Ще трішки і я порушу спокій засліпленого сонцем неба. Розмалюю променями день , а далі вмощуся на коліна вечору і просто буду сидіти. Вечір зненацька торкнеться моїх плечей , залізе долонями під майку аби в черговий раз полоскотати тишею тривогу. Налите в склянки червоне вино липко засохне на вустах такими солодкими думами, такими ніжними мріями…
А я сиджу. Зелена трава стелиться ковдрою попід босими ногами , вітер тріпоче в волоссі розплітаючи домашню косу, голуби на стовбурах старого горіху малюють шляхи високої такої незвіданої голубиної любові… Невже це літо!? Невже знову літо саджає у серці тепло!?
Лягаю. Лежу, небо дивиться у мої карі очі – вечір, вірніше надвечір’я.
Спокій.
Спиш? – питає.
Не сплю – подумки відказую.
Він ловить сп’янілу усмішку на моїх вустах та лягає поруч. Дуже близько лягає. Між нами тільки спокій. І зовсім нічого, що краплини терпкого вина розтікаються по тілу, по його тілу під впливом бурхливого припливу мене. Накочуюся на нього хвилями та хвильками шукаючи об люблені камінці у дотику шалено вологої трави – роса. Вечірня роса сіє між нами спокій ніжно затиснутий у сплетінні наших закоханих пальців.
