Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2623
Творів: 47900
Рецензій: 92712

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Спогади

Ми всі родом із дитинства

© Любов Сакало, 21-05-2012
Час, дійсно, летить швидко. Коли ніч навалюється тишею і довго не спиться, пам'ять, мій тихий сріблястий океан, відносить у давнє - далеке, далеке дитинство.
Семиозерка - російсько-українське село на Амурі засноване в кінці XIX сторіччя першими переселенцями-українцями. Коли вони приїхали сюди, тут був правічний ліс з непрохідними болотами, від котрих зали¬шились самі купини і трясовини. Переселенці приї¬хали на Пасху і хотіли зупинитися у поселенні майбутнього міста Благовіщенська, але в розпоряд¬женні було сказано - зай¬мати лише незаселені землі. Так моя бабуся, українка з Полтавської губернії, тоді ще 14-річна дівчинка, зі своїми рідними зупинились біля семи великих озер і назвали поселення Семиозерка.
Саме воно і стало країною мого дитинства. З теплом і любов'ю через марево часу згадую минулі часи.
1946 рік. Зима, грудень. Ми з меншою сестричкою на¬ряджені (нам тільки-но зшили нові плаття) стоїмо на довгій лаві і вглядаємось у вікно, виглядаючи батька з фронту. І ось на сільській дорозі з'явились сани. Ми від радості махаємо руками, стрибаємо, сміємося і плачемо. У дім заходять дядя, офіцер Червоної Армії, який недавно повернувся з японської війни, і батько в солдатській шинелі з торбиною. Рідні кинулись обіймати, цілувати його. Бабуся, мама, тьотя стали накривати на стіл, збіглись сусіди і розпочалося велике свято. До ранку співали, танцювали. Двері не зачинялись: одні сусіди виходили, інші заходили.
А в 1947 році голод накрив всю країну. Жили важко. І щоб не померти з голоду, ми, діти війни, весною ходили з сумками по полях і збирали колоски пшениці, стручки сої, перегнилу картоплю. Йдемо, бувало, голодні, ледве не падаємо. Добре, що нас з полів не ганяли - голова був свій, семиозерський. З болем у серці згадую хвилюючий епізод у моєму житті. У будинку хоч шаром покоти, їсти не було чого. Але в комірчині зали¬шився ще один мішок борошна. А сталінські пода¬тки нас давили. Заплатить було нічим. Приїжджає на таратайці із району уповно¬важений, ходить по всьому дому, шукає, що можна взяти. А брати немає чого. Знайшов мішок борошна - забрав і поїхав.
Пережили ми отой стра¬шний голод. А в 1949 році у село провели електрику. Трішки ожили люди. По суботах із райцентру привозили кіно. А щоб поди¬витись фільм, ми, діти, таємно від батьків збирали в гніздах яйця і несли в магазин.
Хоч були підлітками, пра¬цювали багато і важко. За меншими дітьми дивились, на городі разом з батьками садили, пололи, збирали врожай, в ліс ходили за сушняком і носили воду з колодязя. А коли приходила пора збирання врожаю все село від малого до великого виїжджало на жнива з ночівлею в поле - на кож¬ному полі стояли великі рублені хати.
Ми любили наші поля, луки, любили їх по-господарськи, любили все живе, доглядали за худобою.
Мої ровесниці багато що вміли: могли розпалити багаття у будь-яку погоду, галопом разом з хлопчиками летіти кіньми на заплаву чи озеро. Ми вміли запрягти і розпрягти коней, ловити в озерах рибу, перепливали їх вздовж і впоперек.
А взимку, коли метелиця задимить, закружляє, ми сиділи біля вікна і спос¬терігали за стихією та слу¬хали, як мама з татом співають українські пісні.
Кожну суботу топилась лазня. Ми забирались на верхню полицю і парились березовими і дубовими віниками, а потім качались по снігу - загартовувались.
Зимою швидко темніло. Електричне світло було лише до 12 годин. Всі лягали спати, а я лізла на піч, запалювала фітиль у каганці і читала. Мама спочатку сердилась, а потім звикла до мого читання.
Закінчивши сім класів, я поїхала учитися далі, бо десятирічки в селі не було. Тоді я не знала, що їду із рідного села назавжди, що я прощаюсь із своїм дитин¬ством.
З того часу багато що змінилось у моєму селі: немає серед живих багатьох
моїх подруг, приїхали нові люди. Побудовані середня школа і будинок культури, дитячий дім на 200 місць, великий тваринницький ком¬плекс, прокладена дорога до Благовіщенська, постійно ходять автобуси. Але коли я приїжджаю після довгих років розлуки в гості - я бачу ті ж луки і поля, світанки, росяні трави. Так же гордо несе Амур свої води, у лісі ті ж ягоди і гриби, ті ж заплави і неповторні квіти на луках. Та час не зупинити. Він не повертається. Але як все ж приємно час від часу душею і думками повертатися у вічні животворні джерела свого дитинства.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Відгомін

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 22-05-2012

Текст дуже сподобався,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 22-05-2012

Приклад-свідчення...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 21-05-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.61775898933411 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …