Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2573
Творів: 46721
Рецензій: 91106

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Без згуб

© Відана Баганецька, 04-11-2012
                                                              Скільки ще зим посміхнеться,
                                                              Скільки розтане поволі...


Дивна штука, але серед зими, серед сірих заметів білого снігу, серед намерзлих на автобусах брудних бурульок, у розповні хурделиць, десь між хуканням на закацюблі руки, судомним ковтанням гарячого глинтвейну та ретельним протиранням чобіт від димчастих візерунків кригорозтоплюючих реагентів, в перебіжках між кнайпами й автобусними і трамвайними зупинками, між вокзалами і жовтими плямами ліхтарів ти раптом відчула невідомий раніше щем. Ці спуски до води, такі слизькі і небезпечні, це гойдливе голе віття каштанів, тепло у грудях, мов прогрітий пісок щойно після заходу сонця за черговим мисом, що відгороджує один пляж від наступного.
Пройшли твої болючі істерики, що колотили тебе дрібним ритмом раз-по-раз уночі, коли ти раптово в жару прокидалася, наче після скаженої погоні, у якій жертвою була - ти, і далі, крізь цілісінький день проносячи в собі трем, подібний до шалу навіжених електричних часток, що шукають волі, виходу, обірваного кінця свого замкненого кола, на яке вони приречені, ти була таким же загнаним звіром, ти шукала виходу, нестримно літала, збиваючи собі ноги до крови, стесуючи гострі носаки колись улюблених мештів об щербатість асфальтових плит, одвірки та вистромлені надвір металеві уламки автобусних сходів, провалюючись каблуками в післядощове болото, передпід'їзні ґратчасті хідники, шпарини між поверхом та розверзлою пащекою кабіни ліфта; висолопивши язика, з наллятими багряним неспокоєм білками очей, широко ті очі розплющивши, назустріч - чому? чому? - бігла, збивала кути будівель своїми торбами, перекидала бабусь з їхніми ціпками, вітер з-під пол твоїх плащів зносив ущерть і розносив умить по двору, між деревами в палісадниках, в траві між турниками, завіював в обмілілих пісочницях шахові фігурки, що ними грали, вправляючись у далекоглядності, сумирні дідусі в пінжаках і білих кепках; провалюючись в неспокійний сірий сон, твердий і гладенький, як кострубата халабуда з пластику, всім, крім матеріалу, схожа на ті, які хлопці влаштовують собі хоч раз за все дитинство на якомусь дереві, тобі було незручно у тих снах, вони тебе не зцілювали, ти не могла ані випростатися, ані, зручно згорнувшись, вмоститися посередині, притуляючись до подушки, ти прагла почути, як у біло-рожевій ракушці, море, але не чула, ти навіть стала сумніватися, що колись воно шуміло під твоєю подушкою, ти згадувала, ти достеменно знала, що чула його раніше, море, яке видавалося тобі майже дивом, і ти стала перед сном слухати перламутрові нетрі рогатої ракушки, доки одного разу ненароком не вкинула її прямо з балкону, з самого восьмого поверху, збігла униз, не дочекавшися ліфта, оббігла весь довжелезний будинок на той бік, і знайшла лише уламки, і подряпала собі до крови ребро лівої долоні, коли знеможено сперлася на стару настінну телефонну будку, що пам'ятала ще двокопійочні монети, далі була зреконструйована під жетони і нарешті просто залишена в спокої, подряпала руку, коли спиралася з силою на порепане залізо долонею і ридала від безсилля, розпачу і жаги.
Провалюючись в неспокійний сірий сон, без надії почути море, ти раптом здригалася від того, що знову кудись бігла і звідкись стрибала, ти іще не спала, а уже була жертвою - власне, ти й уже не спала, і теж чулася жертвою, то за тобою їздили з нездоровим запалом на екскаваторах з величезним ковшем, що затуляв собою ціле небо, здіймаючись над твоєю головою, то ти потрапляла в глибокі підземні шахти в дивному ліфті, що невідь-звідки і невідь-куди навіжено мчав, ризикуючи пробити собою власну шахту, і світив фарами, то ти сиділа на поручнях невідомого під'їзду білоцегляного дому, а під його нижньою сходинкою хлюпала прозора вода, весь двір був під водою, просяяний сонцем, ти опинялася в старезних замках, ковзала після сліпого дощу по блискучій бруківці, вдихала пахощі сосен, нагрітих сонцем, ховалася заради забави у дворах з наскрізними арочними проходами, і всюди була ти, всюди ти була собою, хай куди тебе заносило, ти не мінялася.
Тобі пощастило, що ти не втратила себе. Власне, спочатку ти образилася. Образилася, засмутилася, обурилася. Ти-бо вважала, що втративши його, ти втратила і себе теж. Далі - ти сподівалася, що ти лишилася тільки у снах. Як, власне, і море. Ти боялася, що тебе більше не впізнаватимуть давні знайомі. Втім, їх тут і не було. Ти думала, як тепер жити, і як щось змінити на краще, і як все змінити на гірше, аби біль випалив нарешті тавро на твоїй тонкій шкірі. Ти сподівалася, що шкіра твоя погрубшала і загрубіла. Дзуськи.
Ти носилася містом, не роззираючись довкола, пила літрами чаї, часом забувала всипати до чайничку заварки, їла кілограмами заварні тістечка, горами бутерброди з варено-копченою ковбасою і кетчупом, жменями кріп з фіолетовим базиліком. Читала на балконі Кутзеє, читала Кобо Абе, читала Велесову книгу, читала Памука, читала психологію, читала Майн Кампф, читала Кальдерона, читала Гарвуда, читала Цвєтаєву, читала на балконі, на кухні, в ванні, читала і жаліла себе. Доки не спохопилася. Нічого не відбувається. Сонце пробивається крізь фіранки, розхилитані вітром. Бреше, мов дурний, випущений зранку на вулицю сусідський чорно-білий пес. Дзижчать під вечір хмари довгих зелених комах.
Він не снився тобі жодного разу. Ти знемагала в бажанні відчути його знову. Ти мріяла про доторк до його руки. Хай у сні.
Зате тобі снилося місто. З його бруківкою, ставками, соснами, трамвайними коліями, базарами, церквами, садками і школами, лавками і ліхтарями.
Щось ти у них любила. Ти викохала в своїй уяві ці два образи і зчепила їх докупи, але вони купи не трималися. Чоловік, жорсткий, шорсткий - ти намагалася називати його убогим, смаглявий, суворий. І місто, сонячно-кам'яне, сповите мітами, лукаве, одурене мудрістю.
Врешті-решт, ти всіляко підтримувала зв'язки. Ти їздила до міста, до свого міста, як до кинутого тобою коханця, який упився до реанімації, коли ти пішла, грюкнувши дверима так, що кучері на його світлій голові здригнулися, і тепер мусиш підтримувати апельсиновим соком і йогуртами зі злаками його фізичне здоров'я і пересипати сіллю рани ваших вимушених з твого боку і таких жаданих для нього побачень.
Хоча, звісно, все не так. Це ти страждала, що змушена була піти, і це ти не закривала розчепірені в широкий світ двері, аби він мав змогу зупинити тебе, це ти, поволі перебираючи ватяними ногами, шкандибала попід його вікнами, аби спростити йому твоє повернення. Це ти слала йому вірші і сльози, приковувала себе до його скеляного духу, і мовчала, мовчала всім, всьому ворожому світові мовчала про нього, лише б не завдати йому найменшої шкоди, на яку він, звісно, заслуговував, але це ти зрозуміла пізніше, о які кари ти б притримала для нього, які витончені тортури були б піднесені йому, йому одному, якби в тебе ще лишалося для нього хоч скільки-небудь сил.
Чоловікові ти дзвонила. Ти ділилася з ним роздумами, що заполонили твою змучену свідомість своїми розмитими образами, враженнями, що пробивалися крізь палаючу розумову кригу підсніжниковими пелюстками, о, з ним крига танула на очах, утворюючи калюжі здорової структурованої води, а порізнені думки тимчасом спливалися, стікалися, зросталися в одне, як ртуть, тільки були ніжно-фіолетові й напівпрозорі, як буває циркон, і - та що ж то за шал! - підносили тебе щораз на нові щаблі самовладання, самореалізації, самозбереження, самозречення, самодурства і самотности. І невгамовного, навіженого, юного і ніжного аж до аґресії, палкого до відчуження, несамовитого і вдячного кохання.
Вщерть виписалася, виспівалася, але не сталося нічого. Ніколи не ставалося нічого. Згуби, якими ти марила, страшні гріхопадіння, марудні проповіді, грізні лики святих, грози у листопаді, квітнучі каштани у грудні, сніг на квітучі дерева, довгі тіні на пляжному піску (бо ти таки стала ходити на пляж, до свого моря - попри зарікання), згуби, згуби, і як ти не кусала собі губи від обиди й розпуки, шаленства і болю в спині (від зламаних крил, як ти переконувала себе), ти не спромоглася бодай на одну думку, хоча б одну гостру думку, думку-лезо, байдуже яку (стрибнути вниз, за ракушкою, в якій більше не грало море, не відповісти на його дзвінок, не шукати зустрічей з вашими спільними друзями, власне, його друзями, не читати написані ним вірші, не слухати співані ним пісні, принаймні якесь "не" ти мала б собі встановити - може тоді би він не повернувся). Звісно, він би тоді не повертався.
Ти бігала на якусь роботу, геть тобі не потрібну, не цікаву і чужу, якось тебе заносило то на курси з соціального та автострахування, то в великі галасливі компанії, то на рок-концерти в сусідні міста, то на спецдискотеки (вхід лише за флаєрами) разом з довговолосими неформалами, обвішаними фенечками, то в гуртки журналістики, на кастинги модельних агенцій, на співочі, літературні, фотоконкурси, на пікніки на річкових островах, на сакральні свята, нащо воно все було тобі треба, ти пам'ятала, що воно було, але часто забувала подробиці, коли тобі нагадували, ти щиро дивувалася, непомітно проходили пори року, і весь світ став тобі тлом, на якому ти викохувала своє кохання, викохувала і виховувала у нетрях своєї, як виявилось, такої жахко глибокої, всевимірної, мембранно-чутливої душі.
Кохання-зітхання. Він постійно був з тобою, у твоїх думках, і йому, справдешному, фізично-матеріальному, не потрапило бути не з тобою, і ти вірила, що він сам тримається тебе. Ти необачно починала патякати про нього з близькими і дальніми знайомими, і з незнайомими, тоді, коли у тебе питали порад, коли цікавилися твоєю думкою, коли вчили тебе життя, коли просили заспівати, коли запрошували разом посидіти в кафе, коли кликали на пляж. Він плутався в твоїх думках, коли ти читала, писала, їла, сміялася, сумувала, ходила по магазинах та замовляла собі квитки на поїзд. Він лише не снився тобі. Позаяк він тобі не снився, може все твоє кохання - лише діло нерозумного розуму? а може навпаки - твій натруджений його постійною присутністю розум відпочивав від нього у снах?
Звісно, він повернувся. І коли це сталося, те, що ти вважала унаочненим дивом твого летючого життя, і водночас таким закономірним і очікуваним (хіба могло б бути інакше?), твої страхи потроїлися, ти ревнувала його до розмов, до музики, до вітру, сповненого свіжістю, повітря, наповненого пахощами, морської води, смаженої картоплі, віршів, горобців, коньяку, мови і рибацьких вудочок. Що вже говорити про людей.
Ти спалювала себе, і майже спалила дощенту, своїми шаленими ревнощами, породженими страхом, породженим коханням, породженим безсуперечною впевненістю в тому, що вам треба бути разом. Неодмінно бути разом.
Певно, ти належала йому, і тебе це солодко обурювало. Ти дозволяла йому відповідати замість тебе, обурюватися замість тебе, кидати слухавку замість тебе, читати вірші замість тебе. Він став твоїм мірилом, з яким ти лізла в чужі життя і яким обмірювала своє. Твоїм дитям, якого тобі ще належало народити, виплекати, захистити. Твоїм мужем, за яким ти ішла, закриваючи очі від піщаних бурь безкрайніх пустель, крихких снігопадів, сліпучого сонця. Твоїм братом, з його наріканнями, невдачами, болем. І, певна річ, - мало не забула - твоїм світом, незмірно детальніше прописаним, стократно більш відчутним на дотик, смак, запах, рельєфним, багатоструктурним, структурованим, і в цьому світі була і наскрізна тяглість, і божий лад, і дитяча природність, і чисте мислення, і справедливість, словом, все, чого ти прагнула, всі п'ять складників досконалої, незатьмареної, довершеної, божественої, нескаламученої душі - яка, ти вірила, є у кожного, і лише свідоме відлучення від неї - найбільший і, загалом і направду, єдиний гріх - джерело всіх нещасть, що плодяться й виплоджуються новими бідами й нещастями - ці п'ять складників ти колись окреслила в шкільному творі, за який тебе шпетили, бездоказово звинувачуючи у плагіаті, непорядності, брехливості, підлості та цинізмі. Чистота, Висота, Світло, Святість, Істина. І він мав усі п'ять.
Ви пили зелений чай з медом, вам світили п'яні ліхтарі, пестили щоки суцвіття бузку, лапаті сніжинки, ви тікали від людей на край світу (за найближчі і найдальші гори, камені, гаї), захоплюючи кружки, з яких ви потайки цмулили сухе біле вино, коврики, виноград, бутерброди з салом і зелену цибулю, сир, копчені ковбаски, яблучний сік, і поверталися надвечір до збудженого спадаючою спекою гурту п'яні (в тому числі і від вина), розпашілі так, що моря, ріки й озера здіймалися бульбашками, коли ви занурювалися у них своїми радісними тілами й омивали сяючі обличчя їхніми водами. Ти була невимовно щаслива, до запаморочення, до коротких зойків, і чайки кричали тобі з висоти, аби ти охолола.
Твій фіолетовий шал забивав йому баки, і він запізнювався на зустрічі, забував про екзамени, де був екзаменатором, батарейки до фотоапарату на прилавці, за якими півдня вибирався з дому, губив ключі, гроші, квитанції, ефірні олії, що їх крихітні товстостінні слоїчки він повсякчас мав у якійсь із кишень, жалівся та знехотя й тихо обурювався, напівлукаво-напівзнічено посміхався, годував тебе сиром та поїв топленим молочним шоколадом.
Його повсякдення стало потроху повнитися твоїми легкими шаликами, повітряними зміями, кульками, кульбабами, відлунням стукоту підборів, сонячним пилом і нявчанням смугастих кошенят.
Хіба ти могла відпочатку знати про справжність своїх напіввигаданих (напівсамонавіяних, серпанкових) передчувань, почувань і почуттів?
Одного ранку, коли випав перший сніг, ти збагнула: мабуть, замерзло море, мабуть, закипів чайник, мабуть, треба знайти рукавиці, мабуть, треба подзвонити комусь із друзів, мабуть, щось має буть поза всім, що видно. Нещадно зривала свої маски, майже-прирослі, сумні та веселі, надто сумні та надто веселі, вкинула морозива у персиковий сік, долила туди рештки вермуту (звідки у тебе вермут?), отак і почалася зима, коли тебе перестало колотити дрібним ритмом то від чекання початку, то від чекання кінця.
Все так просто. П'ять складових.
Тобі перестало залежати на чистій фізиці його перебування поряд тебе. Як колись перестало залежати на твоєму перебуванні в твоєму місті. Було ніяково і щемно.
Люди, що пережили чекання початку й чекання кінця, і всі інші чекання, кінці й початки, зльоти, довгі роки без моря, натужно керовані велосипеди, суди, брехні, розлуки і відлучення, зневіри, квіти, голівки яких зламалися ще до того, як бути подарованими, окремі ліжка та вилляту в лице каву - що ти про них знаєш? Що ти узагалі знаєш, дівчисько, про ятки, міліцію, лікарні, пустку, пустку, безодню, самоту, байдужість і збайдужілість, примерзлі калюжі, ціпки та - босоніж по заметеному снігом степу? Метафізична юність (ти ж теж маєш на таке право), примари, омани, химери, мрії.
От - перший сніг, і він скоро розтане, можливо, навіть сьогодні. Вихолоне вода в чайнику, а море, певно, ще й не замерзало.
А може зима видасться теплою, і воно й не замерзне? А як замерзне, у тебе є теплі чоботи, в яких можна гуляти по кризі, і товста шуба, в якій не боляче падати.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ant.on, 05-11-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81771492958069 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …