Він вп'яте перекинувся на бік і якусь хвилю лежав нерухомо. Тоді рвучко відкинув ковдру, зіскочив на ноги і розчахнув вікно. Ніч, що давно чекала на це, миттю увірвалася у кімнату...
...великим нічним метеликом. Шурхіт його м'яких крил дивним чином згладжував рвані ритми електронних синтезаторів, що пронизували гіпсову стіну і методично кришили душу, як старенька бабця кришить окраєць хліба птахам на поживу. “Чому люди вважають це музикою ? - майнула думка. - Ці мертві звуки металу...”
...стихли. Змучений слух відмовлявся вірити, але це таки було правдою. Тишу порушували лише ваговози-трейлери, що мчали трасою, женучи перед себе повітряні хвилі. Мчали невпинно, на захід... Гуркіт їхніх двигунів народжувався в мороці, з нічого, наростав, ширився, виспівував, торжествував, щоб відразу ослабнути, віддалятись, тремтіти, переливаючись з грубшого в тонший, врешті, витончитись зовсім і загубитись у непроглядних глибинах Всесвіту...
... витало передчуття наближення очікуваного. Сивобородий халдей підправив окуляр телескопа і, відкинувшись на спинку крісла, неозброєним поглядом обвів оксамитову широчінь перського неба. Де-не-де легкі перисті хмарки затуманювали обриси Великої Дороги Зодіаку, але мудрець знав, що час вже близько. Він подумки прославив Творця і заходився вивершувати працю. Він поклав в основу Першопричину, далі простежив два основні закони світобудови, спроектував їх на людське сприйняття і заглибився у складні підрахунки... Коли все було скінчено, зійшов Місяць і з подивом глянув на мудреця. І не було в світі живих блідішого обличчя, аніж пополотніле лице старого. І місяць збляк, наскільки може зблякнути Місяць, і став шукати хмарку, щоб заховатися від цієї несамовитої блідості. Але в цілому небі не було жодної хмарки. А мудрець, отямившись, впав на коліна і тремтячими руками став викрешувати вогонь. Добре роздмухавши полум'я, він згріб до нього древні папіруси і товсті манускрипти зі столу, а зверху неслухняними пальцями поклав свої тонесенькі пергаменти, помережані дрібними рядками знаків. Вогонь загоготів, пожираючи здобич, а струмені гарячого повітря здіймали вгору густий рій золотистих іскорок, які, остигаючи, дрібним попелом вкривали голову онімілого халдея...
... мільйонами пустотливих лусочок. Океан пінився, вирував, аж поки величезний кит не виставив свій могутній торс під холодне мерехтіння північного неба. Це був синій кит, один із останніх. Він неквапно погойдувався на райдужних від нафти хвилях, вилискуючи чорним шовком стотонного тіла. Він важко вбирав в легені морозне повітря з присмаком паленої гуми і нечутно гудів, посилаючи братам і сестрам інфразвукову звісточку про себе. Підбадьорюючись, він відважував хвостом гучного ляпаса надоїдливим хвилям. Але замість відповіді чув лише ревіння дизелів рибальських траулерів, які методично, метр за метром, виорювали блакитну ниву та комарине дзижчання електромоторів субмарин, які снували під водою. І капосні хвилі насміхалися з приреченого на самотність титана. Була ніч і самота...
... кістлявою рукою стиснула горло. Біля підніжжя будинку лежало місто. Воно прикидалося сплячим, але робило це досить невміло, раз по раз зраджуючи себе приглушеною лайкою, відблиском автомобільних фар на стелі кімнати і задушливим смородом невивезеного сміття. Добігало кінця ХХ століття, і чоловік якось раптово відчув це. Відчув, здивувався і прислухався ще раз. Так, сумнівів не було. Він закрив вікно, повернувся до ліжка і подивився на себе сплячого. Він спав, витягнувши по діагоналі свої довгі ноги, схожий на стомленого журавля. Снилася йому весна і вона, імпульсивна і вперта, але така рідна... Вони йшли по траві, рука в руці, назустріч сонцю. Довкола шумів ліс, але верхівки могутніх буків не заступали їм сонця. Вони дивились одне одному у вічі, і сонце було там, посеред ясної блакиті. “Який чудовий сон ! - подумав він і відійшов до вікна, щоб не потривожити сплячого.
А за вікном панувала темрява. Вона розросталася, запускаючи свої щупальця в усі закутки, сильнішала, бралася згустками. Осідала їдким накипом на деревах і дротах, стелилася клубками по асфальті і траві, виповнювала собою світ. Реготала посеред вулиць і площ мегаполісів, купаючись у морі неону. Фонтанувала з блакитних екранів телевізорів, розповзаючись чорними кляксами по квартирах. Вона була всюдисущою і непереможною. І це годі було витримати...
... в цю мить хтось погладив його по голові, а лагідний голос проказав: “Найгустіший морок – перед світанком...”
***
10.11.1996 – 01.01.1997
