Вчора я віднайшов твій образ у пам’яті. Здмухнув із нього пил і придивився уважніше. Дивно, ти зовсім не змінилася з роками! І не постаріла анітрошки… Здається навіть зморшки під очима трохи вирівнялися. Кінчики губ як і колись задерикувато дивляться вгору, але це не усмішка. Це просто такі кінчики губ у тебе… Ти рідко усміхалася губами, твою радість чи задоволення нескладно було прочитати в очах, але губи… Вони не усміхалися, але вабили мене й без усмішки… А ще очі без погляду, руки без дотику… Можна б сказати – любов без ніжності, але хіба ж то була любов… Так собі, звичка… Звичка любити. Пора уже відвикати. От і тренуюсь – витягаю твій образ із пам’яті… а потім ховаю назад. І знаєш, виходить щоразу краще! Я завжди був здібним учнем – це твої слова… Вперше ти сказала їх у нашу першу ніч, а востаннє – коли вирішила переконати мене у тому, що нам треба попрощатися. На щастя, тоді мене вже не було потреби переконувати. Я також хотів пошвидше все закінчити, хоча старанно не подавав вигляду… Можливо ти мені навіть повірила, але швидше за все також вдавала… Ось така у нас була історія вдавання... Хоча це ж тільки наприкінці, а спочатку… Спочатку все було дуже гарно і навіть романтично – сором’язливі листи, довгі телефонні розмови, короткі, але якісні зустрічі… А далі звичка. Звичка сором’язливих листів, довгих телефонних розмов… Кажуть, із поганими звичками треба боротися! А ми ж нівроку...
