Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47321
Рецензій: 92068

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Вихор

© Олеся Гулько-Козій, 19-10-2012
    Настав холодний світанок, але він  не надніс полегкості, яку вона сподівалася відчути. Не зносила цю пору року щонайбільше   - дерева  голісінькі, небо заледве не щодня затягнуте важким  й  сивим хмаровинням , під ногами  глевка  розквась й усе довкола неласкаве й  мертве – початок листопада. Інколи потішать душу заморозки й легесенький сніжок притрусить примерзлий ґрунт, але тільки на день-два, а потім налітає вологий вітер й приносить дрібний, але такий проймаючий дощик, що вже здається ніби ця сірість владарюватиме повік.  
Просиділа над роззявленою пащекою гранітного кар’єру всеньку ніч -  час стрибати, коли вже вирішила звести рахунки з життям.  Спустошена й розчарована плином свого існування,  вона уже сумнівалася, що заслуговує на повагу й розуміння. Чому  постійно почуває себе не любленою, небажаною і навіть нав’язливою? Хіба вона не вміє кохати? Віддає ж себе цілком, не одержуючи в обмін навіть дещиці того, що піднесла на жертовник, званий коханням. Не прагнула відплати чи банального розрахунку, бо почуття – це не товар, але про взаємність мріяла дуже. Зневажені й проігноровані,  почуття  кроїли душу й серце  -   зазнавала мук, від яких й плакати не сила.  Майже фізично відчувала, як душевні  боління,  торкаючись до її спини, поволі підштовхують до краю кам’яного урвиська.  Підсунувшись, зірвалася на ноги, у стані абсолютної готовності вже напружила й трішечки зігнула у колінах ноги, готуючись до вирішального стрибка. За спиною дівчини закружляв крутень, здіймаючи догори клапті землі, але вона уже  стрибнула у провалля. Вихор шугонув за нею.  У скаженому коловороті можна було розгледіти  темні обриси чоловіка, розкинувши у сторони руки, що трансформувалися у крила,  він підхопив юнку.
    Тепер вони уже вдвох сиділи на краю урвища. Він обіймав її крилами, а вона, розслаблена й виснажена, притискалася до холодного й безкровного тіла, відчувши якусь особливу благодать від того, що може нарешті до когось прихилитися.
- Чому ти вирішила накласти на себе руки?
- Він мене не любить.
  Дівчина, скулившись, лягла на його велетенське коліно. Милуючись вродливим обличчям, Вихор накрив її крилом. Він ніколи не втручався у світ людей, але світловолоску вже не вперше бачив у закинутому кар’єрі, який вважав власною домівкою. Оселився в сій місцині давно, щойно люди перестали добувати тут камінь. Але щоразу, повертаючись з полів, перш ніж впурхнути у печеру,облітав володіння, та ніколи й нікого, окрім оцієї дівчини тут не зустрічав. Тужливі й переповнені муками її очі, нерадісно  заглядали на дно камінного бескеду. Він завше ховався у такі миті за її спиною, щоб порятувати її, бо важко було уявити, що зостанеться від цієї вродливиці, після падіння. Та щоразу з’являвся він – чоловік, який починав на неї голосно кричати й забирав її з собою.
     Вихор прихилив до неї обличчя, вслухаючись до розміреного дихання, цьомкнув заплющені повіки  своїми незграбновеликими губами – дівчина заснула. Оперене чорним пухом створіння, що за обрисами нагадувало людину, переклало красуню на поруділу траву, а само шугонуло у печеру.
Потрібно було навести лад у помешканні. Його  лігво було брудним й неохайним.

    
  Володимир зупинив свою автівку, щойно побачив спортивного «коника», що належав Соні. Дорога закінчувалася, отож далі доведеться йти пішки. Він уже дожився до того, що подумав: може краще буде, якщо знайде її мертвою. Вона виснажила й змучила його своїми невдалими спробами самогубства. Нехай вже спочине й дасть спокій йому.  Він знайшов її на тому ж місці що завжди – чи то спала так міцно, чи то втратила свідомість.
  - Вона не вперше намагається звести рахунки з життям. Двічі проходила курс лікування у психіатричних клініках, -  Володимир намагався розповідав спокійно,  -  Моя сестра надто захоплюється чоловіками, а коли чергові відносини закінчуються , вона постійно робить спроби покінчити життя самогубством. Наче дві різні людини вживаються у ній одній. Коли Соня незакохана, вона млява, навіть лінива, ігнорує свої обов’язки, не відвідує лекції в університеті, може годинами  лежати у ліжку й не рухатися. Намагаюся з нею поговорити -  сестра  дратується. Зовсім іншою вона стає, коли з'являється у її житті чоловік,  перетворюється на активну і рухливу дівчину, котра з задоволенням цікавиться моїм життям й розповідає про своє. Але щоразу я з острахом чекаю коли її стосунки вичерпають себе, бо тоді вона знову їде у кар’єр й намагається стрибнути вниз.
  - Зрозуміло, - лікар зосереджено  подивився на співрозмовника, - Ваша сестра зовсім не має наміру накладати на себе руки.
  - Чому ви так вирішили? – Володимир зробив спробу підвестися з стільця, але психіатр жестом закликав його знову сісти.
  - Вона лише намагається привернути  до себе увагу. Інколи люди таким чином намагаються маніпулювати рідними й близькими. Кожного разу вона залишає передсмертну записку. І щоразу їде у кар’єр,розраховуючи, що ви її знайдете.
  - Ви хочете сказати, що вона здорова? Я дарма привіз Соню у вашу клініку?
  - Ні! – заперечив Антон Іванович, - ваша сестра знаходиться у важкому стані й потребує лікування.  Вона стверджує, що стрибнула у прірву, але якийсь велетенський чоловік, у котрого замість рук крила, врятував її.
   - Як довго вона може залишитися у вашій клініці? Я добре заплачу.
   Стало зрозуміло: дівчина була тягарем для брата.
   - Соня заважає вам? – поцікавився психіатр.
   Володимиру стало ніяково, але відповів:
  - Не те щоб заважала…. Зрозумійте мене правильно…. У мене вагітна дружина. Їй не можна хвилюватися. Через Соню ми обоє у постійній напрузі. Буде краще, якщо вона побуде у клініці до народження нашої дитини.
  -  Лікування займе чимало часу. Гадаю, що ваш малюк встигне з’явитися на світ. Чим окрім навчання захоплюється ваша сестра? Проблем з наркотиками не було ніколи?
   - Ні! – Володимир заперечливо похитав головою, - вона інколи сідає писати якісь оповіданнячка. Викладає їх у інтернеті. Але успіхів на цім  лані у неї чортма. Спробував прочитати одне – дурня абсолютна.
   - Гадаю, що їй бракує уваги. Розумієте у кожної людини є потреба відчути себе потрібною.
   - Так. Я мало часу приділяю сестрі. Наші батьки загинули кілька років тому.
  - Не звинувачуйте себе.
  Антон Іванович провів Віктора до виходу. Повертаючись до свого кабінету зупинився перед скляними дверима  палати, у якій  лежала Соня.  Розпластана, прив’язана за обидва зап’ястки до ліжка, вона спала під дією заспокійливих ліків.  Риси її обличчя були розслабленими, а на губах застигла посмішка, наче не було нічого приємнішого для неї, як лежати отак у палаті психлікарні.
   Лікар наказав санітарові розв’язати пацієнтку.  




       На голій клумбі, що притиснулася до будівлі приватної психіатричної лікарні , закрутився клубок з повітря й вологої землі.  Розростаючись, він здіймався вгору. Затріщали тоненькі туї, торкнувши велетенським крилом  їх гілля, піднеслася до вікон другого поверху чорна постать.  Розбуялий й осатанілий,  Вихор заглядав у шибки, які аж тремтіли від його подиху – шукав світловолосу красуню, яку так необачно залишив на самоті.  Той чоловік знову забрав її, проте цього разу він переслідував його автівку. Тепер знає де схована дівчина.  
      У палаті Соні горіло тьмяне світло. Вона розплющила очі й злякалася – штучний спокій, викликаний психотропними ліками, завуальовував біль й хвилювання нерозділеного кохання. Не відчувала нічого, що відчувають люди. Емоції стерлися, страждання втихли, навіть здалося, що кохання кануло у небуття. Лихий здогад промайнув у голові – Володимир знову замкнув її у психушці.  Відчуття приреченості сіпнуло душу. Зовсім скоро вона втратить відлік часу.
А через тиждень-два пам’ятатиме лише своє ім’я.  Ліки змусять забути коханого – лише тоді вона зможе вийти з цих стін.
   Соня прислухалася  – за вікном скаженів буревій.  Опустила на підлогу босі ноги й спроквола
пішла  до вікна. Ліхтар, що висів над її вікном освітив чимале обличчя - вона впізнала свого рятівника.  
    - Ти мене знайшов! – вона раділа.
    Два велетенських ока пильно дивилися на неї. Повіки обрамлені густими віями час від часу то опускалися, то знову підіймалися, а зіниці випромінювали ніжність – ніжність, якої Соня ніколи не бачила у людських очах.
    - Мені так самотньо і боляче. Шкода, що ти не можеш цього зрозуміти, бо ти не знаєш, що таке кохання.
     Він змахнув чорним, грубим крилом велетенську сльозу, що розміром могла зрівнятися з яблуком, а потім голосно заволав.
    - Ти теж вмієш кохати?
    - Так, - зітхнула істота по той бік шибки, але Соня почула той зойк.
   - Тоді ти мене зрозумієш. Ми познайомилися в мережі. Він відомий письменник. Його листи були ніжними й зворушливими. Розповідав мені про своє місто і про себе. Закохалася спершу в нього, а потім у Львів. Вже уявляла себе у  «Італійському дворику», а поруч з собою бачила його. Він торкається кінчиків моїх пальців – моє серце у відповідь солодко стріпується. Мені бракує повітря і слів. Наче голодне кошеня, заглядаю у його карі зіниці й боюся там уздріти байдужість, або лукавство, проте, зволожені й сяйливі, вони не брешуть – відчуваю це якимось прихованим чуттям. Його тепла долоня накриває мою руку …. Раюю! Чоловік, про якого я так довго мріяла, нарешті сидить поруч, причому здається мені, що мріяв про мене не менше. Потім він запрошує мене на прогулянку екіпажем  - двійко коней несуть нас вперед. Далі всю ніч ми блукаємо вулицями Старого міста – казка.  У парку ми зустріли світанок. Він проводжає мене до готелю й дорогою, забігши у квіткову крамницю, яка щойно відчинила двері,   накупив троянд: білих, рожевих, помаранчевих, бордових, жовтих….
   Так я уявляла нашу зустріч. Купила квитки до Львова, але в останню мить він відмінив нашу зустріч. Успішний і знаний , він знехтував моїми почуттями. Хто він, а хто я. Де він, а де я.
    Двері палати, у якій лежала Соня відчинилися.  Антон Іванович у супроводі медсестри й двох санітарів переступив поріг.
    - Антоне Івановичу, - заговорила медсестра, - пацієнтка голосно розмовляє сама з собою. Не варто було розв’язувати її.
    Антон Іванович кивнув – санітари почали наближатися до Соні.
    Вихор, обхопивши крилами грати, зірвав їх, а за мить впорався і з вікном. Влетів у палату, підхопив Соню й шаснув у небо.
    Дівчина вмостилася на спині у Вихора, огорнувши грубу шию, притиснулася до нього. Зовсім не відчувала остраху, коли вони пролітали над полями й лісами. Швидше за все, страх залишився у лікарні або ж загубився дорогою, або вмер, вирішивши, що душа дівчини більше йому не належить. Визволена, вона відчувала, що може вибухнути від безбережного відчуття свободи, що дарувала їй ця подорож.
  - Куди ти мене несеш? – поцікавилася Соня.
  - У Львів, - відповів Вихор, змахуючи крилами.
  - Навіщо?
  - Я покажу тобі місто, яке ти мріяла побачити, - вигукнув Вихор надто голосно.
  - Навіщо ти мені допомагаєш?
  - Тому що я кохаю тебе. Тому що добре знаю, яких страждань може завдати це почуття.
  Соня хотіла втішити його й зробити щось приємне для цього величезного створіння, що вміє так любити, як не вміють навіть люди. Все ж, обманювати його не хотіла, тому відповіла:
   - Вибач! Я не можу відповісти на твої почуття.
   - Знаю.  Просто хочу бачити тебе щасливою.
    Вони доганяли,  а після випереджали потяги, що мчали на захід. Соня тихо раділа – для неї ще ніхто і ніколи не робив так багато. Омріяна подорож відбудеться. Попри те що у коханні знову зазнала розчарувань, згадала іншу любов – любов до міста, якого ніколи раніше не бачила.
   У передмісті Львова, в одному з дворів, Вихор здер мотузку, на якій висів одяг.  Соня скинула з себе гамівну сорочку й одягла джинси і светр. Наївно змигував важкими повіками, милуючись посмішкою, що освітила обличчя дівчини – кращої відплати йому не треба. Навіть взаємності не треба, лиш щоб посмішка завжди пестила її вуста.
    Летіли далі хутко, треба встигнути за ніч оглядіти хоч крихітну частинку міста.
    Вихор вправно виписував кола поміж каплиць, що оточували площу біля вхідної брами Личаківського кладовища, далі пролетіли над чисельними його полями.  Після попрямували до «Італійського дворика», побачити який вона так мріяла.  А коли безжурно  прогулювалися  вуличками Старого міста, Соня уже голосно сміялася, забувши про свої недавні розчарування. Вона була такою, якою він прагнув її бачити – щасливою.  Втім, несподівано усе змінилось: стих її сміх, тіло напружилося – Вихор відчув це одразу, на мить навіть опустив крила – почали стрімголов знижатися. Згадавши, що на спині сидить дівчина, яку він кохав, знову піднявся догори.
    - Зажди! – викрикнула дівчина, щойно вони порівнялися з вікном одного з будинків.
   Присмак відчаю у її голосі вловив одразу, але виконав її прохання.  Соня знала, що заглядати у чуже вікно вихована людина не буде, але це було його вікно.  Він сидів за столом, оточений записниками й книгами, вправно чаклував над клавіатурою компа. За його спиною стояла жінка, намагаючись привернути до себе  увагу, вона масажувала його шию і плечі. Зосереджений, він не піддавався спокусі. Тоді жінка обвила шию письменника руками й дотяглася вустами до його губ – пристрасть спалахнула раптово.  Він підвівся, його руки, розгорнувши поли  її халата, стиснули стегна, а обличчя опустилося на пишний бюст.
   - Віднеси мене на залізничний вокзал, - прошепотіла Соня.
   - Навіщо тобі потяги. Я віднесу тебе куди накажеш.
   - Ні. Хочу побути на самоті.
   - Це він? – запитав Вихор.
   - Так, - дівчина зітхнула.
  Вони прощалися. Вихор, ледь торкаючись витків білявого  волосся, погладив її по голівці.  Вона притулилася до істоти, яка кохала її. Нещасне створіння напружилося, очікуючи миті, коли Соня вислизне з обіймів…
   Вона пішла до входу залізничного вокзалу, а він полетів у інший бік…
   Коли пролітав над дахами, то лютував, ледь не зриваючи їх. Що з ним коїться? Це було так боляче: принести Соню у Львів лиш для того, щоб вона побачила письменника у якого закохана. Проте і їй,  мабуть, не краще….  Вихор раптово розвернувся й полетів у напрямку залізничного вокзалу. Страшна здогадка змусила зробити це.
   На пероні було холодно.  Протяги й осіння слякота, ніби змовилися, проймаючи тіло маленької біловолосої юнки. Вона тремтіла, а пасажири, що очікували поїзд «Львів – Одеса», здивовано оглядаючи дівчину, яка була вбрана у светр, високо піднімали коміри верхнього одягу.
    Соня постояла кілька хвилин на краю платформи, заглядаючи у лик потяга, що наближався – час кидатися на колію,  якщо вже вирішила звести рахунки із життям, бо за кілька секунд буде пізно.  Заплющивши очі, зробила вирішальний крок.
  Налякані й розгублені пасажири не помітили, як з-під потяга шугонула біла примарна постать з  лебединими крилами. У цю мить, змівши з голів людей капелюхи, з’явився розбурханий Вихор. Торкнувся своїм крилом її крила, ніжно подивившись на неї, а потім потягнув її в підхмар'я.

****

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 07-11-2012

Ні смутку, ні співчуття...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Ворон, 29-10-2012

Оце втретє

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 23-10-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 22-10-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.79851222038269 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …