Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44269
Рецензій: 86440

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

ШТУНДА*

© Юрій Кирик, 25-06-2013
Двері в Давидових сутеринах* не закриваються – тут у нього квартира, заодно й шевська майстерня. Ось і зараз влетів, мов підпалений Назар – студент, з верхнього, третього поверху. Сміявся до хлопця очима - сентимента до молодих має, здається, іще вчора сам таким був – бігав усе, боявся, аби життя від нього не втекло... Назарко живе у двійко з матір’ю, ледь кінці з кінцями зводять, бо ж  навчається хлопчина в обласному центрі.  Черевики свої приніс. Як звикло: «Гальопа - на вечір зробіть – ранком науку гризти їду!» Давид заперечливо похитує головою.

- Замовлень он – ціла гора...

- Хоч як-небудь підбийте, аби дірами не світив! – молить Назар.
- Ти, хлопче ними не інакше, як по вогню ходиш, - підсміхається, а подумки метикує: треба шкіряні підошви поставити, ще й прошити, інакше й сезону не протягнуть. Шкіра дорога, а у хлопчини точно грошей немає. Про винагороду за свою роботу він не дбає – Назар - домівник наш... Гаразд, залиш, щось вже там комбінуватиму...

У майстра тут замалим не усе місто – «домівники». То ж із його жалісливим характером  доводиться вдвічі більше цюкати молотком, вдихати важкі випари взуттєвого клею, аби заробити таку-сяку копійчину. Та він не в образі – хіба багато треба старому? А скарбів? Скарби на небі слід збирати, - знає твердо.

Нині Давид не єдиний в цьому прикарпатському містечку швець - відкрились майстерні з ремонту на ринку, і в новозбудованому районі, та, відчутної конкуренції йому не склали. Швець, як і перукар, за довгі роки має свою, постійну клієнтуру, яка, як сам жартує, його як на в небі, так і в пеклі знайде... Знають – майстер робить на совість, та й останньої копійки з клієнта не злупить, бо – штунда! На слово це ніколи не ображався. На що ж тут ображатись? – дивується. Я і є штунда – молитовний чоловік. Може й детальніше витлумачити – з німецької Stunde - час молитви. Хоча, ніякий він не штунда, а євангельський віруючий. Та ніколи не справджує – байдуже йому.

Донедавна місто було для нього, що відкрита книга  – видів скільки селян привезло свій крам і точно знав, які ціни будуть на ринку. Скільки дітей вранці гайнуть у школу, так само скільки нічних метеликів з опущеними голівками під ранок повертатимуть по своїх домівках. Зараз їхні сильветки цілком непримітні, якби знову завиті у кокон. Звечора ж ґрасують, що тобі пави! Усе це відмічає якби між іншим, сам же, уважно дослухається  жайвора, який вливає до складного світу довколишніх звуків міста, що прокидається, свій спів, оце - справжнє задоволення!

Ось бранжа* молодих збуїв потяглась не куди будь,  а в дорожезну кав’ярню Леся Ревмира* - у здиві спиняється стукіт шевського молотка. Відкіля у них такі статки? Ніби й батьки не в греціях і португаліях. Цікаво... Та й що знайшла молодь у цьому пиві, що його з ранку до вечора безперестанку хлепчуть?

Хто відповість на ті питання? Мо’ каштани? Вони тут найстарші. Та, як усі їхні родичі в Україні заражені міллю, яка сушить їх достоту, як молодих людей отой проклятущий СНІД, не мають ні сили жити ні бажання вмирати. Співчуває, та зарадити нічим не може... Він, Давид, як ніхто знає цю тиху вуличку. Де і звідкіля в ясний день з’являється сонце, чиї діти й скільки їх біжать на уроки у школу, знає не лише хто з ким зустрічається, а й хто на кого  з молодих поклав око. Здається, він знає усе – навіть скільки ластівок мають домівки під дахом давно не чинної картонної фабрики.

Шостий десяток літ вікна його шевської майстерні споглядають довкілля. Найменші таємниці життя містечка не минають його. Он Скоморовичева тратить на вазі, має рака в прямій кишці, хоч усім каже, що переходить курацію на схудненння... А Риська, її чоловіка, аж розпирає - цукровий діабет, у хлопа.

Його тут теж усі знають, як і його руки, його майстерню. Хто тільки не ремонтував у нього взуття?! Бознавідколи живе тут його родина. Батько його теж шевцював, як і дідусь. Не зважаючи, що йому давно за сімдесят, він і не думає кидати свого варстату, хоча й спина вже як слід не розгинається, та й пам’ять раз-у-раз підводить, та дарма, є іще в руках сила, та й око не схибить.

Їхнє містечко, розташоване у долині, тому часто гостює тут густий туман. В такі часини подовгу не відходить від вікна, каже: «Бачу те, що далеко від мене і що назавше щезло». Бачить свою дружину Маринку з якою в мирі й злагоді прожили тридцять літ. Тридцять... А проминули, як один день, навіть не дуже довгий, синів, що розбрелись світами, аби заробити яку копійчину. Тепер чомусь й надзвонюють рідко. В негоду клієнти не йдуть, то може політати у спогадах... Та найчастіше засягає по свою стареньку, обшарпану Біблію. У ній в Давида уся розрада. У ній відповіді на десятки запитань, що повсякчас повстають перед ним, як і перед кожною людиною. Відкриває, і на його виразному, прив’ялому від праці й пережитих літ обличчі поселяються серйозність і спокій.

Є в Давида далеко під серцем своя, батьківська туга - він батько чотирьох дітей на старість літ мусить жити самітником, просити пані Монцюбович, - сусідки з гори, аби готувала для нього обід. Зрештою, то для їхньої взаємної вигоди – що там старенька за свою мінімальну пенсію могла б собі купити? А так, виділяє їй солону частину свого зарібку, то й старенька біля нього підхарчиться, а ще й для власної потреби яку копійчину здушить. А іще має прибраного сина й онука в одній особі – Юраська. Звісно ж, не рідня він йому. Лишень, що живуть по-сусідству, та батьки хлопчика давно пильнують лише горілку. От старий ним й опікується.

Пані Монцюбович уже принесла йому на старенькій таці гарячий обід, та він не поспішає з подячною молитвою. Друга година он уже минула, а Юрчика усе ще не видко. Він вже й порції розділив підсовуючи тому кращі шматки м’яса. Може, що сталося з малим? Дуже блідим йшов він вранці у школу, не виспався – п’яне товариство балювало там мало не до ранку. Врешті уже десь біля третьої він узрів хлопця, що розхристаний і без шапки намагався проскочити непомітним біля його вікна, та Давид перегородив йому шлях ставши у прочілі дверей.

Спочатку Юрчик нічого не хотів казати - схлипував, мов зацьковане собаками зайченя. Лише коли відсапався і заспокоївся на колінах у Давида, несміливо підвів очі.

- Хлопці хотіли побити мене, бо я штунда. Тенькнуло в грудях старого, замлоїло.

- Але ж ти дитина, такі маціцькі діти не складають завіту із Господом, не приймають водного хрещення, - намагався спокійно пояснити старий швець.

- Мене обізвали штундою, через те, що я не ходжу до церкви. А з ким би я мав ходити? Мама каже, що в церкві була коли шлюб брала, і збирається там побувати не інакше, як в домовині.

Злий буравчик почав гризти Давидове тім’я – добре знав, що прилипло це прізвисько до Юраська через нього - усі вважають їх родиною... Годі й заспокоювати малого, в котре пояснювати, що в слові тому нічого образливого немає. Дарма! Суть не в слові, а в змісті, який у нього вкладають. Ворожість... На якому ґрунті проростає вона?  Отець Демид, настоятель місцевої церкви, завше ставить їхню громаду в приклад своїм парафіянам – повчіться у них ревної молитви, жертовності. Не злословлять, не пиячать. Ми церкву побілити не можемо, а  їхня невеличка громада в короткий час звела у центрі міста пречудовий дім молитви. Сім’ї їхні не знають розлучень, про таку паству я можу лиш мріяти... То ж кому, а головне чим залили сала за шкіру? – роздумував спантеличений Давид.

Хлопча у нього на колінах перестало дрижати, та й сам потроху заспокоївся, з певністю нічого серйозного, - хіба дитяча жорстокість новина для нього? Присунувся з малим до столу, й вони подякувавши Богу взялись за вже прохололий обід.

Давид хотів, аби в серці Юрка поселився Бог,важко бо ніжному хлоп’ячому серденьку жити без любові,  та хлоп’я чомусь більше прив’язувалось до Давида, ніж до далекого Бога - старий швець був для малого уособленням доброти, ласки, співчуття. Не те, щоб Юрась не вірив у Бога, та віра його проходила своєрідну трансформацію – мислив, що коли Давид є добрим приятелем Бога, то коли любить Давида, то й Бога теж...

