Пінгвіни хінду закохуються один - єдиний раз в житті. І це для них навічно. Вони турбуються про коханих самовіддано та до останього подиху.
Мені стає соромно за homo sapiens. Кажете, всі розуми поїли? Такі ми круті, багаті, емансиповані, вміємо будувати шикарні вілли, водити дорогі автомобілі, купувати одяг, диплом, роботу, душу, серце... А любити ми не вміємо...
Хочу бути пінгвіном хінду: проходити сотні кілометрів у пошуках їжі в той час, коли мій коханий гріє яйце з нашим пінгвіняточком. Це - найвища сутність: любити з повною віддачею, наче любов - єдине, що дозволяє жити. Коли розриває тіло від щастя, коли усмішка не сходить з обличчя, коли засинаєш і прокидаєшся з одним, найріднішим, іменем на устах, коли молишся за когось так само глибоко, як за себе, коли припиняє крутитися планета. Просто розчиняєшся в комусь до останнього атома...
То чому так важко? Страшно до відчаю, що хтось знову зробить боляче до півсмерті. Витягуєш з днища душі та серця ту любов, грієш, плекаєш, трусишся як над останньою іскоркою світла, а потім вкотре відпускаєш, немов метелика на смерть. І все помирає... Стоїш на величезній купі розваленої на мільярди частинок надії та не знаєш, з якого боку підходити до відбудови нового повітряного замку. Але будуєш, тихо-мирно сподіваючись, що це востаннє. З кожним наступним разом частинок більшає, а сил на починання меншає...
Плач! Кричи! Кусай губи! Розривай на собі одяг! Бийся головою об стіну! Божеволій! Стрибай з даху! Ріж вени! Вбивай себе чи оточуючих!Однаково тобі ніхто не допоможе. Скільки би слів не було сказано, наскільки би міцно тебе не обнімали дорогі люди, нема найдорожчого. Ніколи вже не буде так, як до цього. Хід твого буття змінений назавжди. Ти нікуди не втечеш, не заховаєшся. Куди б не йшов, ти завжди береш з собою себе: спогади, почуття, картинки підсвідомості і біль втрати. Ніякий новий день чи новий рік не позбавить тебе минулого. Світ розводить руками, твердо переконуючи: терпи! Терпець тебе шліфує, чи не так?.. Та ні чорта він не шліфує! Виснажує, забирає останні сили, а потім ніжно вбиває пострілом у потилицю. Найпоширеніший різновид людської смерті...
Приходить усвідомлення, що любов не варта слів (сказаних чи недосказаних), вчинків (зроблених чи початих), емоцій (відкритих чи захованих). Не варта тебе ні на йоту. Тоді стає безкордонно байдуже до людей, яким так хотілося пробачити їхню недороблену любов. Але навіщо? Вони ж не пробачили тобі твою? Око за око. Набридло бути доброю... Набридло бути сильною...
