Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47439
Рецензій: 92260

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

ДРУЗІ

© Юрій Кирик, 09-02-2012

- Не люблю Нового року! Кимсь колись нав’язані традиції: щедре застілля, на якому панує одне правило: «щоб усе не гірше, ніж в інших», біля давно вже обридлого телевізора, масовий п’яний чад, а головне – переконання, що уся ця радість, вихлюпнута авансом, ніколи не збудеться. Ніщо не зміниться з його приходом, - розумував Олько у колі найближчих друзів у «їхній кав’ярні» на Вірменській. Тим вступом хотів делікатно задекларувати «пас» щодо новорічної вечірки.

- Підтримую Олька! – несподівано  підхопив найбільший у компанії гульвіса, опецькуватий Юрко Мандрик, що облапував чергову коханку. - Вези нас, Ольчику в гори, до праматінки природи, на чисті сніги! - Його легковажне, мало не наказове «вези!» обурило заявника – начебто ті Карпати є, його, Олька, приватним обійстям... Справді надибав колись дешевеньку базу, але з того часу самі там скільки разів побували, а тут на тобі - «вези!» Обурило, та не образило – знав, Юрась «створює образ» перед новою любаскою, чи мо’ лиш кандидаткою в любаски... Краще б останнє, бо нічогеньке дівченя – її врода, оглядана зблизька, впроваджувала його в стан отупіння. Давно таких не видів. Чим їх бере? Хіба лиш улесливим язиком, бо чим іще  може заімпонувати красуні курдупель з риб’ячими очима (носив округлі окуляри із сильними діоптріями)?  Невже лише баляндраси у дівчачі вушка роблять з нього визнаного аманта? Ігорко, їхній третій приятель, з яким нерозлучні зі шкільної лави, хоч і був  з молодою дружиною Юлею, теж поїдав Катрусю очима. Олькові спочатку здалось, що дівчина знічена тими безпардонними оглядинами, та коли усі запалились розмовою, таки прихильно впустила той його ґвалтівний погляд у себе. Ігорко, як звикло, нічого не загортав у папірці – бажав її відкрито, й, не зважаючи на Юрка, цинічно заявляв про це. Обсервуючи Катрусю, не догледів, чи Ігоркова дружина помітила, що й він..? Коли звернув на неї погляд, та й собі капризно скривила бузячку.

- Хочу в Карпати!

Юлине золотисте волосся, яким захоплювався в юності, потемніло, й зараз, у свої двадцять п’ять, була гарнішою, ніж у вісімнадцять, коли це волосся своєю яскравістю затьмарювало в ній все інше... Звісно ж, вона справжній скарб, що лиш зараз розкрився у всьому своєму багатстві. Чужий скарб...

- Із найбільшим задоволенням кинув би кості й проспав це торжество, - мовив назверх байдужо Олько. Юля, хитра лисиця, примружила очиці – не повірила, бо добре знала свою владу над ним...

- Нє позвалям! – мов на старопольському сеймі, вигукнув Юрко, відчуваючи загальну підтримку. Той, що жив в Олька всередині, почав бунтувати: звісно, вони товариші зі шкільної лави, та чому той факт мав би до чогось там зобов’язувати? Невже всеньке життя має підтакувати людині лиш тому, що колись разом бавились в пісочниці? З надією зиркнув на Христину, дружина, як-не-як, мала б чоловіка підтримати... Та вона сидить у своєму загумінку, уважно спостерігає за розмовою, лупає довкіл очицями й намагається бути для всіх непомітною, що того, який сидів у ньому, іще більше роздратувало – не стала у їхньому колі своєю! І Ольковою не стала – навіть в такій дурниці  не має від неї підтримки... Ліпше  самому згодитися, бо ж ті гунцвоти все одно змусять...

- Най по тому, їдемо, – врешті проголосив. - Мо’ воно й ліпше, ніж у Львові глохнути від петард та сліпнути від феєрверків, - мовив, аби утвердилось, що думка таки його, Олькова, власна...

***

Хижа, де зупинились, була давно закиненою турбазою якогось невеличкого збанкрутілого, чи вже й ліквідованого підприємства. Родині, що жила в сусідстві, і наглядала за хатою, давно ніхто не платив. Підтримували сякий-такий лад в обійсті, бо вряди-годи хтось із давніх клієнтів їх все ж навідував, то мали бодай куций,  та зарібок, ще й город, що належав турбазі, обробляли, а для горян кожен клаптик землі, та іще біля хати, – скарб.

Турбаза була зведена давно, на кшталт карпатських осель – простір між піччю та причілковою стіною заповнювався примістом – дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки. Удень він був замість стола для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. Вирішили, що  спатимуть саме тут, усі скопом, бо за кілька годин  не напалиш вистиглу за зиму дерев’яну хату...

- Спати разом, та й ще в таку ніч, надзвичайно цікава річ, - загадково підсміхався Ігорко, - такі собі експромти про ню, - закидав, тримаючись біля Катерини.

Поки хата поволейки набиралась теплом, товариство приспішувало цей процес, обігріваючись сорокап’ятиградусною польською «Виборовою», закусуючи велетенським кільцем  копченої домашньої ковбаси, яке Юрко розривав своїми тлустими від смальцю пальцями і роздавав учасникам новорічної гулянки,  немилосердно плямкаючи. Їдець із нього був знаменитий, а от п’янів швидко, і уже зараз, на початку забави – плив...

Був п’ятий день Олькового виходу з голоду (відчуваючи, що спивається, випробовував на собі модну голодотерапію) і, звісно, перебувати в компанії, де дим коромислом, усі п’ють і поїдають смачненьке, було йому не дуже комфортно, сам бо ж харчувався лише соками й горішками. Вийшов на подвір’я й зрадів можливості попрацювати на свіжому повітрі – рубав полінця й укладав їх рівненько попід стіною, доки добряче не смеркло. Коли переступив поріг, хатину оповила суцільна темрява. Запальничку викинув на початку голодотерапії – з палінням покінчено назавжди! Тож просувався видовженим ніччю коридором, орієнтуючись на голоси. Залишилось пройти іще декілька метрів, коли справа почув голосні схлипи. Торкнув двері – й на мить онімів, побачивши Ігорка та Юркову любаску Катерину. Вони кохалися біля масивного столу, зовсім одягнені. Холодне повітря, що прохопилось крізь відчинені двері, мало не погасило свічку. Катерина глипнула на нього, він в ту ж мить причинив двері, та погляд її, зупинений на ньому, був лукавим і таїв у собі виклик – в тому переконаний. «Свині!». Не міг віднайти іншого означення, «новій людині» – саме так  себе позиціонував – було бридко й по-святенницьки гидко. Внутрішньо обурений, знову вийшов на подвір’я й, аби погамувати емоції, далі махав сокирою, тепер вже рідше потрапляючи в полінця... Святенником, звісно, ніколи не був, звідки лють й оте внутрішнє забурення? Мо’ від того, що Катруся йому самому страшенно подобалась?  Та він ніколи не посмів би отак, як Ігорко – одпильгучити свою пасію в сусідній таки кімнаті... Не посмів. Таке виховання. Та й за Юлю образливо – це ж і вона могла прочинити ці двері. Може б, так і краще? Завше була йому до вподоби, в студентські роки навіть трохи зустрічались, й додому її запрошував, але його батечко глянув на неї назверх іронічно.

- Таку красуню береш іншим – не собі! – Світованом  був його старий, знав, що говорить. То ж  він і не відважився взяти собі її за дружину...

Добряче захекавшись від незвичної праці, почвалав у кімнату. Христя з Юлею натхненно ворожили біля величезної гуски, випихаючи її яблуками,  Ігорка з Катериною все ще не було, Юрка біля гарячої плити розвезло, й він мирно дрімав, Олька ж понуджувало від розжареної печі та запаху смаженого м’яса... Поїхав з ними – цього вже не змінити, та, принаймні, не мусить бути свідком усього цього свинства, вирішив становчо!

- Я в гори, трохи погуляю, – мовив дівчатам.

- Йди, іди, гуска іще не скоро спечеться, – кинула Юля.

***

Поволі підіймався угору. Під вечір узявся морозець – під ногами приємно порипувало. Зачарувало небо – здавалось бездонним і на диво близьким. Кожен крок угору –  врівночас і в небо. Його близькість полонила, гіпнотизувала. І тиша – вітер ані шелесне. Чомусь згадалась йому молитва про душевний спокій, що її повсякчас читали на зустрічах Анонімних Алкоголіків. Без такої тиші душевний спокій з певністю не можливий... Бачив, і не раз, гори вночі, та ніколи не блукав ними у ту пору. Позаду нього залишався слід. Його, єдиний. Там, де сніг як слід не припорошив землю, черевики ковзали, потрапляючи на опале листя.  Місячні промені відбивалися у блискучому снігу і видно було як удень. «Промину ліщину і йтиму гребенем гори», – планував собі подумки. Підіймається ж бо швидко –  якихось хвилин сорок – і там! Нараз молода ліщина, до якої підступив чи не впритул, якби вибухнула десятками лунких пострілів - здавалось, звідтам зараз вирветься зграя опришків. Сховатись ніде – позад нього відкритий простір… А в кишені навіть сцизорика немає – віддав «кухарям». Які там опришки? Кабани! – холоне серце. Так важко й галасливо бігають лише вони. Не помилився – за лічені секунди акурат насупроти нього вивалилась величезна льоха, розвернулась в його бік і стала мов вкопана. Видавалась бійцем на турнірі, що чекає сигналу атаки. Міг добре її розгледіти, бо ж зупинилась метрів за п’ятнадцять від нього. Не сама – позад неї зарисувався її виводок, завмерши, як і мама. Олько укляк на місці, хоча панічного страху, якого слід би очікувати, й не було – людина, що довго перебувала в пості, почувається трохи як небожитель – ні страху, ні, тим більше, агресії. Зорив на свинку доброзичливо й навіть гадки не мав, чим оце закінчиться їхня несподівана стріча. Скільки стояли вони отак незрушно, висвердлюючи один одного очима – секунди чи хвилини, годі сказати.  Врешті льоха, прийнявши рішення,  різко звернула уліво, і всеньке її сімейство потяглось за нею у зворотну дорогу. Жахливе тріскотіння зламаних дерев тепер вже звучало барабанами відбою. Жоден звук ніколи в житті не пройшовся по його нервах так, як оцей нічний тріскіт ліщини.

Чомусь несила було  повернути назад – далі підіймався на гребінь гори. Можливо, боявся повернутись до лісу спиною чи хотів побачити, куди побігли дикі свині – важко втямити, що керує людиною  в такі миті, не скаже навіть досвідчений психолог. Довгенько чалапав  гребенем, доки не прийшло внутрішнє переконання, що жодна небезпека йому вже не загрожує.
Повертатись старим шляхом чогось не хотів, то ж вирішив різати кут. Тепер прагнув якомога швидше допасти друзів, вмить звітріли усі антипатії та образи.

***
- Явлення праведного Ноя! – вигукнув знову захмелілий Юрко, взрівши Олега у прочілі дверей. Запізнився ти, неборако! Новий рік уже приходив і ф’ють! – почалапав собі далі світом...

- Чи ви той Новий рік виділи, не знаю, а мене таки дики привітали. В очі мені заглянули, як от ти зараз, - торжество чи ляк було в голосі Олька, тільки голос його дрижав.

- То в тебе голодні галюники, Ольку. Потягни «соточку», гусочкою поласуй, воно й минеться, – сміявся до нього підпухлими очицями Юрко.

- Я правду кажу – льоха з виводком на мене вийшла. За кілька кроків були.

- Якби на тебе льоха з сімейством вийшла, тебе б з найвищої смереки команда пожежників знімала. Герой.., – в’їдливо кинув Ігорко.

Христя подивилась на чоловіка жалісливо, уникав її очей, знав, отримає від неї привітну, сором’язливу посмішку, ніби вибачення. От за що? Ніколи не зрозуміє цієї жінки.

- Може б і так. Тільки смерек там немає – ліщина одна. Правду вам кажу, це ось тут, недалеко, лиш угору піднятись... Хочете, пішли!

- Ти що, з тою кабанихою домовився, й вони нас там чекають, аби дати свідчення? – не вгавав Ігорко.

- Не чекають, звісно, але ж сліди. По слідах усе відчитаєте!

- Так кажеш, бо знаєш, що мене від тої тлустої гуски кліщами не одірвеш, але гуску слава Богу, ми майже впорали, то невеликий шпацір нам зараз не завадить. Як ви на це, товариство?!

- Чудова ідея! – підтримала Юрка й Катерина. – А то лиш слави, що в гори приїхали, а самих гір і не виділи...

- А зорі які сьогодні! Будемо ближче до зір! – просокоріла Христя.

- А що, як дики й справді там шпацерують? Олькові кості їм, можливо, не до ґусту, а Юрасик їм акурат в кайф...  – задиркувато-провокаційно мовила Юля.

- Ми ж озброїмось! Ножі, вили, сокири – усе з собою! – завзято гукав Юрко, ухопивши замашну сокиру, якою Олег недавно розбивав полінця.

- Хіба ми юні слідопити, жи будемо лазити вночі по горах, лиш аби побачити чиїсь там сліди? – обвів товариство поглядом Ігор. – Ні, йдемо, аби  довести, що в нашого Олька голодні галюники, і як нічого там не здибемо, то наш дорогий Ольчик має сісти з нами за стіл, потягнути соточку й доїдати гуску! – войовничо висловився Ігор.

- Виглядає як ультиматум, а не умова, - гаряче заперечив Олег. – Коли пересвідчитесь, що з диками я все ж зустрівся, станете абстинентами і вегетаріанцями.

- Нє, надто круто! Перший такого не витримаю, – чесно признався Юрко.

- Гаразд. До Маланки подужаєте? – змилостивився Олег.

- Якихось два тижні... Це реально! Згода! Згода! – загукало веселе товариство, квапливо одягаючись.

- Оскільки, що цілком можливо, чекає на нас тяжкий випроб, беремо оце коняче пійло, хай підкріпить і підтримає нас в дорозі, – запропонував Юрко, сягаючи по пляшку коньяку.  

- Диви, аби теє коняче пійло тебе самого з ніг не звалило, – хитро підсміхнулась Катруся. – Бо ж чи й здолаєм тебе до бази доправити?..

- Дурниці! З гори не важко, катуляти будемо! – мовив Ігорко, й собі прихоплюючи пласку плящину.

Закінчення в наступній подачі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

"Свинячий" Новий рік

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ольга, 16-02-2012

"Я піду в далекі гори..."

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 10-02-2012

Як же незручно було їм кохатися :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 10-02-2012

Цікаво,

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Nina, 10-02-2012

Ох ті Карпати

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 09-02-2012

Найкраще товаристов - природа

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 09-02-2012

Сам суцільна несподіванка...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена Юкіш, 09-02-2012

Аби ж імені автора не було над текстом,

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Наталка Ліщинська, 09-02-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73574709892273 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …