Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47347
Рецензій: 92119

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза фантастичне оповідання

Ера електрики

© , 25-04-2005
Про цей портрет він зовсім забув.
Це Ольга знайшла незавершене полотно.
– Це ти малював? – спитала вона. – Так ось яким був твій дядечко пан Кренц... Оресте, ти міг би закінчити цю картину...
– Не маю жодного бажання малювати. Принаймні зараз, – Орест не відвертаючись дивився на вогонь, що палав у каміні; Ользі здалося в цю мить, що всередині її коханий так само холодний, як і стіни замку, в якому відбувалося це сірого осіннього ранку 1913-го року.
– Заради пошани до покійного пана Кренця, котрому ми зобов’язані усім, що отримали...
– Я нікому нічого не завинив! – відрубав молодик і сказав лагідніше: – Дай-но, подивлюся...
Щойно полотно опинилося в його руках, він викинув його у вогонь.
– Погана картина, – мовив він, дивлячись, як полум’я жадібно по-глинає здобич. – Не можу дивитися на пику цього...
– Як ти міг так?.. Навіщо?.. – в голосі Ольги не почулося докору – лише біль і розпач.

Якщо я прокинувся сьогодні вранці, я ще не вмер. Сумна логіка мого життя. Все має початок і має кінець. Я дуже старий.
Я дуже старий і дуже багатий. Та всі мільйони, надійно заховані в банках Відня, Праги та Цюріха, не врятують мене від смерті.
У молоді роки я був алхіміком і кращу пору життя присвятив пошу-кові Філософського каменя. Це було дуже давно. Ви нічого не чули при мене? Так, це не дивно.
Алхіміки справжні ніколи не хизуються своїми досягненнями, на відміну від пройд і шарлатанів, таких, як Орфіреус, де Руджеріо, Каліост-ро. Алхіміки справжні живуть тихо та непомітно десь у глушині, як я.
Алхімія вкрала мою молодість.
Роки в сирому темному льоху, серед колб и реторт, дихаючи отруй-ними випарами, я читав манускрипти, написані давніми алхіміками на на-півмертвих мовах. Але я навчився перетворювати ртуть на золото, що зро-било мене казково багатим!..
Тільки роки вже наближалися до фіналу, а віднайти Еліксир Безсме-ртя мені так і не вдалося.
Життя таке коротке, а молоді цього не розуміють.
Наочний приклад цьому – молодий художник, якого я запросив на-малювати мій портрет. Знайти тут, у цих забутих краях, вправного портре-тиста – вкрай важко, але він малювати вміє насправді непогано. Каже, що вчився у Відні. Має якесь дивне ім’я та ще дивніше слов’янське прізвище, яке я так і не запам’ятав. Треба визнати, що природа обдарувала цього мо-лодого чоловіка вродою: чудові пропорції тіла, дивовижно правильні риси обличчя. Хіба що ці тонкі вусики, такі модні нині, псують усе враження... На його мисці я б їх позбувся, вони йому зовсім не пасують.
Завжди мовчазний і зосереджений, він давно хотів про щось погово-рити зі мною, це я зрозумів; однак викласти те, що його турбувало він на-важився лише сьогодні.
– Ні, даруйте, це мистецтвом я не вважаю, – сказав він. Спочатку ми розмовляли про мистецтво живопису. – Це – ремісництво, я заробляю ним на життя. Треба сказати, заробляю менше, ніж міг би. Мало замовлень.
Я висловив припущення, що з винаходом фотографії живопису був оголошений вирок.
– Думаю, ви маєте рацію, – погодився він. – Хоча колір... Але впев-нений, що винайдуть і кольорову фотографію. Тоді кожен фотограф зро-бить такий самий портрет куди швидше, ніж я зараз.
– І живопису не стане.
– Ні! Ні, просто живопис має стати іншим. Відімре те, що й так дав-но мертве. Фотограф копіює лише зовнішню форму, не більше... А ось те, як відобразити політ мрії, або мить щастя, або... Пробачте, я відволікся...
– Та ні, продовжуйте, юначе! Мені дуже цікаво поговорити з освіче-ною людиною, запевняю вас!
– Ну тоді... – Художник замислився. – Я вчився у Віденській Худож-ній Школі, точніше лише хотів вступити туди... Один хлопець, котрого не прийняли, на відміну від мене. Він малював з фотографічною точністю, але його малюнки позбавлені були головного – душі... Розумієте, до чого я ве-ду? Копія завжди гірша за оригінал, тому живопис має не копіювати реа-льність, а відображати сутність! Що, як відмовитися взагалі – від відтво-рення самого об’єкта на полотні, від конкретності, від формалістичності... Залишити лише суб’єктивне враження митця... Позбутися обмежень, кай-данів формалістичного мистецтва – вони ж убивають усе бажання творити!
Безперечно, мистецтво було єдиною темою, говорячи про яку цей молодик перетворювався невпізнанно, він давав вихід емоціям, ходив по кімнаті, махав руками, мало не кричав... Але ось він знову став тим мовча-зним і зосередженим художником.
– Так, це буде революцією в мистецтві, але... Я хочу поговорити з вами про інше.
– Що вас цікавить?
– Я чув... У довколишніх селах про вас, пане Кренц... Говорять про вас нібито ви...
– Нібито я?..
– Нібито ви зв’язані з нечистою силою, знаєтеся на чаклунстві, на чорній магії...
Я розсміявся, наскільки зміг природніше.
– Уявить собі я також чув про це! І ви – освічена людина – повірили? Повірили казкам неписьменних пастухів? Тоді ви вельми розчаровуєте ме-не, юначе... Нечиста сила, духи, чаклуни...
– Але ж, як відомо, причиною диму завжди є вогонь.
– А причиною вогню, насмілюсь зауважити, буває людська глупота! Молодий чоловіче, хочете визнавати ви це чи ні – почалося двадцяте сто-ліття. Ви щойно самі говорили про початок нової ери. Ми живемо в Євро-пі, хоч і на околиці її, ми цивілізовані люди... В наш час не лишилося місця для середньовічних забобонів, навіть тут, у нашій вічно старій Австро-Угорщині. Подивіться: телеграф. Автомобілі, аероплани! А електрика! Електрика – ось магія наших днів. Двадцяте століття увійде в історію як століття електрики, повірте. А ви кажете про магію та чаклунство...
– В такому разі, – не здавався художник, – чи не поділитеся секре-том: як ви розбагатіли?
– Я багато працював і ощадив кожен шеляг.
– Розкажете це іншому.
Трохи заспокоївшись, він продовжив:
– Послухайте, я розповім вам про себе. Вислухайте мене до кінця. Спробуйте зрозуміти мене.
Він розповів свою історію. Це дуже банальна історія. Настільки ба-нальна, що не хочу переповідати її, за своє життя я вислухав подібних роз-повідей дуже багато. Кохання, бідність, палке бажання служити мистецт-ву...
– Себе принести в жертву мистецтву я можу без вагань! – запанів він. – Себе, але не її...
Він не зміг відмовитися ані від мистецтва, ані від юної красуні.
– Заради цього...
– Я готовий навіть закласти душу!
– Ми не в театрі... “Укласти угоду” – ось, як це називається. Угоду з відповідними силами. І забудьте це вульгарне “нечиста сила”. Інакше нічо-го не вийде.
– О так! Пробачте!
– І що ви хотіли б отримати за цією угодою?
Він замислився.
– Гроші звісно... Все, чого я не маю, можна купити.
Багато грошей.
– Скільки?
Він розгубився. Я прийшов йому на допомогу:
– Припустимо я складу заповіт. Оскільки я не маю спадкоємців – усе дістанеться вам... А мені вже набагато лишилося, не хвилюйтеся. Цього вам вистачить?
– О! Так-так!.. – він зрадів і навіть намагався поцілувати мені руку.
– Ми не в театрі, молодий чоловіче. Поміркуйте добре, зважте усе. Це не подарунок, а ділова угода.
– Коли?..
– Завтра о дев’ятій вечора чекатимуть вас.
– Так, я прийду, так!
Він вибіг щасливий і навіть забув попрощатися.
Завтра це відбудеться. Завтра!

Увесь наступний день пройшов у мене в очікуванні ночі та в підго-товці до наступних подій. Викликавши нотаріуса, я склав заповіт. Переко-навшись, що всі документи в порядку, я спустився у льох і перевірив гото-вність обладнання. Сьогодні!
Коли нарешті настав вечір художник прийшов. На моє питання, чи не передумав він, відповідь була:
– Ні! Я готовий!
Ми випили вина.
Коли стрілка годинника наблизилась до півночі, ми зійшли в льох. Великим кованим ключем – тепер таких не роблять – я відімкнув двері.
Це відбудеться сьогодні...
Увійшли в льох, що всередині виглядав типово: темний, сирий, весь у павутинні. Одне слово, готичний льох з готичного роману.
Напускаючи на себе безтурботного вигляду молодий чоловік, тим не менше, не міг приховати хвилювання. Я теж хвилювався.
Сьогодні це відбудеться.
Я увімкнув освітлення, без нього в нашу еру електрики неможливо уявити навіть готичне підземелля. Тьмяні промені електричної лампи ви-світили накреслене на підлозі біле коло. Я звелів молодику босоніж стати в це коло, дав йому два аркуші паперу: закляття на одному, а на другому – мій заповіт.
Сьогодні відбудеться це!
Рівно опівночі ми почали. Він вголос читав написану мною абрака-дабру, а я з кожним його словом відступав на крок назад, у темряву, де стояла, в мороці непомітна, моя Електрична Машина.
Це буде боляче...
Це буде боляче, але так треба.
Я вже намацав у темряві важіль. Це трохи...
Нарешті!!!
Я натиснув з усієї сили на важіль. На мить спалах електричного роз-ряду, яскравіший за сотню блискавок, осяяв льох.
Мить – усе скінчилося. Біль, що я відчув, важко передати словами... Але молодому художнику було не гірше. Лише зараз він усвідомив усю фатальність своєї помилки. Та було пізно!
– Я... Я не хочу! – хотів кричати він, але з грудей виходило жалюгід-не старече хрипіння.

Невдовзі старий скнара Алоїз Кренц помер. Я отримав у спадок все, що він мав: мільйони на банківських рахунках, і цей замок. І Електричну Машину... А від молодого та наївного художника мені дісталося чудове повне сил тіло.
Мені подобається моє нове тіло: молоде, гнучке, сильне, зі здорови-ми шлунком і печінкою. Я знову сповнений бажань. Життя прекрасне!
А колись був алхіміком... Еліксиру Безсмертя я тоді не отримав і пе-ребував у повному розпачі, але... Луїджі Гальвані проводив тоді свої дослі-ди. Починалася Ера Електрики. Які то були часи!
Демонстрація електрики увійшла в моду. Це був кінець вісімнадця-того сторіччя. Закинувши подалі усі манускрипти з алхімії. Я теж захопив-ся дослідами з електричним струмом. Я створив тоді Електричну Машину, завдяки якій і прожив, змінюючи тіла, ці двісті років.
Ось і зараз у мене починається нове життя – в новому тілі. Все чудо-во, хіба що...
Хіба що Ольга – це та сама красуня, котра мимоволі надихнула мо-лодого художника уявити себе новим Фаустом, – вона створює певні про-блеми... Вона дійсно вродлива, але її надмірна прив’язаність до мене-нього починає мене дратувати. Поки що я терплю її, але нещодавно вона відшу-кала того портрета; мені треба було одразу ж знищити полотно, але від ра-дості в мене усе повилітало з голови. Я не міг дивитися на того гидкого старого, а Ользі спало на думку ще й повісити портрет у вітальні. Я кинув його у вогонь.
– Що ти зробив, Оресте?!.. Я не впізнаю тебе останнім часом...
– Це тому, що я позбувся вусів.
Але відбутися жартом мені не вдалося.
– Ні, – вона говорила серйозно та з сумом, – я мала на увазі зовсім інше... Це щось невидиме та невловиме. Щось, що змінилося в твоїх очах, у погляді...
Я промовчав. Вона повільно продовжила:
– Я не знаю, якими словами можна про це сказати, але я відчуваю це, Оресте! З того дня, як ти отримав цей несподіваний спадок, ти дуже зміни-вся. Настільки змінився, що іноді мені навіть здається, що від того Ореста, котрого я любила, лишилася сама оболонка... А душа зовсім іншої людини. Що сталося? Ти зовсім покинув живопис.
Якою вона близькою до істини!
– Ти хотіла сказати цим, що вже не кохаєш мене?
– Ні, ні! Я кохала й кохатиму... Але де той Орест. Котрим ти був ра-ніше?
В могилі той твій Орест...
– Раніше, Оресте, ми були щасливіші...
– Раніше?! Ти хочеш повернутися в ти злидні? Не знаю, як тобі, а мені повертатися туди зовсім не хочеться.
І я скористався моментом, щоб змінити тему:
– До речі, люба, чи не забула ти, що завтра ми від’їжджаємо?
Так, завтра ми вирушаємо до Трієста, де на нас чекає яхта, а далі - морем навколо Європи. Це буде захоплююча мандрівка!
З Ольгою або без неї – несуттєво. Мені здається, що вона просто ду-рна й не вміє користуватися тим, що має. Але нічого, невдовзі я знайду ін-шу.
Я змінював жінок, міста й країни, змінював імена й навіть тіла. Нічо-го постійного, незмінного, на світі, крім мене самого.
Той молодий художник вирішив чомусь, що знайде “покупця” на свою душу... Дурень! Він сподівався, що його “товар”, змучений депресією та висохлий від страждань, зацікавить когось.
А от його тіло – зовсім інша річ!
Тепер я живу в його тілі, а він помер у тілі старого Алоїза Кренца. Коли це тіло зістариться, без сумніву, я знайду ще якого-небудь молодого йолопа, котрий погодиться стати в коло – електрод моєї Машини.
Моєї Електричної Машини, котра перевтілює душі.
Моєї Машини, котра досі стоїть в підземеллі мого замку, завжди го-това до дії.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Підміна магії здобутками технології

© Наталія Дев’ятко, 20-03-2007

Файне оповідання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 20-05-2005

Топологія кохання без правил в еру електрики

© Олексій Спейсер Кацай, 12-05-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2985830307007 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …