи на протести, підійшов з Юрасем впритул до вікна, широко прочинив шиби. Група підпилих батярчуків, що бігла в напрямі молитовного дому, помітивши у відчиненому вікні Давида сприйняла це як виклик, як образу, можливо знущання і повернула у бік усім так добре знаної шевської майстерні. Прорвалась на поверхню скажена лють, дика жага знущання, жорстокості, яка затаєно глибоко захована у кожній живій істоті, й проривається на поверхню спровокована концентрованою люттю юрмища.

Страшно стало навіть загартованому, сивочолому жіноцтву.
Двері варстату з тріском розчинились, в них з’явилось зловтішне, бісовате Яркове обличчя.
- Ну що, штундо, не славиш тепер свого Бога? -  чи то прошипів, а чи прокричав охриплий, п’яний зловтіхою Ярко, втупивши в Давида тортурний погляд.
- Чом би й ні? - мовив дуже спокійно майстер. Може, гадаєш, гунцвоте, що можеш мені в тому перешкодити? Й несподівано для усіх Давид, мов лелека закинув сиву голову й заспівав:

Серцем, устами Ісус дорогий,
Буду я славить Тебе, мій Благий.
Тут на землі серед горя й біди
Потім на небі – спішу я туди. Алілуя! Алі-лу-я...

Пісня була перервана свистом каменюки кинутої кимось з товпища, та вразила вона не Давида, а Юрася. Хлопчик зойкнув, й осів, та одразу ж був підхоплений жіночими руками. Давид відпустив хлоп’яче плече навіть не поглянувши в його бік. Він мов за велінням самого Бога стояв у прочілі вікна, мов у проломі.

- Саваот, Саваот, - повторювали його уста. Коли до вікна залишилось лиш декілька метрів раптом в першого поверху будинку зіскочив Назар розкинувши хрестом руки перед здичавілим від люті натовпом.

- Ані руш! Мене бийте! Вам же крові хочеться? Пускайте кров! А святого чоловіка не руште! Де не візьмись біля вікна стала пані Монцюбович, за нею ще і ще. Натовп зупинився, підігрівали себе брудною лайкою, прокльонами, та до вікна так ніхто й не підступився. Дикий вогонь шалу було збито. Без ентузіазму потяглись у бік молитовного дому. Там теж стояли захищаючи собою споруду віруючі й невіруючі городяни. Про знищення  чи  підпал не могло бути й мови. Декілька каменів хтось таки запустив у Дім молитви. Та на безборонних людей ніхто не зважився кинутись. Сиплячи погрози й прокльони посунули в бік кав’ярні Ревмира, аби добрати у кров тої запоморочливої анестезії, та у Леся двері були зачинені. Хитрий бевзь зметикував, що навіть як і барильце горілки вижлуктять, заміреного діла все ж не звершать.

Як лише юрба відступила від його майстерні, Давид тихо приклякнув в куті, тримав голову обома руками, так моцно, ніби вона мала намір скотитися йому з пліч, й ревно, на голос молився. Далі притих та так й не покидав своєї закутини. Врешті пані Монцюбович, хоч самій в голові завинулося, все ж спромоглась на тонкий, вимучений усміх. Підійшла й потормосила старого за плече.
- Не побиваєтесь так, Давиде, нічого ж не сталось. Юрасик  наш живий. Бог дасть завтра чи позавтра в школу піде. Не варта краяти серце через дурну, п’яну голоту. Давид схлипнув, ніби спершу висадив на себе камінь, а потому – зсадив його на плечі. Повернувся до жінок, хоча й не дивився на когось персонально, його погляд сягав крізь них. Тихенько просокорів.

- Я вже переживав часи, коли приходили мудрагелики, яким здавалося, що тут, у нашому місті живе багато зайвих людей... Репресували, вивозили, ущільнювали, але то були зайди. Нині – свої...  Кажете, нічого не сталось? Сталось! Щось дуже кепське і дуже велике - кожного дня, коли я відчинятиму вікно, мене охоплюватиме тривога. З певністю, я вже не зможу так, як давніше  любити своє місто...
-----------------------------------------
Глосарій:
* Верешетитись – вивищуватись, (місцева говірка).
* Вівісекція (від лат. vivus — живий і sectio- розсічення) — проведення хірургічних операцій над живими тваринами з метою дослідження функцій організму (або окремих органів).
* Ландскне́хт (нім. Landsknecht) — наймана піхота в німецькій армії епохи Відродження. Ландскнехти наймались в основному з бідноти. В їхню свідомість закладали ненависть до швейцарців, з якими німці тоді воювали.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

А що з хлопчиком?

© Надія, 06-07-2013

Один Бог, одне хрищення, одна віра!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
©  Володимир Сірий, 06-07-2013

"Лише одну віру дав нам Бог..."

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 05-07-2013

Той антиспам вже "задовбав"!..

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ольга Теодор, 04-07-2013

Справа не у вірі,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Tamara Shevchenko, 03-07-2013

Бог тебе битиме, стіно побілена!*

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ольга Теодор, 02-07-2013

Дуже сильний твір

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 02-07-2013

якщо ти

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© kashtan, 02-07-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 01-07-2013

Споєний натовп...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 01-07-2013

Свої

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 01-07-2013

Штунда

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Світлана Кедик, 01-07-2013

Привид погромів...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 01-07-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86987519264221 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …