Чомусь пригадалося: Будинок художника, переповнена зала, всі охоплені потужним неспокоєм. Ще мить і вирішиться, відберуть чи не відберуть роботу на виставку. У журі поважні митці. Буде сам N. Наразі його немає. Чекають, тому огляд не розпочався.
- Прийшов, прийшов, - знервованим шерехом котиться залою.
Сум'яття наростає. Ось там, за зачиненими дверима зараз стане відомо: візьмуть чи ні. Тонкі пальці судорожно мнуть сигарету. Вона ламається. Гарячково шукає поглядом, куди б викинути. Нервово засовує до кишені. Ніяк не може стримати калатання серця. Навколо такі ж, як і він. Хтось поставив величезне полотно біля стіни, намагається щось підправити пензлем. Для чого? І що це вирішить? Скоріше б уже… А може… А може, те, що виношував і втілював місяцями, недосипаючи й недоїдаючи, нічого не варте? Пусте? Примітив? Нестерпно… О, Господи, як же довго!
На плече лягає рука Тетяни.
- Та ось не хвилюйся так, - каже тихо. – Твої роботи чудові. Все буде добре. Ось побачиш! Ну! – легенько зі сміхом штовхає його плечем. - Чи хочеш бути схожим на отого трясучку? – вона вже не стримується і пирхає, а потім задихається сміхом, відходить до вікна і відвертається, щоб не дисонувати зі всіма охопленими єдиним мученицьким і водночас побожним хвилюванням.
Він повертає голову в той бік, куди вказала очима. Біля стіни стоїть юнак. Погляд спрямований вперед, широко розплющені очі, пухкі губи щось, як заклинання, шепочуть. У руках полотно. На ньому зображений півень: задерикуватий погляд, гордовито випнуті груди. Дитя мегаполісу й представник домашньої птиці? Постава півня чимось схожа на статуру бравого генерала. Його ж автор – пряма протилежність. На обличчі непевність, на ногах - черевики різного кольору. Зустрічається поглядом з Тетяною і теж ледь стримує себе, щоб не розреготатись.
Нараз відчуває, як вирівнюється дихання, спадає напруга. Вона ніби лещатами стискала череп і безжалісно туманила розум. Ще мить і хвилювання переходить у піднесено-урочисте бажання, навіть радість, що роботи зараз потраплять на суд тих, хто вже за життя став легендою.
Десь там на задвірках свідомості промайнуло:
- Тетяна завжди була поруч. А провалювався в безодню зневіри й відчаю, спустошений і зруйнований, шукаючи і не знаходячи себе у творчих муках, ставала опорою. Вишукувала такі слова, що знову повертали за мольберт. Як у неї те виходило? Дуже наполегливо й непомітно, із дня в день, з року в рік, плекала в ньому віру у його надзвичайну обдарованість, у той талант, який людині дається чи не дається самим Богом, і який колись зрозуміють і гідно оцінять. Вона в своїх прагненнях зробити його сильним і самодостатнім, повірити в себе таки багато чого досягла. Він повірив!
- Талант – то дар Божий, - пригадав її слова. – Тобі пощастило, він у тебе є.
Звучало дуже переконливо.
Тепер ніби піднявся над буденністю. Губи все частіше й частіше складалися в недбалу посмішку, яка промовисто говорила про його винятковість і неординарність. Та посмішка ніби приросла, відділяла від усіх земних та посередніх, стала бар’єром між ним і оточуючими, другою натурою і тепер навіть коли й не посміхався, вона все ж відчувалася, бо блукала десь глибоко в очах і все частіше проливалася з його прохолодного погляду.
- Ти – обдарований, - запевняла Тетяна.
І всі сумніви й непевність витіснялися тверезо-відстороненою думкою: «А хіба це не так?»
