Було боляче, але блякло... Якесь розірване мотуззя, фотографії на стінах. Порожні засохлі склянки. Я разів п'ять вдягала свою маленьку шапочку і знов скидала... На стінах наспраді були не картини - якісь чорні птахи, схожі на ворон, висіли крилами вниз. Теплотраса гула. Порожньо було, порожньо...
І ця порожнеча глибшала, розповзалася кімнатою, наче чорна вата... А за вікном падав сніг. Вікно було відчинене навстіж, але жодна сніжинка так і не залетіла в нього, наче там, на межі моєї кімнати і вулиці, було невидиме, але міцно напнуте павутиння. Навіть курити не хотілось.
Я вийшла на кухню і знічев’я помила посуд, хоч це мені й самій видавалося смішним. Перерахувала гроші. На квиток мені вистачало. Не заплакала. Не зайшла до кімнати, де ти спав. Закурила. Погасила цигарку. Знову закурила і погасила. Подивилась у попільничку – два недопалки лежали там обнявшись. Це було схоже на розірвані лебедині шиї. Розірвані і перекручені. Як у отому вестерні, де він злазить з коня, цілує її, вбиває, замазує пальці в її кров і облизує. Я засміялась. Вперше за цей день. Ось зараз, саме зараз, отут, у цій малесенькій не нашій квартирі, я зрозуміла, що втрачати - легко і порожньо. Це тільки крок. Всього один крок. Чи з балкона униз, чи від дверей до ліфта, чи від тебе – до снігу за вікном....
Під вікном якийсь дядько ніяк не міг завести мотоцикла. Я вирішила, що вже пора одягатись. Не можна тут ходити голою, якось це неправильно. Дістала сумочку. Там досі валялась фотографія розмальованої дівиці, що, стоячи на балконі, тримає в руках пляшку коньяку Baron G. Legrand. Я її не викидала, бо то мені подарував один дідок, що запав на мене в Малазі. Він сказав, що то раритетна рекламна листівка. Хуй з нею. Хай валяється. Я пішла почистити зуби і помітила, що раковина – червона. Я не стала чистити, бо щойно нахилялася над нею, мене починало нудити. Наче я не у ванні, а в скотобійні.
Залишилося зібрати розкиданий одяг і піти. І все. Зняла з бильця крісла свої панчохи. Міцні, наче удавка. Такі не рвуться. Такі не знають жалощів. Моя стара тітка казала, що справжня дама мусить знати толк у панчохах… І я завжди його знала. Я вміла обирати. А тепер залишилося навчитися втрачати. І все. На вікні лежали якісь розірвані конверти, такі, дуже старі. Я взяла й почала читати листи. Хтось писав Адорії, щоб вона завжди пам’ятала про те, що лежить у двох скриньках слонової кістки. Писав дуже потішно. На одному з північних діалектів. Здається, то був арагонський. Ще він казав їй, що досі пам’ятає ту страшну пташку, яка випурхнула з його діда. Я захопилася, стала читати ті листи одним за одним. Але потім збагнула, що їх обох вже давно й на світі немає. Згадала як ти читав уголос сонети Анджольєрі. Я тоді сиділа у веранді на самотньому стільці, а ти стояв біля граток. Дощ стікав з тенту. А ти читав про волохату щілину гріха. Мені було приємно і я чула, як шелестить у мені кров, як перетікає – з мене – в повітря. То було так давно, наче не сьогодні вранці. Наче багато ранків тому. Наче гаряче сонце сієсти стояло сто років над цим містом і чекало нас. Я дістала цигарку і запальничку. Підпалила одного листа. Дивилася, як полум’я злизувало слово за словом усе написане. Пахло лавандою і паленим листям. Ліниво прикурила від вогню і глибоко вдихнула. За вікном досі йшов сніг.
За твоєю спиною ішов сніг. Ми сіли в твій старенький Ройс і поїхали. Спочатку в автомобільний музей, а потім дивитися на Одноруку даму. Сіли на лавочку. Під нею чогось валялись клапті синтетичного волосся і рябіли якісь густі краплі. Ти сказав, що то мабуть лялька Барбі побрилася налисо і покінчила з собою, і залишається тільки одне питання – чого саме тут? Я дивилась на тебе і не могла прийти до тями від сміху. Потім ми їли морозиво і пили смішний зелений коктейль. Оце й усе, що я хочу пам’ятати про Малагу. Ні, не все. Ще як ми цілувались у тій літній кав’ярні і як ти кинув мені за комір довбану мурашку, а вона мене потім півдня кусала…
...як ми йшли парком до замку Гібральфаро і ти купив мені у вуличної перекупки букетик майже нереальних гіацинтів... як ми годували голубів на площі коло замку… Я хочу пам’ятати усе. І не пам1ятати нічого. Пам’ятаєш, як на набережній до нас підбіг смішний хлопчик із мавпеням на плечі і ти витяг у нього із скриньки за 10 песо чарівну лотерею? «Тільки найдорожче заслуговує на те, щоб бути по-справжньому втраченим». Такі гучні слова…. Такі порожні… Наче ця кімната. Наче я в цій кімнаті. Наче мене тут немає.
Наше життя було життям мандрівників. Ми не сиділи вдома, бо ти не любив. А я любила те, що любив ти. І мені так просто було жити. Так природно. Кожний день був пінний і ігристий, як шампанське. І десь, отак, блукаючи по пристанях, музеях і покинутих пляжах, ми все розгубили. Як твою шкіряну сумку на вокзалі, як мою синю спортивну куртку взагалі хтозна де. Треба було тоді, коли мама дзвонила і казала, що їй погано, що їй гірше і гірше, їхати додому. Я не хотіла. Я брехала в трубку, що в мене нема грошей, що з роботи не відпускають, що ось-ось мене має замінити інша дівчина. Я все брехала. А треба було кинути тебе і їхати. І її б устигла побачити ще раз, і тебе може б зберегла. Хоча не знаю – для чого. Все одно ти – це не те. Ти не той, з ким можна жити. Життя з тобою – це сон на верхній полиці поїзда. El sueño de la razón produce monstruos… El sueño de la razón produce monstruos… Бо так не могло тривати вічно. І я знала це. Ще тоді, коли вперше зустріла погляд твоїх горіхових очей. І в нашу першу ніч. І кожної миті наших божевільних мандрів. Але між тим брехала собі і вірила, що станеться диво і все зміниться. Вірила, що буду твоїм ключем до іншого життя. Адже ти пив мене, наче кордовське вино, і хмелів, і втрачав глузд, і сміявся по-дитячому щасливо. Ти сам у це вірив... А потім хміль вийшов. І залишилася вода. Прісна вода, яка ніколи вже вином не стане.
Коли ми поїхали до твого брата, і як завжди курили на кухні і про щось говорили, ти сказав, що їдеш додому. Пішов, одчинив двері і майже зразу зачинив. Ми залишились із твоїм братом удвох. Ніхто нічого не розумів. Тільки йому, на відміну од мене, було пофіг. Я спала на маленькій канапці в одній кімнаті з ним. Точніше всю ніч совала пальцями по темних смугах оббивки. Вранці поїхала додому. Ти щойно прокинувся і ходив по хаті в пошуках їжі. Я завжди вважала це чимось диким – їсти одразу як устанеш. Але нічого не було. Ні сиру, нічого… Ти робив вигляд, що все добре. Що нічого не сталося. Але я вже знала, що ти мені чужий. Ти став чужим за ніч. Я прокинулась і зрозуміла, що вже все. І з мамою не попрощалася. Мені стало жаль себе. І я не знала, що з цим робити. Мене охопила лють. І я вдарила тебе якимсь кухлем між лопаток. Ти смикнувся, подивився на мене вражено, і пішов геть. Тієї миті все скінчилося. Я дуже точно це зафіксувала.
А всього ж за день до того ми були ще близькі. Сиділи у парку під каштаном. Твоя голова лежала у мене на колінах, я гладила твоє волосся. Ти крутив у руках колючий зелений плід і розповідав мені, як їв смажені каштани десь у Парижі і тобі вони не сподобалися. А я сміялася: «Хіба ж можуть не подобатися смажені каштани, та ще й у Парижі». І ти сміявся мені у відповідь. І було добре і спокійно, я ще подумала тоді, що краще бути уже й не може. А вже через день ти сидів замислений і далекий у кріслі, і я розуміла, що усе скінчено. І йшов сніг. І снігу того, й холоду було вже набагато більше, ніж потрібно. І набагато менше, ніж його було в мені.
Краще б я з якимсь фермером жила. Збирала б йому вранці на роботу здорову їжу. Увечері б накривала йому разом з робітниками. Відлучалася б кожні п’ятнадцять хвилин до дитини, яка плаче. Не знала б, хто така Мадлєн Віонне. Не читала б цих больних книжок. Не думала б про те, що я відчую, коли розріжу собі сухожилля. По дитині б народжувала кожного року! Я можу, у мене стегна широкі. А так прожила чотири роки з охуйком, який носив з собою фотоапарат, але ні разу не зробив жодного знімка, бо не знайшов чіткого образу. Який розводився про духовність і полум’я матерії. Яка, блядь, духовність?! Ти бачиш – я пуста, пуста, пуста! Не чоловік, а висер на говнобложику. Йобаний удод! Мудак! Hijo de puta! Hijo de puta…
Це було не моє життя. Хоч яким мало бути моє – бог його знає. Але зараз я точно розумію: не моє. Цей чоловік – наче суховій. По ньому тільки каміння та руйновище. Він любить говорити, що перш, ніж посадити сад, тре розчистити пустище. Пустище розчистив, а саду не садив. І тому я порожня. Порожніша за діжку для вина на весну. Але я більше не боюся цієї пустоти. Тому, хто втратив найдорожче, втрачати більше нічого.
Але я повернуся сюди. Я зараз піду, але я сюди повернуся. Не за світом, який од мене пішов. Не задля того, щоб упевнитись, як я тебе зневажаю. І не тому, що схочу присмоктатися до пляшки з тією чумою, яку я з тобою пила. Я не буду воскрешати минуле. Мені не подобається вдихати міазми мертвечини. Я не люблю тебе, зовсім не люблю, але в мені щось умовкає. Мене це непокоїть. Не те щоб я якась там надто чуттєва, чи романтична, чи з біса дурна. Просто весь час, все життя всередині мене жив якийсь пристальний погляд. Жили ніби чиїсь очі, які мене вели. А тепер вони мене нікуди не ведуть. Вони заплющені. І я не знаю, куди мені йти.
Навколо брунатно і порожньо. І сніг за вікном. Я стою така ж, якою і прийшла до тебе тоді, у нашу першу ніч: розгублена… І чекаю чогось. І не чекаю вже нічого. Адже втрачати легко. Це завжди тільки один крок. Крок, який важить набагато менше, ніж то видається спочатку. І я ще не знаю, що зроблю, коли повернуся. Мені це байдуже. Але я така, я придумаю. Вигадуватиму кожної ночі, кожної хвилини за барною стойкою, бачитиму все в кожній вимитій чашці. Вичищу з себе всю солому, каміння і водорості. Віділлю себе заново. З бронзи, з олова, але не з того гівна, з якого ти мене ліпив. Я буду настільки незаймана і ціла, що ти навіть не уявляєш. Ти не знатимеш, що зі мною робити. Відкласти вбік свого айпода і витріщатись на мене, як завжди? Піти зварити мені кави? Я теж не знаю. Але я не буду спокійно жити, поки не віддячу тобі і за маму, і за мою красиву спортивну куртку, і за ті друзки, на які я розпалася. І ніяких радощів, ніякого щастя – о! я обіцяю – не знатиме моя внутрішня птиця, і не випурхне з мене, аж поки я тобі не воздам…