У Юраська не дуже добра пам’ять – не може запам’ятати простенького віршика, як же йому запам’ятати усі ці псалми й вірші із Біблії? До того ж не розуміє він того Писання, поки Давид йому не розтлумачить. Ні, краще вже він покладатиметься на Давида. Напевно, він ніколи не знатиме Бога, бо, як каже Давид, «знати Бога, це знати Його те, чого Той навчав. Дуже сумнівається Юрась, що самотужки коли не будь пізнає цю науку...

- Ніколи не посоромися своєї віри, мовить Давид, коли Юрась уже цілком заспокоївся. Бути істинно віруючим християнином – найкраща планида! Людям важко виборсатись з під влади гріха, перейти на сторону світла, не багатьом це вдається. Але це найкраще, що може зробити людина в житті.

- Шапку я тобі куплю, іще кращу, як мав, а зараз йди і готуй уроки.

Старий швець був на багацько більше схвильований подією, аніж це виказував малому. Ходив з кута в куток по кімнаті, хоча й звички такої ніколи не мав, щоразу глухо відкашлював, хоча й простуджений не був. На ранок вставав важко, боліли усі кістки, але звичка «не красти в Бога час» перемогла – усівся на свій перетягнутий шкіряними пасами табурет й розпочав роботу. Працював до очамріння, як завше, коли хотів прогнати недобрі думки. Коли Юрчик пробігаючи до школи помахав йому рукою, старий підійшов до вікна й проводжав його поглядом, аж той не щез за рогом будинку. Того дня він частіше ніж звичайно кидав погляд у віконце – вулиця, як вулиця – жоден навіть штрих не додався й не віднявся від неї, та неясна тривога не покидала старого.

Юрась вернувся зі школи веселий, як же – отримав аж дванадцять балів з математики, яка йому так важко давалась. Давид дозволив хлопцеві включити телевізора, йшла улюблена передача «Україна шукає таланти», підспівував разом зі співаками.  

Рипнули двері. Давид їх зумисне не змащував, аби чути коли хто зайшов.
- Як справи? – трохи звисока кинув  Ярко, теж студент, правда навчається у Києві. Мав він ґудза на Давида, за те, що той відмовився по «місцевому тарифу» ремонтувати цілий мішок взуття, який той мудрагелик назбирав у студентської братії, похвалившись, що місцевій швець полагодить утричі дешевше.

Давид відмовив делікатно, мовляв, фурнітури до того панського взуття не маю... Та й місцеві замовники не погодяться тижнями чекати, на своє взуття... Мусив піти з чим прийшов, слова не мовив, та ґудза на старого все ж заховав.

- Та усе добре! Милує Бог від лихого, увічливо відказав Давид.

- Добре моліться, аби вас милував, обіцяються вам, штундам влаштувати нині Варфоломіївську ніч! І тут же вискочив як корок з шампана. Не личать такі витівки столичним студентам, - подумав собі Давид, продовжуючи працювати.  

Глосарій:

*Шту́нда (з німецької Stunde) час для читання і тлумачення Слова Божого. Християнський рух протестантського спрямування, розповсюджений в Росії з ХІХ ст. переважно в середовищі німецьких колоністів. У селах і містечках Західних теренів України, де домінуючою є Греко-Католицька і Православна церкви, так зневажливо називають усіх євангельських віруючих.
* Бранжа – компанія під шафе (Львівська ґвара).
* Сутерини – півпідвальне приміщення (Львівська ґвара).
* Ландскне́хт (нім. Landsknecht) — наймана піхота в німецькій армії епохи Відродження. Ландскнехти наймались в основному бідноти. В їхню свідомість закладали ненависть до швейцарців, з якими німці тоді воювали.
* Ревмир — (рос. революция мировая), так само, як Владлен (з рос. Владимир Ленин), Кім «Комуністичний Інтернаціонал молоді»; Рем — «революція, електрифікація, машинобудування», Пятвчет— (рос. пятилетка в четыре года) та ін. – імена породжені минулою епохою.

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© kashtan, 30-06-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 29-06-2013

Якісна оповідка

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 28-06-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 28-06-2013

Слово Боже - то у темряві маяк!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ольга Теодор, 28-06-2013

Цікава паралель

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
©  Володимир Сірий, 27-06-2013

Правдиве слово

© Лідуня. , 27-06-2013

Правдиве слово

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня. , 27-06-2013

Суть не в слові, а в змісті, який у нього вкладають.

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Tamara Shevchenko, 26-06-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 26-06-2013

Знати Бога.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 26-06-2013

Цікаво слухати

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Світлана Кедик, 26-06-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69321298599243 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …