Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47427
Рецензій: 92249

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Я ще повернуся…

© Галина Марчук, 15-01-2013
Я ще повернуся…
Оповідання

                                               Наталії Супрун-Антоненко

Навесні в багатомільйонному місті стало коїтися щось неймовірне. Люди казали, що там чи там хтось на власні очі бачив якусь дивну жінку. Звідки вона з’явилася, ніхто не міг певно сказати: може, припливла з талими водами по Дніпру; може, як Мері Попінс, прилетіла з весняним вітром, але її присутність став відчувати кожен. Її навіть постійно чекали: одні з надією, інші – з жахом.

1.
Усе почалося одного ранку, коли ще заспані пасажири звично натоптувалися в маршрутку №578, що курсувала з масиву Райдужного до метро «Лівобережна». Мікроавтобус на зупинці став посеред величезної калюжі (а калюжі, ні, цілі озера були всюди - зима була справжньою за останні півстоліття!) і пасажири - хто брів до дверей, хто намагався прямо з хідника застрибнути в них - усі в один голос лаяли мера, який з далеких космічних висот свого буття вже давно не спускався до їхніх проблем.
Останніми добігли два молодики років по двадцять п’ять, безцеремонно розштовхали двох тітоньок, що не могли поділити межи собою нижню сходинку в автобусі, і опинилися в центрі. Пасажири приготувалися: хто досипати, хто слухати музику, хто шукати виправдання перед начальником за спізнення, а один з молодиків почав оповідати другому, досить голосно, свої нічні пригоди.
-Слышь, Жень, я ему, б…, говорю: «Отпусти ее: эта сучка - моя телка. Я ее до тебя два года трахал!» А он, б…, полез на меня. Тогда я как врежу ему по харе, так он, сука, под столом очутился.
Другий кивав головою, посміхався, але мовчав. Чоловіки прислухалися до тієї сповіді, жінки ховали очі і відверталися, а молода мама з дівчинкою років п’яти, пригортаючи дитину до себе, намагалася затулити їй вуха. Літний чоловік не витерпів:
-Ви б хоч дітей посоромилися – розпустили язики, як халяви!
-Ты, дед молчи, а то сам по харе получишь!
Дід нічого не встиг відповісти: невідомо звідки межи ними постала ще не стара жіночка, одягнена просто, але зі смаком. На комірці демісезонного пальто горіла дивна пентограма – буква «С».
-А ви чому, молодий чоловіче, так грубите старій людині? Він зробив вам слушне зауваження. Маєте совість – вибачтеся: він вам у дідусі годиться!
-Да пусть даже у прадедушки – какого хрена лезет?
Жіночка зміряла молодиків поглядом синіх очей, від якого Жені стало не по собі, і... посміхнулася.
-А уявіть собі, коли б за кожним вашим непристойним словом з вашого рота вистрибувала жаба – вся земля б квакала!
Молодик ошкірився:
-Топай отсюда, старушка Тортилла, а то сама станеш извергать своих подопечных!
Жіночка знову посміхнулася.
-Прошу мене вибачити – ви напросилися!
І… щезла, ніби крізь землю провалилася. Люди зашуміли, молодики здивовано уставилися один на одного.
-Ведьма, су...
Він не закінчив свою тираду – з його рота вискочила невеличка жаба-ропуха, видряпалася на плече і поважно квакнула. Молодик онімів, Женя почервонів, як рак, і витріщив очі на жабу. Люди, що стояли поруч, перелякано відсахнулися, а ті, що були далі, повитягали шиї і намагалися зрозуміти, що діється. Молодик першим прийшов до тями.
-Во дает, бля…
Друга жабка, тепер уже зелена, вискочила з рота і всілася поруч з першою.
-Ква-ква! Ква-ква! – почали розмову подруги.
Мале дівча заплескало в долоні і радісно сповістило на всю маршрутку:
-Мамо! А в дяді з йота зябки виськакують – такі гайнюні!
Маршрутка вибухнула таким реготом, що водій зупинив машину.
-Пасажири, що там твориться?
Дідусь, якого перед цим молодик облаяв, пояснив з задоволенням:
-Та це в молодого чоловіка кожен його матюк у ропуху перетворюється!
-Ой!- засміялася жіночка поруч. – Це ж як йому повезло: може відкривати ресторан французької кухні – по жмені жаб за секунду плодити буде! А скільки буде їх за день – на весь Париж вистачить!
Молодик збирався згадати саме про «твою мать», але Женя затулив йому рота.
-Ром! Они действительно на маюки выползают. Уж лучше молчи!
Що там подумав Рома, але дві нові жабки почали дряпатися йому на плечі. До Жені нарешті дійшло:
-Выпустите нас! Пожалуйста…
Водій зупинив маршрутку, і молодики прожогом вискочили прямо в грязюку.
Що було далі, невідомо, але ця історія до вечора облетіла все місто. Неймовірно, але і в транспорті, і на вулиці стало набагато менше ненормативної лексики. Якщо так піде далі, то жителі міста мають шанс увійти в історію як найкультурніша в мовному питанні спільнота на початку третього тисячоліття.

2.
А це сталося під вечір у суботу.
У вагон поїзду метро, що прямував до станції «Академмістечко», на станції «Університет» зайшло декілька молодих людей і старенька бабуся. Спираючись на паличку, вона стала шукати вільне місце. Близенько вільного місця не було – сиділи пожилі люди чи малі діти, а трохи далі, посередині вагона, виднілося кілька пустих місць. Бабуся туди й попрямувала.
Вона не дійшла, мабуть, кроків з п’ять, коли її випередили двоє молодих людей (очевидно, студенти) – хлопець і дівчина. Хлопець плюхнувся на вільне місце, посадив дівчину на коліна і став щось палко нашіптувати їй на вухо, періодично цілуючи її пишні коси, розсипані по плечах. Дівчина щасливо сміялася й пригорталася до хлопця.
Бабуся добрела до них і зупинилася за крок, тримаючись за поручень збоку. Стара жінка з дитиною на руках і сивобородий дідусь, що сиділи поруч з молодими людьми, пильно дивилися на них. Хлопець не зреагував ніяк, а дівчина засовалася.
-Дімо! Місце потрібно бабусі звільнити, а то незручно!
-А ми що, одні у вагоні? І чого цій бабуся пристало їздити саме зараз – нехай би сиділа дома, а не вешталася чорт зна де?
-Дімо! Недобре виходить.
Вона намагалася підійнятися, але хлопець не відпустив її.
-Юль, а ти відвернися і зроби вигляд, що зовсім її  не бачиш – краще слухай музику!
Він тицьнув їй один із навушників, які висіли у нього на шиї, сам встромив собі в вухо другий і закрив очі. Дівчина замовкла, відвернулася і стала слухати музику.
Бабуся з онукою на руках не стерпіла:
-Молоді люди, ви сліпі чи совість зовсім загубили - та ж перед вами  стара людина з паличкою!
Дівчина зашарілася  й зіскочила  з колін хлопця,  а той залишився сидіти,  посміхаючись. Бабуся з паличкою розвернулася й направилася до виходу.
-Дякую вам, жіночко, але не варто турбуватися – я зараз виходжу. А хлопець дійсно сліпий – він міг мене і не побачити.
Потім вона обернулася до дівчини і зміряла її поглядом дивних синіх очей.
-А ти навіщо знайшла собі сліпого не лише на очі, але й на серце? Полуду з очей ще можна зняти, а зробити серце зрячим, коли воно перестало бачити, дуже важко, дівчино! Знайди собі іншого!
Поїзд  під’їздив до платформи, і бабуся з дивними синіми очима взялася за поручень біля дверей. І саме в цей час пролунав розпачливий голос Діми:
-Юля, я нічого не бачу, зовсім нічого! Я – осліп!
Стривожена Юля, мало що розуміючи, кинулася до Діми. Той трусився, ніби його била пропасниця, і безпорадно  ловив руками повітря навколо себе – його очі здавалися скляними. І бабуся з онукою, й дідусь перелякано втупилися в нього.
В цей момент поїзд зупинився  біля платформи, двері відчинилися, й бабуся вийшла з вагону. Юля якусь мить дивилася їй навздогін, потім схопила Діму за руку і потягла до виходу.
-Дімо, швидше, швидше! Ми маємо встигнути, маємо встигнути…
На платформі Юля полишила Діму й кинулася доганяти дивну бабусю – та була майже біля ескалатора, що вів нагору. Помітивши Юлю, бабуся зупинилася, а дівчина з подивом побачила, що це зовсім не бабуся, а молода красиво одягнена жінка з синіми очима. На комірці її демісезонного пальто світилася дивна  пентаграма з буквою «С» посередині. Щось підказало Юлі, що саме в цієї жінки вона має просити прощення.
-Я не знаю, хто ви, але прошу пробачити нам! Ми поступили недобре - так поступає більшість; ми воліємо бути глухими й сліпими - так простіше; ми хочемо мати все й одразу, навіть не задумуючись, чи ми того варті; ми почали втрачати щось таке, без чого неможливо жити; ми…
Жінка усміхнулася.
-Совість та людську гідність ви почали втрачати, дівчинко! А людська душа без них, як сухе листя, - тільки на гниття й приречена!
Юля дивилася на дивну незнайомку широко розкритими очима, і раптом  тих очах промайнув якийсь здогад:
-Я знаю, хто ви, знаю… Ви…ви - Совість! Благаю вас – не полишайте нас. Я кохаю Дмитра, кохаю… Він хороший, лише вважає, що в цьому світі без совісті жити значно легше. Але він має зрозуміти, що це не так, не так… Я… я допоможу йому це зробити!
Юля міцно тримала дивну жінку за рукав, й намагалася повернути її до того місця, де полишила Дмитра.  Жінка не чинила спротиву і за мить  постала перед переляканим хлопцем.
-Дімо! Ми поступили з тобою ганебно. І маємо просити пробачення у людини, яку образили. Простіть нас!
По блідому  личку Юлі течуть сльози; Дмитро, притулившись до неї, кусає губи, аби не розплакатися. Біля них збирається натовп, і хлопець, дивлячись перед собою невидячими очима, простягнує до жінки руки:
-Простіть мене, пані! Я дуже шкодую… Мабуть, я заслужив те, що зі мною трапилося, але я щиро каюся: мені страшенно соромно і… боляче. Я…
Жінка дивиться на них своїми сліпучо-синіми очима, і від цього погляду, розуміє Юля, нічого втаїти неможливо.
-Хочу вірити, що зараз ти щирий, хлопче!
Дмитро з острахом підіймає на жінку свої очі й… радісно скрикує:
-Боже, я вас бачу! Юля, кохана моя, я  знову бачу… Ви…ви простили мене7
Він обіймає і цілує свою Юлю, забувши про все на світі…
Коли обоє приходять до тями, жінки поруч немає. Вони стоять, обнявшись, на напівпустому пероні, а поодинокі пасажири обходять їх стороною і багатозначно усміхаються…


3.
Сергій Михайлович Красномовний, вельми розумний і успішний чоловік років сорока п’яти, сидів у розкішному столичному ресторані і чекав, поки його чарівна супутниця зробить замовлення. Супутниця – його власна секретарка Мальвіна Вікторівна – довго вивчала меню, потім тикала в нього своїми довжелезними акриловими нігтями персикового кольору, а молодий офіціант, зігнувшись удвоє, вимальовував забаганки Мальвіни у своєму блокноті.
-Серж! Возьмем «Бордо» 2005 или…
-Как хочешь, милая! У нас сегодня большой праздник – мы должны его отметить на высшем уровне!-
А привід для святкування у Сергія Михайловича справді таки був: виборчий марафон закінчився перемогою його кандидата, і в тій перемозі є чимала частка його творчої праці. Ще невідомо, які б там були відсотки, якби Сергій Михайлович не був автором методу, що забезпечив тихо, без розголосу, масову фальсифікацію - навіть міжнародні спостерігачі нічого не запідозрили.
Чекаючи на замовлення, він милувався чарівною Маві (це ім’я він придумав сам), подумки роздягав її, знімаючи дорогу білизну, пестив юне тіло. Він сам знайшов її два роки тому в одному із столичних вишів, сам виліпив із неї власну  богиню кохання. Йому заздрили всі, хто бачив Маві. Бачила її і його дружина Софія Львівна, п’ятдесятилітня розповніла жінка, але особливо тим не переймалася: нехай краще має одну, молоду і здорову, ніж буде путатися щовечора з іншою. Вона не боялася, що він піде від неї: куди він подінеться, коли саме в її руках весь їхній бізнес. Сергій має клепку в голові і не захоче опинитися босим і голим на вулиці. А з Мальвіною, як треба буде, вона розбереться й сама.
Офіціант саме приніс замовлення, коли зателефонувала дружина з Німеччини – вона третій день вела переговори про підписання контракту на поставки.
-Сергей, я тебя поздравляю – я знаю о вашей победе! Ты – гений!
-Спасибо, Софочка! Спасибо, милая! А ты как? Все подписала? Ты – умница! Когда прилетаешь? Завтра? Чудесно, соскучился безумно. Что делаю? Рыбок кормлю да с собакой разговариваю. Люблю, целую! До встречи, милая!
-Что, опять твоя Сара тебя контролирует?
Маві ображено надула свої гарненькі губки, а Сергій Михайлович розсміявся.
-Ну сегодня она нам уж точно не помешает: мы едем к тебе, и вся ночь - наша!
Рік тому Сергій Михайлович купив для Маві прекрасну квартиру в центрі міста, і тепер проводив там значну частину свого вільного часу. Можна було, звичайно, сьогодні поїхати й до нього: Софії немає, двадцятилітній син живе окремо, але краще не ризикувати. Замолоду Софія мала звичку з’являтися несподівано, і Сергій Михайлович пам’ятає, в які пікантні ситуації йому доводилося потрапляти.
А в ресторані тим часом відвідувачів значно побільшало. Серед них було багато знайомих Сергія Михайловича: кожен вважав за потрібне підійти і привітати з перемогою.
-Серж! Ты всегда утаивал свои выигрышные хода, но теперь уже можно все рассекретить?
-Да все и так уже рассекречено, милая!
-Серж! Так это ты автор идеи выдавать бюллетень без подписи члена комиссии? Это было очень умно, но как знать, что именно этот человек не будет голосовать за твоего кандидата?
-Мави, все гениальное – просто! С нашими людьми из окружных комиссий работали прекрасные психологи, а психология может многое. Вот, к примеру, приходит человек, а я его спрашиваю: «Ваш адрес?» Я мог бы и не спрашивать, а посмотреть паспорт, но мне интересен его ответ. Если он отвечает на русском языке, то, уверяю тебя, это наш человек. В противном случае я забываю поставить подпись в его бюллетене. Проколы были очень редки. Соотношения были, приблизительно, таковы: на сто недейсвительных бюллетеней за ихнего – два-три за нашего.
Маві дарує йому погляд, що обіціяє неземний рай, і йому нестерпно хочеться якнайшвидше до того раю. Він шукає очима офіціанта, але ніде його не бачить.
…і тут з’являється вона – струнка брюнетка років двадцяти п’яти. Їй дуже личить форма: коротенька спідничка підкреслює всю принадність її гарненьких ніжок; два верхніх гудзики на блузочці форми розстібнуто, і через розріз проглядаються тугі дівочі груди. Поряд, на комірці, дивна пентаграма у вигляді букви «С».
-Ви хочете рахунок? Будь ласка!
Вона кладе перед ним лист білого паперу, на якому виставлено суму за їхню вечерю. Знизу, після стовпчика цифр, та сама дивна пентаграмма.
-Ви погоджуєтесь?
Він підіймає голову і зустрічається з її очима. Таких очей у житті він ще не зустрічав: сині-сині з якимось дивним таємничим світлом. Йому здалося, що його просвічують якимись досі невідомими променями. Він машинально кладе на стіл зазначену суму. Вона ховає її в кишеню свого фартушка і, не відводячи погляду, подає йому звичайну авторучку і показує пальчиком вільне місце на папері.
-Поставте свій підпис, будь ласка! Ви його заборгували людям!
Нічого не розуміючи, він ставить свій розмашистий підпис, а потім ще і ще. Ось уже рахунок зовсім списано, і він починає ставити свої підписи на сніжно-білій скатертині. Йому не вистачає місця, і він одним рухом скидає на підлогу весь дорогий посуд і… пише, пише… Маві, втративши дар мови, ошелешено дивиться на все це; на них звертають увагу за сусідніми столиками, кілька знайомих чоловіків кидаються до Сергія Михайловича.
-Сергей Михайлович, остановитесь!
Його однопартієць Петро Розгуляєв намагається вирвати у нього з рук ручку, але Сергій Михайлович тримає її намертво. Дійшовши до кінця столу, він помічає перелякану Маві, що приросла до крісла, вільною рукою зриває з неї дорогу блузку, куплену ним же в Парижі, і починає розмальовувати своїми підписами її спину. До секретарки нарешті повертається дар мови: вона починає перелякано верещати, і тепер відвідувачі з усієї зали збираються біля їхнього столика. Два офіціанти намагаються відтягти його від дівчини, але він, як розлючений бик, розкидає їх у різні боки, щось гарячкого бурмочучи. У тому бурмотанні можна було розібрати лиш окремі слова:
…я должен подписи… много тысяч... подпишу… чернил бы хватило…
Петро Розгуляєв кидається до адміністратора залу:
-Немедленно звоните в психиатричку: он чокнулся!
Коли два дебелі санітари натягли на нього гамівну сорочку, він ще намагався носом виводити свій кренделястий підпис на їхніх халатах.
Маві нарешті прийшла до тями, загорнулася в розірвану блузку і почвалала до виходу з зали. Але дорогу їй перегородив офіціант, який брав у них замовлення.
-Вибачайте, шановна пані! А хто платитиме за вечерю? А за розбитий посуд? Сума чималенька!
Він тицьнув розгубленій дівчині рахунок. Тільки тепер вона зрозуміла, що тримає в руках папірець з рахунком, який вручила їм незнайомка. Вона сунула його в руки офіціанту.
-А це що, хіба не рахунок? По ньому сплачено!
Той розгорнув зіжмаканий папірець, прочитав його, покрутив у руках і повернув Маві.
-А ви читали, що там?
Маві втупилася в папірець. На зовсім чистому листочку красивим каліграфічним почерком було написано:
Ти гадав, що коли ти мене викинув зі свого життя і стільки років витирав об мене ноги, то я не зумію дістати тебе? Помиляєшся! Я тобі ще не раз нагадаю про себе!
Совість.

4.
Василь Петрович Середа, кандидат філософських наук, трохи заспав: все-таки вони вчора перебрали з Степаном. Голова була важка, як дубова колода; нестерпно хотілося пити і їсти.
Він почав вилазити зі своїх апартаментів: спочатку відтягнув двері, які відділяли його помешкання від світу, потім подолав десять сходинок вгору і виглянув на вулицю.
На вулиці вже було гамірно й людно. Всі кудись поспішали: поспішали діти в школу, поспішали дорослі на роботу, поспішали іномарки в блискучі офіси, навіть трамвай поспішав до зупинки, хоч і не міг відірватися від колії. Лише йому одному не потрібно було нікуди поспішати, бо він – бомж!
Він пригадує, що був час, коли він також щодня кудись поспішав. Але це було в іншому житті: там у нього були дружина, донька, квартира, машина, багато друзів – так багато, що щодня мусив із кимось чаркуватися. Він захопився цим процесом: спочатку гадав, що все тримає під контролем, а потім виявилося, що він вже нічого втримати не може. Дружина кілька разів його лікувала, але все поверталося на круги своя. Тоді вона пішла від нього, розміняла квартиру і переїхала з донькою до іншого міста. З того часу минуло п’ять років, і він жодного разу їх не бачив. За два роки він залишився і без роботи, і без машини, і без квартири – усе попливло за оковитою.
Він відганяє від себе спогади – має думати про хліб насущний. Зараз вони із Степаном прилаштуються в переході і будуть прохати милостиню у жалісливих бабусь – за годину-дві матимуть і на пляшку, і на закуску!
Степана немає на місці: куди він міг подітися? Без Степана в нього нічого не вийде, бо він не зможе так жалісливо приспівувати: «Подайте, Христа ради, на окрайчик хліба, бо третій день не маю ні росинки в роті! А я ж така людина, як і ви, тільки доля від мене відвернулася! Нехай ваша доля буде завжди з вами!» Не всі, звичайно, але багато хто подавав за принципом - краще дати, як просити!
Він іде через перехід на риночок, що розташувався біля зупинки: може, Степан десь там пляшки збирає. Ні, немає! Перекупки на ринку перестають ляпати язиками і починають пильнувати товар. Йому байдуже до всього, от тільки нестерпно пахне ковбаса, якою торгує Єлисавета з Броварів. Він зупиняється за кілька метрів, вдихає божественний аромат і заплющує очі, але грубий сміх Єлисавети заставляє його здригнутися:
-Що нюхаєш, як собака, аж очі заплющив! Одного вже вночі мерседес на той світ відправив, бо поліз п’янюга прямо під колеса, а ти тут вештаєшся? Ковбаски захотів? А на ковбаску робити треба! Ось тобі ковбаска! – Єлисавета скрутила жирну дулю і тицьнула її в його бік. – Іди працюй! І де твоя совість?
- Я тут, тут! Іди за мною, Василю!
Перед ним постає жіночка-жебрачка невизначеного віку. Проте її лахміття чистеньке, і погляд синіх очей такий знайомий.
-Ти хто?
-Я? А ти мене не пізнаєш? Я - твоя совість, Василю, яку ти давно пропив і вигнав на вулицю, як гулящу дівку.
-А чого ти прийшла?
-Бо не хочу, щоб однієї ночі ти повторив долю Степана.
При згадці про Степана в нього починають тремтіти коліна, і він сідає просто на землю під ворітьми ринку, закриває обличчя руками і... плаче.
-У мене тепер нікого не залишилося, я нікому не потрібний на цьому світі!
-Неправда, перш за все - ти потрібний мені! Я не хочу більше блукати жебрачкою по світу, терпіти голод і холод, заглядати в чужі вікна, щоб хоч через них подивитися на чуже щастя.
Вона гладить його голову, як колись мама в дитинстві. Він підводить на неї очі і потопає в синяві її очей: стає млосно, нестерпно-боляче і… соромно. Господи, як соромно! І вперше за останні п’ять років у голові промайнула твереза думка: «Що зробив я зі своїм життям?» Її мова крає його серце, але він не хоче, щоб вона замовкала.
-Ти потрібен не лише мені, Василю! Є на світі ще дві жінки, які не перестають думати про тебе. Ти хочеш їх побачити?
Не чекаючи на його відповідь, вона виймає з торбини, що висить у неї за плечима, невеличке дзеркало у дорогоцінній оправі. Перша його думка – забрати, бо коштує воно дуже дорого: місяць можна гуляти! А потім йому стає страшенно соромно… Вона читає його думки - дурний, він забув, хто вона.
-Василю! Його не продаси, бо це дзеркало відлито з любові тих, у чиєму серці ти й досі найдорожчий і найбажаніший гість.
-Хто вони? Я гадав, що у мене, окрім Степана, нікого немає на білому світі.
-То не ти так думав, Василю! То той трунок, яким ти сам, добровільно, замінив у своєму житті і щастя, і любов. А ти хіба не пам’ятаєш, який сьогодні день?
Ні, він нічого не пам’ятає: він не знає, який сьогодні день, який місяць, який рік.
-Середа, рік 2010 від Різдва Христового. А ще – день народження і твій, і твоєї матері: тобі – сорок п’ять, а їй – сімдесят.
Господи! Краще йому і не чути, і не згадувати про це. Так боляче, так нестерпно боляче серцю!
Вона бере його за руку і веде до озера, сідає з ним на лавочку біля самої води і підносить дзеркало йому до очей.
-Дивись, Василю, дивись, кого ти зрадив через горілку і хто тобі все прощає і любить! Дивись!
Ніби з туману випливає: біленька хатина в зеленому садочку дивиться на світ чистими, великими вікнами. Він заглядає в ті вікна: у великій світлиці стара сива жінка стоїть перед іконою і шепоче молитву. Біля ікони висить фото молодого усміхненого парубка. Жінка гладить те фото натрудженою рукою, потім знімає його, цілує і пригортає до грудей.
-Мамо, мамо! – починає волати його душа, а очі прикипають до дзеркала. Ось вона виходить з хати, стає на воротях і дивиться впродовж вулиці – чекає когось. Господи, невже його?
-Тебе, Василю, тебе: чекає і влітку, і взимку; і вдень, і вночі. Та й не лише вона!
Совість повертає дзеркало іншою стороною. По людній вулиці якогось міста легкою ходою йде юна красива дівчина: пишне рудувате волосся відсвічує золотом, а карі, з золотими зірочками очі, уважно вдивляються у всіх зустрічних чоловіків. Молоді захоплено посміхаються, але, дуже схоже, вони її зовсім не цікавлять. Їй цікаві значно старші, років за сорок. Ось вона зупиняє одного з них і про щось запитує. Той у відповідь заперечливо хитає головою і йде далі, а дівчина проводжає його повними від сліз очима. Василю стає млосно: хто вона і кого йому нагадує?
-Вона – твоя донька, і дуже схожа на твою матір у молодості.
-Але що вона хоче від чоловіків, набагато старших за неї?
-Вона шукає тебе. Вона погано тебе пам’ятає: коли дружина пішла від тебе, вона була ще маленька. Та й що могла запам’ятати дитина, окрім сварок та бійок, які ти влаштовував щоденно? Але колись ти був гарним батьком і таким залишився у її пам’яті. Їй тебе дуже не вистачає, бо в дружини тепер інший чоловік, інша сім’я.
Її слова розпеченим залізом впиваються в його, ще не до кінця пропитий мозок: він починає корчитись від болю. Старенька бабуся з онуком зупиняються біля нього.
-Бачиш, Івасю, яке горе буває людині, коли совість свою проп’є: вважай, що й немає вже людини – одне сміттячко. Завтра сторож згребе, викине в сміттярку – та усе. Нічого й не було!
Бабуся йде далі, а в його голові видзвонює фраза: «Не було!... Не було!... Не було!...» Ні, він не хоче щезнути, як те сміттячко. Він шукає поглядом совість – вона сидить, де й сиділа. Він стає перед нею навколішки.
-Не покидай мене, прошу тебе! Я тепер не зможу жити, як жив останні п’ять років! Я хочу туди, де мене люблять і чекають. Допоможи мені!
Совість посміхається, купає його в синьому сяйві своїх очей.
-Допоможу, але поклянися, що ніколи більше не заглянеш у жодну чарку; ніколи не полишиш людей, які тебе люблять. Клянись!
Голос її звучить, як Господній глас з небес. Він клянеться і відчуває, що його душа стає легкою, як подих весняного вітру, і (О, диво!) вона може літати.

Потім вони сидять у кафе. Совість (тепер уже не жебрачка, а молода красива жінка, одягнена недорого, але зі смаком) поставила перед ним, мабуть, із десяток страв. Він здивований:
-А звідки у тебе гроші? Ти вкрала?
Вона щасливо розсміялася.
-Хіба я можу таким займатися? Я – совість! Просто, коли ти вигнав мене зі свого життя, я навчилася заробляти сама. От і вчора підробляла офіціанткою в ресторані – це чайові від одного вдячного відвідувача. Йому це на пляшку крутого вина, а тобі і на одяг, і на квиток, і на подарунок матусі вистачить.
Потім вони заходять в магазин, вибирають йому пристойний одяг; далі - в лазню (Боже, перша лазня за останні три роки!) і – в перукарню.
Коли він виходить з перукарні, совість, як маленька дівчинка, від захоплення плескає в долоні, і підводить його до великого дзеркала:
-Я це зробила, зробила! Ти подивись, який ти красень: у тебе ще стільки попереду. Сподіваюся, ти все зумієш сам…сам… сам…
Коли він, намилувавшись собою, озирається, ніде нікого немає. В кишені нової куртки він знаходить квиток до матері, трохи грошей і записку, написану чітким каліграфічним почерком:
Не зрадь мене.
Совість.


5.
Храпачук Дмитро Вікторович обережно вів свій «Lexus » по крутій дорозі, що змією вигиналася серед лісу. Дорога була на диво красива: могутні дуби сплелися вгорі зеленим віттям, утворюючи, ніби в театрі, верхній ярус; на нижньому ярусі розпускали свої коси берізки та випинали пишні стегна красуні-ялини, а зовсім внизу де-не-де червоніли ягоди горобини, глоду чи шипшини, перевиті запашними китицями хмелю.
Дмитро Вікторович вже не шкодував, що завернув сюди. Правду казав Василь, що краса тут неземна: варто колись приїхати з сім’єю.
При згадці про сім’ю - маленького Юрася і дружину Настю - серце зайшлося тремтливим щемом: вони його найбільше щастя! Вони одружені вже шість років. З Настею до нього прийшла справжня удача: його бізнес, який до того ледве животів, став стрімко розширюватися; криза, якої всі так жахалися і котра справді багатьох бізнесменів перемолола жорнами, обійшла його стороною - він не лише нічого не втратив, але отримав і значні прибутки. Він розумів, що все це дякуючи батькові Насті - народному депутату Петру Івановичу Бігуненку. «Кришував» він його класно при будь-якому розкладі політичних сил. Байдуже, хто там президент чи прем’єр, а Петро Іванович дуже гарно грає і білими, і чорними. Якщо того вимагає справа, то легко міняє і партію, і коаліцію. Гнучкий політик!
Дмитро Вікторович задоволений собою: сьогодні підписав у Житомирі дуже вигідний контракт, а тому залюбки виконає прохання Василя, свого шкільного товариша, і заїде до їх першої шкільної учительки Марії Пилипівни.
Марія Пилипівна вже більше двадцяти років жила в Тригір’ї - одному з самих мальовничих сіл на Житомирщині. Вона переїхала сюди після смерті свого єдиного сина Андрія (Андрій був ліквідатором аварії на Чорнобильській АС), залишивши квартиру в Києві невістці з онукою. Чоловіка Марія Пилипівна також втратила давно, коли Андрій був ще маленьким, а в Тригір’ї жили її старенькі батьки, тож, вийшовши на пенсію, поїхала їх доглядати.
Років десять тому Марія Пилипівна поховала обох батьків і залишилася зовсім самотньою. Невістка мала другу сім’ю, онука вийшла заміж у Францію, а старенька вчителька, якій скоро вісімдесят, живе з десятком курей і гусей та козою Зінькою на березі Тетерева.
Дмитро Вікторович років п’ятнадцять тому, коли ще був студентом Дмитром, приїздив влітку з Василем до Марії Пилипівни в гості. Вони були тут майже тиждень: вудили рибу, досхочу купалися в Тетереві, смакували її пирогами, бігали до лісу по гриби. Правда, Василь примушував ще займатися заготівлею дров на зиму: вранці він розштовхував Дмитра, котрий страшенно любив поспати, брав візочка і вони їхали до лісу, який був зовсім поруч, різали сухостій, привозили візочків два, пиляли їх у подвір’ї і складали в сарайчик за хатою.
Марія Пилипівна була на сьомому небі.
-Діточки! Ви навіть уявити не можете, як ви мені допомагаєте: це ж я зі своїми старенькими не буду мерзнути зимою. Хай Господь вам силу вертає!
Можна було, правда, і відмовитися від цієї роботи, але ж Василь ніколи і нікому не вмів сказати «Ні!» Власне, це і загубило його бізнес. Років п’ять тому він гарно стояв на ногах, але на більшу частину прибутку в нього завжди знаходилася дірява кишеня: то в їхню стару школу купляв комп’ютери, то спонсорував в якомусь дитячому будинку будівництво нової їдальні чи облаштовував ігрову кімнату сучасною апаратурою, то викидав десятки тисяч комусь на операцію. А з настанням кризи стало зовсім непереливки – Василь не зумів віддати кредит, який узяв перед інфляцією, а «кришувати» його було нікому. Його оголосили банкротом, бізнес довелося згорнути і шукати якусь роботу. Він навіть будинок продав, який будував з такою любов’ю кілька років тому. З дружиною Катрею і маленькою донечкою Танею вони переїхали в маленьку двокімнатну хрущовку. Катерина - вчителька молодших класів, сама з учительської сім’ї, тож допомоги нема звідки чекати. Василь купив самоскид, і тепер працював на різних будівництвах. Ось і зараз уже більше як півроку на заробітках у Польщі.
Дмитро Вікторович поводив себе в бізнесі зовсім інакше. Ще при першому знайомстві з Петром Івановичем почув:
-Дмитре! Якщо хочеш досягнути в бізнесі висот, тоді навчися потрібним людям говорити приязно «Так!» і різко «Ні!» тим, які фінансово тобі нецікаві.
Дмитро Вікторович був здібним учнем. Він швидко знайшов ту єдину правильну фразу: «Я вам відмовлю!», – і користувався нею завжди, коли хтось насмілювася підійти до нього з проханням про допомогу. От і вчора він нею скористався.
До нього прийшов на прийом накращий менеджер фірми Микола Панасович: його двадцятилітньому синові неохідна термінова операція за кордоном – пересадка кісткового мозку. Микола Пананасович продав і дачу, і машину, але йому не вистачало п’ятнадцять тисяч євро.
Сивий, убитий горем чоловік благально дивився на молодого боса.
-Дмитре Вікторовичу, допоможіть урятувати сина – я вам усе відпрацюю!
Мабуть, Микола Панасович чекав чого завгодно, але не фрази: «Я вам відмовлю!» Він кілька секунд дивився на боса, його обличчя стало смертельно-блідим, і він не міг поворухнутися. Це роздратувало Дмитра Вікторовича.
-Ви мене не зрозуміли, Миколо Панасовичу: я вам відмовляю. Це ваша приватна справа, і до мого бізнесу не має ніякого відношення. До побачення! У мене зараз зустріч із інвесторами.
- Ви-ви-вибачте, Д-д-дмитре В-вікторовичу!
Микола Панасович, ніби сліпий, розвернувся, пішов до дверей і довго намацував ручку, щоб відчинити двері.
А Дмитро Вікторович викликав секретарку, попрохав чашечку кави і став готуватися до зустрічі.

Ось останній крутий поворот, а там біля чотирьохсотлітнього дуба, огородженого низеньким парканчиком, до дорожнього стовпа прикріплено напис: «с. Тригір’я». Зразу за тим стовпом, якщо Дмитру Вікторовичу не зраджує пам’ять, садиба Марії Пилипівни. Він полишає машину край шосе, бо дорогу до хати перекопано: велика канава тягнеться праворуч і ліворуч, а менша – до самого порогу. Дмитро Вікторович розуміє: у село підводять газ. Тож тепер не буде потреби возитися з дровами, якщо лишень у старої вистачить пенсії за все заплатити. Криза є криза, а газ буде дорожчати в першу чергу!
Дмитро Вікторович ступає широко, щоб не забруднити модні черевики, і йде до хати стежечкою, по обидва боки якої буяють чонобривці. Їх густий терпкий запах, перемішаний з п’янким запахом м’яти, вертає його у далеке дитинство, коли він проводив літні канікули в бабусі на Поділлі.
Біля порога стоїть зовсім старенька, згорблена жінка. Зустрівши її деінде, він би не впізнав у ній красиву Марію Пилипівну, але на нього з любов’ю дивилися її очі – ніжно-голубі, як весняне небо.
-Дмитрику, дитино, це ти? Боже, яка радість! А який ти гарний та мужній став! Це ж ми, мабуть, п’ятнадцять років не бачилися? Василько завше розповідав про твої успіхи, але чути – то одно, а бачити – зовсім інше.
Вона вся сіяє, веде його до хати, запрошує до столу і починає метушитися: ставить на стіл запашні яблука, червоні помідори, рожево-сині ранні сливи.
-Якби знала, що такий дорогий гість буде, то хоч би пиріжка закрутила. Бо в хаті і хліба немає – не привозили в магазин вчора. А борошна в мене багато – Василько на Різдво цілий мішок привіз.
Дмитро Вікторович тільки тепер збагнув, що приїхав з порожніми руками – незручно вийшло. А Марія Пилипівна гладить його по руці, як колись у першому класі, коли йому ніяк не вдавалося написати у прописі букву «У», і говорить без упину.
-Ти не дивуйся, Дмитрику, бо я тут цілими днями одна – з козою Зінькою тільки і маю розмову. А ще часом туристи прибіжать десяток яєць купити – ото і вся публіка! Думала, що Васькова Катруся приїде хоч на літо з малими, але нікому їх привезти - Васько в Польщі, а вона сама боїться, мабуть, з малим в дорогу вирушати: Дмитруневі тільки п’ятий місяць. Та ти ж і сам все знаєш!
Він не знав, бо спілкувався з Васильком лише півроку тому, перед його поїздкою в Польшу. Василько не говорив, що вони чекають дитину - при його фінансових справах це не може принести великої радості. Але кожен сам собі господар!
Марія Пилипівна веде його, як колись, у сад, без упину розповідає про яблуні, груші; гордо показує розкішний виноград, що росте на самому березі Тетерева.
-Це, Дмитрику, Василько звідкілясь привіз кілька гілочок три роки тому, а на це літо вже вродив. Господи, хоч би Катруся з дітьми поласувала!
Сказала – і схаменулася.
-Ой, Дмитрику, а як твоя Настуся з синочком? Пробач, забула, як звати, хоч Василько мені говорив. Ти ж, мабуть, сьогодні назад, то я хоч яблучок та сливочок тобі нарву – все-таки не хімічні, свої.
Марія Пилипівна дістає з повітки кошик і хутенько починає складати в нього все, чим багата її садиба. Поки вона метушиться, він сідає на березі біля кущів винограду і починає споглядати гру хвиль. А справді, райський куточок! По ліву руку - трьохсотлітні дуби заглядають у широке чисте плесо; по праву - видніється Тригірський Спасо-Преображенський монастир з прекрасною білокам’яною церквою на подвір’ї; спереду біліє гребля, якою ось уже тридцять років, як перегороджено Тетерів. Так тихо, так гарно: хочеться лягти і заніміти в цій красі. Але пора вертатися в дійсність!
Він розмашисто йде до машини, несучи у правій руці кошик, висипає його в багажник і поветає порожній Марії Пилипівні.
-Маріє Пилипівно! Схоже, що і до вас цивілізація дотягнулася – газ будете мати. Це ж ніякого клопоту тепер з дровами: запустив у грубку – та й грійся, скільки хочеш. Краса!
-Воно так, Дмитрику, але не знаю, чи я той газ матиму. Другий рік з пенсії відкладаю, але ще й на гусака не назбирала - п’ятсот гривень не вистачає. А ще ж у хату ввести – теж тисяч дві потрібно. Василько минулого літа, коли спродував дачу, то привіз мені і плиту новеньку, і грубку під газ переробив. Але йому тепер самому копійка не лишня, та і хто знає, як йому на тих заробітках ведеться. Тепер усім і дома скрутно, а на чужині – й поготів.
Марія Пилипівна замовкає, а потім, просіявши, з надією дивиться на Дмитра Вікторовича.
-Дмитрику! А ти не зможеш підсобити мені на газ. Мені б хоч позичити – за рік-два поверну!
Дмитро Вікторович якусь хвилю думає, а потім відповідає своєю коронною фразою: «Я вам відмовлю!»
Марія Пилипівна раптово нижчає на дві долоні, згорблюється і шепоче:
-Не можеш, то так і буде! Щасливої тобі дороги, дитино!
Машина, круто розвернувшись на пустій дорозі, рвонула вперед, а Марія Пилипівна ще довго стояла, тримаючи в руках порожній кошик і дивлячись у той бік, куди щезла машина.

Дмитро Вікторович, мабуть, зразу забув би цю історію, якби…
Вона з’явилася так несподівано, ніби матеріалізувалася з повітря. Висока, струнка, з копицею золотого волосся, що неслухняно вибивалося з-під міліцейського берета, вона елегантно підняла жезл, який невідомо звідки опинився в її руках, і машина, ніби норовливий кінь, заклякла перед нею. Дмитро Вікторович опустив скло, і на нього глянули сині очі. Було щось таке в тих очах, що він затремтів: йому здалося, що його просвічують наскрізь. Вона опустила руку з жезлом, і зліва на блакитній блузочці він помітив дивну пентаграму, що нагадувала букву «С».
-Сержант Софія Петренко. Ви перевищили швидкість майже вдвічі на аварійному участку – прошу ваші права.
Іншим разом Дмитро Вікторович, мабуть, вступив би в переговори з міліціянткою, пояснював та виправдовувався, але зараз повів себе досить дивно.
-Вибачте, сержанте, я справді порушив правила руху - маю заплатити штраф.
-Маєте, Дмитре Вікторовичу! Платити приходиться завжди – іноді дуже високу ціну. Головне, не платити совістю!
Красива рука простягла йому квитанцію. На ній стояло: 2500 грн. Він машинально дістав гаманець, відрахував гроші.
-Ну, знаєте, для мене це не така вже й висока ціна – переживемо!
-Для вас – ні, а от для Марії Пилипівни цього б вистачило, щоб дожити вік у теплі.
Дмитро Вікторович здригнувся.
-Ви знаєте Марію Пилипівну?
Вона таємниче посміхнулася і подивилася йому в очі.
-Ви гадаєте, що за сорок років вона хіба лише вам одному втирала ніс та навчала виводити непокірну букву «У»? А втім, щасливої дороги!
Вона раптово щезла, ніби розчинилася в повітрі. Дмитро Вікторович навіть вийшов з машини, оглянувся довкола – ніде нікого. Спочатку подумав, що задрімав за кермом і все це йому привиділося. Але на сидінні лежала квитанція: унизу, під числом 2500, замість підпису виднілася пентаграма у вигляді букви «С».
Дмитро Вікторович сів за кермо, але не став заводити машину. Якась важка втома ніби притисла його до крісла, і він відчув, що має передрімнути.
…він вже так довго йде під палючим сонцем: його босі ноги поранено, його ноша за плечима з кожним кроком стає все важчою, він страшенно хоче пити. Нарешті, о диво! Край дороги під гіллястим дубом сидять молоді і веселі люди. Перед ними їсти-пити, чого душа бажає, а з-під дубового коріння тече чистий прозорий струмок. Він зупиняється перед ними і благає:
-Люди добрі, дайте води!
Але чує у відповідь: «Ми тобі відмовляємо!»
…він спускається з гори у долину, несучи на руках найдорожче, що має, – свого сина Юрася. Юрась тяжко хворий, і він йде з ним до людей, які можуть його врятувати. Від знаходить їх у родючій долині, навколішки благає врятувати сина, але чує у відповідь: «Ми тобі відмовляємо!»
Він приходить до тями і ніяк не може зрозуміти: це сон чи дійсність? Йому нестерпно хочеться пити і страшно за сина. Що це має означати? У душі якийсь болючий неспокій, і рідний, давно забутий голос, втішає його:
-Не хвилюйся, Дмитрику! Ми все переживемо, і навіть букву «У».
І раптом він розуміє, що має робити. Він розвертається і знову мчить до хатини на березі Тетерева.

Марія Пилипівна сидить на ґанку, низько схиливши голову і втупивши погляд у порожній кошик, що лежить долі. Вона підіймає очі на Дмитра Вікторовича і мовчить, а він не знає, як почати розмову.
-Маріє Пилипівно, ви… ви вибачте мені! Я повний ідіот! Я не розумію, що зі мною діється. Цей бізнес збагатив мій гаманець, але обікрав мою душу. Я вже давно сховався за фразою «Я вам відмовлю!», але ви не цьому нас учили? Я почав втрачати совість, але жити без совісті дуже боляче. Простіть мені!
Він стає біля неї навколішки, а вона, як колись у першому класі, починає гладити його по голові.
-Нічого, Дмитрику, нічого! У житті – як на довгій ниві:  усяке трапляється. Але ти правду кажеш: головне – совість не загубити.
Він цілує їй руку і кладе в кошик гроші.
-Ще раз простіть мене: я хочу, щоб вам було тепло. А Катрусю з дітьми я привезу в суботу – ви не будете тут самотньою.
Проїхавши Дениші, набрав телефон секретарки.
-Лесю! Микола Панасович на місці?
Телефон зітхнув і відповів:
-Ні, Дмитре Вікторовичу. Здається, він сьогодні має продавати квартиру, щоб отримати гроші на операцію.
-Лесю! Негайно розшукайте його! Я дам вказівку головному видати йому п’ятнадцять тисяч євро. А ви дізнайтесь, яким чартерним рейсом ми зможемо їх відправити найближчими днями.
Телефон зітхнув з полегшенням і проспівав щасливим голосом.
-Дякую, Дмитре Вікторовичу! Я завжди знала, що ви – золото!
Вже перед Києвом Дмитро Вікторович потягнувся рукою до квитанції, що лежала поруч на сидінні. Знизу під нею лежали гроші – 2500 гривень, а сама квитанція виявилася біленьким папірцем зі словами:
Дякую за шанс знову бути з тобою. Совість.

6.
Була та пора осені, коли маестро-художник ще не дуже приглядався до свого полотна, і розмалював його грубими мазками: десь трохи жовтого, десь багряного, але багато й зеленого полишив.
Дві молоді особи – одна висока, золотокоса, з синіми, як волошки, очима, а друга маленька, кароока, з копицею непокірного каштанового волосся – сиділи на відкритій веранді кафе біля самого Дніпра і ось уже години три щось дуже жваво обговорювали. Перша була одягнута у вишиванку, а друга – у коротеньку суконьку з якоїсь дивної тканини. Схоже, ці чарівні дівчата не бачили одна одну дуже давно і тепер не могли наговоритися. Перед ними на таці стояв чайник, але дівчата забули про нього. Вся їхня увага була прикута до невеличкого сферичного дзеркала, до якого голубоока Софія час від часу торкалася вказівним пальчиком, щось показуючи і пояснюючи кароокій Соні.
Спускалося надвечір’я, відвідувачів майже не було, і офіціант кілька разів підходив до дівчат. Ті замовкали при його появі, а Софія миттєво закривала рукавом вишиванки дзеркало. Врешті-решт їх залишили в спокої. А даремно, бо бесіда, яку вели дівчата, ховала в собі безліч таємниць, до яких нам, землянам, не судилося доторкнутися.
- Софіє! Тобі справді дуже повезло з практикою, і я щиро за тебе рада. От хоч би який шикарний вигляд ти маєш, а я ці півроку проіснувала як слизька, бридка медуза: на моїй планеті це була найвища форма життя. Та й при дослідженні рівня совісті нічого цікавого не було – у всіх стовідсоткова. А у тебе!..
- Соні! За всі роки навчання в міжгалактичній академії - це найцікавіше відрядження. Ти пам’ятаєш, як на уроках географії наша ГАІ розповідала нам про Землю як одну із самих унікальних і загадкових планет у цій Галактиці. Нарешті я її побачила, і піврічне перебування тут мені здалося однією миттю. Але – що найдивніше – я як потрапила першого дня саме в країну U, так за всю практику жодного разу з неї і не виїздила.
- Ти що, закохалася в її красу, чи, може, тут щось цікаве щодо совісті?
- І перше, і друге, Соні. Ти бачила в дзеркалі, яка вона прекрасна: які тут голубі ріки, які зелені ліси, які родючі поля! А які прекрасні, роботящі та розумні люди в цій країні! Але з совістю тут не все гаразд!
-Ти що, Софіє, хочеш сказати, що тут для совісті інші закони, ніж у всій Галактиці?
- Чудна ти, Соні! Закони совісті всюди залишаються незмінними за умови, що та совість є у кожного. А коли її немає?
-Як немає? Зовсім немає? А як же живуть у цій країні? Адже міжгалактичне правило гласить, що цивілізація, яка знищила совість, самознищується! Але ж ця країна існує! Що її тримає?
- Тут, Соні, необхідно трохи історії. Держава U з’явилася недавно (їй усього вісімнадцять років). Територія була споконвічно, і народ тут жив прекрасний - роботящий, красивий, співучий. І совість була у цього народу велика і чиста, як гірський кришталь. Лише народ цей ніколи не мав своєї державності – все чужі зайди господарювали. Нарешті Господь дарував їм і свободу, і державність. Держава постала, от тільки совість у ній стала щезати катастрофічними темпами, і до її самознищення – один крок. Але що дивно: будучи досить живучою в одних прошарках населення, совість не може вижити в інших. Парадокс, але в цій державі повністю заперечується головний закон Всесвіту: чим вище стоїть людина у суспільстві, тим вищим має бути у неї рівень совісті. Тут все навпаки. Ось подивись!
Софія покрутила дзеркало, і Соні побачила широку ріку, на березі якої притулилася біленька хатинка. Біля хатинки старенька бабуся читає маленькій дівчинці книжку; зовсім маленьке дитя спить в колисочці під яблунею, а молода жіночка щось порядкує в городі.
-Бачиш, Соні, це старенька вчителька: вона більше сорока років навчала діточок, але на старість залишилася самотньою – її син помер після чорнобильської аварії. А то – дружина і діточки її колишнього учня: вони родину їй замінили. З совістю у них все в порядку – стовідсоткова.
Софія знову торкається дзеркала. На широкій автостраді двоє молодих міліціянтів без потреби перепиняють машини, розмовляють з водіями, пишуть якісь квитанції, беруть якісь гроші.
- А от ці молоді хлопці, Соні, вже не мають совісті: вони чіпляються до кожного без ніякої провини, аби стягнути штраф. Так як більшість людей кудись поспішає і не має часу на розмови з ними, то від них просто відкупаються: дають ту суму грошей, яку вони вимагають, а хлопці кладуть їх собі в кишеню. Потім вони діляться ними зі своїм вищим начальством, яке покриває їхні дії, – і всі задоволені. І все тому, що совість втратили і ці хлопці, і їхнє начальство.
-Софіє! Та на планеті Z ними б нагодували драконів! А хіба в цій країні немає суду?
-Є суд, Соні,є! Але, схоже, деякі судді загубили совість значно раніше, ніж одягли судійську мантію. Подивись ось на це!
…у дзеркалі відобразилася красива шосейна дорога: ліворуч поле, поросле густою травою, праворуч – ліс і тихе плесо річки, на протилежному березі якої височіє прекрасна білокам’яна церква. По ґрунтовій дорозі, що веде від села, на мопеді їде сімдесятилітній дід з хлопчиком років дванадцяти. Дід зупиняє мопед метрів за сто від траси, і вони разом ідуть до зупинки: у хлопчика за спиною невеличкий рюкзачок.
-От, Івасику, привезеш татові і мамі яблучок з тої яблуньки, яку татко твій посадив, коли ти народився, – своє, ріднє!
До зупинки під’їжджає автобус, онук прощається з дідусем і ще довго махає йому з віконечка. Дід ще й з траси не звернув, коли перед ним зупиняється міліцейська машина з написом: «ДАІ Житомирського району» Вже знайомі два молодики підскакують до діда, тягнуть його до машини, садять межи собою, у чомусь його звинувачують, щось дають підписувати, випускають, потім знову садять в машину і… так протягом години. Переляканий глухий дід нічого не розуміє, але стільки беззаконня бачив він на своєму віку, що може очікувати від молодиків чого завгодно. Він починає виправдовуватись невідомо за що.
-Та я, хлопці, взагалі спиртного не вживаю – лікарі заборонили. На трасі я не був – я лише їхав із села по ґрунтовій дорозі.
Потім виясняється, що дід не тутешній: він з Києва, але тут у дружини батьківська хата, то все літо вони тут живуть з онуками. Але у діда – стовідсоткова совість, і він, не маючи при собі ніяких посвідчень, називає своє прізвище, адресу. Міліціянти дають йому підписати якогось папера. Дід погано бачить без окулярів і з переляку навіть не читає, що написано зверху.
-Ты, дед, напиши своей рукой: «На трасе не был, экспертиза не требуется», и поставь подпись.
Зраділий дід підписує, бо, як він гадає, хлопці зрозуміли, що він ні в чому не винен.
Дома він усе розповідає дружині. Дружину все вкрай дивує:
-Старий, щось тут не так: якщо вони зрозуміли, що ти абсолютно ні в чому не винен, тоді навіщо писати якісь бумаги? І що означає фраза: «Экспертиза не требуется»?
Проте за сільськими клопотами про це швидко забули. Згадали, коли прийшов виклик до суду. Дід їде, щоб познайомитись зі справою. Два дні він оббиває пороги кабінетів, аби дізнатися, за що його мають судити. Нарешті читає папери, склепані бравими міліціянтами: «…был в состоянии сильного опьянения: речь была нечеткой, походка неустойчевой, изо рта несло спиртным. Сам признал себя пьяным, так как согласился, что экспертиза не требуется». І все це бачили якихось два свідки: ні документів, ні адресів свідків ніде не значилося. Лише незрозумілі підписи, зроблені рукою одного з поборників правильної їзди на дорогах.
Дід, який мав за спиною університетську освіту і знав три мови: українську, російську і французьку, зрозумів, що не знає головного – міліцейського жаргону. Тож і підписав сам собі вирок!
На суд він приїхав зі свідками: хвилин за десять до інциденту він зустрів на дорозі голову сільської ради, а потім його бачили сусіди.
Суддя, вродлива чорнява жінка років сорока, судить так швидко, що оком не встигнеш моргнути: забіг до зали, признав, що був напідпитку за кермом, отримав 1600 гривень штрафу – і все гаразд.
Дід не визнавав себе винним, виставляв ще якихось свідків, і це її дуже дратувало. Але оскільки дід написав уже скарги і в обласне ДАІ, і прокурору, справу довелося відкласти. Дід був певний: суддя розбереться, де правда.
Але судити по правді не входило в судейські наміри. Незважаючи на те, що ні з ДАІ, ні від прокурора відповіді не надійшло (дід задумав правди шукати!), через місяць суддя швиденько засудила діда до штрафу 2600 гривень. Для діда це – як грім з ясного неба: він довіряв Феміді. Тремтячими руками він взяв квитанцію зі штрафом, подивився на суддю:
-Ваша честь! Ви – безчестя!
І гордо вийшов. На вулиці він важко присів на лавочку. Що він думав? Може, рахував, що півроку не повинен ні їсти, ні пити, а відкладати всі шістсот гривень своєї пенсії на погашення штрафу; може, шкодував, що чотири роки тому провів три тижні на Майдані (хотів свій вік дожити в правді!), а може…
Соні відвела погляд, повний сліз, від дзеркала, і подивилася на Софію.
-Софіє! І ти залишила все це так?
-Звичайно, ні, Соні, ти ж мене знаєш! Я з’явилася в обласне ДАІ. Серед тридцяти його вищих чинів знайшла таки єдиного, совість якого зуміла розбудити - він прийняв Соломонове рішення, і молодики, які так обійшлися з дідом, самі ж і заплатили штраф.
-А суддя? За третім законом совісті такого суддю мали б телепортувати за межі Галактики і там перетворити в космічну пилюку.
-Тут, Соні, було складніше. Я зрозуміла, що при такому рівні правосуддя у цій країні з совістю не може бути все гаразд. На жаль, усе це було дуже схоже на чуму совісті, яка спричиняється паличкою Хамма. Пам’ятаєш, Соні, у нас на третьому курсі був спеціальний предмет – «Хвороби совісті».
-Софіє! Але ж це невиліковно! Єдиний вихід – знайти джерело інфекції і знищити і саме джерело, і все, що навколо нього. Ти з’ясувала, звідки повзе чума?
-Звичайно, Соні! Тут кожен житель цієї країни, у якого є совість, вкаже тобі пальцем на джерело. Ось поглянь!
Софія торкається дзеркала і в ньому на зеленому пагорбі постає прекрасний палац з написом: «Верховна Рада України».
-Це, Соні, найвищий законодавчий орган цієї країни – сюди ми і заглянемо.
-Софіє! За законами Галактики показник совісті тут має бути не меншим, ніж 99.999 відсотки.
-А 0,001 відсотки не хочеш? Коли я вперше сюди потрапила, мені здалося, що я в чорній дірі – я ніде не відчувала совісті. Тоді я перейшла на датчики Рамі – вони ні разу не підвели за тисячі років. Знову нічого, хоч іноді в розмові з окремими депутатами стрілка відхилялася в додатну сторону. Але їх було одиниці. Ти сама пересвідчишся, коли потрапиш на їхнє засідання.
У дзеркалі – велика зала місць на п’ятсот, спереду – трибуна, а за нею величезний стіл із трьома кріслами.
-Софіє! Та тут крутіше, ніж у залі засідань Міжгалактичного парламенту. А хто той симпатичний сивий чоловік? І чому зала зовсім пуста – в ній чоловік сорок, не більше?
-Той чоловік, Соні, - голова їхнього парламенту і має вести засідання. А тепер дивись уважно: шоу розпочинається!
- Шановні депутати! Прошу реєструватися! - сивий чоловік не підводить голови і не дивиться в залу. – Увімкніть систему «Рада».
Засвічується табло, а поодинокі люди в залі починають метушитися. Ось один біжить уздовж порожнього ряду, тицяючи біля кожного вільного місця якісь карточки в спеціальні пристрої і натискуючи якісь кнопки.
-Софіє! Що він робить?
-Це він так реєструє тих, які місяцями, а може, й роками, не з’являються на роботу.
-Навіщо, Софіє? Що робитиме пусте крісло? І де насправді ці люди? Вони живі чи мертві?
- Почекай, Соні, я тобі все поясню!
На табло засвічується кількість присутніх – 420 , і голова парламенту оголошує про початок засідання.
-Софіє! А він хіба не може подивитися в залу і порахувати живі душі? Чи він не вміє рахувати до ста?
-Уміє, Соні, уміє! Він має вищу освіту, лишень він не має совісті: він так давно торгує нею, що вже нічого не залишилося.
-Але хто ж тут прийматиме рішення – пусті крісла?
-Саме так, Соні, саме так! Поки той, хто має сидіти в ньому, загорає на березі Тихого океану, або спускається з засніжених гір у Альпах, крісло відпрацьовує за свого господара чималі гроші: за один місяць він отримує лише в парламенті стільки, скільки пенсіонерка-вчителька за чотири роки. А поза парламентом? Проголосував комусь потрібне рішення – маєш кільки сот тисяч доларів; не проголосував – знову маєш; когось кришуєш – маєш від замовника; не кришуєш – маєш від конкурента, і так далі.
-Софіє, це ж абсурд? Навіщо їх тоді обирають у парламент?
-Ой, Соні! Коли народ їх обирає, то вони ладні голову на плаху за нього покласти, а коли він внесе їх у те владне крісло, то їм геть пам’ять відбирає. Вони стають сліпі, глухі й німі, коли справа торкається їхнього електорату, і реагують лише на запах грошей – де більше платять, туди і біжать: з однієї партії в іншу, з одного блоку в інший.
-Софіє! Та їх би мала совість задушити!
-Так, Соні, коли б вона була у них.
-І що, на них немає ніякої управи?
-Немає, бо вони – недоторкані! Їх не торкають ніякі проблеми: ні сиріт, ні старих, ні хворих, ні голодних, ні бездомних - лише свої, власні. Вони тисячами гектарів привласнюють землю, за безцінь скуповують фабрики, заводи, шахти, які мають належати усім у цій державі.
-А народ?
-Соні! Ти ж знаєш, що паличка Хамма має поживою елементарну совість – вона її і тут має. Поглянь!
У дзеркалі дві щасливі бабусі несуть щось у кульках з написом: «Блок Леонида Черновецкого».
-Бачиш, ці бабульки чотири роки тому за два кілограми гречки і пляшку олії обрали одного клоуна мером міста, де ми зараз знаходимося. Через три роки його мудрого керівництва його власні статки виросли з кількох мільйонів до мільярда, а місто, яке було одним із найкращих міст Європи, перетворилося на величезну сміттєву яму. Бабульки, охаючи, самі тонуть в тому смітті, але, будь певна, якщо він ще раз виставить свою кандидатуру, то вони знову за два кілограми гречки його підтримають.
-Хіба неможливо виправити цю абсурдну ситуацію, Софіє! Невже ти, найкраща студентка Академії, прізвище якої золотом написано у Коронній залі, не можеш нічого придумати? Адже ти рятувала совість у зовсім безнадійних ситуаціях – ти стільком її повертала. Ти і в цій країні багатьом її повернула!
-Як бачиш, Соні, далеко не всім, а їхній парламент – моя найбільша поразка. Я вже навіть вирішила: виведу з того палацу тих три десятки депутатів, яких ще не торкнулася паличка Хамма, а все – і будинок, і депутатів - телепортую в чорну діру сусідньої Галактики: щоб і пилинки не залишилося.
-А чому ти цього не зробила?
-Соні, я мала отримати на це згоду Міжгалактичної Ради Совісті. Я і отримала її, але ВІН поки що не дозволив. ВІН був тут дві тисячі років тому. ВІН полишив тут своє вчення, ВІН полюбив цю планету і сподівається, що може ще знайти ліки. А тому Рада вирішила, що наступного року всі випускники матимуть практику на планеті Земля, і більшість з них – у державі U.
-Ой, – карі очі Соні спалахнули справжнім вогнем.- Софієчко! Ти мене візьмеш з собою, візьмеш?
Софія розсміялася.
-Звичайно, люба! Мені дуже не вистачало тебе в цьому році. Я справді закохалася у цю країну, і, можливо, нам вдасться придумати щось разом.
Сонце торкнулася горизонту і почало плавно занурюватися в темні води Дніпра. Софія схаменулася.
-Соні! Ми так заговорилися з тобою, що можемо прогавити власну телепортацію – у нас кілька хвилин.
Дівчата швиденько роздяглися і полишилися у дивних костюмах, які в сутінках випромінювали рожеве сяйво. Саме воно і привернуло увагу молодого офіціанта: він застиг на місці і не міг поворухнутися. Дівчата стали одна до одної спинами, підняли руки вгору, і легкий вітерець поніс їх на середину Дніпра, де вони застигли над водою. З останнім променем сонця сліпуча спіраль пронизала небо, торкнулася води біля дівчат і закрутила їх у якомусь дивному танку. Переляканий хлопець заплющив очі, а коли він їх розплющив, то побачив, як дві маленькі рожеві зірочки віддаляються від землі, мигаючи, ніби на прощання.
Коли хлопець прийшов до тями, він підійшов до столика, за яким сиділи дивні
незнайомки. На спинці одного із стільчиків висіли вишиванка і платтячко, на столику стояло потьмяніле дзеркало, а на серветці калігафічним почерком було написано:
Я ще повернуся!
Совість.


Київ, 2010

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Анізія, 31-05-2014

ми хочемо мати все й одразу, навіть не задумуючись, чи ми того варті

© Михайло, 24-05-2014

СОвІсть... СОфІя

© Галина Михайловська, 19-01-2013

[ Без назви ]

© Карина Лукашенко, 18-01-2013

Совість

© Зоряна Z, 17-01-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85782694816589 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …