Божевільна людина - то є людина,
єдино правильна істина якої рішуче
відрізняється від загальноприйнятої.
Теплий літній вечір поволі розповзався над землею. Біляві хатинки потонули в солодкому ароматі липи. Золоті хмарки танули в небі. І хотілося просто впасти в обійми густої зеленої трави і дивитися, як одна за одною спалахують зорі. Хотілося слухати пташину пісню і мріяти про щось далеке і прекрасне…
Перші промінці місяця впали на галявину. Все навколо принишкло й завмерло. Дівчина, що плела вінок, здивовано озирнулася. До неї підходив вітер. Вона бачила, як він здіймав сиві парашутики кульбаб, ступаючи по траві; відчувала, як він ніжно торкався її волосся й зігрівав своїм теплим подихом.
- Танцювати… - долинув до неї ледь чутний шепіт. Дівчина поволі підвелася. Вітер обійняв її за плечі, і вони закружляли по галявині…
Непомітно настала ніч. Ледь чутно шелестіло листя в обіймах прозорої темряви. Білявий місяць розсипав срібні зорі по чорному небу. Дівчина стояла навпроти вітру і зачаровано дивилася на нього.
- Ти таі гарно танцюєш… - вихопилось у неї.
- Я танцюю, коли хочу, - прошелестіло серед трави.
- А я зможу ще потанцювати з тобою?
- Чекатиму на тебе, - прошепотів вітер і злетів під самісіньке небо. Дівчина довго дивилася йому вслід. Потім підняла недоплетений вінок і пішла додому…
Дід Остап сидів на лаві, пихкотів люлькою і милувався вечірнім небом. Ласкаві промінці сонця нишпорили по кишенях, борсалися в тютюні та весело лоскотали в носі. Проте дід лише щиро мружився від задоволення.
Для нього все навколо було наповнене казками, які так любили слухати дітлахи, що збігалися для цього з усього села.
- Діду, а розкажіть нам казку?
І оживали старі верби, починали розмовляти квіти і чарівні пісні лунали з лісу…
- Діду Остапе! - дід здригнувся від несподіванки і розплющив очі.
- Чуете, дідусю? - перед ним стоялав дівчина. Однією рукою вона обережно торкала його за плече, а другою міцно стискала барвистий вінок.
- Добрийдень, дідусю.
- Добрийдень, дівча, - відповів дід, - Чого ти хочеш?
- Дідусю, от ви все знаєте про дерева, квіти навіть річку… а чи знаєте ви щось про вітер?
- Звісно, - і сива посмішка потонула в вусах.
- Розкажіть мені, який він?
- Ну… Він дуже сильний і хоробрий. І разом з тим розумний і добрий, - в люльці спалахнув і згас червоний вогник, і невеличка хмарка сизого диму злетіла в небо.
- А чи може він любити?
- Якщо полюбить - то назавжди, - мовив дід Остап…
Таємничий шепіт вабив тебе. Невидимі руки обіймали за плечі й розчісували волосся. Ласкавий подих зігрівав твої щоки.
- Мені так хороше з тобою, - прошелестіло поміж трави, і ти ладна була повірити тому шелесту. Невидимі музики вигравали чарівний вальс на сріблястому павутинні, натягнутому на малесеньких скрипках. І та дивна музика звучала в твоєму серці, наповнюючи його то сумом, то радістю. Білявий місяць мовчки дивився на вас, а ви все кружляли в шаленому танці.
А коли музика стихла, ти безсило впала в його обійми. І зорі перевернулися догори ногами…
Степан стояв біля тину і мовчки вдивлявся в ранкову імлу. Неспокій не давав йому спати і страх зігрівав від прохолоди. Серце нестримно гупало в грудях, і в кожному його ударі Степанові ввижалися роки. Її кроки… Він насторожувався і стурбовано озирався. Блідий туман бавився з ним, малюючи в повітрі загадкові образи.
- Що, козаче, любиш? - сміявся він.
- Люблю, - шепотіли губи.
- Люблю, - гупало серце.
- Що ж, люби, - і прозорий образ знову промайнув перед очима.
Ніч скінчилася. Настав ранок…
Нарешті Степан побачив дівчину.
- Ксанко!..
- Пусти мене.
- Де ти була, Ксанко! Я так хвилювався…
- Пусти кажу. Не питай.
- Але я мушу, Ксанко.
- Чого це ти мусиш?
- Бо люблю… - прошепотів Степан.
- …Люблю, - почула дівчина.
- Ти не потрібен мені. Йди геть. У мене є другий, у сто разів кращий за тебе.
- Хто ж він? - здається, земля похитнулася під ногами.
- Вітер, - мовила дівчина.
- Вітер? - здивовано прошепотів Степан, - Чи не той, що зриває стріхи і валяє дерева? Чи не той, що регоче, коли люди плачуть? Ксанко, - Степан схопив дівчину за плечі, - А чи любить він тебе як я, Ксанко?
- Якщо вітер полюбить - то назавжди, - холодно відповіла дівчина.
І пішла…
Степан стояв і мовчки дивився їй вслід. Потім опустив голову і тихо заплакав.
- Любиш? Що ж, люби, - сміявся ранковий туман.
Над землею піднявся вітер…
- Божевільна! Божевільна!..
Тихо перешіптувалися між собою жінки, поглядаючи на дівчину.
- Божевільна! Божевільна!..
Хитали головами чоловіки, їдучи мимо.
- Божевільна! Божевільна!..
Кричали діти, біжучи слідом.
Та вона не бачила цього.
- Донечко моя… Люба моя… - ридала мати, опустивши голову на плече посивілому батьку.
Та вона не бачила цього.
- Біднесенька моя… Мила моя… - шепотів змарнілий Степан. І очі його наповнювалися сльозами, коли він бачив її.
Та вона не бачила цього.
Вона сміялася разом із сонцем і шепотілася з травою. Вона простягала руки назустріч дощу і підспівувала пташці. І щовечора на маленькій галявині лунала чарівна музика. І щовечора вітер приходив до неї і вона чула дивний тихий шелест:
- Танцювати…
І життя здавалося невимушеним і прекрасним. І любов здавалася міцною і негаснучою. І щастя здавалося вічним…
Перші промінці місяця впали на галявину. Дівчина стояла і чекала на тебе. Її золоте волосся тремтіло від твого подиху, та ти був ще далеко. Музики налаштували свої скрипки, піднесли смички і все навколо принишкло, завмерло й затамувало подих у нестерпному чеканні.
- Танцювати… - ти повільно підійшов до дівчини й ласкаво обійняв її за плечі, вдивляючись у чисті блакитні очі, що нагадували тобі затишне небо минулого літа.
Вона також обійняла тебе. І зазвучала музика…
- Скажи, ти мене любиш? - шепотіли її губи.
- Любиш? - здивовано прошелестіло навколо, - Я не знаю як це - любити. Я просто хочу танцювати…
Дівчина зблідла і відвернулася. Її руки повільно опустилися. І музики здивовано завмерли.
- Йди геть, - прошепотіла вона, і ти відчув, як затремтіли її губи.
- Чому ти не танцюєш?..
- Геть! - вона повернулася до тебе і ти побачив, як яскраво сяють її щоки в місячнім промені.
- Дощ?.. Чому в тебе йде дощ?..
- Йди, - майже нечутно прошепотіла вона й закрила руками обличчя.
- Мабуть, ми більше не будемо танцювати, - зітхнув ти і поволі злетів під небо. Але вона більше не дивилася тобі вслід. Вона впала на пожовклу траву і гірко заридала…
Білявий місяць байдуже дивився на вас. Дивні музики зникли. А на галявині все жило своїм непомітним життям, зрідка тихо перегукуючись між собою…
