Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47344
Рецензій: 92110

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Літературна пародія

Predators: Сорочинський ярмарок_Частина 2

© Олексій Спейсер Кацай, 26-09-2005
VII.

“Лінгвісти розшифрували застереження та попередження
про небезпеку, але встановити
про що конкретно йдеться, не виходило”.

Сусанна Червоненко “Синдром “Кассандра””

На ярмарку трапився дивний випадок: усе наповнилось чутками, що десь поміж товарів та експонатів з‘явився “хижацький спис”. Кореянці, що продавала гарячі білаші, привидівся начальник податкової адміністрації у вигляді Хижака, що безупинно никав поміж експонатами кременчуцьких заводів, начебто якогось хабара шукав. Це швидко рознеслося по усіх закутках притихлих було кемпінгів; усі вважали за злочин не вірити і не розпочинати готовити отих самих хабарів, не дивлячись на те, що кореянка, пересувна кухня якої знаходилась поряд з яткою, в якій продавалися відеокасети з фільмами про Predator‘а, передивилась їх силу силенну, ставши аж чимось схожою на троцькістську партизанку Анну з південноамериканських джунглів, яка разом з великим в усіх сенсах Арні борюкалася з інопланетним монстром. До цього додалися все більш підсилюванні звістки про диво, яке бачив начальник обласного управління культури на руйновищі радянської лабораторії, отже до ночі всі тісніше тулилися одне до одного; спокій зруйнувався і вже страх, а не гульбище, заважав всякому  сплющити очі свої; а ті, що були зовсім не з хороброго десятку й не мали з ким заночувати, потяглися до виважених хат з розпусних дискотек, гаражів та навіть кемпінгів. До числа останніх належав і Черевик з кумом та донькою, які разом з гостями, що напросилися до них у хату, здійняли нервовий гуркіт, що так перелякав нашу Кристю. Кума вже трохи розібрало. Це можна було бачити хоча б з того, що він два рази пройшовся повз усієї огорожі, поки знайшов знайому хвіртку. Гості теж були в добрячому гуморі й без церемоній увійшли до хати поперед господаря. Дружина нашого Черевика сиділа, мов на голках, коли взялися вони нишпорити по усіх закутках усіх кімнат. “Що, кума! — загаласував кум, нарешті відшукавши рідну оселю, — тебе все ще тіпають лихоманка з мігренню?” — “Так, нездоровиться”, — відповідала Кристина, занепокоєно зиркаючи на антресолі, що ледь помітно тремтіли, порипуючи, під самою стелею. — “А ну, жінко, дістань нам з холодильнику пляшку! — наказав кум дружині, що прибігла разом з ними, — ми усандалимо її з добрими людьми, бо клята влада, з бабами та голлівудами усілякими разом, так налякала нас, що й сказати соромно. Адже ми, браття,  їй-бо по дріб‘язку прибігли сюди! — продовжував він, хукнувши опісля випитої чарки. — Я тут же ставлю новий видак, якщо бабам з сільради не придумалось посміятись над нами. Та хоч би й Хижак: що Хижак? Це ж не голова райдержадміністрації. Плюйте йому на голову! Це ж не головний санлікар! Не пожежник! Хоч би оцю хвилину придумалось йому стати ось тут, наприклад, переді мною: нехай я стану судовим виконавцем, як би не сунув йому дулю під ніс!” — “З чого ж ти раптом зблід увесь?” — закричав один з гостей, накачаний, немов стероїдами і який завжди хотів показати себе справжнім Шварценегером. “Я... Камерон з вами! наснилось!” Гості заусміхались. Задоволена посмішка з‘явилась на обличчі балакучого культуриста. “Куди йому тепер бліднути! — підхопив інший, — щоки в нього розквітли, наче мак; тепер він не Цибуля, а буряк – а що плечі розправив та витягнувся на увесь свій довжелезний  зріст, то став схожим і на закривавлений хижацький спис, який так перелякав народ”. Пляшка крутнулась навколо столу і зробила гостей ще веселішими. Тут Черевик наш, якого давно мучив-катував отой “хижацький спис” і не давав ані хвилини спокою бентежному його духові, приступив до кума:

— А скажіть, будь ласка, куме! ось прошу та не допрошусь аж ніяк історії про цей клятий спис.

— Е, куме! воно б не годилось оповідати проти ночі; та хіба що для того, аби вгодити тобі й добрим людям (при цьому звернувся він до гостей), яким, я помічаю, стільки ж, як і тобі, хочеться взнати про цю чудасію. Ну, гаразд. Слухайте ж! — Тут він почухав впалі волохаті груди, поклав обидві руки на стіл і розпочав:

— Одного разу, ще за радянських часів, вирішили в наших краях збудувати секретну військову лабораторію.

— Та як же, куме! — обірвав Черевик, — як же могло статися, що лабораторію секретну  у нас збудували, а не десь у Сибіру чи інших безлюдних місцях?

— Що ж робити, куме? чорнобильську атомну теж не десь у Сибіру збудували. А в нас розпочали проводити якісь біологічні експерименти, бо ж завдання було партією та урядом поставлене створити ідеального солдата, аби Америку кляту, з якою ми тоді воювали холодно, загін отих солдат на сніданок собі міг би завоювати. Ага. Створили вони бойових монстрів-хижаків, які лише й могли того робити в цьому світі, як добрих людей полювати. Випробування проводили. І не в Сибіру десь, а на ворожій території. Думаєте, як америкоси фільм про Хижака зняли? Самі вигадали? А дзуськи! Думаєте, це якісь інопланетяни до них прибилися? Щас-с-с-с... Наш це боєць. Радянський. В секретній лабораторії виведений і найкращою зброєю та інструкціями оснащений. Але щось там не так пішло. Перебудова, знову ж. Гласність та прискорення. Прискорено всі розробки секретні й знищили. Але... Але, кажуть, одному екземпляру секретному втекти таки вдалося. А що одному, то дуже цей екземпляр засумував. За братками своїми, за війною холодною, за справами гарячими. А тут якось нашого українського перваку вдалося небозі поласувати. Сподобалось. Коротше, запив Хижак. З уламків обладнання в руїнах лабораторії самогонний апарат зібрав. А коли за тверезість боротися розпочали і з міліцією той апарат вилучили, по кабаках подався!..

Тут знову реаліст і прагматик Черевик перервав нашого оповідача:

— Бозна що ти верзеш, куме! Як можна, щоб хтось Хижака пустив до кабака? Ти на його мармизу поглянь! В нього, слава Богу, і жувала павуччі, і волосся растманське.

— Ось те й то штука, що растманське. Хто його впізнає, що воно таке – растман, хіпі, панк або гопник замаскований. Все одне – вільний неформал. Окрім того, він же, як пам‘ятаєте, і невидимим ставати міг. Було в нього таке секретне радянське обладнання: здається, і немає нас, а ми – по усьому світу. Але спустив він своє обладнання: і браслет самознищення, і бластер, і диск-пилу летючу, і підсилювач для м‘язів. Подивився на це директор ресторанчику місцевого, який усі ті речі брав за борги, прикинув, що вже більше нічого в Хижака не лишається, тобто і не Хижак він вже зовсім, та й перестав йому наливати. Довелося Хижакові останнє, що в нього залишилось, закласти – реактивний самокерований спис-ракету з декількома боєголовками. Здав він оте диво технічне директорові тому й каже: “Дивись, пане-товаришу, я з грошима прийду за усім своїм озброєнням рівно за рік: бережи його!” — і зник, наче у воду. Директор же переглянув усю ту придибенцію уважніше, особливо останню бойову одиницю: характеристики такі, що куди там “Южмашу” дніпропетровському з усіма його “Зенітами”! а американським стінгерам з томагавками й поготів! І ось тоді здалося директорові нудно очікувати визначеного терміну. Почухав він собі потилицю та й зідрав з якогось заїжджого прапора, що майном конверсованим армійським приторговував, ледь не п‘ятьсот лимонів. Карбованців. А про термін директор і взагалі думати забув. Аж якось вже ввечері приходить до ресторанчику якийсь байкер: “Ну, бариго, віддавай зброю мою!” Директор спочатку було й не впізнав його, а потім як роздивився, так і вдав, що й в очі ніколи його не бачив: “Яку таку зброю? немає в мене ніякої зброї! я й знати не знаю твоєї зброї!” Той, зирк, — та й пішов; тільки ближче до ночі,  коли директор зачинив свою забігайлівку та розпочав підраховувати виручку й прикидати, як йому заникати її побільше та від податкової адміністрації спекатись, віддавши державі поменше – чує шурхіт... зирк – в усіх вікнах повиставлялися голови чиновників районного управління торгівлі. Відтяті голови... Які ще хрипіли, наче сказати щось намагалися...

Тут і насправді почувся якийсь неясний звук, схожий на віддалений хрип людини, що вже майже задихнулася в тісній домовині: всі зблідлі... Піт заряснів на обличчя оповідача.

— Що? — перелякано вичавив Черевик.

— Нічого!.. — відповідав кум, трусячись усім своїм худезним тілом.

— Га? — відгукнувся один з гостей.

— Ти мовив...

— Ні!

— Хто ж це захрипів?

— Бозна, чого ми перехарапудились! Нікого ж немає!

Усі боязко розпочали роззиратися навкруги й нишпорити по закутках. Кристя була ані жива, ані мертва.

“Ех, ви, баби! баби! — мовила вона гучно, — хіба ж вам бізнес робити та грошима ворочати? Вам би – манікюр на нігті та й посадити секретутками! Один хто-небудь, може й того... Того самого, прости Господи.. Ну, теє... Чи, може, просто під ким-небудь стілець зарипів, а всі й застрибали, немов навіжені!”

Це призвело до сорому наших відчайдухів і змусило їх збадьоритись; кум хильнув ще чарку і розпочав оповідати далі:

— Директор вкляк; одначе ж голови відтяті, усі скривавлені, з вибалушеними очима, повлізали у вікна и вмить оживили його, накинувшись та розпочавши шматувати зубами торгово-підприємницьке тіло. Директор – на коліна, зізнався в усьому... Тільки зброї вже не можна було швидко повернути. Прапорщика обібрав по дорозі якийсь рекет і перепродав збою місцевому пахану; той знову привіз її на Сорочинський ярмарок, але з того часу все в нього пішло не в масть. Пахан дивився, дивися і, врешті решт, допер: мабуть, виною всьому дивне озброєння. Недарма, користуючись ним, він відчував, що воно наче ним самим керувати розпочинає, а в роті зубам тісно стає, начебто вони на жувала перетворюються. Не думаючи, не гадаючи тривалий час, здав він на металобрухт – не плавиться радянська зброя! Е, та це хижацький подарунок! Пахан примудрився й підсунув її до мерса одного авторитета, який їхав на стрілку. Авторитет і обрадувався: ось тільки в Диканьці на стрілці йому ледь личаки не сплели! Схопив озброєння та й з психу розкидав його біля Сорочинців; зирк – лізе одна бойова одиниця до іншої, складаючись в цілісний боєкомплект. Перехрестившись, знову схопив зброю та й знову розкидав її, але тепер ледь не по усій Полтавській області, а сам кігті обірвав. Тільки з того часу кожний рік і як раз під час Сорочинського ярмарку, Хижак бродить по Диканщині, гиркає й збирає своє озброєння. Зараз, кажуть, йому лише ракети-списа не вистачає. Люди з тих пір відхрещуються від місця, де була секретна лабораторія, і ось вже років з п‘ятнадцять не було на ньому ярмарку. Та нелегка смикнула губернатора нового, щоб... — Друга половина фрази завмерла на вустах оповідача.

Вікно гучно грюкнуло; стекла, задзеленчавши, вилетіли геть, і відтята голова кавказької національності виставилась, поводячи закривавленими білками очей, немов питаючи: “А що це ви тут робите, добродії?”

VIII.

“У нас, а точніше у нашого командора було три варіанти:
1. стрибнути через гіпер і загинути;
2. прийняти бій і загинути;
3. здатися в полон”.

Валерій Верховський “Усі королівства Всесвіту”

Жах скував усіх, хто знаходився в хаті. Кум з роззявленим ротом перетворився на камінь; очі його вирячились, неначебто хотіли вистрілити в моторошне видиво; розкарячені пальці залишились нерухомими в грузькому прокуреному повітрі. Відчайдух-культурист, в непереможному змоторошинні, підскочив під стелю, поточився, невдало приземлившись, і всією своєю стероїдною вагою в‘їхав у меблеву стінку; вона гойднулась, дверцята антресолей розчахнулись і бравий російський полковник з гуркотінням та тріском полетів на долівку. “Ай! ай! аяй!” —  несамовито загаласував один, повалившись під стіл в жаху і бовтаючи там руками й ногами. “Рятуйте!” — горлав інший, залізаючи під палас. Кум, виведений зі свого скам‘яніння вторинним переляком, судомно поплазував поміж ноги своєї дружини. Відчайдух-культурист вистрибнув на кухню й поліз у духовку газової плити, дивним чином умістившись там, та ще й щільно захлопнувши за собою засмальцьовані дверцята. А Черевик, наче облитий киплячою смолою, схопив за невигубною військовою звичкою величезний картуз з перевернутим від удару двоголовим орлом, який випав з антресолей і втрапив йому під ноги, та й кинувся з хати на вулицю. Слідом за ним майнули якісь труси у велику червону клітку і згубилися в нічній темряві. Одначе раптом ця темрява здригнулась дивним та миттєвим райдужним відлиском і труси підкинуло високо вгору. “А-а-а-а-а!!!” — на усі Сорочинці рознісся страшний-страшний, якийсь нелюдський, вигук. І замовк. Все це відбулось так швидко, що Кристина, яка вибігла слідом, лише відчула, як щось холодне майнуло повз її обличчя і як миттєво зледеніло від цього її серце. Черевик же, наче навіжений, мчався по темним вуличкам, не відчуваючи землі під собою; лише страшна змореність змусила його трохи зменшити швидкість пересування. Серце його калатало, немов поршень в старенькому двигуні його джипу, піт лився градом. В знемозі готовий вже був він впасти на землю, як зненацька почулося йому, що позаду щось гарчить і гониться за ним... Дух у нього зайшовся... “Хижак! Хижак!” — кричав він без пам‘яті, в три рази збільшуючи оберти і за хвилину без тями повалився на землю. “Хижак! хижак!” — кричало услід за ним, і він розчув лише, як щось з шумовим ефектом і довільно ефектно ринулось на нього. Тут тяма від нього відлетіла остаточно, і він, неначе моторошний мешканець затісної домовини, залишився німий і нерухомий посеред дороги.

IX.

“Жах. Інформаційні потоки замкнено,
обминувши при цьому цілеформуючі області...
Контур скидання емоцій взагалі замкнено на себе...
Добре, розберусь потому…”

Ігор Сілівра “Департамент Громадського Спокою”

— Слухай, Юнусе, — казав, заворушившись вночі, один з невеличкого натовпу афганських біженців, які простували від російського кордону до транзитного Києва через Сорочинці і заночували зараз просто на вулиці, — хтось біля нас згадав хижака якогось.

— А мені до цього які справи? —  пробурчав, потягнувшись, афган, що лежав біля нього, — хоча б усіх своїх шайтанських, або російських чи американських родичів згадав.

— Але ж так зарепетував, наче душать його!

— Та чи мало чого не збреше людина спросоння!

— Воля Аллаха, але подивитись таки треба; а вруби-но вогнику!

Другий афганець, знову забурчавши подумки, здійнявся на рівні, два рази освітив себе іскрами запальнички, немов блискавками, запаливши скручену в трубку пожовклу газету “Демократична Україна” ціною в одну девальвовану гривню, і, помахуючи нею, немов смолоскипом, почвалав, освітлюючи дорогу.

— Стій! Тут щось лежить; світи-но сюди!

Тут прибило до них ще декількох чоловіків.

— Що лежить, Юнусе?

— Та таке, наче дві людини: одна нагорі, друга знизу; яка з них шайтан чи хижак, вже й не розрізню!

— А хто нагорі?

— Так... Так... Ханум... Жінка.

— Ні, не так! Бо це і є хижак!

Загальний регіт розбурхав майже усю вулицю.

— Українська жінка залізла на чоловіка; ну, мабуть, українці знають, як воно правильно їздити! — казав один з оточуючого натовпу.

— Дивиться, шураві, — казав інший, підіймаючи військовий картуз з перевернутим орлом, який від того нагадував велетенську рогату жабу, — та чи це українці? Втім і на росіян, здається не схожі. І на янкі. Що це воно за вояки такі нові з’явилися?.. Що це за жаб’яче військо на нашу голову?

Гам та регіт, що рознісся, здається, аж до самої білокам’яної, змусили отямитись наших мертвяків, Павла Солопійовича та його дружину, які, по вінця переповнені недавнім переляком, тривалий час з жахом дивились зупиненими очима на неголені обличчя афганців; облиті кіптявим світлом, що невірно тріпотів в українському мороці, вони здавались збудженими шахтарями, що вже рік не отримували зарплатню і тепер, невлад підстрибуючи, марширували на пихату столицю, загубивши з буйних голів свої каски в пітьмі підземного світу, який зненацька з рипом та тріском вивернувся назовні усіма своїми київськими пагорбами.

Х.

“– Ви що! – гримнув директор на секретарку,
піднявши якийсь дивний, ошелешено-сердитий погляд від паперів,
які та щойно принесла на підпис. –
Зовсім з глузду з'їхали, чи лише дурнуваті?! Що за недоречні жарти!
Що це таке?! – ляснув він долонею об якийсь документ”.

Ніна Чешко “Природжений хист”

Ранкова свіжість віяла над Сорочинцами, які приходили до тями опісля навіженої ночі. На прилеглих автошляхах клуби диму з вихлопних труб ще не вкрадених автомобілів потягнулися назустріч сонцю, що знов спливало над сірим асфальтом. Ярмарок загомонів. Магнітофони та радіоприймачі повмикались, реалізатори загукали, міліціонери захекали; торохкотіння скла, кераміки, біжутерії та ревище гучномовців понеслися по усіх околицях – і страшні чутки по “хижацький спис”, які так перелякали окремі людські одиниці в таємничі часи смеркання, зникли вже на досвітку. Зіваючи та потягуючись, дрімав Черевик у кума, під критим гандуліном дахом, поміж розкиданих сорочок, суконь та штанів, неподалік від неприбраного столу з недопитою пляшкою горілки на ньому, і, здається не мав аж ніякого бажання розлучатися зі своїми мареннями, аж раптом почув голос, такий же знайомий, як притулок його ліні – благословенний диван в кутовій квартирі на сьомому поверсі або забігайлівка білявої огрядної сусідки, що знаходилась в декількох кроках від під’їзду рідної дев’ятиповерховки на вулиці Героїчних Жовтенят-Інтернаціоналістів. “Вставай, ворушись!” — брязкотіла на вухо ніжна дружина, наче негр з пістрявої телереклами “Нескафе”, що вліз до ліжку поміж білим і опупілим з несподіванки подружжям, брязкотіла та й смикала щосили чоловіка за руку. Черевик замість відповіді, надув щоки і в свою чергу розпочав бовтати руками, вподібнюючись до оскаженілого барабанщика.

— Божевільний! — загаласувала вона, відхиляючись від замаху ручиська його, яким він ледь-ледь не зачепив її за обличчя.  

Черевик схопився, протер трохи очі і роззирнувся навкруги:

— Дідько мене візьми, якщо мені, голубо, не уявилась твоя пика барабаном, на якому мене примусили вибивати дріб на першотравневому параді, влаштованому отими мертвими головами, про які оповідав кум. А навкруги – Хрещатик, а навпроти – трибуна, а в голів риси мармиз що ні на є комуністичні та профспілкові... А за мною… А за мною шеренги людей сунуть! і всі чомусь без голів.

— Досить, досить тобі нісенітницю верзти! Топай, виводи джип з гаражу та скоріше продавай його. Бо ж сміх, їй-бо: приїхали на ярмарок і хоч би який бовт бовту якомусь продали...

—  Та як же, подруго, — підхопив знічено Павло Солопійович, — адже з нас тепер реготати стануть.

— Топай! топай! з тебе й без того увесь час регочуть. Розпочинаючи з акушерок в пологовому будинку.

— Але, чи бачиш, я ще й не вмивався і не голився, — продовжував Черевик, зіваючи і почухуючи тіло понижче спини, пробуючи між тим виграти хоча б пару хвилин для своєї ліні.

— Ось недоречно завітала до тебе думка вдатися до особистої гігієни! Теж мені лікар Здоровенький. Коли це за тобою водилося? От рушник, обітри свій протигаз... От жуйка, перегар зажуй...

Тут схопила вона з підвіконня щось в сріблястій обгортці – і з жахом відкинула від себе, лише долі дзенькнуло: це була лискуча боєголовка переносної реактивної установки-списа!

— Топ-пай, роби свою справу, — повторила вона, зібравшись з духом для свого чоловіка, бачачи, що в того страх скував ноги, а зуби зацокотіли один об одного, наче кістки вигорнутого з землі скелета.

—  Буде комерція тепер! — бурчав він сам собі, підходячи до гаражу й вигвинчуючи шток величезного замка. — Недарма, коли я збирався на цей клятий ярмарок, на душі було так важко, начебто на неї натягнули старий костюм хімічного захисту і змусили вигопцьовувати в ньому на молодіжній дискотеці. І важко, і піт тече, і не випити, ні до дівчини притулитись! Та ще як згадав, що тринадцятого числа прийняли рішення до Сорочинців їхати. Ну от і пішло все шкереберть!.. Але який вже невгомонний Хижак отой клятий: таскав би боєкомплект свій без списа ракетного, легше ж буде; так ні, треба ж йому неначе політруку отому радянському або татарину-начскладу не давати добрим людям спокою. Будь я, наприклад, Хижак, – чого борони Боже, – став би я ночами таскатись за клятими бойовими одиницями?

Тут філософські розмірковування нашого Черевика було перервано гортанним і різким, немов клекіт орла, голосом. Перед ним стояв високий чечен.

— Щось на ярмарку продавати будете, пане дядьку?
Майбутній продавець помовчав, подивився на нього з ніг до голови і сказав зі спокійним виглядом, розчиняючи, хоча й не повертаючись до них, ворота гаражу та не випускаючи знятого замка зі своїх рук:

— Та оце й думаю продавати!

— Замок? — спитав чечен, зиркаючи на розташоване в його руках охоронне причандалля.

— Так, замок, якщо лише джип справжнього американського виробництва схожий на замок.

— Одначе ж, шановний, ковбої твої ріднесенькі, мабуть, у косооких самураїв мініатюризації техніки навчились! Але, як же в цю техніку тепер влізе твоє європейське сідало!

— Сідало?

Тут Черевик підняв було руку, аби з розвороту поляскати свою іноземну техніку по прохолодному капоту, і вже повернувся було він обличчям до гаражу, але, так само на півоберті, розкарячивши трохи закороткі ноги, й вкляк на місці. Зиркнув – в злісній напівтемряві гаражу було порожньо і лише десь посередині того – о жах! волосся його здибилось Великим кавказьким хребтом! – з ремонтної ями визирала верхня частина переносної ракетної установки, реактивного хижацького спису!.. Плюнув, дрібно-дрібно захрестився, матюкнувшись замість молитви, і, бовтаючи руками, немов крилами бутафорського вітряка, побіг він від неочікуваного подарунку і, швидше за олімпійського спринтера, накачаного допінгом по самі вінця, зник в ярмарковому натовпі.

XІ.

“За час пересування я неодноразово передивилася свої погляди.
Та в єдиному була впевнена твердо:
ані в чому і жодного разу я не зрадила себе”.

Ірина Діденко “Цвіт білої лілеї”

— Тримай! тримай його! — галасувало декілька хлопців, вдягнутих в камуфляжні однострії, на самому затісному кінці центрального ярмаркового проходу, і Черевик відчув, що схоплений раптово міцними руками.

— Є наручники, є? В наручники його, в наручники! це той самий баклан, що вкрав у братана тачку.

— Охрініли, чи що, Господь з вами! за що ви мене пов’язали?

— Ха! він ще й понтується! А для чого ти вкрав джипа в приїжджого братка Черевика?

— Та у вас дах поїхав, чи що, хлопці! Де ж це бачено, щоб людина сама в себе крала що-небудь?

— Старе гонево! Ти подивись на першого-ліпшого босса першого-ліпшого заводу, спеціально збанкрутілого під продаж! гниле гонево! вже відоме! Для чого ж ти біг, теліпаючи усіма костурами, наче якийсь Хижак за тобою навздогін гнався?

— Та хочеш – не хочеш, а зателіпаєш, коли хижацька зброя...

— Е, чувак! іншим баланду травити будеш; ой, буде тобі ще не лише від ментури, а й від ярмаркового оргкомітету за те, щоб не лякав усілякою голлівудщиною чесних інвесторів.

— Тримай! тримай його! — почувся зовсім поряд крик на цьому ж кінці ярмарку, неначебто відлуння, з похмілля пригальмоване, нарешті дісталося й сюди, — ось він, ось втікач клятий! — і очам нашого Черевика представ кум в самому, що не є, жалісному стані, брудний, із закрученими назад руками, волочений майже по землі декількома парубками в темно-синій міліцейській формі.

— Ну, йо-п-р-с-т, і дива ж в нас завелися! — казав один з них, — послухали б ви, що бакланить оцей кашалот, якому треба лише на фейс поглянути, аби відразу побачити справжнього кидальника, коли ми стали запитувати в нього, чого це він біг, наче воша від дихлофосу. Поліз, каже, до кишені за цигарками і, замість пачки кременчуцького “Мальборо”, витягнув наконечник-боєголовку хижацького спису, на якому відразу розпочав миготіти таймер відліку часу, а він, мовляв, давай ноги робити!

— Еге, ге, гей! та вони з одного кубла обидва ці птаха! В’яжіть їх обох разом! Тут, здається, переховуванням зброї справа пахне, а, може, й терором. Мабуть, доведеться СБУ викликати.

ХІІ.

“Просив же, благав, мало чоботи не вилизував старому:
«Посватайте за мене Олену, інакше не житиму!»
А той чухав потилицю, чухав і таки посватав”.

Федір Чешко “Іржава доля”

— Може, куме, ти й насправді щось таке поцупив за звичкою? — спитав Черевик, лежачи, прикутий до кума наручниками, в тіні зеленавого БТРа.

— І ти туди ж, куме! Та щоб мені стали протезами усі кінцівки мої разом з усіма випнутими частинами тіла, коли я щось крав, виключаючи хіба що півпляшки портвейну в батька на день Жовтневої революції, та й те, коли мені було років з чотирнадцять від народження.

— За що ж, куме, на нас мара така? Тобі ще нічого; тебе звинувачують певною мірою за те, що ти в іншого вкрав; за що ж мені, валуху, такий поклеп заморочений: начебто сам в себе джип угнав. Але... Але ж, куме... А як почнуть нишпорити, а як чушки знайдуть!.. Йо-о-о... Видно нам, куме, таки прийдеться сухарі сушити!

— Йо-о-о-о... Оце так вляпалися ми з товаром твоїм, оце так облом нам, навіки лоханутим!

Тут обидва куми розпочали гучно зойкати та схлипувати й негучно лаяти один одного за кляту спробу мати особистий зиск на продажі народного майна. Ще й з підривом оборонної здатності держави.

— Що це з тобою, Павле Солопійовичу? — сказав в цей час Жора, що якраз підійшов до БТРу. — Хто це пов’язав тебе?

— А! Голопупенко, Голопупенко! — зарепетував, на радощах висолопивши язика, Солопійович. — Ось, куме, це той самий боєць, про якого я тобі казав. Ех, валет бубновий! ось, хоч вбий мене на цьому поганому місці, якщо не видудлив він при мені ледь не кухоль горілки розміром з твій тупуватий чайник, і хоч би разочок скривився.

— Що ж ти, куме, киданув такого славного вояку?

— От, як бачиш, — продовжував Черевик, обертаючись до Жори, — покарала мене доля, видно за те, що завинив перед тобою. Вибачай, корефане! Їй-бо, радий би зробити щось для тебе... Але, що накажеш робити? В моїй старій якщо не диявол, то Хижак – точно сидить!

— Та я зі стервами хижими не знаюся, Солопійовичу, зла не пам‘ятаю, тому, якщо бажаєш, звільню тебе! — Тут він мигнув своїм хлопцям і вони, хоча й перед тим ретельно сторожували його, кинулись знімати з нього наручники. — За те й ти роби, як треба: заручини! – та й щоб погуділи так, щоби цілісінький рік по тому, аж до самого весілля, ноги смикало від танцюльок.

— Заметано! все заметано! — вигукнув Солопійович, ляснувши вивільненими долонями. — Треба ж! І так мені оце зробилось весело та й по кайфу, нібито мою стару до російської армії забрали, прямісінько до контингенту обмеженої спецоперації по боротьбі з чеченським тероризмом. Та що тут шмарки розвозити: кльово це чи не кльово це – сьогодні ж заручини, та й кінці в воду.

— Дивися же, Солопійовичу: за годину я буду в тебе; а тепер швиденько канай додому: там очікують на тебе покупці твоїх чушок...

— Як! — зніяковів Черевик, — тобі й про чушки відомо?

— Так ти ж на Сорочинському ярмарку, чоловіче, справжньому, українському, — знизав хлопець плечима. — Так ось: чекають на тебе покупці і на чушки, і на джипа твого.

— Як! невже ж і джип відшукався?

— Та відшукався!

Черевик від радощів знерухомів, дивлячись віддано услід панові Георгію, що вже посунув від нього.

— Що, Жорко, погано ми зробили свою справу? — сказав високий чечен, підскочивши до захеканого від швидкої ходи, парубка. — БТР тепер мій?

— Твій! твій! — кинув хлопець, не зупиняючись. — Тільки ось за ціну... Що це за причандалля ти без мого дозволу на мою територію завіз?

— Я? — вибалушив чорно-вугільні очі чечен, — завіз? без твого дозволу?

— Гаразд! гаразд! я сьогодні добрий, користуйся. Але в останній раз тобі митниця добро дає. Бо ділитися треба. А БТР твій! твій, друже. Бабки там, де завжди, залишиш.

ХІІІ.

“Бог очікував завершення дійства он за тим трилітом,
поперечний та лівий менгіри котрого тепер впали на землю”.

Тимур Литовченко “Останній із струльдбругів”

Спершись на руку гарнесеньким підборіддя своїм, задумалась Рая, одна, сидячи в хаті.  Багато мрій літало навколо русявої голови. Від того, що невдовзі життя в Україні стане нагадувати життя в європейських країнах, до того, що жити по-європейські вона стане разом з красенем-чоловіком, точнісінько таким само, як... І легенька посмішка блукала по її полуничних губах і якесь радісне почуття здіймало темні її брови, але іноді  хмарка якоїсь тривожної задумливості знову опускала їх на карі очі: бо не так щось було навколо, зовсім не так.  “Ну, а як не збудеться усе те, про що казав він? — шепотіла вона, виявляючи якісь свої сумніви. — Як, наприклад, бандити до влади прийдуть, а ми й не зрозуміємо відразу, що вони – бандити? Адже можна чорний колір піратський якимсь іншим замаскувати, червоним або сонячним, скажімо, помаранчевим чи небесно-синім. Або, як не складеться із заручинами, якщо... Ні, ні; цього не буде! Буде Україна, я буду, і Жора обов’язково буде... Мачуха або влада наша роблять все, що їм заманеться; хіба і я не зможу робити того, що заманеться мені? Затятості і в мене вистачить. Але, яка ж в нас країна гарна!.. Який же він гарний! як дивно сяють його чорні очі! як любо каже він: “Райок, сонечко!”, як пристала йому його військова камуфляжна форма! ех, хоч разочок би побачити його в парадному мундирі!.. нехай, обов’язково побачу, як будемо зустрічатись опісля заручин. Не подумаю без радощів, — продовжувала вона, виймаючи з зі свого рюкзачку сувенірне люстерко з різьбленою дерев’яною облудою, куплене нею на ярмарку, і вдивляючись в нього з потаємним задоволенням, — як я колись, десь, в багатому вбранні, приїхавши з Канар, зустрінусь з нею і нізащо не привітаюсь, хоч вона й лусни! Ні, мачухо, досить тобі сидіти на шиї пасербиці та ще й ніжками бовтати! Скоріше “Гринджоли” заспівають разом з Монсеррат Кабальє або російський президент відкличе, врешті решт, з Києва свого знахабнілого посла, ніж я розпочну вітатись з тобою! Стоп! я й позабула... дай приміряти бурштинове намисто, хоча й мачухине, як воно мені пасувати буде!” Тут встала вона, тримаючи в руках люстерко і, нахилившись до нього головою та й крутячи шиєю з боку в бік, тріпотливо пішла по хаті, побоюючись перечепитись через незнайомі речі і бачачи перед собою стелю з краєчком антресолей, з яких впав нещодавно пан полковник, і верхню частину меблевої стінки, знову заставлену непобитим під час цього орлиного польоту підробленим кришталем. “Що це я й насправді, немов пацанка, — закричала вона, сміючись, — боюсь по своїй землі ногою ступити”. І розпочала притопувати ногами, вихилятися тулубом та сідницями, усе, чим далі, сміливіше та вільніше; врешті решт ліва рука її здійнялася вгору й розпочала відштовхувати від себе пружне повітря, і вона розпочала вибивати реп, стукочучи підборами, тримаючи перед собою люстро і виводячи свою улюблену, ще з часів нетривалого перебування у Молодіжному Парламенті,  пісню:

“Фальсифікаціям – ні! Махінаціям – ні!
Понятіям – ні! Ні брехні!
Віримо – Так! Можемо – Так!
Знаю переможемо – Так! Так!
Разом нас багато – нас не подолати!
Jest nas wielu, nas nie pokonacie!
Alle wir in allem, sind wir nicht zufallen!
Si estamos juntos, somos invencibles!
V ednote ja nase sila!
Le people uni serait jamais vaicu!
Вместе мы едины, мы не победимы!
Разом нас багато – нас не подолати!..”

Черевик зазирнув в цей час у двері і, побачивши як донька його витанцьовує перед люстерком, зупинився. Тривалий час дивився він, сміючись відірваному капризу дівчини, що, заспівавшись, не помічала, здається, аж нічого; але коли почув знайомі звуки пісні – усі жилки в ньому зарухались-заворушились; гордовито розставивши пальці віялом, виступив він уперед, рвучко захилитав головою і розпочав гучно тупцювати, немов салага на плацу, забувши про всі свої справи. Гучний регіт кума змусив їх обох здригнутися.

— Ось гарно, батько з дочкою на самоті затіяли тут заручини! Та йдіть швидше, жених прийшов!

При останніх словах очі в Раї засяяли яскравіше жовтогарячого бурштину, що оповивав дівочу шию, а безтурботний батько її згадав, для чого він прийшов.

— Ну, донько! йдемо швидше! Кристя на радощах, що я джипа продав, побігла, — казав він, трохи перелякано озираючись по боках, — побігла купувати собі суконь та капелюшок усіляких, тож потрібно до її приходу все й скінчити!

Не встигла Рая переступити поріг хати, як відчула себе на руках парубка в камуфляжному однострії, що з купою народу очікував її на вулиці.

— Ну, це... Блін, я ж не знаю, що казати... Тобто... Значить... Боже, благослови! — забурмотів Черевик, з’єднуючи їм руки. — Хай вони, оте, вони живуть, мов птахи, що гнізда в’ють.  

Тут почувся гамір в народі.

— Я скоріше лусну, ніж допущу до цього! — кричала співмешканка Павла Солопійовича, яку, втім, з реготом відштовхувала різнобарвна юрма.

— Не бісись, не бісись, жінко! — казав холоднокровно й ледь презирливо капітан Черевик, побачивши, що якийсь молдаван на пару з афганцем, оволоділи її вибухонебезпечними руками, — що зроблено, те й зроблено; я змінювати рішення не полюбляю, сама знаєш!

— Ні, ні, це рішення в тебе не пройде без мого кворуму! — галасувала Кристя, але, наче депутати – спікера, ніхто не слухав її; декілька пар обступили нову пару і склали навколо неї непроникну стінку, яка заколихалась в такт танкам, що відразу й розпочались по усіх усюдах Сорочинців.

Дивне відчуття оволоділо б випадковим глядачем при вигляді того, як при одному лише оберті маленької магнітофонної ручки, при одному лише виплеску регочучого голосу заслуженою залізничної працівниці пані В.Сердючки, в якої розум принциповим чином не завантажений хоча б тим, аби визначитись, врешті решт, з напрямком руху свого потягу, все навколо зненацька повернулося за якоюсь дивною волею до своєї єдності й прийшло до такої ж дивної згоди. Люди, заклопотані своїми нагальними справами, люди, що спроможні були останнім часом лише на презирливу гримасу недовіри, розквітали раптом посмішками, тягнулися один до одного руками, пересмикували плечима, перетупцювали ногами! “Всё будет хорошо…всё будет хорошо… я это зна-а-а-ю…” Все неслось. Все танцювало. Все буде гаразд, бо “всё будет хорошо”. Бездумна, безтурботна карнавальна єдність захмелілих на хвилину голів. Сердючки всіх країн, єднайтеся! Але ще більш дивне, ще більш нерозгадане почуття пробудилося б у нашого глядача при погляді на задоволене обличчя суворого чечена, який, прислухаючись до далеких мелодій і навіть підспівуючи їм, зупинив – тепер вже свого – БТРа в невеличкому гайку як раз за руїнами радянської секретної лабораторії. Задоволене поляскав він шорсткою долонею по зеленій обшивці бойового всюдиходу, який згодиться – ох, як згодиться! – його братам в далеких потаємних польових таборах. “Але, де ж полковник? — думав чечен, — пора б йому вже й бути. За своїми ж грошима має прийти. Як і домовлялися, найновітніші переносні ракетні установки, російські “перуни” засекречені, на Придністров’я посунули. За смішну, як кажуть, ціну. Ще й тут непогано попрацювали, — посміхнувся він. — Зараз поділимося чесно і до наступної нагоди – кожен своєю військовою стежкою піде. Аж до нових спільних спецоперацій. Звісно що фінансових, не військових. Але, де ж таки Володимир Вольфович?”

Раптом впав його погляд на щось червоне, щось таке, що зовсім не пасувало своїм агресивним кольором притлумленим фарбам притихлого гаю, який оточив залізобетонний кістяк лабораторії, схожий чимось своєю дикістю на англійський Стоунхедж. Нагнувся. Порвані чоловічі труси у велику червону клітку лежали на вологій траві. Щось капнуло на них, розпливаючись на клітках чімсь темним і липким. Чечен сторожко підняв голову і заціпенів. Людське тіло з обідраною шкірою ледь погойдувалось майже на самій верхівці молодого дубка. Відваливши щелепу позадкував було чечен до надійного українського БТРу, але щось невидиме зашурхотіло торішнім листям та й неначе раптовий вихор налетіло на нього. І останнє, що побачив у своєму житті син далеких синіх гір була потворна пика з величезними павучими жувалами, які миттєво зімкнулися навколо його дужої шиї.  “А-а-а-а!!!” — ще встиг він вивернути самого себе страшним нелюдським криком. А потім замовк.

А вдалині чувся грюкіт, регіт, пісні, в дебільних децибелах яких заплутався, задихнувся передсмертний клич вже неживої людини. Лише Жора на хвилинку зупинився і якось дивно повів шиєю, немов відчула вона гостре лезо холодного ножа. Та Рая, блиснувши помаранчевим намистом, завмерла на мить, прислухалась до чогось, а потім махнула рукою, безжурно засміялась і весело побігла далі, туди, де ярмарковий гул нагадував гомін, невидимого за обрієм, розбурханого моря. І скоро в гайку знов стало порожньо й глухо.

Чи не так тривога, ця вимоглива й стурбована гостя, відлітає від нас, так і не пробившись до чогось світлого крізь шкаралущу наших сердець, крізь нечасті, важкі й хворобливі веселощі наші? Бо чує, відчуває в них невимовну тугу й мертвотну пустелю, але ніяк не може змусити нас відчути теж саме. Чи не так щоранку розбігаємося ми поодинці назустріч буденним небезпекам щоденної самоти і безжалісними хижаками никаємо по усіх усюдах в пошуках, недбало загублених колись, дійсних принад цього життя? І не можемо їх відшукати. І важко, і тужливо  стає серцю, і нічим допомогти йому.

Вересень 2005 р.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Гарний рімейк

© Ігор Скрипник, 20-02-2007

Я не міг не відгукнутися на цей рімейк. Усім рекомендую ознайомитися з ним

© М.Гоголь, 01-10-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7225239276886 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …