Його дні пропливали… Як великі рибини. Хотілося що є сили ухопити хоч би одну за хвоста, або голосно вигукнути котрійсь: «Замри!». А вони все вислизали з рук, немов невловимі миттєвості, зникали... Залишали по собі лише прозорі відчуття невідворотності, дзеркальної фатальності… Він часто любив сидіти на високому березі річки у передранковому тумані і вдивлятися у воду, чатувати на них. Своїх риб. Великих і маленьких. Неповторних – як дні його життя… Кожна – унікальна в своїх візерункових лусочках, з котрих, немов з маленьких люстерок, усміхалися до нього обличчя тих, хто давно канув у Лету… Він знав, що одного дня Велика Ріка прийме і його…
