Артем ніколи не вважав себе невдахою. Просто настав такий «спокійний» у всіх відношеннях період: ні роботи, ні якихось видимих перспектив.
«Скоро все владнається», - посміхаючись, говорив він батькам, червоніючи на прийомах у центрі зайнятості або тулячись у величезних чергах у банку за виплатами по безробіттю. Надія кудись тікала, а він був не настільки спритним, щоб її наздогнати.
Коли ж центр зайнятості направив Антона на громадські оплачувані роботи, той нічого не сказав про це батькам. Просто заговорила чи краще сказати, запротестувала гордість. Вважав, що вартий більшого. Ну як він, молодий спеціаліст з червоним дипломом, виконуватиме не просто низькооплачувану, а ще й грубу і принизливу для себе роботу.
А роботи у сільському будинку для пристарілих, куди його і ще сімох таких же «добровольців» відвезли на машині швидкої допомоги, знайшлося багато. Жвава директриса, на обличчі у котрої проступав напис: «добряче стерво», наказала їм виконувати те то і те то.
Знайшлася величезна гора дошок, які потрібно було перенести ближче до різального станка. Подумки прощаючись зі своїм чистим одягом, Артем взявся до справи. Не варто пояснювати, наскільки складною робота була для хлопця, який не звик працювати фізично. Уже через годину спина і роздерті до крові руки боліли, але Артем намагався триматися і навіть заприятелював із однією із дівчат з їхньої компанії.
Коли настав час обіду, директриса «люб’язно» запросила їх до їдальні. Величезне світле приміщення з безліччю столів, в якому пахло борщем і чаєм з мелісою, справило на Артема гнітюче враження. За цими столами сиділи дідусі і бабусі, старі і не дуже, але всіх їх об’єднувало одне – сповнені суму очі.
Місця тут гарні. Поряд із будинком для пристарілих знаходилось мальовниче озерце з прозорою водою. Спокійне і приємне місце. Для цих людей тут намагаються створити затишок, але, на відміну від затишку родинного, він штучний і холодний.
Хлопцю стало страшно від однієї тільки думки про те, що він або його батьки колись можуть опинитися в подібному закладі. Теплий борщ не зігрівав, і позбавитись гнітючих вражень допомагала хіба що Оксана, його нова приятелька. Ситуація з пошуком роботи у дівчини, яка ще не здобула професію, була навіть гіршою. Але її сповнював оптимізм і вона сміливо дивилася в майбутнє.
А потім працівниця буфету принесла їм чай в одноразових стаканчиках. Повертаючись, щоб узяти свій, Артем на мить затримав погляд на одному із сусідніх столиків. Затримав і занімів… Літня жінка в інвалідному візку, яку він там побачив, як дві краплини води була схожою на його бабусю. Тільки це неможливо, враховуючи той факт, що його бабуся померла п’ять років тому.
Артем ледь перечекав обід. Він майже не слухав, що говорила йому Оксана, то і діло повертаючи голову ліворуч і переконуючи себе в тому, що це не міраж.
Після обіду хлопець лишився в приміщенні їдальні і його спостереження за тією жінкою продовжились. Коли вона зосталася за столом сама, набрався сміливості і підійшов.
В цей момент його знову поглинуло це дивне відчуття дежавю. Дивлячись на її обличчя, не міг нічого зрозуміти. Це ніби вона і не вона. Минуло стільки часу. Риси знайомого обличчя поступово стиралися з його пам’яті, перетворюючись на нечіткі і розпливчаті. Але хіба існують настільки подібні між собою люди?
- Бабусю, - тихо покликав він.
Вона підняла на нього свої здивовані і, здавалося, навіть порожні очі. В них не було ні емоцій, ні почуттів. Тільки дивний, неприродний спокій. «Це не може бути вона, - подумав Артем. – Ця жінка мене не впізнає».
Він спробував завести з нею розмову, але старенька майже нічого не пам’ятала і губилася в спогадах. Вона пригадала тільки те, що у неї є донька Марія. А потім заявила, що онуків у неї ніколи не було.
Що думати? Вона ж підтвердила, що у неї є донька Марія, а саме так звуть його матір. І його бабуся теж останні роки життя була прикута до інвалідного візка. Артем ще раз пригадав свою завжди стриману і серйозну бабусю. У дитинстві він її боявся. Вона була суворою, а через хворобу ще й сварливою, і їй важко було догодити. Тільки це не причина…
«Ні, це не вона». А прізвище й ім'я, які він випитав у медсестри, йому ні про що не говорили. Цю жінку звали Ніка Стрільцова, а його бабусю – Віра Вороніна. Така інформація мала заспокоїти, тільки не допомагало.
Із подій п’ятирічної давнини хлопець мало що пам’ятав. Коли померла бабуся, він був у літньому таборі. Батьки не хотіли його засмучувати, тому повідомили цю страшну новину лише через два тижні, тоді, коли він повернувся додому. Артем не був на її похованні, але не раз відвідував бабусину могилу. А якщо… Що ж все це означає?
Артем ще раз затримав погляд на цій жінці. Чому свідомість підказує, що це саме вона?
Повернувшись додому, хлопець не зміг змовчати. Тому розповів батькам усе – і про громадські роботи, і про ту дивну бабусю. Вони мовчали і, здавалося, теж були приголомшені почутим.
- Скажіть, це може бути вона? – врешті, остаточно розгубившись, запитав хлопець.
- Ні, звісно ні, - відповіла мати, ніжно обіймаючи його за плечі. – Та жінка просто на неї схожа.
- Це не вона, - впевнено підтвердив батько. – Ми ховали твою бабусю, ми бачили її тіло.
- А в неї не було сестер?
- Ні, - синхронно закивали головами Марія і Віктор Андрушови.
Тільки тепер Артему спало на думку ще дещо. «Ніка» запросто може бути зменшеним від «Вероніка», а він не пам’ятає дівочого прізвища бабусі.
- Ткаченко, - відповідаючи на його запитання, сказала Марія.
І знову неспівпадіння. Виходить, це все ж не вона.
- Вибачте, що знову змусив вас усе це пригадати, - сказав Артем. - Знаю, наскільки ці спогади болючі.
- Нічого, любий, - говорила йому мати. – Просто забудь цю історію. Добре?
Двоє зосереджених дорослих облич провели хлопця натягнутими посмішками. Після чого Марія щільно зачинила двері і, важко дихаючи, притулилася до них спиною.
- Ну, що ти скажеш? – через якихось дві хвилини звернувся до неї чоловік.
- А що мені казати? Ми вже зробили вибір. Я любила… люблю свою матір, тільки спокій в родині мені дорожчий, - сказала вона, наближаючись до Віктора. – Ти ж знаєш, що ви з сином для мене означаєте.
- Знаю. Тільки чи не вчинили ми надто жорстоко?
- А вона? – втрачаючи самовладання, кинула Марія. – Хіба вона не була жорстокою?
- Я і справді ніколи не був тещиним фаворитом, - сумно погодився той.
- Вона не могла просто радіти нашому щастю. Спочатку мати дорікала мені тим, що я вийшла заміж за бідного. А коли дізналася, що у нас не може бути дітей…
- У мене не може бути дітей…, - обережно виправив він.
- Ні, - не погодилась Марія. – Це наша спільна проблема. Пам’ятаєш, як вона відреагувала на мою ідею про всиновлення? Сказала, що ми збожеволіли, якщо хочемо взяти в дім байстрюка з невідомо якими генами.
Вона важко зітхнула.
- Знаєш, я б тоді з радістю покинула її дім, але вона була хворою і хтось мав її доглядати. Тільки я рада, що не поступилася своїми принципами і щастям материнства. Я б нізащо цього не зробила. Зрозумівши це, вона спробувала зміритися. Якби ж у неї вийшло.
- Я вже не уявляю нашого життя без Артемчика.
- Я теж. Заради нього мене навіть не лякав той вимушений переїзд на нове місце. Знаю, мати не хотіла покидати свій старий дім. Але через хворобу вона була прив’язана до мене. Їй довелося зміритися. Вона пообіцяла мовчати. І мовчала. Але я бачила, що за її стриманістю по відношенню до онука ховається глибока неприязнь. А потім відбулися ті зміни в її свідомості. Мати вже не могла контролювати своїх думок і емоцій. Вона обов’язково б проговорилася, - Марія відійшла до вікна. – Наш Артемчик такий вразливий. Що б з ним сталося, якби він дізнався, що нам не рідний?
Віктор мовчки кивнув.
- У мене не було іншого виходу. Я просто захищала свою родину.
- Знаю.
- Їй там добре. Там про неї дбають.
Марія опустила голову і сказала майже шепотом:
- Вітя, я просто хотіла бути щасливою. А вона хотіла усе зіпсувати.
- Думаєш, Артем заспокоїться? Що робитимемо, якщо він і далі розпитуватиме?
- Мовчатимемо і будемо все заперечувати.
Їдучи кількома днями раніше до цього дому пристарілих, Артем не думав, що ще колись сюди повернеться. А вчора сам пішов до центру зайнятості і визвався добровольцем на ті ж громадські роботи. Не терпілося побачити стареньку і перевірити, чи мають його сумніви якісь підстави.
Ніка Стрільцова сиділа в інвалідному візку біля стіни у великій кімнаті з телевізором і м’якими диванами, вікна якої виходили на задній двір. У неї було спокійне, зосереджене на чомусь далекому, обличчя. І все ж це був погляд її, бабусі, саме такий, яким він закарбувався в його пам’яті. Чи пам'ять просто з ним грається?
Сама вона виглядала неприродно худою, а її біла прозора шкіра на руках світилася сотнями набряклих кровоносних судин. Намагаючись щось з’ясувати, Артем запитував у неї дівоче прізвище, про родину і місце, де вона раніше жила. На всі запитання та відповідала коротко і недвозначно: «Не пам’ятаю».
- Спробуйте щось пригадати, - втрачаючи надію, попросив він, легенько беручи її за руку. – Може бути, що ми з вами родичі. Що я ваш онук.
- Ні! – енергійно запротестувала вона, крутячи головою. – У мене немає і ніколи не було онуків.
Артем відпустив її руку. Вона безвільно опустилася на Нікині коліна.
- У мене ніколи не було онуків, - повторила та, переводячи свій погляд на непорушну озерну гладь. – Ніколи!...
