Після похорону діда, до сорокової панахиди, яка якраз співпала з роковою панахидою по батьку, я вже не могла спати, бо багато було снів мені не зрозумілих. Я пошкодувала, що не взяла щоденник, щоб їх по свіжому записати.
Перед панахидою дев’ять днів по діду, мені приснилася баба Устима, покійна жінка діда Івана. Вона вже більше 10 років не являлася мені в снах. А тут сниться:
СОН.
«Я у діда в хаті. Кімната світла і ясна. По середині на ліжку, де дід завжди лежав, його немає, а сидить баба Устима. Я так рада її бачити.
Вона встає і підходить на те місце, посеред кімнати, де стояла лава, на якій лежав дід Іван покійний, перед тим, як його поклали в труну. Дивиться на мене і така вже гарна, світла та щаслива.
Я її питаю: «Скажіть, як буде дорога моєму сину, бо я тривожуся. Хоче їхати у Львів, а там на Мурманськ».
А баба каже: «Побачиш».
Я ще більше затривожилася: «Що, побачу по телевізору? Але по телевізору показують тільки коли щось поганого стає. Щось станеться?»
Я вже налякана.
Тут баба протягує до мене тарілку, а на ній дві кучки - білосніжний рис і ще крапинки чогось темного поруч. Потім вона пальцями правої руки розмішує рис з тим чорним і я розумію, що то рис і ізюм, так як роблять коливо. Баба розмішуючи, повернула білосніжну тарілку так, щоб я чітко бачила, що вона робить і що треба змішувати.
Я знову питаю про сина. Вона дивиться на мене і каже: «Все буде добре».
Я заспокоююся і потім прошу її: «Я так рада вас бачити, можна я вас обніму?»
Вона пильно, ніби думаючи, подивилася на мене, а потім і каже: «Ну ладно, обніми».
Я підхожу і в повному щасті її обнімаю за талію, аж серце заходиться, так приємно, пригортаюся до неї».
Так і просинаюся з радістю,що її обняла і до неї притулилася. До цієї пори відчуваю її талію, яка була вже під 60 років ледь розповніла.
Проснувшись, я розказала сон родині і сказала щоб на панахиду дев’ять днів по діду, всі діти зібралися в батьківській хаті і обов’язково, щоб було коливо. Діти хотіли відправити панахиду в церкві і розійтися по своїх хатах, а там кожен собі пом’яне. Замість колива, рису з ізюмом – роздати людям пряники з цукерками.
Я дуже рада, що родичі послухалися і на дев’ять днів всі діти і я внучка, а також ще і один правнук зібралися в дідовій хаті. Було і коливо, яким почали поминки.
Я тепер впевнена, що на поминках завжди повинне бути коливо, видно не спроста так повелося з давнини. Коли навіть покійні тривожаться і чітко показують, що воно необхідне.
От тільки що означає, що я обнімала бабу Устиму. Я перший раз у снах доторкнулася до мертвих і відчула їхню плоть. А вона як у живих і велика радість їх ще раз відчути в своїх обіймах.
