Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

ПОВІТРУЛЯ (2)

© Юрій Кирик, 31-07-2012

- Що за пійло таке? Чим ви нас пригостили? Старий хитрувато посміхнувся.

- Полонинське піво . А як його вичиняють вам знати не обов’язково. У Львові його не вичиниш!
    
Світло падало на старого збоку, надавало його змереженій зморшками шкірі кольору вареної телятини. Габулька мов хвацький кавалер виявляє мені усілякі знаки уваги – першій підносить кухоль, укриває від вогню ноги. Я ж, немудра, як смарката дівченеще, що хоче присадити пристаркуватого залицяльника випалюю.

- Скільки вам років, батьку?

- Хочеш знати, коли народився? Рівно за день до Маковея, по Великодні, як дєдю взяли на войну. Андрієві відповіді ці не втямки, я ж знала, старий Габулька так відповідає не тому, що темний, просто у старих гуцулів свої рахунки з часом. Вони років не люблять числити, а іменують їх різними знаковими подіями, до прикладу» «як неня вмерли»; чи «коли клали у нас церков»... Це конкретніше, аніж сотні чисел у часовім позначенні .

- Дєдю, а у вашому житті було кохання, пристрасне, жагуче? Старий Габулька хитро примружив очиці.

- А ти точно Повітруля. Про таке запитуєш...

- Не відаю, що це таке. Та й  питаєш про це дивно, якби то була яка міцька в путині*. Хіть,  кохання, пристрасть – плутаюсь я в тому всьому, - сміється більше своїми очима із кількома десятками зморщок на них. Ми тут, на полонині осібно прячемо міцьку — вовну з ягняти, осібно натинину — з однорічних овець, ще осібніше тушур — стару. Тут не змилю, а у ваших словах... Потєкло мені*, що «хіть» і «пристрасть» то хіба від арідника, то – гріх.  Даві отець в церкві про це теж довго гугнявив, але так позакручував, що тямки так і не дібрав...   У нас, в горах, усе просто - любував кого хотів, і чув, що мене хочуть.

- Чим чули?

- Повідають серцем, та я собі так мислю, що Бог, який Сам є любов, щось таке прилаштував у кожному з нас, що ми завше знаємо, що є ЛЮБОВ!

- Ну і як це «щось» можна чути? – уже трохи доскіпливо, по-журналістськи, вивідую у Габульки. Старий чіхрає животик своєму песикові - Доляру, який смачно дригає ніжкою виказуючи неземне задоволення, і по надумі відповідає.

- Того повісти тобі не вмію. Ані передати. Ані навчити. З певністю хміль був виною, що далі вела дразливу тему.

- Любов з певністю колись та й минала? Щости тоді робили?

- Бомки збивав, - посміхнувся у вуса, - минала одна, приходила інша.
Хвала Богу не образився моєю настирливістю! То ж продовжувала.

- А як думаєте, ґаздо, чому любов минає?

- Не знаю де саме воно повіджено, але каже Святе Письмо – любов не минає ніколи! Отой дриґ, хтіння, що є кожному з нас, овшім, минає. Хіба можна хотіти любувати старого діда? Мого тіла жодна чічка не захоче, усьому є свій рачинець – мені, і моєму Доляру, саду, що його ще молодим висадив, але Маринку я люблю, як і вона мене, хоч із ліжка вже не стає, і Дзвінку, і ...

- Е-е-е, ґаздо, виджу, ви іще той ловелас.

- Не знаю, не знаю, доню, про що це ти... Ніколи не був фахівцем бринзу бити* ...

- А не приходила вам гадка, що вистачить пізнати в житті одну любов, справжню, і нічого більше не треба!?

- Як то пізнати одну любов? – Габулька роздзяпив очиці так, що ми побачили безліч маленьких рожевих потічків, що їх живили, і з глибоким здивуванням зорив на мене.

- Хіба не знаєш? - Одна ластівка не робить весни. Один раз... кухлем води не нап’єшся, і куснем хліба голоду не втолиш, одним днем не наживешся. Хіба за один раз годен пізнати  повний смак?  Набутися у світі за один день. Ми ж не метелики.

- То ви, Габулька - розпусник.

- Е, ні-і-і-і... Серце уміє розпізнати, що є любов, а що розпуста. Любов – вона безконечна. Людина може любити скільки завгодно разів, і кожного разу по-іншому. І щораз вперше! Кожна любов числить собі тридцять літ, чи три дні, це ціле життя. І згадуєш про нього, як про якесь инше, відмінне життя.

- Оце гарно! Вам би не вівці пасти, дєдю, а проповідувати на широкий загал тую свою теорію – її цілком достатньо, аби умить стати кумиром не лише жіноцтва, а й усієї молоді.

- Щось ти вже аж надто весела Повітрулько, старі, як я, менше сміються – знають, життя, як люди – мстиве за радість.

***

Богдан не приймав участі у нашій балачці, навіть очей не підіймав – гейби вона його гнітила. Поквапливо стала прощатися. На обличчі Габульки все ще блукала посмішка. Дивна усмішка людини, яка розуміє багато більше того, що каже. Мені враз стало ніяково.  Хміль несподівано швидко звітрився й я чомусь аж злякалась чи Богданчик і усю нашу розмову не сприйняв як якийсь умисел. Мовчки добредаємо до свого намету. Чогось боюсь. А чого? Не можу зібратись з думками й від того мовчки залажу в намет.  Богдан кладеться  поряд і не мовивши й слова, знову починає мене пестити. Руки блукають моїм тілом, а я вимріюю собі що це м’якими пасовищами поволейки снують ніжні овечки, що пощипують молоду травичку.  Його теплі й повні уста наповнюються пристрастю. Такий щедрий - нічого не шкодує для мене, в мене ж не немає сил стримувати власний язик і вуста, лише слабнущий з кожною секундою крик неусвідомленого страху вмирає десь далеко-далеко.

Проймає миттєва, гостра радість. Не відчуваю нічого – ні полонинських пахощів, ні шепоту смерек, раптом стаю недосяжна сама для себе. Радість з певністю має щось від смерті, бо відчуваю свою безтілесність. Ні думки, бажання, ані відчуття. Тіло якби раптово зникло і розчинилося. Невидима і нечутна сама для себе, обвита чи то туманом чи... прозорим, ледь видимим  саваном потайбіччя. Відчула себе небожителькою.

***

Випурхнула з автівки на початку Тракту Глинянського – наша дільниця на околиці як  невелике село, де всі усіх знають, то ж мусіла матися на бачності. Того й не сподівалася, та охопила мене непогамовна тривога – серце тріпотіло достоту як крильця метелика у любовному танку. Коли уже вставила ключ у хвіртку стало мені чогось аж моторошно. Дерева якісь самотні випнулися вгору, якби й знати мене не знають. Зовсім чужі кущі глоду – не було їх тут раніше не за три ж дні вони виросли?... Не у своє обійстя зайшла? – шугонула ледь чутною мишкою тривожна думка. Але в руках ключ яким тільки-но відчинила хвіртку. Вже якось дуже обережно взялась за мосяжну клямку вхідних дверей – (наша!), її батько переставив іще зі старих, австрійських. Мамина постать в передпокої теж не додала певності – пасмо незачесаного сивого волосся спадало на чоло, погаслі очі, втомлене обличчя. Коли ж встигла так змінитись моя педантка мамуся? Чого так швидко постаріла? Щось тут сталося! Щось відбулось! Не можна ж отак з доброго дива за пару днів змінитись... Усе ж висилююсь на поспішливий ритуальний цьомчик кидаю звичне.

- Як син? Як батько?

- Все добре, - насторожила лаконічна так не схожа на «мамину» відповідь – усеньке життя була говорушкою. Слава Богу, бодай з рідними нічого не притрафилось. Та великої певності це мені не додає. Дивний холод йде від стін, що зіщулююсь навіть – невже й вони дихають не прийняттям мене?

- Ірчику, мама приїхала! – гукає ненька. Чую як біжить із крайньої, кутової кімнати син, та нараз зупиняється, якби застигає у прочілі дверей. Чомусь зніяковіло роззирається гейби не може втямити де та мама? А іще в пошуках  когось, хто міг би йому підказати, що має робити далі. Аж моторошно – такий великий ... Виріс на півголови за три дні?.. Лише зараз свідомість чітко це фіксує. Не наважуюсь підійти й поцілувати свого враз подорослішалого сина.

Далі бреду домом мов сомнамбула. Ще здаля здалось, що чоловік ніби чомусь кривиться, а коли підійшла ближче, побачила сердитий погляд і те, як дуже надулись жовна на його вилицюватому обличчю. Чому цих вилиць ніколи не запримічувала. Підійшла й ритуальне чмокнула в щоку. Не відповів поцілунком. Кинув холодно.

- Що воно в тебе за такі відрядження у неділю? Гульки це а не робота! Лиш звела на нього погляд, що мав свідчити мою безневинність і подив... Чи спрацювало? Не могла бути впевненою ні в чому.

Почула себе тут не те, що не рідною, чужою сутністю. Якби вийняли мене з реальності, як здіймають двері з петель і відставили убік.  Можливо чого у мені помітили? - магнітом потягнуло в бік дзеркала - уважно себе оглянула, але  похапцем, якби воно виглядало, коли б почала уважно собі приглядатись? – чому я, у своєму домі та всього боюся – бентежить думка. Можливо тому, що видається мені не надто моїм? Не впізнаю рідних, та й сам дім якби й не мій зовсім. Усього боюсь. Десь таки мусить бути відповідь! Боже, невже Ти не видиш, що з мене досить? Я ж не твердіша за грецький горіх? Милосердний, чому Ти відмовився від мене? Чим я Тебе так прогнівила, що Ти передав мене у рики диявола, який виробляє зі мною усі ці дивасії?

Хотілось вийти на подвір’я й крикнути: «Рятуйте!» Я навіть ступила крок до дверей, та вчасно спам’яталась – хто крім Бога почує тебе? А Він дав виразно зрозуміти, що більше до Нього не належу...  

Хоча й знала, що поцілунки і любощі не залишають по собі видимих слідів, та все ж нестерпно захотілось у душ. Критично роздивляюсь себе в дзеркалі. Осунулась і, водночас, помолодшала. Стою під холодними струминами води й з неймовірною ясністю усвідомлюю - за цих три дні я страшенно змінилася. З цим не можна в жоден спосіб собі порадити. Сірі мої оченята наповнились світлом. Не годна узяти себе в кулак. Розсіяна й трохи, якби несповна розуму, (чи щастя? – проривається у свідомість втішна думка), та щастя це, видати, особливе – не годне втішити. Рідна хата видається чужою, якби невідаль скільки була відсутньою. Чомусь ноги налились свинцем, ледь їх пересуваю. Аж іще вранці  було так легко ходити й дихати, ніби земля встелена пухом й повітря – пахучий озон... Я потрапила туди, де ніколи до того не була. Це не мій світ! Чи може я потрапила в іншу реальність – усе тут як в невагомості, і водночас надзвичайно важке, непідйомне...

Усього того не могли не помітити рідні. Я ж не уміла, а мо’ через свою нездолану впертість не хотіла віднайти у собі той важіль, аби одним махом знеструмити свої почуття... Та й не хотіла – у тому більша правда... То ж позирки мами й чоловіка повсюдно липнyть до мене. А іще ж головне випробування - вечеря...

Неділя то ж, усі зібрались за великим столом у вітальні. Аби не втягнули в розмову, яка знаю, буде мені неприємна, граю вар’ята, що зосередилась на страві. Старанно відрізаю шматок м’яса ніби ніщо в світі більше не заслуговує на мою увагу. Це дозволяє мені  ні на кого не підіймати очей.

- Не клади стільки цукру! – застерігає чоловік, мимоволі відсмикую руку і шкірою відчуваю, як увіходжу в глевке трясовиння сьогоднішнього. Пальчиками ніг відчуваю, як воно знову всмоктує мене. Василь виразно розіритований. Невже читатиме літанію? Бодай не нині, - молюсь у серці.

Згадую про спасенну маску з вівсяних пластівців. Залишаю лише щілини для очей. Вона насправді чинить диво – одразу стаю якби неприсутня. Втуплююсь у жуйку для очей – наш старий телевізор. Зовсім не в’їзджаю в передачу. Чомусь згадалось Габулькове «Повітруля»... До ладу не відаю навіть що воно за бестія така? Чому так мене назвав?..  

Тихенько шмигаю в спальню і включаю свій ноутбук. Дрижачими пальцями набираю: «Повітруля». «Повітруля - український міфологічний позитивний персонаж асоціюється із стихією вітру (дочка гірських вітрів)  – легка, здатна пересуватись у повітрі, не торкаючись землі. Хоча здебільшого описується як красуня, вміє змінювати зовнішність з молодої на стару і навпаки. Залюбки допомагає закоханим у любовних справах.  У чабанів, які ні в чому не відмовляють свої коханкам-повітрулям, вівці завжди цілі»... Зачіпаюсь за фразу: «вміє змінювати зовнішність з молодої на стару» але це однозначно про неї саму. Це не заспокоює. Читала статтю якогось науковця, що з богами карпатських гір не все так просто, що усі ці феномени потребують детального вивчення – за щось й нині вбивають там мольфарів, а учені видають дорогі буклети про аномальні та геопатогенні зони, гравімагнітні поля...    

Врешті настав час, коли випадає віддати тіло ліжкові, (я б одразу, як тільки прийшла, «кинула кості»), та в нас і тут ритуал – раніше двадцять третьої не кластись...  Лежу як та беля перед очима чоловіка. З певністю виглядаю мов жертовне ягня. Непереможний дух протесту бере верх – роблю спокусливі «потягушеньки» і граційно перевертаюсь на животик. Чоловік починає погладжувати мені спину, та я холодна мов порцеляновий кухоль.

- Нині не субота! – вичавлюю із себе. Повертаюсь до стінки, глибоко позіхаю й намагаюсь плисти в країну, де мені добре. Нічого не виходить. Яким завтра зустріне мене моє помешкання? Що побачу з вікна – звичний пейзаж чи?.. Читала в якогось фантаста, що «відкривання невідомих дверей – одне з найцікавіших у всіх мандрах». Що б заспівав, на моєму місці?

-----------------------------------------------------------------------------------


Словник рідковживаних слів


* Насправді секрет тут невеликий. Його роблять із позосталої після сиру закваски. Така собі бражка із дуже специфічним смаком і запахом.  
* Отже, 14 серпня. Свято Маковея – 15.
* Гуцули називають радше не місяць, а свята замість нього, але і місяці мають свої найменування. Приміром, на січень казали та й тепер кажуть: “у Різдво”; “у Видорші”; березень — “на Одокії” (14 березня — Одокія жене кози в бріст); “на Теплого Олекси”; травень асоціюється з Юрієм і так далі.
Міцька — вовна з ягняти, а іще є натинина — з однорічних овець, і тушур — стара вовна.
  *«Потєкло мені» - здогадався. «Даві» – учора,
  *«Бринзу бити» - гуцули використовують як алегорію ловеласа - чоловіка охочого до чужих жінок.

  




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Гулько-Козій, 01-08-2012

Почуття вини.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 01-08-2012

Звернув увагу теж...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 01-08-2012

Щастя виловлюємо по миті.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 01-08-2012

Вірю

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 31-07-2012

рецензія

©  POPOVYCH., 31-07-2012

рецензія

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
©  POPOVYCH., 31-07-2012

Життя мстиве за радість?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 31-07-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0855231285095 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …