Сьогодні хочу розказати про один епізод, який став дороговказом у моє майбутнє. В хаті , та не тільки в хаті всі ми між собою говорили по- українськи ( правду кажучи, ми говорили по-свому, це значить мовою нашого села, мовою нашого рідного Надсяння). Наші люди між собою всі говорили по-свому. Ніхто не говорив польською мовою. Коли мені було сім років, я пішов до школи. Очивидно польської школи, бо нашіх тоді і довго пізніше не було. В школі я перебував з дітьми , яки вважали себе поляками, хоч їх батьки були , як то вони про себе говорили “зза Буга”. А правду кажучи вони були зза Сяну, - з Тернопільщини і Іванофранківщини. Я міг мати втоді сім, може вісім років. Вже довшій час ходив до школи. І так бувало, що я почав приносити до дому чим раз більше польських слів. Батьки часто говорили мені, щоб я в хаті не говорив польською мовою, бо ми українці не поляки. Все таки я більше і більше тих слів, не милих батькам, до хати приносив. Нині пригадую собі такий момент я підійшов до свого тата і висказав якесь прохання польською мовою. Тато тоді виконували якусь свою працю біля хати і на моє прохання ні одним словом не відізвались. Я заговорив до них другий, і третий раз. А вони ніщо. Відвернулись від мене і мовчали. Я забув про все і побіг на подвіря до ровесників забавлятися. Проминуло трошки часу і я знова підбіг з проханнам до свого тата черговий раз і черговий раз заговорив до нього польською мовою. В них не було ні якої реакції. Займались своєю роботою, а на мене не звертали зовсім уваги. Тоді я подумав, щось тут не так. Тато, який до сьогодні так багато зі мною говорив, розповідав про так багато цікавих речей, стільки сказок мені розповідав, раптово перестав зі мною говорити. Ще вчора брав мене і садив на коліна та співав різні пісні. Раптом замовк. Так я побіг до мами, яка була в хатіі варила обід. Я питаю її, - Мамо, чому тато зі мною не хоче говорити? Я їх прошу про те чи інше( тут не пригадую, про що тоді ішлося), а вони, якби мене взагалі не чули. А мама на це, - Тато тебе чує, тільки він тебе нерозуміє. - Як то , нерозуміє? Та я говорив до нього так голосно.
- Бачиш, ми всі до себе говоримо по свому, бо ми всі свої, ми українці. Ти мабуть не наш, скоро в хаті до нас, а особливо до тата , говориш по-польськи.
Пригадую собі, шо я тоді розплакався, і це мене так возрушило, так заболіло, що з того дня я до тата не заговоив інакше, як по свому. Я доріс, закінчив середню освіту. Працював в підприємстві де були самі поляки. Я міг стояти з товаришами – поляками, але коли тато підійшли до мене і заговорили до мене по свому, то я такою самою мовою відповідав їм. Так було до останніх годин їхнього життя. Завжди тим, який вирішав якою мовою говорити були тато.
І хоч від тамтого дня проминуло біля шістьдесяти років, я в думках і тоді коли говорю зі свїми синами і внуками нагадую подію, якої ніколи не забуду. Дякую всім за увагу.
