Вуху … Я на концерті Нірвани. Курт перебирає пальцями по своїй голубій чудо-гітарі,його голос проймає кожну клітину мого прокуреного,наалкоголеного організму,десь у голові я чую,як божевільно підспівує йому пританцьовуючи моє серце. Але чому я тут сам?
Сам у пустому величезному залі,який в більшості занурений у пітьму. Може народ уже не сприймає їхню творчість?Але СерАфимстопудово б привів сюди усю нашу тусовку. Я припиняю танцювати і розумію,що…Курт давно помер,а група також розпалась,що ж це діється?
Враз музика стихає,рокери перестають грати,барабанити. Я помічаю,як обличчя Курта перекошує якесь здивування,він дивиться то на мене то на інших учасників групи потім просто отак бере собі мікрофон у руки. Я бачу як його біляве волосся так по-рідному розсікає повітря ,очі горять ще старими емоціями,губи цього Короля Року починають рухатись і він починає говорити до мене … українською? :
- Чувак що за хуйня ?Шо ми робимо у твоїй голові?Мені особисто зараз потрібно приймати ванну в раю! Де наш клятий гонорар?Плати якщо хочеш живий концерт!!!
- Иии…чуваки це якась помилка! Я вас не замовляв,фанатію від вашої творчості,але навіть мріяти не міг,щоб ви спешлфо мі виступили! – мій голос звучав,як тоді в дитинстві,коли дід виявив пропажу своєї шинки,яку він так невтомно готував на Паску. І зрозумівши,що це я «не дотримавсі посту» погнався за мною. А я як маленька свинка, яку мали прирізати ,втікав від нього,як від свого ката. Все ж він мене наздогнав і відповідаючи на питання «де ти спрятав м*єсо» я так само втовкмачував йому,що не знаю в чому справа. Але тоді я підло і нагло брехав,а зараз я говорив чисту правду.
- Кароче якщо нема гонорару тоді ми пиз… звідси. Давай чувак! – мовив Курт.
- Ну… - мовив не впевнено я.
- Що ти ще хочеш?
- А ви можете виконати ще одну пісеньку? Будь-ласка …не кожному випадає поспілкуватись зі своїми кумирами,та ще й рідною мовою.
- Ок! Яку тобі зіграти? – цього разу на обличчі Короля помітно виділялись нотки,якогось милосердя.
- Rape me!
- Ну гаразд…Rapeme,rapeme… - і він затягнув пісеньку ,яка вводила мене в екстаз,коли я був іще підлітком.
Потім після останньої фрази він сказав оте своє «Дякую» - ламаною українською,поклонився і зник. А мою свідомість неначе злили в унітаз,усе навкруги закрутилось і зникло.
Я розплющив очі і виявилось,що я лежу на якомусь подвір*ї біля будинку з голих шлакоблоків. В кількох метрах від мене лежав,якийсь старий пердун – певно власник.
Я почав згадувати сон…Курт,рокери,дід,Rapeme… Дід…справді дід. Де той старий Д*Жопен? Ми вчора з ним щось затівали блін,голова так болить ппц.
Я вирішив не насилувати свої мізки,бо насильства біля мене і так вистачало. В кількох метрах від мене лежав старий «комуняка»,з пошматованою головою. А ще через кілька метрів лежали рештки його бідного собачки,якого уже обліпили мухи,а…пісюн де собачий пісюн? Його певно хтось украв.
Це було занадто важко,навіть для моєї хворої голови. І я знову «освятив» землю своїми їстівними запасами,яких у шлунку майже не залишилось. Передихнувши хвилинку,я видобув із «піхов» дзигаретку , вирішив трішки заспокоїтись і оглянути тут усе.
Перше,що разило очі це пошматована голова пердуна,який лежав на спині. Крихітні шматочки свинцю так залізли у шкіру,що вона не витримала,розірвалась і повилітала на всі боки. Ніс мирно лежав у старого на грудях ,неначе так і мало бути. Кров засохла на одязі – старій куфайці і не менш древніх штанах,які були доволі у хорошому стані, «мабуть весільні» - подумав я. Під куфайкою була розстібнута сорочка,з під якої неначе бур*яни вилазило волосся. Округлий чималенький животик свідчив про те,що цей комуняка жив не бідно. Це було помітно навіть на блискучих мештах,на підошві яких красувався «Серп і молот».
На одному мешті я побачив дещо дивне і не менш смішне – його брову. Густу сиву волохату шкіру,яка колись слугувала бар*єрчиком,який захищав очі від поту,що тік з чола у напрямку очей. Так це комуняка був безперечно лисим. А як же інакше? З таким пузом і зберегти волосся на голові?Абсурд.
Біля його ніг лежав обріз. Розряджений,а точніше патрони були використані. Один чітко простежувався у дереві,яке росло навпроти ніг старого,а шляху іншого я не міг побачити чи бодай передбачити.
Потрібно було щось робити,бо ж мене могли звинуватити у подвійному вбивстві (все ж за криваву розправу над песиком мене могли не те,що запроторити за грати,але й повісити, в нашій країні неписані закони)
Я присів на траву,викинув недопалок і задумався. Але думки уперто не хотіли відповідати на вимогливі запрошення.
Було помітно,що на мені майже немає крові,тому переодягатись не має сенсу. Але про,що це я ?Як же можна думати про змінний одяг якщо навкруги два трупи?
Так є лиш одна людина,яка може мені допомогти! ГЕНик!
ГЕНик – син головного прокурора міста. Але попри свою«високу посаду» він вів розгульне життя,був слабкий до легкого алкоголю (на зразок пива),до коротеньких спідничок найбільшихстервочок міста і інколи міг хапанути якусь косячину,чи стягнути кілька «водних».
Але звідси до його дому було добрих 5 км. А перетнути їх пішки у моєму стані було рівноцінне з марафоном,якого подолав грек бігши в одній лише накинді на геніталіях.
А накидки я не мав тому,цей подвиг був для мене не здійсненний. Одна дитяча думка нагадала мені про те,що у дитинстві я майстерно їздив на велосипеді. Пам*ятаю як вчився крутити педалі і кілька разів царапав побілку в кімнаті. Бо саме вдома дід змушував мене вчитись,чи то,щоб люди не насміхались з нього («не може навчити свого внучка на ровері їздити»),чи то просто хотів познущатись з мене. Було вирішено – знайти двоколісний транспортний засіб.
Як пізніше виявилось за хатою була така собі майстерня,де обійнявши один одного лежали залізні красені різних сортів і статей. Я підібрав собі найзручнішого з широким сідлом,бо ще з дитинства страждав від натертостігеніталій. Крутнувши колеса я полетів на зустріч вітру,в голову забрела ще одна думка про те,що тіла може хтось запримітити,але я позначив її,як пусту,бо до найближчого населеного пункту було певно з 2 км. А цей комуняка скидався скоріше на самотнього пустельника,ніж на поважного сім*янина.
Виїхавши на невеличку стежку,я не пожалів,що вибрав саме того двоколісного друга,бо ямки були тут чималенькими. Взагалі то дороги в нашому місті також не особливо задовільняли наших заклятих «шумахерів».
Думки тепер залазили у мій клуб під назвою «Мозок» немов нетверезі підлітки на дискотеку. Із одного боку це було корисно,корисно не думати про жахіття,якщо не можеш нічого з ним зробити.
Я милувався природою навкруги . Стигла трава,карпатські хащі,віковічні дуби і буки,про їхнє протистояння можна писати легенди. Небо чимось мені імпонувало. Скидалось на те що воно також переживало стан «бодун» і в майбутньому мало окропити своїми фекаліями усю грішну землю,нашого старого пердуна і те,що залишилось від його песика.
Тому я мав постаратись вирішити з ГЕНиком усі проблеми до цього моменту.
Проїхавши 15хв я уже був біля вчорашнього «місця відпочинку». І тут мене осінило. Як же я раніше не подумав. Треба просто знайти старого Д*Жопена і вирішити з ним,як позбутись тіла. Але розглядаючись навколо я не помітив,як крихітний чорний димок ішов з даху хатини. Під*їхавши ближче я розгледів,що всередині пусто,лиш оранжево-голубий вогонь прибирає усе,що залишилось після вчорашньої туси. Нікого з вчорашньої тусовки тут не було. Та й я ще як завжди не взяв свій мобільний,щоб бодай не просрати єдину мою цінну річ.
Потрібно було їхати до ГЕНика чим швидше тим краще. Цього разу заскочивши на велосипед я не став оцінювати його характеристики,а просто крутнув дужче педалі і продовжив свій політ безкраїм полем.
Їхав я не довго. Принаймні мені так здавалось,бо людина без годинника , в наш час це як сліпий без свого собаки-проводиря.
Під*їхавши до воріт ГЕНика,я перевів подих. Саме у цій дирі з 4 спальнями і 2 банними кімнатами жив цей мудило. Ворота охороняли 2 маленькі кам*яні леви з розкритими писками. Брама була кованою. А у її центрі красувалась позолочена буква «К». Колись я думав,що ця літера символізує слово «Король». Та потім я зрозумів,що це просто перша літера прізвища ГЕНика.
До брами кріпилась поштова скринька з польським словом “POSTA”. Не знаю чому люди чіпляють собі польські поштові скриньки не легше пошукати собі українську?
Натиснувши на крихітну позолочену кнопочку,я напевно зробив помилку. Бо наступної секунди на ГЕНиковому подвір*ї щось зарухалось і вже наступної миті у браму вп*явся зубами білий сенбернар і почав так грізно гарчати,що я аж тоді зрозумів,який у мене заповнений сечовий міхур.
Потім було чутно ще один звук,це верещав на собаку сама величність ГЕНик.
- Ти бісова потвора якого хєра ти гавкаєш на Дракуся? Він же свій?Га?Чи ти мало з*їв сьогодні?
Той відповів йому непокірним гарчанням після,якого ГЕНик зарядив йому тапком під ребра. Ще мить і духу пса уже не було чути.
- Здоров друзяко? – сказав до мене хазяїн обійстя
- Здоров харцизяко! – відповів я. Чому харцизяка? Ну мабуть тому,що ми в дитинстві любили граючи перевтілюватись у козаків і так випадало,що він мав бути харцизякою а я козаком.
- Заходь в барлогу,бо тут шось холодно. До дупи така погода пра?
- То точно!
І ми зайшли у його хороми. Тут було не менш красиво,ніж на дворі. Величезна кухня у стилі модерн. Вітальня у стилі іслам. Такий собі невеличкий храм. Найвеличнішим тут я вважав бар. У ньому було кілька видів вин,але найбільше ГЕНик хвалився прибитою до полиці мишою,яка висіла в тому ж барі. Не буду розказувати як він це зробив скажу лише,що якщо навіть ліниві миші вилазять подивитись на його винні букети то там справді зберігається щось святе.
- Бери пиво! Шойно бігав в магазин. Свіженьке.
Я відкрив холодильник в якому спокійно спала горілка обнявши своїх дітей – пиво. Я узяв пляшку відкрив запальничкою і всівся собі у позі лотоса на диряву подушку.
- Ну розказуй що привело тебе до мене? – заговорив він глузливим мелодійним тоном.
На мене дивився товстун з рум*яними щоками,голубими холодними очима закінченого алкоголіка і натяком на ірокез на голові. Чому натяком? Бо якби навіть сопливому 14-літньому панку показати б цей імпотентський обрубок він вмер би зі сміху.
Я спокійно допив пиво і вже тоді мовив до нього :
- Поїхали сам побачиш!
Він узяв свою «Ладуху»,яка мала бути призначена як транспортний засіб,але була скоріше коритом на колесах. Ми їхали не довго якихось хвилин 15 і я вже вилазив з машини на знайоме мені подвір*я.
Небо все ще стримувало свої шлункові секреції. А я чимдуж біг до будинку щоб …зрозуміти що…що… трупів уже нема на тому місці.
- Що за прикол? Чому ми сюди приїхали?
- Не знаю але ця справа стає доволі цікавішою….
