Чого тільки не трапляється в житті з людиною, коли вона ще дитина…
Одного вечора я ніяк не міг заснути. Крутився, вертівся з боку на бік, але ніяк сон мене не брав. Коли в мою кімнату увійшла бабуся Оля, така перелякана, що я аж похолодів.
- Що таке, бабуню?
- Ой, Дмитрику! Зустріла нашу сусідку - бабу Марію. Вона розповіла, що в нашому селі люди бачили величезного чорного коня. З’являється він тільки ввечері. Ходить під хати де є маленькі діти, дивиться хто з них не спить того забирає і несе на шлях. А там же велика криниця. Ось він тих дітей у ту криницю й кидає. Я подумала, що то все вигадки, але зайшла на подвір’я, а у нас за клунею вже той кінь гарцює. То ж я бігом до хати – дивитися чи ти спиш!
Я вкрився з головою ковдрою. Моє серце калатало так, що я боявся, що кінь почує його стукіт, але не помітив, як й заснув. І таке мені наснилося!
Ніби над нашою хатою дядько здоровенний літає, руками, наче крилами махає. Потім, як заговорить страшним таким голосом, звертаючись до бабусі, що поралася на городі : «А де тут хлопчик Дмитрик! Я знаю, що він не спить!» Бабуся до нього, піднімаючи кулаки вгору: «Геть лети звідси! Мій Дмитрик вже спить давно!»
Від того крику я аж прокинувся. Стояв теплий літній ранок. Бабуня Оля поралася біля печі:
- Ой, голубчику! Прокинувся? Йди вмивайся. Буду тебе годувати.
- Бабуню! А як же кінь? І дядько, що літав?
- Який кінь? Який дядько? - усміхаючись спитала бабуся. Дядько тобі наснився, а коня я вигадала, щоб ти заснув скоріше! Йди вмивайся тай до столу!
Я вийшов на поріг. Ледве дихаючи дійшов до клуні. Коня я не побачив, але сліди від підков були…
Ось, що може трапитися з людиною, коли вона ще дитина.
