Придумали собі подорож до Польщі. І не просто до Польщі, а саме до Гданська – невідомого і далекого міста на Балтійському узбережжі. Я запланувала собі таку мандрівку на осінню відпустку. Звучить, як «осінні канікули» - десь так воно і є. На щастя маю і літню відпустку і, при бажанні, зимову, весняну чи осінню. З якихось, тепер для мене не зрозумілих міркувань, ми з коліжанкою вирішили, що найзручніше і найшвидше буде потрапити до Польщі через піший перехід у Шегині. Жовтень цьогоріч хотів переконати усіх, що він такий же далекий від холодних осінніх днів, як і квітень, лиш з інакшого боку, а тому не був скнарою і дарував золото, оксамит та сонячний бурштин цілими жменями. Такої гарної неділі зраненька ми з моїм Саньком прийшли на вокзал, звідки почалася наша подорож. Жахлива маршрутка до прикордонного селища разом із нами привезла повно різних людей. Причому більшість підсіла уже перед самим кордоном без жодних речей, тільки із якимись старими залізними візками, скрученими дротом. Це мене здивувало, - для чого їхати до кордону з візком? Серед них були і старі, і молоді, і чоловіки, і жінки та дівчата. Трималися вони дуже впевнено і виглядало на те, що всі усіх знають - розмовляли, ділилися своїми новинами, але поміж тим вчувалася ледь помітна напруга у всіх тих балачках. Відразу за нами сиділа сімейна пара: лисуватий чоловік із приємним обличчям, акуратно вбраний, у бездоганно відпрасованій сорочці і дружина, також мила з вигляду жінка, якій він турботливо кутав ноги теплою хусткою, мабуть, саме для цього прихопленою в дорогу. Через два крісла позаду розмістилася елегантна, хоча й повна, пані з золотим годинником на руці і великою валізою, яку довелося пхати в салон автобуса, бо у нього навіть не виявилося багажного відділення. Десь на трасі маршрутку зупинили «хлопці» на чорному джипі, перепитали у водія, чи він до кордону і двоє з них, забравши сумки з машини, пересіли в автобус. В шкіряних куртках, модних джинсах, затягнутих шкіряними оригінальними ременями, в чистих гарних мештах, з товстими ланцюжками на шиї, вони різко відрізнялися від решти пасажирів «доприкордонного» автобуса. Ці теж впродовж дороги постійно розмовляли між собою, енергійно жестикулюючи, правда, російською. Мені пригадався геніальний мультик «Йшов трамвай № 9» і от я в ньому ледь не головний герой.
Врешті дотерли до Шегинь. Автобус зі скрипом відчинив двері, випускаючи усіх на волю. Поки ми вийшли, повбирали наплічники, роззирнулися, куди ж нам іти, - де той кордон?, - на зупинці не те, що людей з автобуса, а й самого автобуса уже не було. Я пошукала очима когось із наших нещодавніх попутників і єдину, кого побачила – це ту елегантну пані із золотим годинником: вона ледь волочила за собою велику валізу на коліщатах у кольорах від «Луї Вітона». Не зволікаючи, ми кинулися її наздоганяти. Невдовзі перед нами уже маячила «жива» колона до самісінького пропускного пункту. Український кордон перетнули без жодних проблем за кілька хвилин і опинилися на дорозі, обгородженій з обох боків сіткою, яка то тут, то там прогиналася, а де й взагалі була зламана.
Враження від переповненої брудної маршрутки швидко вивітрилися, світило лагідне осіннє сонечко, навколо – простір і люди уже не стискають тебе з усіх боків. Не люблю, коли хтось підходить до мене надто близько, тоді намагаюся відступити, а коли люди повсюди і відступати нікуди – в мене починається паніка. Ще з дитинства ненавиджу тисняву. Пам’ятаю, якщо на зупинці було багато людей і під’їжджав тролейбус, то я, аби мама не впихала мене до нього, заздалегідь втікала подалі, щоб ми не встигли сісти. Мама потім сварилася, що всі діти як діти, а я якась дикунка, але наступного разу повторювалося те саме – я або втікала, або влаштовувала істерику, аби тільки не опинитися затисненою в металевій «коробці», звідки неможливо вийти, поки не доїдеш до цієї клятої зупинки. Ідучи, ми придивлялися до людей, які нас обганяли: за винятком кількох таких як ми, з валізками чи рюкзаками, усі вони несли металеві, скручені дротиками чи шнурками, возики. Усі, тобто чоловіки, жінки, старі, молоді, всі. Дивно.
- Мамо, а чого вони всі з тачками? – здивовано питав мій восьмирічний син. – Дивись, всі люди несуть тачки. Нащо вони їм?
- Не знаю, Саньку, мені також цікаво.
- З тачками - не з тачками, але здається, всі валять на митний перехід. – Ото вже не дуже весело, - завважила Іра. – Йой… Терезо, точно кажу, дивись, що робиться, - і вона показала на купу людей попереду.
Ми вп’ялися очима в живу масу і безпомилково зрозуміли, що нам туди. Пізніше Санько зізнався, як в той момент він боявся, що ми запізнимося, бо всі гнали кудись, а ми не знали чого і куди всі так біжать. «Ні, такого не може бути, не повинно бути стільки народу, сьогодні ж неділя, не можуть же ж усі ці люди валити на кордон разом із нами, сьогодні ж неділя…» , - заспокоювала я себе, сама не вірячи ні своїм очам, ні своїм словам. Ні про що не думаючи і ще нічого не підозрюючи ми підійшли до людей і стали. Черга не рухалась, стояла мертво і кінця, а вірніше початку не було видно. На нас відразу звернули увагу - ми втрьох таки суттєво різнилися від решти: дві молоді жінки в темних окулярах, з наплічниками, в світлих облягаючих джинсах, яскравих футболках і курточках, з дитиною і з кольоровою парасолькою, що стирчала із мого наплічника. А головне – у нас не було тачки, але про це ми довідалися уже згодом. Дехто порадив нам пролізти попід сітою крізь натовп аж до прикордонника, кашкет якого виднівся доволі далеченько. Я з Саньком так і зробили: присіли і практично переповзли через якийсь грубий дріт. Я ще зачепилася парасолею за нього. Не зважали на людей, які щось там кричали, намагалися перепинити нам дорогу, але інші натомість кричали, що ми з дитиною і на поїзд, тому нас треба пропустити. І ось, той далекий кашкет польського прикордонника уже просто перед моїми очима. Людей тут менше, стояти вільніше, бо, як ми тепер побачили, перед безпосереднім коридором до кабіни митного контролю черга ділилася на два рукави, бо є дві «хвіртки»: з тачками справа, з валізами зліва. Я трохи заспокоїлась, до цілі було не більше 10 кроків.. Молодий красивий прикордонник в розслабленій позі, спокійний і, навіть, я би сказала відсторонений, стояв опершись на загорожу, що відділяла людей від кабіни митників і дивився кудись поверх голів незворушним поглядом сфінкса. Я інтуїтивно пройнялася до нього довірою. Тим паче, що він сам, побачивши мене з малим, польською покликав нас до себе поближче, порадив стояти тут і трохи зачекати. Пояснив, що тільки - но буде можливо, він нас пропустить.
- Мамо, а де цьоця Іра? – спитав Санько, роззираючись.
І тільки зараз я помітила, що Іри немає біля нас. Пошукала очима і побачила її на тому місці, звідки ми пропихалися до переду. Лице у неї було перекошене від гніву, вона із кимось емоційно, але безуспішно, сперечалася.
- Ей! Іро, іди сюди! – я помахала їй рукою, зазиваючи рухатися вперед, - Ходи, бо нас зараз мають пропускати. Скажи, що ти туристка, в тебе віза і квитки на потяг.
- Ага, скажи! Де ж воно тебе пропустить, як воно нічого навіть слухати не хоче. Стало на дорозі і тупо не впускає! – крикнула вона мені у відповідь злим голосом.
- Ну, скажи, що ти до нас, тут дитина, хай пропустять.
- Навіть не хочу більше нічого казати. Я вже говорила, але хіба то люди! Ти ж бачиш, що воно все з тими «дурними» тачками, і навіть слухати тебе не хоче. Скоріше голову тобі проломить тою тачкою, - Іра не стримувалася у висловлюваннях на адресу «човників».
- Сину, ти стій тут, пильнуй торби, а я за Ірою. Бо, інакше, вона до нас не добереться, - я вирішила, що треба самій піти і перетягнути її до нас, а то й справді, стоятиме там до завтра.
З трудом, долаючи опір, де словом, а де і натиском, мені таки вдалося пропхатися разом з Ірою наперед і ми знову опинилися перед самим носом у молодого прикордонника.
- Ну все, тепер я спокійна. Люди кажуть, що зараз цельник має відчинити тільки нашу хвіртку, тобто пропустити туристів із візами, а вже потім тих, по карточках. То, виявляється, всі оті з тачками ідуть в Медику за товаром і відразу вертатимуться назад і в них не віза, а картка малого прикордонного руху. Мене вже тут просвітили.
- Тепер ясно, чого вони всі з тачками. Бачиш, Саньку, ти питав, нащо їм ті тачки? Фуру розвантажувати – от нащо. – Іра злісно засміялася, - дивлячись на них, я би роздала їм не картки малого прикордонного руху, а «жовті карточки». То ж бидло. Он, воно огорожу поламало тут, там, а сміття скільки – страх. – Вона показала навколо. Дійсно, поламана огорожа, купа сміття збоку під огорожею.
Іру теліпало від злості, вона не могла заспокоїтись. Я її, загалом, розуміла: ніхто з нас не розраховував на таку халепу, та поки я не бачила причини аж так обурюватися і нарікати. Ну, «перебіжчики» з карточками, так, хамуваті, невиховані, але ж ми тепер в окремій черзі, прикордонник нас зараз впустить, ми швидко все це пройдемо і поїдемо собі далі аж до самого синього моря. Про цей піший перехід забудемо, як про страшний сон і ніколи більше сюди не поткнемось. «А цей прикордонник такий високий, ще зовсім юний, чи просто так молодо виглядає? Зовсім не схожий на військового, має таке витончене інтелігенте лице», - думала я тим часом.
- Мам, скільки ще стояти, чого він нас не впускає, - нив Санько, якому вже страшенно набридло все це стояння і чекання і який погодився зі мною їхати в таку далеку дорогу тільки тому, що пропустить школу, - краще б я пішов завтра до школи, ніж тут півдня стояти. Ууу…
- Олександре, ну що ти, як маленький. Хіба не розумієш, що то не від мами залежить. Бачиш, скільки народу і тут, і там спереду в митників. Тобі ж сказали: щойно звільниться кабіна митників – нас першими пропустять, - повчала Іра Санька таким тоном, ніби йому також було не вісім років, а тридцять.
- Сонечко, я знаю, що ти втомився, я сама вже сили не маю. Не хочу уже ні Польщі, ні будь чого іншого. Сама на себе злюся, що ми сюди приперлися. А найгірше, що дороги назад немає, ми не можемо зараз повернутися, так що мусимо чекати, - заспокоювала я радше себе, ніж сина.
- Терезо! Терезо! Хей, - хтось кричав з боку Польщі.
Я здригнулася з несподіванки, інстинктивно відкликнулася на своє ім’я і повернула голову на окрик, дивуючись, хто може мене тут кликати. За огорожею, уже на території Польщі, стояв імпозантний чоловік, гарно вбраний, в темно-синьому костюмі і при краватці, з сивим, акуратно зачесаним волоссям. В одній руці він тримав мобільний телефон, а другою махав комусь із нас. Я чомусь навіть не здивувалася, побачивши, що у відповідь йому махає не хто інший, а вже знайома нам пані із золотим годинником, яка досі стояла тут поряд із нами. Чоловік показав їй на телефон і на митну кабіну, що мовляв уже про все домовився, зараз з митниці зателефонують тому прикордоннику, нехай її пропустить. Пані обтираючись хустинкою замахала головою у відповідь, її важкі золоті сережки заблищали, мінячись до сонця. Вона взяла свою валізу і впевнено покрокувала до хвіртки, яку перед нею мовчки відчинив прикордонник. За дві хвилини, ми із сумом проводжали її в компанії сивого чоловіка, вже в Польщі, де вони сідали в машину. В мені починала закипати глуха злість: на себе, на державу, на Польщу, на ту пані Терезу, на всіх цих людей, на тупість ситуації, заручниками якої ми стали з власної волі і вибратися з якої з власної волі уже не можемо.
Насправді, я відчувала себе вареним раком, в якого зараз відваляться руки і ноги, не могла б сказати скільки минуло часу: година, чи дві, а, може, й три. Навколо нічого не відбувалося. Той самий натовп «перевізників» з тачками, з якого час від часу долинали матюки і голосний дикий сміх. Молодий митник так само незворушно стояв на брамці або повільно проходжувався до митниці і назад. Дивився поверх голів людської маси, беземоційно робив часом якісь зауваження чи дослухався до того, що йому кричали по рації. А що був дуже високий, то без зусиль зі свого пункту видіння бачив усе навколо. І той його відсторонений погляд разом із високим зростом наче вивищували його як древнього оракула над людським сум’яттям, над марністю земних потреб і меркантильною жадобою. В той момент я вірила, що він на нашому боці, адже мене також відділяла, як я вважала, прірва з почуття власної гідності від цих людей, які в неділю отут вистоюють, лаються, проклинають один одного, брудні і байдужі до всього світу, летять сюди, до кордону, з одним негаснучим бажанням заробити грошей в такий непевний і, підозрюю, незаконний спосіб. А мені тільки й треба, що цивілізовано перетнути кордон держави, яка милостиво надала мені для цього право у вигляді візи, на якій величаво красувався напис «Панство Шенген» та ще й не задарма.
- Терезко, і де ж то «Панство»? Дійдемо до нього сьогодні чи ні? – іронізувала Іра.
- Не знаю. Єдина надія на цього хлопця, - відповіла я з усмішкою напівсерйозно, маючи на увазі високого красивого поляка.
І от, через три з половиною години молодий прикордонник дав нам знак, що зараз відчинить хвіртку, аби ми приготувалися до митного коридору. Ми, втішені, нарешті радісно натягли наплічники, я допомогла синові і взяла його перед себе. Не втрачаючи спокою, хлопець повільно відтягнув нашу брамку. Сам, без жодного слова пішов направо, до другої хвіртки, якось дивно відступив від людей на безпечну відстань за залізний парапет і спокійно, але рішуче відчинив другу брамку. Те, що почалося за мить, я не могла собі навіть уявити, не те, що передбачити.
Я встигла тільки зробити один крок услід за Саньком, як сталося щось страшне. Нестримний потік лави, що за мільйон років виривається із кратера на поверхню землі, затоплюючи собою все живе, і той, певне, не збив би нас з ніг швидше, аніж люди, що цієї неділі рвалися перетнути кордон своєї держави. Як стадо буйволів, випущене з загону, прокладаючи собі дорогу тачками, вони відштовхнули мене вбік і я ледь не наступила на Санька, який заточився й упав. Не роздумуючи, я схопила дитину і просто закинула його разом із наплічником на металеві перила, а через секунду уже сама стояла поряд на парапеті, півтора метра заввишки. Коліна підкошувалися, руки дрижали і тільки, коли я втратила рівновагу і схопилася за поручень, аби не впасти, зрозуміла, що мій великий наплічник досі у мене за спиною: вистрибуючи, я навіть не відчула його тягаря. Ірі повезло менше: її зім’яли, понесли потоком, потім притисли до перил, вивихнули руку, вона кричала. Жінку, що йшла за нами збили, вона не могла підвестися, а що лежала на землі і не було куди відсунутись, то на неї наступали і ніхто їй не допоміг, аж із диким криком, неймовірним зусиллям, вся потовчена, вона підповзла до Іри і вони вдвох як могли відбивалися від здичавілих людей. Допоки внизу ішла боротьба, чи перефразовуючи російського класика «смешались в кучу люди, тачки», ми з сином трималися за руки і з рятівної висоти, широко розкритими від жаху очима дивилися на цю бійню.
Раптом я згадала про хлопця – прикордонника. Він залишився стояти за парапетом, схований і недосяжний для сліпого натовпу українських «човників». З висоти свого зросту і свого становища цей молодий красивий поляк з інтелігентним обличчям так само спокійно дивився поверх людської маси кудись вдалину, байдужий до всіх і всього. Він відкрив одночасно дві хвіртки і, мабуть, відразу забув, що першим після трьох годин чекання, ішов восьмирічний хлопчик. В цю хвилину я зрозуміла, що він усе знав. Знав і нічого не сказав.
