Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47327
Рецензій: 92082

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Знову продовження

Єкатерина Фальшива3

© Іван G., 25-09-2005
I

І.Транссибірська магістраль

Вдруге перехрестився я десь через тиждень, сидячи вже в купе першого класу, яке вирушало з Челябінська по Транссибірській магістралі до Владивостока. За тиждень я добрався різними шляхами і транспортом, намагаючись не сильно ивділятися, хоча звичайно відчував, що за мною слідкують філери. Але на цей раз я був в купе не один. На лавці біля мене сидів якийсь кавказець – мабуть грузин, з довгим чорним волоссям і орлиним носом. Досить високого зросту, кремезний – ну просто “Витязь в тигровій шкурі”.
Навпроти мене сиділи два суб’єкти по вигляду яких не можна було сказати нічого певного. Біля вікна сидів молодий чоловік років двадцяти трьох, продовгуватим обличчям і ріденькою борідкою. Він був в цивільному, але воно сиділо на ньому незручно, а коли він витягнув чотки, стало зрозуміло, що він мабуть молодий священник або семінарист. Зліва нього розмістився чоловік середніх років, з приємною аристократичною зовнішністю, одягнений в сюртук і білу сорочку з галстуком, ніби він мав здійснити не поїздку через всю Сибір, а з Петербурга в Царське Село на бал.
Поїзд рушив, а мовчанка тривала. “Семінарист” шепотів молитви, “Аристократ” розглядав лавку над собою, я дивився в вікно, а “Грузин” причмокував і щось невдоволено бурмотів. Нарешті він не витримав.
-Слюшайте, вы что (в нього було митрофановське “ч”) не люди? Нам ехать вмэстэ нэдэлю, а вы сидите как турки волчком (мабуть мало бути молчком)! Давайте познакомимся!, - і він простягнув до мене руку, - Зураб Чехлидзэ!
-Григорив Богдан!
Він простягнув руку до “Аристократа”, а я до “Семінариста”, потім вони привіталися один з одним. Семінариста звали Тарасій, але прізвища він не сказав, а  “Аристократ” виявився Яном Сокольніцкім. Поволі розмова зав’язалася, і  виявилося, що Тарасій їде на останній рік в Владивостокську семінарію, після закінчення якої його дядько обіцяв влаштувати його в якусь хорошу парафію на Далекому Сході, Зураб по якихось торгових справах їхав через Владивосток в Пекін, а Сокольніцький виявився викладачем Варшавського університету який їхав в Східний університет, щоб покращити свої знання східних мов. Отже в одному купе зібралися представники чотирьох націй і чотирьох різних станів.
За розмовою наступив вечір, і я відчув голод. В ресторані Челябінського офіцерського клубу, я взяв кілька бутербродів, крім них ще кілька котлет і стейків, а невелику оббиту шкірою флягу, яку я купив в Москві вдалося залити коньяком. Але оцінити кухарські здібності челябінських кухарів, того вечора мені не вдалося.
Коли я почав витягати свої продукти, Зураб підмигнувши кудись вискочив із купе. Ян присунувшись до столу, витягнув якісь овочі, і кілька шматків хліба, які почав перемащувати маслом з спеціального металевого блюдця. Тарасій дивився у вікно, і коли ми з Яном почергово запропонували йому скуштувати нашу їжу, той сухо відмовився, сказавши, що перед сном тільки п’є чай. Але не встигли ми покликати провідника, щоб замовити чай, як назад прийшов Зураб, тягнучи за собою якийсь, значних розмірів, баул.
-Что это такое? Убэри это сию менуту! Сейчас поужинаем!
Після цого на столі замість наших яств, з’явилися порізаний балик, хлібці, коробка, в якій вивилася свіжа полуниця, якісь пиріжки, головка сиру, запечене курча та величезна пляшка якогось вина. Ми спробували відмовитися, але Зураб навіть слухати не хотів. Тому ми змирилися, і навіть Тарасій взяв участь у нашій трапезі, щоправда замість вина він пив чай.
-Слюшай, Богдан, а ты зачэм на край зэмли едэшь?
Питання застало мене в момент, коли я обгризав куряче крильце, і тому я поперхнувся, але кілька богатирських ударів Зураба привели мене до тями. А знову ж таки постала дилема, що відповісти? Як правильно казав Лопухін моя легенда про завдання від Синоду була надто безглуздою, правду я відкрити не міг, тож вирішив піти найпростішим шляхом:
-Послали служить… Возможно, даже в Порт-Артур пошлют…
Сокольніцький здивовано скинув брови догори:
-А яки в пана грехи, что аж так далеко пана послали?
-Начальство приказало! ,- я спробував завершити розмову, та Зураб не вгамовувався.
-А вот скажи, Суворов – война с японцами будэт?
“Звичайно – я і їду, щоб вона почалася!”, - ці слова так і зависли на кінчику язика, щоб зірватися, але ковток прекрасної хванчкари змив їх.
-Пусть императоры об этом думают!
-Нэт, но мнэ важно это знать! Если будэт, тогда я остаюсь там  и стаю армэйским поставщиком, клянусь камнями Нарикалы!
-А если война буде через десять лят?  
Зураб комічно зобразив на лиці паніку:
-Тогда мнэ придется китайцэм стать!
Ми весело засміялися, і відчувалося, що атмосфера в купе стає все більш дружньою. Від Зураба так і било життям і веселістю – він розповідав анекдоти, відпускав жарти, і хоч часом вони і наштовхувалися на осудливий погляд Тарасія, але незабарои і він, і обережний Ян теж активно брали участь у розмові. Всі ми були на “ви”, тільки фамільярний грузин одразу звертався дов сіх на “ти”. Вино розгарячило нас, і Зураб затягнув якусь грузинську пісню. Але не встиг він закінчти і перший куплет, як в коридорі почулися кроки і шум, і в двері нашого купе постукали.
“Что это такое? Там что – черкесы? Уже-ж который час ночи!!!”.
Ми переглянулися, ніби вирішуючи, що робити. Зураб нараз спохмурнів, і витягши товстенький гаманець, щось там перебирав, мабуть шукаючи якісь гроші провіднику, щоб заспокоїв паажирів. Але нараз в коридорі все стихло, і почувся жалібний дівочий голос:
-Пани любі, є у вас яка-годі медицина? Дитині зле!

* * *

Тиша не протривала і двох хвилин. Гармидер який там піднявся, був не просто обуренням від порушення спокою, він був ніби обуренням на страшну образу.
“А это что такое? Это первый класс или что? За что мы деньги платили? Убирайся отсюда! Чтобы холопы здесь лазили? Ужас!!!”.
-Дитинка вмирає... поможіть чимось... , - голос лунав все тихше і в ньому вже бриніли сльози.
Не роздумуючи я швидко накинув мундир, і не дивлячись ні на кого я вискочив з купе. Я ледве змг вийти з нього, настільки там було багато людей. Я почав протискуватися до тамбуру, звідки доносився вже плач. Коли через хвилину, активно працюючи ліктями, і накликуючи на себе обурливі вигуки я все-ж таки добрався туди і побачив, що там таке, я остаточно втратив самоконтроль.
Дівчина в простому селянському вбранні, і з стрічками, вплетеними в товсту косу стояла на колінах  і ридала. Біля неї стояв провідник, який тягнучи її за лікоть намагався вивести з вагону, а перед нею якась пані ляскала по голові. Якийсь прищавий молодик, в одній сорочці намагався прибрати її долоні, напевно, щоб кілька лящів отримало і її лице.
Штовхнувши провідника подалі (наскільки це було можливо в тісному вагоні), ледь не зачепивши “мадам” простягнув кулак до прищавого. Але кулак розчепився і мої пальці різко ковзнули по його обличч, роздряпуючи його вугрі, від чого його побіліле лице, одразу стало яскраво-червоним. Користаючись секундним замішанням, я вихопив кольт, який тримав у внутрішній кишені мундиру, і підняв його вгору. Від різкого руху я натиснув гачок, і куля полетіла в стелю пробивши там дірку, але звуку не було. Я заступив перед дівчиною з піднятим револьвером.
-Именем государя императора, приказываю вам всем розойтись!
Напевне в розхристаного і розпатланого, червоного від обурення і вина, з мундиром який сповзав з пліч і на якому відірвався один погон я мав не надто грізний і владний вигляд, бо у відповідь знову був гамір:
-Да что это такое? Кто это? Что он себе позволяет? Это сумасшедший! И это наша армия…
Особливо надривався той молодик, яки картинно намагався дотягнутися до мене, і якого ніби стримувало тільки те, що його трималв якийсь чоловік. Я мовчки направив на нього дуло ревельвера скорчивши грізну міну на лиці. Мабуть якийсь ефект це мало, бо поволі всі замовкли, і я вже не кричучи, твердо промовив:
-Разойтись!
Народ, щось крякчучи почав розходитися, а молодик крикнув мені, коли я вже допомагав дівчині підвестися:
-Я пожалуюсь губернатору! Имейте в виду! Он кстати едет этим поездом!
Я підняв на нього револьвер, і він поспішив сховатися в купе. Перелякана дівчина тільки схлипувала, і я підтримуючи за руку повів її в купе. Звідти назустріч вийшов Зураб і взяв її за іншу руку. Провідник весь час ішов за нами і вже біля купе, я крикнув йому, щоб він приніс чаю.
Дівчину посадили і я в одну з склянок налив вина. Вона схлипуючи випила, і з’їла шматочок шинки. В купе деякий час було тихо, і тільки коли був принесений чай і вона почала його сьорбати, я наважився заговорити:
-Звідки ти?
Від несподіванки вона ледь не вилила чай.
-Не бійся – я теж з України, дарма, що офіцер. Тож звідки ти і куди їдеш?
-Я... ми... з-під Черкас... в Зелений Клин...
Я розуміюче кивнув головою. Отже цим поїдом їдуть селяни з України, в надії знайти щастя і статки в далекому краю, біля океану. От і ще одна трагедія моєї землі – багатої і такої пошарпаної, з густим і в той-же час бідним населенням, яке змушене покидати її і шукати кращої долі. І таке, що в Росії, що в Австрії. Тільки-що з Росії люди їдуть на простори Азії, а там в Америку...
-Я бы казал вам, Дон Кихот, вымыть руку, кто знає, что за кров у него.
З задуми мене вивів Ян, який додавав у чай для дівчини краплі зі свого несесеру. Тільки тут я і помітив, що моя рука стала чорно бурою від крові з вугрів того хама. Я взяв свою флягу з коньяком і у вбиральні (хоч і серце краялося, лити туди такий напій) промив собі руку.  
Коли я повернувся назад, то Ян щось виятягав зі свого чемодану і перескладував в несесер, а Зураб незважаючи на спротив дівчини в один із своїх пустих мішків скидував їжу.
-Ми з Олею (так звали дівчину), пойдем до дитя, и взглянем на него. Пан пойдет з нами?
Я кивнув і приводячи себе в більш менш пристойний вигляд, намагався вмовити Олю, взяти їжу від Зураба. Той запально щось вигукував на своїй мові, постійно підморгуючи їй. Придивившись до неї, я зрозумів причину наполегливості гарячого грузина: лице з правильними рисами обличчя: рівні чорні брови, великі карі очі і напіввідкритті червоні губи. Волосся заплетене в косу і стягнуте синьою стрічкою надавало їй доросло вигляду, але мабуть їй було не більше сімнадцяти-вісімнадцяти років  
Я постарався привести себе в порядок, так-сяк поправив мундир, пришпилив погон, сховав револьвер в чемодан, пригладив розбурхане волосся. Оля пішла наперед, Ян одразу за нею, а я і Зураб з мішком застигли в дверях. Взагалі-то я не мав нічого проти того, щорб він ішов з нами, але в моїй ситуації, я волів, щоб ніхто не залишався в купе наодинці з моїми речами. Я дістав флягу і простягнув її Зурабу, шепочучи йому, що попереду, ще тиждень, а в купе може прийти хтось з пасажирів, і завести з Тарасієм скандал, і взагалі... Фляга подіяла більше моїх аргументів, і він підморгнувши мені передав мішок з харчами:
-Удачи! Только не замучай дэвушку! И посмотри если там будэт еще какая-то!
Підсміхнувшись “для годиться”, на його похабний жарт я вискочив в коридор і поспішив за Олею і Яном.



***

Хлопчик був без пам’яті, а його лице пашіло від жару. На його чолі лежала волога ганчірка, і час до часу з полив’яної чашки йому давали води. Все це я побачив в загальному вагоні, при світлі якогось недогарку. Всі лавки і полиці, все що могло служити сидінням чи місцем для речей було забито. Люди спали сидячи, посхилявши голови на коліна, на плечі один-одного, на стінки. Всюди було темно, а з щілин у вікнах до вагону вривався холодний нічний вітер. Інколи вагон підкидувало і було чути прокльони чи божіння. З того, що всі вони були на українській мові, я зробив висновок, що весь вагон зайнятий українськими селянами які їхали на чужину.
Лише в кінці вагону на одній з лавок було досить свобідно. На колінах жінки, яка там сиділа і лежав той хлопчик. Коли ми прийшли, Оля звернулася до якогось похмурого чоловіка, і з їх розмови я зрозумів, що це батько. Глипнувши з-під лоба на мене з Яном, він пропустив нас до хлопчика.
-Пане дохтур, тільки не зробіть йому гірше!
З лавки навпроти де сиділо кілька жінок, всі встали і ми обоє і батько сіли туди.
-А, що з ним?, - Сокольніцький говорив по українськи!
-Кидає то в пекло, то в зимно.
-Лихоманка, - докинув я.
Ян задумливо похитав головою, а тоді витягнув з несесеру якийсь порошок.
-Скажіть , щоб принесли чаю або води перевареної.
Батько тільки гірко усміхнувся:
-То у панів в поїздах чай! А у нас, що? Он вмираємо, ніхто і вусом не веде!
Я піднявся і пішов у сусідній вагон, де ми щойно були, і де я бачив провідника. Коли постукав до нього ніхто не відповів, і я в серцях грюкнув кулаком. За дверима почувся шум, якась лайка по українськи і російськи. Двері ледь відкрилися і з них виглянула роз’їджена фізіономія провідника. Не церемонячись, я рванув двері до кінця. Напівроздягнений провідник в вагоні був не один. Притулившись до стінки і закутавшись в пристирадло, там сиділа жінка. Вона намагалася прикрити голову хустиною, в якій я впізнав українську. Отже дійшло і до такого! А вона не дівчина, а вже одружена жінка! Але знову грати, як правильно завважив пан професор роль “Дон Кіхота”, я вже не мав жодних сил.
-Кип’ятку!  
Почувши українську мову, жінка стидливо потупила погляд, але я отримавши те, що просив вийшов нічого не говорячи, щільно прикривши двері. Повернувшись, я дав чашку Яну. Він досипав туди свого порошку, і дав ковтнути хлопчику. Той судорожно ковтнув побілілими губами, і знову без пам’яті впав.
-Давайте йому потрохи кожну годину. Завтра я знову прийду.
Батько кивнув, а мати з обличчям в сльозах сказала кілька слів подяки. Ми вийшли. В тамбурі ми зустрілися з тою жінкою, яку я бачив в провідника. В її погляді було стільки безпуства і вульгарності, що мені стало не по собі. А де ж той ідеал української жінки, яки так оспівував Шевченко? Мабуть тільки в його віршах.
В тамбурі нашого вагону, Ян нараз зупинився:
-Я покурю, прошу пана!
Я стенув плечима і сперся до стінки. Деякий час ми мовчали, ніби вслухаючись в стукотіння коліс поїзда, який їхав в німій тиші сибірської сибірських рівнин.
-А що з малим?
-На все Воля Божа! Я ж лікар аматор, а йому треба до госпіталю.
-А звідки ви знаєте українську мову?
Сокольніцький хитро подивився на мене:
-Я  з Волині! Та й мама українка!
Ми пішли в наше купе. Тарасій вже спав на одній з верхніх полиць, а добряче п’яний Зураб простягнув мені флягу. Потрусивши нею біля вуха, я зрозумів, що вона повна. На мій заскочений погляд, кавказець лиш махнув рукою:
-Я выпил эту гадость, что там была, и залил другое! Но потом попробуэшь!
“Мабуть хванчкара!”, подумав я стелячи собі постіль і перевдягаючись. Заскочивши на іншу верхню лавку, я майже одразу  заснув.

ІІ.Його Далекосхідна Величність

Стукіт в двері, змусив подумати, що ще вечір, і розгнівані пасажири знову намагаються ввірватися до нас. Властиво щось на такий кшталт мені і снилося всю ніч. Але ледь розплющивши очі, я побачив, що вже досить світло. В купе всі ще спали, і мені найменше хотілося вставити і підходити до дверей.
-Откройте!, - це був явно не раболіпний голос нашого провідника. Разом з тим посилився стукіт.
Хтось з моїх сусідів знизу (мабуть Ян, бо богатирське сопіння Зураба, яке супроводжувало нас всю ніч тривало), піднявся і почав поволі одягатися. Я спробував припіднятися на ліктях, але шалений головний біль повернув мене назад в лежаче положення.  
-Откройте! Это приказ!
Двері з скрипом розчинилися, і до нас зайшли якісь люди. Все таки припіднявшись, я побачив дві фуражки – одну армійську і одну жандармську.
-В вашем купе должен перебывать военный офицер!
З шуму знизу я зрозумів, що Зураб прокидається. Дещо перехилившись, я побачив якогось вихолощеного, тонкого корнета, з аксельбантом ад’ютанта і вусатого жандармського вахмістра з солідним пузом – достоту такі, як їх зображають на карикатурах і в книжках.
-Это я!
Судячи по презирливому погляду і скривлених губах ад’ютанта, який ледь підніс вказівний палець до кокарди, я мав не надто представницький вигляд. Але вахмістр віддав мені честь по уставу.
-Его превосходительство Хабаровский генерал-губернатор барон Рейтер, приказывает вам пройти к нему в вагон!
Отже прищавий виконав свою погрозу.Але враховуючи біль голови, мені не надто хотілося іти через весь поїзд, навіть до такої фігури.
-Когда остановка?
-Через час, - продзвенів досить приємний голос корнета.
-На остановке, я подойду в его вагон!
-Но нам приказано вас сопровождать!
-С вами говорит офицер Генштаба вахмистр! И я еще не совершил ничего такого, чтоб ко мне приставляли конвой!
Ад’ютант ухмильнувся:
-Возможно, с попойки вы и не помните, но вчера вы устроили здесь беспорядки, которые порочат офицера и его честь!
“Ти мені б вчора під гарячу руку трапився, лакей паркетний!”, - зі злістю подумав я.
-Не вам рассуждать о чести корнет, - усмішка зникла з його обличчя і він зблід, - Да и есть такое понятие, как презумпция невиновности. Так что прошу передать губернатору (я підкреслено сказав це, замість “его превосходительства”), что я буду иметь честь встретится с ним через полчаса!
Я повернувся в лежачее положення, і конвоїри швидко вийшли. Лежачи я чув як одягаються мої сусіди, як щось наспівує Зураб, і думав, що я повинен зробити. Через п’ять хвилин я встав пішов помився, потім одягнувся в новіший мундир, який лежав в мене в чемодамі, витягнув мої рекомендаційні листи, поснідав холодною куркою запиваючи її проти всіх правил хванчкарою, і приготувався до виходу. Поїзд рухався по міських околицях, і по вивісці на вокзалі, я дізнався, що ми в Ішимі.
Коли поїзд зупинився, я встав і перехрестився.
-Щасти!
-Удачи!
Зураб замість побажання витягнув гаманець:
-А можэт дэнэг дать? Дашь ему на лапу, отстанэт!
Він це говорив з винуватим виразом обличчя, і так щиро, що я засміявся.
-Спасибо, ему деньги не нужны! Он и так наверно взяток дерет больше чем надо!
-Как знаэшь! Удачи!

* * *
Зовні вагон генера-губернатора, не відрізнявся нічим, крім невеликого намальованого вензеля і тим, що був свіжопофарбований. Всередині він ділився на кілька частин, але мені довелося побувати лише в “приймальні” та “вітальні”.
Приймальня була звичайнісінькою, яких багато по всій імперії від Неви до Амуру, тільки, що менших розмірів. У “вітальні” стояв великий письмовий стіл, диван, кілька стільців, сервант і невелика книжкова шафа. Між вікнами висів портрет імператора, і якийсь морський пейзаж – можливо Айвазовський.
Сам “превосходительство” зустрів мене сидячи за письмовим столом – борідка a-la Микола ІІ (мода на такі борода прокотилася одразу по його зшестю на престол), маса орденів на мундирі, зачесане назад рідкувате сиве волосся. Сам кремезний, він не піднімався з-за столу, але можна було судити, що він досить високий). Ад’ютант сидів на дивані вальяжно закинувши ногу на ногу, а на стільці біля столу сидів прищавий, з обличчям заклеєним великим пластирем і перебинтованою головою (хоч тріснути його по голові, мені так і не вдалося).
-Что же вы сударь, так срамите честь мундира!, - почав він вичитку, не чекаючи мого представлення, - Во-первых – вы напились, во-вторых – шумели так, что люди спать не могли, в-третьих – побили этого молодого человека, в-четвертых – разорвали свою форму и угрожали людям револьвером, используя при этом гнуснейшие выражения! Да этого достаточно, чтоб вас в тюрьму упрятать!, - він аж кулаком грюкнув, - Как вы это объясните, а?
Говорив він з характерним для балтійських німців акцентом. Весь час його монологу, я прикидував, які листи йому пред’явити, щоб він заспокоївся.
-Ваша светлость, обстановка было несколько иной, чем вас уведомили! Если я и в чем-то виновен, так только в защите беззащитной девушки, от необузданной ярости, в том числе, - я кивнув в сторону перебинтованого, - и от этого субъекта!
-Не делайте себя таким святошею, поручик!, - майже верескнув корнет, - Утром вы нахамили мне и не явились по приказу его превосходительства, зашли не представившись (“А мені дали можливість?”), и кроме всего называли его без надлежащего почтения! -Ваше превосходительство, - він став і поклонився в сторону губернатора, - Я уверен, что все что нам рассказал господин Андриевский – чистейшая правда.
“Его превосходительство”, тим часом задумливо крутив в руках перо, яким писав мабуть за старосвітською звичкою. А я користуючись паузою, все вирішував:
“Плеве чи Куропаткін? Але ж мені доведеться пояснити суть поїздки! Отже слід буде використовувати легенду! Значить пред’явлю листи Побєдоносцева і Куропаткіна. А якщо він вже завідомлений охранкою? Сам винен! Виходу нема...”
-Что вы можете сказать в свое оправдание поручик?, - Рейтер сверлив мене поглядом, - Хотя какое оправдание? В Иркутске мы передадим вас военному суду, и думаю лишения звания и исключения из офицерского корпуса вам не избежать!
-Ваше превосходительство, разрешите вам показать кое-что?
Він байдуже звів плечима – очевидно для нього я вже був ніхто. Я ковзнув поглядом по двох інших персонах, які перебували в “вітальні”, я побачив, що прищавий сміється торжествуюче, а корнет саркастично. Я почав копатися в внутрішній кишені, і їх усмішки стали ще разючішими. Поїзд різко рушив, і від несподіванки я ледь не впав – ті два відкрито розсіялися. Нарешті відібравши два конверти від обер-прокура і воєнного міністра, я простягнув їх йому.
-Извольте прочесть!
-Корнет возьмите и прочитайте вслух!, - кажучи це він навіть не підняв на мене очі, і в його голосі, я теж вловив саркастичні нотки. Ця ситуація поволі виводила мене з себе, і я вже починав нервуватися.
Ад’ютант не дивлячись відкрив один із конвертів, і з голосом повним іронії почав читати:

“Именем Императора Всероссийского...”

Після цих слів, він заткнувся і виструнчився по стійці струнко, прищавий встаз крісла, а я мав задоволення спостерігати як посмішка зникає з обличчя генерал-губернатора. Дещо заспокоївшись, поручик почав спочатку:

“Именем Императора Всероссийского военный министр, просит всех к кому это может относиться, всеми возможными способами облегчить поездку предъявителя этого письма, поручика Генерального штаба Григорьева Богдана Васильевича, предоставлять ему необходимую помощь и защиту

Военный министр
Член Государственного совета
Генерал от инфантерии
Генерал-адъютант                                                                                                     Куропаткин А. Н.”

Блідий як смерть корнет, обережно, але швидко розкрив і прочитав лист Побєдоносцева, приблизно такого-ж змісту, як і попередній, але з ітєю різницею, що після нього зблід вже і Рейтер. Він і перервав мовчанку яка тривала кілька хвилин.
-Садитесь поручик! Остальные – вон!

* * *

Барон Рейтер повільно встав з-за столу і підійшов до вікна, за яким знову проносилися одноманітні сибірські пейзажі. За півгодини нашої розмови він розгубився ще більше, ніж після прочитання листів від моїх петербурзьких покровителів, які знову лежали в кишені мого мундира.
Справді досить дивно чути, що Генштаб посилає свого представника у відрядження в найнапруженіший район імперії, з такою смішною метою. Але я не мав ніякого наміру розкривати йому справжню свою ціль, і був готовий доводити йому, що це правда до хрипоти в голосі.
-Ладно, поручик! Я с уважением отношусь к вашему заданию, но поскольку вы будете действовать на моей территории, позвольте уточнить некоторые детали.
-Буду рад!
-Хорошо! Каким способом вы будете определять в офицерской среде приверженцев восточных культов и степень их приверженности?
“От зараз я з тобою поквитаюся, за тебе і твого ад’ютанта!” , - зловтішно подумав я.
-Приверженность культу начинается, в недостаточном преклонении перед истинной христианской верой! Вот, например – отсутствием икон в помещениях!
Рейтер хмикнув – напевне зрозумів, що я натякаю на цю “вітальню-кабінет”.
-Я лютеранин, - сказав він таким тоном, ніби Христос був лютеранином.
“Ну, ні дядьку – так легко не викрутишся!”
-Но вы и служебное лицо, и представляете ПРАВОСЛАВНОГО самодержца.
Брови на його чолі зійшлися, з чого я зрозумів, що граю свою роль на відмінно.
-Но я и сам  могу выдать приказ повсюду в границах моего ведения развесить иконы?
-Не в одних иконах дело, а в духовности! А искренна или неискренна вера видно сразу. Так что, дел у меня найдется – не зря же я был командирован сюда.
Рейтер презирливо підсміхнувся:
-А не в семинарию вам надо біло идти поручик, а?
Укол був непоганий, і я вирішив закінчувати цей словесний бій:
-Армия без веры – что небо без солнца! И отсутствие веры может сказаться во время  войны, которая, если будет на то Воля Господня, вполне возможна в ГРАНИЦАХ вашего ведения! Но я думаю, я уже занял слишком много вашего времени,- я ледь схилив голову, - разрешите идти ваше высокопревосходительство?
Він мовчки вказав рукою на вихід. У приймальні я побачив корнета який сидів і Андрієвського, вже з розбинтованою головою. Обидва швидко вскочили з своїх місць:
-По… Поручик, мне хотелось бы… извинится, - пролепетав останній, затинаючись через слово.
Презирливо змірявши його з голови до ніг, я пішов у свій вагон. Отже знайомство з “Його Далекосхідною Величністю” відбулося. Враження я справив мабуть солідне, але при першій нагоді (і вказівці) він зробить все, щоб прибрати мене з своїх володінь. Але принаймні покищо все йшло добре.
В хорошому гуморі, повернувся у вагон. Там я застав Яна який наливав собі чарку за чаркою вина і швидко випивав. Зураб сидів якийсь прибитий, а Тарасія десь не було:
-А що таке?..
Зураб похитав головою мабуть не зрозумівши питання, а Ян не обертаючи голови тихо прошепотів:
-Помер...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

трохи пройдуся по мові, не ображайтеся:

© Tarasito, 15-02-2006

Опонент штабс-капітана Рибнікова

© Камаєв Юрій, 06-10-2005

Коли буде кінець?

© М.Гоголь, 03-10-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85380101203918 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …