Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47039
Рецензій: 91445

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Дорога вибору (1)

© Наталка Ліщинська, 26-06-2012
Коли спітнілий Юрко виборсався з маршрутки, то видихнув з полегшенням. Адже в тисняві ніхто зі змучених спекою пасажирів не зацікавився, чому це хирлявий хлопчак, який не тягне і на свої дванадцять років, подорожує без дорослих. Він весело підкинув сумку, завдаючи її на плече. Глипнувши на перекошену таблицю з назвою, Юрко зійшов з асфальтованого шосе на запилюжений шлях. Він сподівався, що останніх десять кілометрів до села пройде за дві години, але не так сталося як гадалося. Насправді топтав куряву більше семи.

Спочатку бадьоро крокував, не криючись, бо знав, що тут глуха місцина, з якої повтікали люди. А потім дорога розгалузилася, розтікаючись трьома рукавами. І вказівника тут уже не знайшлося.

Закусивши губу, він дивився на ті три путівці. «Ніби в казці…» - розгублена думка розчинилася, залишивши питання: який шлях вибрати? Вирішив почергово перевірити кожну дорогу перехрестя. Спершу пішов наліво.  Чимчикував довгенько, доки не втямив, що ця путь звужується до стежини, аж стає ледь помітною у лісі, тому до села точно не веде.

Повернувся, щоб випробувати щастя знову.  Вирушив прямо. Дорога вивела у поле і хлопець зрадів, гадаючи, що тепер потрапить туди, куди бажав. Юрко не зважав, що в лісі було прохолодніше, а тут, на відкритому просторі, тінь дерев уже не затуляла від гарячого проміння, котре линуло з безхмарного неба. Міряв кроками шлях, вперто випнувши гостре підборіддя вперед і мружачи сірі очі, в які било сонце, поки добряче не напекло голову. Нарешті здогадався зняти футболку і прилаштувати її на потилиці.

Дорога, що вела спершу видолинком, видряпалася на пригірок. Хлопчина озирнув виднокіл, сподіваючись побачити вдалечині бодай щось схоже на кубики хат. Горизонт подражнився пусткою. Лише ліс позаду перекривав огляд темно-зеленим парканом.

Схоже, що й ця заросла бур’янами колія не вела до села. Нерішуче потоптався у високих травах, кинув останній злий погляд на порожнечу до обрію і потупцяв у зворотному напрямку.

Бадьорість розтанула, наче морозиво в спеку, залишивши на денці душі липку калюжку неспокою: от не щастило йому, двічі вибрав не ту дорогу.  Болісними хвилями в спині та ногах пульсувала втома, а голову пообсідали тривожні думки.

Дійшовши до лісу, Юрко кинув спортивну сумку, що намуляла плече, під деревами, які відважно наступали на ґрунтовку з двох боків. Ліг перепочити. За подушку слугувала торба. Перспектива заночувати в лісі йому не подобалася, але є сірники, можна назбирати хмизу і якось перекантуватися до ранку. Проте чомусь було лячно. Ясно, що вовки не з’їдять, та страх міської дитини перед лісом примусив хлопця не вилежуватися надто довго.

Перша хата вихопилася збоку зовсім несподівано. Наче в стіну лісу вріс обшарпаний мур будинку. Невисокі деревця обступили дім, кущі бузку розрослися непролазними хащами, а непереможні орди кропиви взяли у полон занедбане подвір’я. І Юрко не зразу второпав, що таки знайшов село, не відразу й зрадів.

Здичавілий сад світився у присмерку жарівками яблук.  Живіт Юрка озвався судомою на вид жовтобоких паперівок. Аж тепер він збагнув, що зголоднів. Хлопчак добув з торби булку, яку випросив у Серафими, котра працювала на кухні інтернату.

Жадібно гриз то яблуко, то булку. Підборіддям тік сік, а нахилені над хлопцем обважнілі віти мовби стрепенулися, вперше за багато років побачивши в покинутому селі людину, і неначе просили: «Зірви ще, їж, бери!» Та шосте яблуко Юрко лише надкусив. Пожбурив його в траву – наївся.

Нарешті втікач почувався щасливим. І до потрібного села дістався, і вже не голодний.  Гули натомлені довгим переходом ноги, але Юрко не зважав на це. Йому вже не треба долати невідомий простір, йти та йти, сумніваючись, чи  справді є тут село, яке показували в новинах через єдину мешканку – стару бабу. Бо раптом набрехали? І нема ні села, ні баби. Дорослі ж постійно брешуть.

Хлопець підвівся й обійшов довкола хати. На дверях висіла велика колодка,  вікна позабивані дошками. Наступний будинок теж осліп на світ - колишні господарі закрили очниці вікон. Лише у третьому шибки криваво зблиснули на захід сонця.

Невдоволено рипнули потривожені двері. З хати війнуло тяжкою задухою застояного повітря. Господарі, втікаючи звідси, не забрали меблів: сітчастого ліжка, громіздкої шафи, лав, стола. Вочевидь, вирішили, що в місті їм не потрібні допотопні одоробла.

Юрко обнишпорив полиці шафи та знайшов стоси злежаного шмаття, пропахлого затхлим духом цвілі, а серед нього – побиту міллю ковдру.

У сон провалився миттєво.  Далися взнаки напруження й утома довгого дня.  Втікач спав і наснилася йому не погоня в погонах, а Рудя, вищий на цілу голову одноліток, який зневажливо наказує повернутися спиною й відважує копняка під регіт  Сєрого, Борзого, Кока-Колі, що теж шикуються в чергу, аби й собі позбиткуватися зі слабосилого ботана.

Прокинувшись, Юрко відразу згадав, кого він повинен відшукати. В новинах показували, що єдиній мешканці села сюди раз на місяць привозять пенсію. Хлопець прикинув, що в баби є заначка. Мусить бути! А де тут, в покинутому селі без магазину, їй оту пенсію витрачати?  Наскладала, певно, купу грошей. Вона стара, навіщо їй? А йому дуже треба! Щоб поїхати в Крим. І якось він там уже влаштується, буде пиріжки, чебуреки, кукурудзу продавати на пляжі. Та спочатку винайме собі кімнату і покупається в морі. А в інтернат більше не повернеться! Ні-за-що!
                                                                         ++++
Ягодина вставала на світанку. Було ще темно. Дерева затуляли вікна. Помалу хату затоплювало світло. Сонце сюди зазирало на коротку часинку, що між світанком і сніданком. Який її сніданок? Горня молока від кози Музьки, скибка хліба, яку баба розмочувала в молоці, бо жувати не було чим, ложка яблучного повидла.

Баба з цебром вийшла на ганок, облуплений, з рештками колись голубої масляної фарби, та помалу, тримаючись поручня, зійшла рипучими сходинками на подвір’я. Ноги погано слухалися, були схожими на колоди - спухлі, з фіолетово-чорними жиляками.  За нею, піднявши вгору пишного хвоста, виступав Чорниш.

Ягодина перевальцем дошкандибала до колодязя, важко зіперлася на цямрину та спустила відро на ланці. Забряжчав ланцюг і стих. Цебро зачерпнуло води й баба, натужно крякаючи, викрутила ручкою кілька разів.
- Він зачаївся он там, за порічками… - подумки озвався кіт до господині.
- Кажеш, на мою пенсію нагострило зуби цуценя? – баба всміхнулася до Чорниша проваллям рота, в якому стирчали два зуба.
- Молоде-дурне… - відгукнувся домовик в подобі кота.
Ягодина з повним відром подалася до хати.

Хлопець зрання пішов у розвідку. Бабину хату знайшов без труднощів. Юрко, лежачи за кущами з сережками червоних ягід, спостерігав, як стара вийшла з дому.

Геть зіпрана хустина, з-під якої вибилося сиве пасмо, вилинялий халат, поверх нього накинута куфайка, колись синя, а тепер невідомого кольору. Немічна баба ледве ворушилася. Собаки, схоже, в обійсті не було, лише чорний котяра волочився за старою.

Юрко подумав: «Підфартило…» План у голові склався сам собою. Трохи послідкувати за будинком, подивитися, чи виходить баба кудись надовго. Дочекатися, поки вона вибереться з хати, яку напевно не закриває – від кого? Знайти заначку і потиху забиратися звідси.

Займався спекотний липневий день. Юрко вирішив гайнути на річку, що широкою сріблисто-блакитною смужкою виблискувала неподалік. Баба ніде не подінеться, а кортіло поплавати.  

З насолодою зайшов у воду по груди та занурився з головою. Юрко проплив кілька метрів і випірнув, аж підстрибнув, бризнувши навсібіч іскристим віялом крапель. Жебоніла тихим сміхом річечка.

Відфоркуючись, він шпарко вибрався на берег, підхопив одежу, взуття і почимчикував геть.

Поки дійшов до хати, в якій ночував минулої ночі, то й обсох. Рипнули двері, немов прогарчали щось застережливе. Юрко ступив у сіни, а в кімнаті під ліжко метнувся чорний кіт.

На столі бовванів клуночок. Хлопець завмер. Ніякого згортка він тут раніше не бачив. І сам нічого не залишав. Сторожко роззирнувся, нишпорячи поглядом по кутах, підстрибнув до шафи і навстіж роззяпив дверцята. Нікого… Нарешті обережно підійшов до стола, ніби боявся, що в картатій хустці замотана бомба.

А виявив там кілька  грубечих, по-сільському нарізаних скибок домашнього хліба і дві півлітрові банки. Одна - з молоком, інша – з яблучним повидлом.  Золотаві очі з-під ліжка пильнували, як хлопець жадібно пив молоко і запихався хлібом, на якому розмастив пахуче повидло. За мить чорний кіт вийшов зі стіни назовні та шмигнув у буйні зарослі бузку.

                                                                         ++++
Чорниш делікатно вдавав, що спить-дрімає, хоча чув бабині думки. Шкодував Ягодину і піклувався про неї, як про малу дитину. Терпляче служив поводирем, був її очима, позаяк власні бабі майже відмовили. Був також її постійним співрозмовником, але зараз мовчав, бо відчував у бабиних думках випалену надсадним криком німоту.

Ягодина, насунувши окуляри на носа, перебирала покрученими пальцями старі світлини. Вона мало що бачила, хіба розмиті плями замість рідних облич, але кожна фотографія давно відтиснулася в її пам’яті окремим кадром. Там доня, син,  онучок, мама, тато, брат, чоловік... Вони вже ніколи не озвуться до неї. Фотокартки - німі…

Майже всі рідні на цвинтарях лежать. Крім доні, тіло якої так і не поховали.  А баба залишилася, щоб жити без них, згадувати пороблене колись чорною силою, котра далася їй у руки.

У свої тринадцять Ягодина налилася тою потугою, прийняла її й на мить не засумнівалася, коли лихий запропонував силу взамін за майбутню дочку. І потім брала все, що заманеться. Впав у око Степан – відхопила хлопця у красуні Оксани.  Посміла, знову ж не завагалася наслати сухоти на суперницю, котра зійшла в могилу за пів року, і лікарі не спромоглися допомогти. А згодом, як набрид їй Степан, то принаджувала інших, а на чоловікові очі наклала полуду, ще й не посоромилася присушити його прутня, щоб не вимагав від неї нічого. Дівкам скидала нагуляних байстрят, накладала закляття, замовляла. І гроші в хаті не переводилися.

Аж тут до Ягодини прийшов той, хто подарував їй чорну силу, та зажадав її доню – Галинку.  Тільки відьма відмовилася платити за договором. Затялася, що не віддасть дитину. Довго її не вмовляли. Через тиждень утопилася Галя. Хоча не було як утопитися в річечці, бо ж мілка. Але дитина пропала уночі, на ранок кинулися шукати і знайшли біля води одяг. А тіло Галі річка не віддала. Все дно обшукали, навіть водолаза привезли, котрий обнишпорив усе. Дарма. Нема, як не було. Ягодина днювала й ночувала біля води. Вона враз спала на тілі, шкіра пошерхла та взялася зморшками, а на схудлому, споганілому обличчі вмить випнувся завеликий ніс.

В один момент жінка втратила пишноту грудей, гордість у поставі, нахабство в погляді.  Подовгу застигала блідою статуєю, наче хтось вимикачем клацав і вимикав її. Горіла їжа в печі, а вона й не відчувала, на години западаючи в дивну задуму. Ходила брудна, скуйовджена, забувала випустити гусей на річку та видоїти корову. Степан тінню нидів при ній і нічого не помічав – полуда ж на очах…

Отоді її, спочатку поза очі, тихцем, нарекли Бабою Ягою. А діти підхопили те прізвисько, почуте вдома між батьків. Ягодина не могла гніватися на дітлахів і малі наче відчували, що ця страшна й жалюгідна тітка нічого їм не заподіє. Відтоді годі було селом пройтися. Зграйкою щебетливих горобців малеча супроводжувала Ягодину повсюди,  дражнячи вголос Бабою Ягою.

Ягодина відмовляла тепер всім, хто у сутінках злодійкувато прибігав до неї просити допомоги чорної  сили.  А невдовзі вже й бігати перестали. Сарафанне радіо швидко рознесло звістку, що відьма здуріла.

Та якось прийшов до неї уночі той, хто подарував їй силу. Тремтіла Ягодина перед ним, наче напосілася на неї болотяна лихоманка, проте схололими губами твердо вимовила:
- Зрікаюся!
- Ти однаково моя.
- Зрікаюся! – вдруге видихнула.
- Горішні тебе не приймуть. Ти – відьма, ти – моя.
- Зрікаюся! – втретє впало слово.
- Не допоможе, у мене з тобою є угода. Приповзеш сама, - зневажливо кинув до неї відвідувач, облизнувши криваві вуста довгим роздвоєним язиком, і зник.

На ранок Ягодина прокинулася біля похололого чоловіка. У той же рік одне за іншим пішли у землю й батьки. В армії стрілив собі в груди брат, «швидка» його не довезла до лікарні живим…

Над своїм Сашуньою, меншеньким, звивалася, мов птаха над єдиним пташеням. Вберегла, оженила, дочекалася онука і… смерті. Усіх: сина, його хлопчика, невістку знайшли зрання сусіди вчаділими.

Молилася до Того, Хто чути її не міг, вона-бо – проклята. З горя мало не схибнулася, проте не пішла вклонитися тому, хто колись їй дав чорну силу й зараз мстився за відступництво. Навпаки: Ягодина взялася лікувати інших, боронила, як могла, людей від лихого.

А тепер, уже стара, вона чула, як кощаві руки непоборної самоти душать її. Бо той, хто володів чорною силою, відплатив за зраду, перетворив її світ на пустище без людей. І даремно молилася, бо не слухав Той, інший... Не чув прокляту.

Продовження тут: http://gak.com.ua/creatives//33424

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 12

Рецензії на цей твір

моторошно, але ж як цікаво! :0

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мар'яна Тарнавська, 19-07-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 14-07-2012

Дорога вибору?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 29-06-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 28-06-2012

всьо чотко!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 28-06-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сонце Місяць, 27-06-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© коник єгор, 26-06-2012

За все треба платити...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 26-06-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 26-06-2012

А починалося

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 26-06-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 16.737668991089 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …