Я дивилася у слід цьому чуттєвому невпевненому чоловіку, дивилася як він йде. Якщо ми ще зустрінемося, - то, напевне, вже не скоро, - і я хотіла запам' ятати його англійську манеру зіщулено ховати руки до кишень, і світлу чи то сіру, чи то коричневу куртку, і блакитні замшеві чоботи... А ще я хтіла запамятати його спокійну манеру говорити і посміхатись, коли я в черговий раз кажу якісь дурниці, і мудрість в його очах, коли він слухає. Він ніколи за весь час нашого знайомства не натякнув навіть на те, що він хоть на щось сподівається, проте завжди, кожного разу, як приїджав, кликав мене попити разом чаю. І ми безтурботно, мило спілкувались у затишних кав'ярнях Києва, спілкуючись про все - все на світі, - окрім себе, окрім приватного. І лише останній мій черговий вибрик викрив у нього почуття, про які я навіть і не підозрювала.
Лише я можу собі дозволити запізнитися на цілу годину на зустріч з пунктуально навіть виголеним британцем. Вдивовижу, його рівень культури і терпіння ніколи навіть не примусили мене зніяковіти від свого нахабства. Пунктуальність - не мій коник, такими розладами особистості на жаль, чи на радість я не страждаю. Проте востаннє, пообіцявши зустрітися, я не прийшла зовсім. Написавши коротку, фактичну смску без пояснень і вибачень: не прийду, змінились плани,- я навіть не брала слухавку, коли він дзвонив. На наступні його смски, в одній з котрих містився неприхований відчай через мою поведінку і його переконання в тому, що в нього нема з приводу нас жодних іллюзій і сподівань і він ні на що не претендує, лише на можливість спілкуватися зі мною, я теж не відповіла. Проте, він не був одним із тих, котрихмя викидаю на смітник без жодних шансів після першої ж зустрічі, він - особливий, інший, він пах завжди дощем, якоюсь тихою, проте беззаперечною, повною потуги і сили стихією. Він жив в якомусь більшому ніж той, що оточував нас, світі... і я не могла просто жорстоко і безжально зникнути просто тому, що у мене в черговий раз не було настрою. Я написала йому, заспокоївши і переконавши, що жодних підстав так реагувати не було. Ми домовилися зустрітися знову.
Йшов дощ і було прохолодно як на літо в Києві. Ми сиділи на літній терасі симпатичного французького ресторанчика, - вітер легенько похитував ніжно-ванільні, легкі прозорі гардини, - і пили чай... Я з неабиякою насолодою поглинала грушовий теплий періг з морозивом і захвату мому не було меж, я пила життя, відчуваючи сміливу прохолоду рапово збентеженого дощем міста, ловила запахи свжих тісткчок і карамелі, що линули з кухні, і намагалась хоч якось полегшити своєю безпосередністю хвилювання сірих неаби яких добрих очей навпроти... Він помітно хвилювався, хоча переконана, що йому здавалося, що він абсолютно і беззаперечно приховує своє хвилювання. Проте його видавали потирання рук час від часу і посмішка була розбавлена нотою збентеженості і смутку. Я знову базікала без упину ні про що, намагаючись відволіктися якимось чином від ніяковіння, яке час від часу давало про себе знати, а він мене розумно слухав. І от ми розійшлися: він в свій бік, попрощавшись може на рік, а може й більше, а я в свій. І я стояла і дивилася як він йде. Я розуміла, відчувала всім єством, що дай я бодай маленький шанс цій людині, він би зробив усе аби зробити мене щасливою, стільки ніжності приховував він в своїх очах до мене. Проте, найгірше, що я не могла в собі зламати ніколи, це страх перестати жити своє житя і почати жити чіїмось життям, стати частиною чійогось життя. Саме тому, напевне, я полегшувала своє існування прдовжуючи жити придуманими, створеними власною хворою, збудженою жагою пізнання і насолод, фантазією коханням. Мені легше жити неіснуючим нереалізованим до когось почуттям, аніж дозволити бути по-справжньому з кимось, дозволити собі кохати і бути коханою. Втратити можливість пошуку нового ресурсу збудження. Бо в такому випадку я не маиму жодного шансу реалізувати свій посійний потяг відчувати. Я як маньяк, що цілеспрямовано переслідує свою жертву: шукаю в житті смак, намагаюсь спіймати хвилю збудження аби відчути хоч щось. Без збудження, бажання чогось, страждання, навіть, якщо хочете, життя не має смаку, воно стає як трава прісним. Я купую речі, аби відчути себе по-іншому, зіграти сотню ролей в житті, відчути внутрішні хвилювання кожного власне створеного героя. Я поглинаю їжу, аби відчути палітру можливих варіацій своїх відчуттів. Я оточую себе певними предметами, аби надати суть свому життю. А я не можу навіть проковтнути шматок того від чого я не можу отримати не просто смак, а справжнє неприкрите задоволення. Тому я шукаю враження, навіть погані, вони примушують мене відчувати, що я жива і щось відчуваю. Я ненавиджу себе за це, проте це як наркотик. І цей монстр в мені поттребує нових жертв, нової крові. Я не можу сказати, що у мене легке безтурботне життя, воно скоріше занадто складне, зважаючи на мою непридатність до практичності і стабільності. Постійна відсутнісь грошей і часу, нестриманість, через котру я можу ображати людей, - картина не найкраща. Проте, не дивлячись ні на що, мене мов солодку цукерку, мов ванільне морозиво усі люблять і прощають навіть те, чого не прощали б іншим. Звідки у людей ця аллогічна любов до мене?
І все ж я вдячна тому, що дозволила собі, попри все, хоч не надовго бути тим чоловікам , що були поруч зі мною. Не для них, для мене. Вони стільки мене навчили і допомогли стільки важливих речей усвідомити, що їх роль в моєму житті беззаперечно не можна в жодному разі зменшити. Так, цей британський чоловік не єдиний, хто потрапив у тенена мого егоїзму. Чомусь як би брутально і зверхньо я себе не поводила під час знайомства з чоловіками, якщо вони не обтяжені жодними вузами, або просто не обтяжуюься ними, рано чи пізно вони в мене закохуються. І що мені з цим робити, куди бігти, як захистити людей від себе?... Н, і це не через мою зовнішність, я переконана. Я скоріше, вважаю себе красивою, як кожна жінка. Проте ні, питання апріорі не в зовнішності. Щось таке є в мені, незбагненне для мене самої, що вони хворобливо бажають отримати у трофеї свого життя, аби володіти мною як ресурсом того чогось постійно і завжди. І як би мені не хотілося не розчаровувати їх очікувань, я не можу погодитись на комфорт і спокій і відносну безхмарність власного існування пожертвувавши можливістю пити свій власно створенний життєвий коктель, ковтати пил свого влсного шляху, продовжуючи спрагло вишукувати насолоду серед брухту атрофованої чуттєвості сучасного програмованого лише на виживання суспільства. Іра сказала я геденістка, а думаю, Я просто намагаюся відчути себе живою. Сівши в літак він побажав мені успіху, порадівши від того, як щиро і відверто я отримувала задоволення від грушового пирога.
