Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46388
Рецензій: 90539

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Картопляне чистилище

© Олекса Мельник, 17-04-2012
На село накочувався літній вечір, підкрадалися сутінки, згущувалося повітря і пташки у полоні жаху поверталися до гнізд. Усе принишкло, диктатура спокою і безтурботності заступила звичну буденність і суєту. Роса виступила на траві, немов липкий і холодний піт на чолі загнаного у безвихідь втікача. Стебла ледь помітно тремтіли від спокійного і невблаганного вітру, який обмацав кожний листочок і полинув далі, не залишивши надії на повернення.

А за мить одним розмахом коси хтось назавжди відірвав кількасот травинок від планети. Краплини роси, немов бризки крові, полетіли на усі боки, стеблини штабелем впали на землю, подібно до відірваних кінцівок вояків на полі бою, а косар видихнув, підступив на крок ближче, замахнувся і зітнув ще кількасот зелених життів одним махом, а потім ще і ще, поки сонце зрадливо втікало за обрій. Попереду ще багато поля і багато косовиці.

Чоловік у брудному вбранні відчув приємний біль у спині від перших розмахів косою у цьому сезоні. Із усіх сільсько-господарських робіт це подобалося йому найбільше. Стоїш на рівних, міцно стискаєш косу і впевнено твориш чисту геометрію дуга за дугою, що може бути прекрасніше? До того ж ні жінки, ні дітей, ні кпинів, ні порад. Тільки ти, поле і коса. Притлумлені тривалим неробством, м’язи прокидалися із кожним новим розмахом коси. Серце виспівувало оду життю, мозок впадав у екстаз від ілюзії свободи.

Кожний розмах швидший, свист гучніший, рухи впевненіші, спина мокріша. Він квапився встигнути якомога більше до темряви, а насправді втікав. Байдуже від чого. Просто кожний чоловік повинен бігти, щоб почуватися живим. І чоловік у брудному вбранні справді ожив, немов випав із зимової сплячки, обличчя розпрямилося, зморшки пом’якшилися, у очах з’явився блиск.

Сутінки липкою непевністю обмацували косаря, мов стара шльондра, яка відчайдушно прагне не залишитися сьогодні голодною, а чоловік у брудному вбранні сяяв і не помічав темряви. Ніхто не бачив цього сяйва, хоч він понад тридцять років у шлюбі і двійко його дітей вже виховують власну малечу.

Громовицею над селом прокотилися звуки дзвонів у церкві. У чоловіка в брудному вбранні затремтіли руки, закололо під серцем і він зупинився та озирнувся на звук. Били на мерця. Щойно хтось віддав Богові душу, і його рідні повідомляють околиці про своє горе. Косар завмер у страху, йому раптом закортіло довідатися, хто ж це закатрупився.

Коли тобі під шістдесят і живеш в Україні, смерть сусідів і знайомих – доволі приємна подія, бо ти пережив їх, а вони тебе – ні.

Із новим ударом дзвонів, коса впала у скошену щойно траву, і косар побіг до церкви. Ніколи раніше він не робив такого але тепер не міг стриматися і біг, щоб перепитати, хто ж відійшов? Чи запросять на поминки? Тепле повітря літніх сутінків приємно холодило обличчя, косар із небаченою легкістю перебирав ногами. Не біг – летів, аж здивувався від тої легкості, яка переповнювала давно немолоде і занедбане тіло. Думав, мабуть, це коса його так розрухала...

На підході до православного храму чоловік навіть не задихався, просто підбіг, глянув на порожню твердиню людської віри і здивувався. Крізь вікна не виднілося світла, а дзвони продовжували бити, лише очі вперто бачили, як те залізяччя спокійно висить у сутінках і не ворушиться. Роззирнувся на всі боки і побачив, як із ріки на поле насувається молочно білий туман, немов важка хмара безсоромно вклалася своїм пухким оголеним тілом на тендітну поверхню землі. Туман цей насувався безкінечною стіною і поглинав геть усе. Спантеличений, знову глянув на храм і побачив, що бані вже втопилися у білій куряві. Дзвони стихли і десь здалеку почулося жіноче схлипування.

Знову побіг. Туман поглинав світ позаду нього, пожирав, мов порося варену кашу. Стежка до хати - рятівна соломинка за яку він відчайдушно хапався, хоч туман вже обступив його і поволі з’їдав ще не пройдений шлях, який вів до рідного осередка. У очах побіліло, густа вата туману ледь пропускала притлумлене жіноче багатоголосся. Квилили болісно і надривно.

Раптом у тумані розгледів слабенький вогник і рушив до нього навмання. Дорога долалася легко, вогник підпливав. Скоро намацав фіртку свого подвір’я, переступив поріг брами. На ґанку туман не такий густий як довкола. Слабкий вогник – свічка на вікні його хати. Косар підступив до дверей у надії сховатися від білої маячні, але невідома сила відкинула його назад на подвір’я. Спробував ще і знову відлетів геть, розпластався на ґанку. Підвівся, заглянув у віконце за яким горіла свічка. Та розгледів лише білу пелену і людські тіні за нею.

Великими від страху очима чоловік у брудному вбранні зазирав у віконце, спробував розбити шибу та не вдалося, двері вперто не підпускали до себе і скоро він скотився у відчай, відчув себе маленькою і безпорадною істотою, відірваною від усього, до чого звик.

- Та вгамуйся вже, - пролунав із туману знайомий голос місцевого пияка. – Нема тобі що робити у хаті, там залишилися лише живі.

Із молока виринув бойовий товариш по пиятиці. Його обличчя випромінювало спокій, він посміхався. Косар припинив метушню і сповз на землю під вікном, з якого лилося світло свічки.

- То це кінець? Так просто? – пробелькотів косар.

- Якби ж кінець, усе тільки починається. Пішли зі мною.

Пияк розвернувся і зник у тумані. Косар мить повагався, а тоді рушив за пияком. Біля фіртки озирнувся і побачив натовп густих тіней, які повилазили із його хати та винесли домовину, а потім усе зникло в молоці і жіноче квиління затихло.

- Йди на голос, - пролунало з білого мороку, - тут близенько.

Йшли справді недовго, за кілька хвилин туман знову розвіявся, вони опинилися на засадженому полі. Удалині люди затято збирали городину. Косареві ніколи не доводилося бачити, щоб хтось так спритно, стрімко й істерично викопував картоплю, жав жито, виламував кукурудзу, чи обривав горох. У всіх на обличчі гримаси відчаю, очі горять, зуби зведені, розбитими в кров руками гребуть землю й збирають урожай, немов їх хтось жене у плечі.

- Поглянь сюди, - вказав пияк на ділянку, на якій вже відцвіла картопля, - збирай урожай. Гниле викидай, стигле складай на межу, а я почекаю, - сказав і всівся на траву край поля.

Спантеличений косар не втямив, що йому робити, стояв і глипав на змарнілого від пияцтва чоловіка.

- Чуєш? То пусте але спитаю, у тебе курива з собою нема? – пияк подивився із надією на косаря. Косар з відвислою щелепою потягнувся до нагрудної кишені. Витяг зіжмакану пачку цигарок без фільтра і простягнув пиякові. Той зазирув у пачку, і побачивши єдину, надломлену цигарку, запитально поглянув на косаря.

- Бери, мені не хочеться, - озвався чоловік у брудному вбранні.

Пияк стенув плечима і прикурив. Дим із рота розчинився у всеохопному тумані.

- Кого не зустрічаю, ніхто з собою курива не прихопив, - із насолодою у голосі продовжив пияк. – Оце вперше закурив, відколи помер.

У косаря всередині усе похололо, раптом він усвідомив, що спілкується з мерцем але відразу ж заспокоївся, згадавши, що й сам він – мрець.

- Як помер? Коли? – здивовано запитав.

- Коли я у тебе востаннє десятку позичав? – примруживши очі, поцікавився пияк.

- Десь минулого тижня, - відповів косар.

- Ну от, того ж дня і похололи мої ноги. Я ще заглянув до Куцого, він теж десятку позичив. Потім купив півлітру розведеного спирту, встиг ще пригубити, поки йшов у гайок, а потім відчув, як земля втікає з-під ніг. Злякався, думав, що пляшку розіб’ю. Мені здається, серце вже не стукало, коли я поставив пляшку під деревами, а потім впав на пузо біля неї. Краще б не випускав її з рук, мав би чим розважитися тут. Ти чого стоїш? Копай, тішся, що маєш ділянку, мені ані клаптика не перепало.

Косар подивився на свої руки, потім на пияка, знову на руки і поцікався:

- Навіщо?

- А дідько його зна. Так треба. Гниле викидаєш, стигле складаєш. Так усі роблять, хто ділянку має.

Косар, досі не розуміючи, що і для чого, копнув долонею найближчий кущик картоплі. М’яка земля легко піддалася і за мить він побачив кілька картоплин. Торкнувся однієї і та розвалилася під пальцями, війнуло бридким запахом гнилизни. Права долоня загуділа від болю, а голова захміліла, поле завіялося кудись і перед його поглядом постала ще молода дружина у їхній хаті. Ніздрі ворушаться від люті, губи побіліли, очі на мокрому місці, а ліва щока наливається багрянцем від ляпаса, який він щойно їй зацідив.

Він прийшов з роботи п’яний, хотів лягати спати але жінка не дала тихо оминути проблему, почала його пиляти і довбати. Сам здивувався, коли підвівся з дивана із усього маху вперіщив їй долонею по обличчю. Мільйон миттєвостей вона стояла і дивилася на його розслаблене від сп’яніння обличчя і сподівалася, що там з’явиться, хоч маленький натяк на каяття чи сором за скоєне. Але нічого такого, кутики рота нестримно підводилися догори, у очах займався азарт, він щойно відкрив для себе нову віху у стосунках з дружиною.

На мить повернулося поле і він вхопився за нову картоплину, тонка шкірка бульби луснула і між пальцями поповзла гнила плоть коренеплода, а на очі навернулися діти. Вони сіпали його за лікті, відтягували, а він із лютою гримасою і незмінним хмелем у голові проривався до жінки, яка вже незворушно лежала на підлозі. Молодша донечка полетіла через кімнату у лівий кутик, змітаючи своїм тільцем телевізор зі стола, а старша, трішки важча, покотилася у правий кут і перевернула поличку з книжками, а косар звів кулаки і узявся колотити ними по розслабленому обличчі непритомної дружини.

До хати ввалюються міліціонери, відтягують його від дружини. Медики, які прибувають за міліціонерами, відкачують жінку, все вгамовується, ніхто не пише ніяких заяв, він знову затихає до нової пиятики на роботі чи під парканом сільради.

Нова бульба, знову гниль, знову у нього у руках сокира і попереду у пітьмі зникають голі п’яти дружини, вони біжать удвох через поле і йому кортить загнати важку сокиру у голову, яка без кінця дошкуляла йому своїми кпинами і запитаннями, яку без кінця цікавило, куди він подів зарплатню та чого він знову п’яний. А жінка біжить і кричить, повідомляючи околиці про новий цікавий вечір із чоловіком. Пізніше він впав на коліна і заснув серед поля, а жінка і діти затягли його до хати, помили і вклали спати, вони звикли до цих вибриків.

Бійка за бійкою, бульба за бульбою косар ворушив минуле, аж не помітив, як скопав голими руками цілий ряд і усе гниле. Земля набилася під нігті, руки по лікоть у гнилизні, коліна в болоті.

- Неприємно, еге ж? – крякнув з межі пияк.

- Що воно таке?

- Життя твоє, хіба не втямив?

- Але ж усе гниле. Що я тут можу зібрати?

- А хто тобі винен? Копай далі, може щось надибаєш. Не може бути, щоб тобі дали ділянку, а у ній нічого. По мені не було що викопувати, а ти ще можеш порпатися.

І знову він занурює пальці у ґрунт і знову гниль. Чує за вікном дітей, вони бавляться з друзями на подвір’ї, а його дратує їхній сміх. Підводиться, затуляє гардини і додає гучності на телевізорі. Розчиняється у потоці безглуздої інформації про шампуні, політиків і естрадних повій, забувається не гірше ніж від горілки.

Нова бульба, нове видіння. До нього з острахом підходить дитина, він на неї не дивиться.

- Тату, я отримала дванадцять з мови.

- Угу.

Це вони поговорили вперше за останні півроку. А наступного разу він озветься до дитини через тиждень, коли приповзе п’яний із друзяками та вихвалятиметься перед ними своєю мудрою дитиною...

Гнилизна повзе крізь пальці, минуле вперто ятрить його душу видіннями. Але він продовжує вгризатися пальцями у ґрунт, бо хочеться вірити пиякові-наглядачеві, який каже, що десь мусить бути добрий плід.

Скінчився новий ряд і нічого доброго він не накопав.

- Ну, немає нічого, - плачучи озвався до пияка.

- Копай-копай, усі так кажуть, ти лише почав, нема чого рюмсати. Сточиш пальці до кісток, тоді можеш починати хвилюватися. У тебе ще оно скільки урожаю, давай.

- Я не можу, це бридко! – сказав і сів на землю.

- Ха! А що вдієш, сам садив, сам і збирай, яке вродило. Не хочу тебе підганяти але ти не єдиний трупак, якого мені ще зустрічати, оно вже й Куций, наш друзяка на підході...

Він примружив очі, щось пригадував, завмер на мить, а тоді щось розгледів у білому забутті, яке оповивало поле.

- Так, зовсім скоро він перечепиться на п’яну голову і прикладе скроню до одвірка. Ой, фу, його ще дикі пси уночі розтягнуть. Ховати не буде що, бідна його жінка... А ти копай-копай, не відволікайся.

І заляканий косар повернувся до свого урожаю. Вигріб ще трохи гнилого на туманний світ і поринув у спогади. Ось він прокрадається потай, щоб тихо накласти собі трохи їдла та на самоті поїсти у кімнаті, поки його сім’я обідала разом. Він не міг їсти з ними, вони його і не кликали, давно махнувши рукою на батька і чоловіка. Він став привидом ще за життя, тинявся від кута до кута, уникав рідних і близьких, затуляв вікно і мало розмовляв, поринав щоразу у свій телевізор з його нескінченними зубними пастами, продажними добродіями і бридкими талант-шоу.

Якось він почув, що його дитина вступає до інституту далеко від дому. Його це неймовірно збентежило. Довідався про це не від рідних, а через знайомих по роботі, які під час чергової п’янки запитали його про успіхи малої. Він не знав, що відповідати, а коли протверезів, довідався, що його дитина нині вирушає геть із дому. Він похапцем голився, збирався і одягав весільний костюм. Сяяв так сильно і яскраво, мов на початку косовиці. Рідні сильно збентежилися, коли він несподівано вигулькнув із кімнати сповнений рішучості і життя. Підхопив торбу студентки і рушив з нею до залізничної станції. Вони йшли і не розмовляли. Але дитина його вмлівала від радості, що її батько не байдужий до неї. Це неймовірно надихало.

Косар не помітив, що вже доволі давно стискає у кулаці велику стиглу і не гнилу картоплину. А коли втямив, що нарешті накопав щось добре, почав лементувати та ніхто з його сусідів по городу не звернули на це увагу.

- Чого ти волаєш? Клади на межу і копай далі, - скомандував набридливий пияк.

- Я знайшов добру картоплину!

- Лише одну? Тю! Цього мало. Копай!

Поповзла знову гниль із м’якого ґрунту, завирували спогади. Коричневувата байдужість змішалася із смердючою безсердечністю і утворилася загальна картина одного змарнованого життя. Образи усіх жахливих вчинків і осудних бездіянь пирскали із прогнилих плодів. Він бачив безліч випадків коли образив дружину, дітей. Чув їхні благання і нарікання, відчував їхній страх і неприховувану відразу до нього. Перебігся по кожному сп’янінню і наново пережив кожне похмілля. Із кожним новим кущиком картоплі, косар копав усе швидше і завзятіше. Тепер він був подібний до інших людей на полі. Вже не відчував, як земля забивається під нігті, не зважав на біль і втому, а просто копав і не втрачав надії.

У одному з останніх рядів відкопав весілля молодшої доньки. Пригадав побоїсько, яке влаштував після п’яних веселощів, знову угледів доньчині сльози. Тільки тепер осягнув наскільки дурним він був усе своє безглузде життя. А тоді несподівано косар вихопив із землі маленьку, щойно сформовану, світлу й чисту картоплину. Таких у жменю три можна стиснути. Він притис це диво до грудей і поринув у світлий спогад.

Вдарили морози під сорок. Шиби у вікнах тріскали від несамовитої холоднечі. Повітря застигло у очікуванні, як і усі родичі косаря у палаті пологового відділення, де за мить покажуть його онука, народженого його старшою донькою. Тут повно люду, у них велика родина. Косар стоїть трохи збоку від усіх, бачить їхні спини. Приходить санітарка, на руках у неї згорточок. Вона відкидає кутик ковдри, під яким ховається наднова зірка – маленьке обличчя сплячої дитини. Серед присутніх чути вигуки схвалення і захвату.

Ніхто не озирається на враженого косаря. Йому перехопило подих, стало прикро і соромно. Він добре бачив сяйво, яким сам палав у моменти найвищого щастя. І сам він спалахнув. Душа косаря ожила і це додало впевненості його рухам. Кількома кроками, не зважаючи на присутніх, підступив до санітарки зі згортком у руках. Спершу здивування, а потім жах виразили обличчя найближчих родичів косаря. Ніхто не міг бачити світла від дідуся і його онука, але кожен відчув неймовірне тепло, здатне побороти будь-які морози, байдужість і безсердечність. Спалахнула життєдайна любов і бризнули сльози із червоних від тривалого пияцтва очей. Це була мить найвідчайдушнішого каяття косаря і наймилосерднішого прощення від родини.

Мить за миттю життя вирувало довкола онука, а пізніше й онучки, яку народила молодша донька. Поруч із цими новими людьми косар наново народився, пригадав безліч цікавого про історію, культуру, неймовірний світ довкруги. Переказував це онукам, хоч доньки часто ображалися і заздрили цій увазі і турботі, яку самі не отримали від рідного батька. Але пробачали, бачачи, який він щасливий. Навіть у останню добу перед прикінцевим ударом серця косар був зі своїми онуками, які поглинали кожне слово, що злетіло із вуст найкращого у світі дідуся, щоб потім передати ці знання своїм нащадкам і увіковічнити пам’ять про предка.

- Гай-гай, шмаркатий, - пролунав голос пияка. – Скінчилася твоя грядка, годі порпатися.

Косар отямився серед поля оповитого білим туманом, довкола люди досі збирали свої врожаї. Помітив деяких «новеньких», впізнав Куцого, про якого згадував пияк. А тоді глянув на свою межу, яка рясніла багатьма картоплинами і втішився, не знаючи достеменно, що це значить. Пияк підвівся з межі і витягнув з-за пазухи велику торбу, простягнув її косареві.

- Тримай. Збирай свій урожай і забирайся звідси.

- Куди? – спитав, спантеличено оглядаючи поле, краї якого ховалися у білизну туману.

- Байдуже куди, аби звідси подалі. Просто йди, а там усе проясніє. А як зголоднієш, - перервався на дикий регіт, а потім продовжив, - то їж те, що накопав. Йди поки зможеш. Тобі вкопаного надовго вистачить.

Косар згріб усі картоплини у торбу, закинув її на плечі, ще раз глянув на пияка і повільним кроком рушив на зустріч туману забуття. Він поволі розчинявся у білій куряві та ніхто не дивився йому услід, а живі тим часом справили сорок днів по покійнику.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Навіщо копати?

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Юрій Кирик, 19-04-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 19-04-2012

Хороша оповідка.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 18-04-2012

Час збирати каміння...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 17-04-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73254013061523 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …