"Ми не могли у світі розминутись." (Ліна Костенко)
Чому тоді рейс затримали більш як на дві години? І бортові працівники довго перегукувались-сперечались: "Ще один пасажир! – Всі на борту", перекидували ліниві й знервовані фрази як пінг-понгівський м"яч. Не зв'язала цю метушню з тобою навіть по тому, як кинув груду журналів на сидіння поруч, але, зачувши голос, одразу захотіла з ним "повзаємодіяти". "То це вас ми так довго чекали"? – Говорила і розуміла, наче бачила, як у цій фразі (інтонація/подив/приязнь/знаття/радість) вистрибнула назовні уся правда про мене. Уся правда нараз відкрилась мені з твоєю появою. Сталась – вмить.
Любов?
У нас не було нічого з її видимих окреслень, нічого з тих проявів, завдяки яким люди звикли розуміти це слово. Окрім трьох побачень, кількох поцілунків, легких мимовільних тілопестощів. Це прив'язало нас невидимими нитками (паралелями/меридіанами?) й утримувало протягом трьох років по різні сторони земної кулі, потішаючи сяк-так, залишивши натомість єдине – діалог. Його, чи оте безумовне знаття, яке далося з першої вловленої вібрації: що ще ніколи-ніколи до- жоден із нас не переживав такої взаємної сили тяжіння.
Любов мусить виповнити себе – для цього потребує двох. Другого як продовження першого... Коли любов хоче, щоб її пізнав ти – вона відправляє назустріч одного зі своїх пілігримів. Навіть якщо у небо. Інакше ти б їй не повірив.
І як після цього жити на землі?
