Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47344
Рецензій: 92110

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Ліричне оповідання

Любовні романи

© Вірлена, 19-01-2007
Любовні романи

Присвячую усім. Але найперше – моїм батькам. За те, що вірять у мене. Я вас люблю.
Ніколи не вміла писати "про любов" і от, тим не менш, пробую.

***
«…Джон увірвав хвильку між поздоровленнями від родичів і найближчих друзів і сильніше стиснув її руку, а тоді, міцно обійнявши, прошепотів ті слова, що вже не раз їй казав, але серце Елоїзи усе-одно солодко стислося, як вона їх почула.
- Я кохаю тебе.
- Я теж тебе кохаю.
Вона дозволила собі припасти до нього на якусь коротку мить, а тоді відсторонилася – у них же тепер попереду усе життя. Усе життя разом. Як вони обоє і мріяли.
- Треба приділити увагу гостям. – Нагадала вона своєму вже чоловікові.
- Так. – Кивнув він. – Хоча вони і так непогано розважаються.
Звідусіль долинав щасливий сміх, і просто чудо, як їх родини порозумілися – їм було важко погодитись на цей шлюб – елегантної багатої спадкоємиці-аристократки і безрідного авантюриста, але ж сама королева помилувала Джонові титул і землі за його численні подвиги на морі.
- Джоне.
- Уже іду. Все для тебе люба. Тільки один поцілунок.
І справді, щойно безумно-ніжний і, в той же час, божевільно пристрасний поцілунок закінчився, він відступив убік, але цього разу Елоїза сама упіймала його за руку.
- Що? – Усміхнувся він.
- Нічого. – Вона не могла нічого з собою вдіяти. Щоразу, як він дивився на неї, щоразу, як він їй усміхався, усередині усе солодко стискалося, і вже нічого не існувало – тільки вона і він. Кохання усього її життя. Скільки їм довелося пройти і пережити заради цієї миті, але усе воно було цього варте. Справжнє кохання варте всього на світі.
- Тепер разом? – Часом їй видавалось, що все це – нереальний, надзвичайно прекрасний сон. Елоїза ніяк не могла повірити, що після усіх страждань вони нарешті знайшли одне одного і нарешті можуть бути щасливими.
- Разом. – Знову усміхнувся їй Джон. І вона звідкілясь знала, просто знала, що він зараз відчуває те ж саме, що і вона. – Разом. Назавжди.»

Їй тоді було майже сімнадцять, і вона беззаперечно вважала себе цілковито сформованою особистістю. У неї вже була ціла низка маленьких звичок, дивацтв і переконань, які вона вперто іменувала характером, і, хто знає чи так вже й була неправа? Бо з чого ж іще складається отой характер? Принаймні, ці звички вона пронесла як не все життя, то довгі, довгі роки – як закладену в підсвідомість програму. Зранку, на сніданок – завжди лише грінки з гарячим чаєм. Потім – стерти учорашній лак, витягнути із шухлядки одну із десятка різнокольорових маленьких баночок і намалювати підпиляні нігтики знову. Але – увага! – іншим кольором. Протилежної кольорової гамми. Тоді – звичайна денна рутина, півдня – школа-університет-робота, потім – якийсь серіал, чи там газета – але -  ніколи, ніколи – не читати гороскопів. Погана прикмета. Не те щоб вона вірила у якісь погані прикмети, окрім цієї. Щоденний ритуал. Не на удачу. На життя.
І, так, тоді вона вже добряче підсіла на  зацукровані любовні романи – із тих, що їх ще називають «жіночими». Саме «підсіла», як на якийсь заборонений наркотик, бо як же інакше назвати оту хворобливу, патологічну пристрасть? І сльози, щоразу як остання сторінка вже прочитана, а перша наступної малоформатної кишенькової книжечки ще не відкрита?
Вона вже не пам`ятає, чого того разу опинилася в парку. Мабуть, була хороша погода – адже було літо. А, може, їй захотілося морозива, а відриватися від недочитаної книжки не було сил. Пам`ятає, що дочитала кілька сторінок на якійсь обшарпаній лавочці, залитій яскравим липневим сонцем – дерева у парку були такі ж обтріпані, як і лавки, і клаптики кволої тіні не могли сховати від світла – і заливалася гарячими сльозами, вчепившись пальцями у нещасну книжку. І не могла зупинитися.
Бо там – ідеальне. Бо там – справжнє.  Бо там – любов. Бо у неї, мабуть, ніколи так не буде, і це було найстрашніше, що вона могла собі уявити.
Бо подруги міняли хлопців, як рукавички, закохувалися і розбивали серця – свої, чужі, яка, загалом, різниця? Бо жоден зі знайомих не був схожий на чоловіка із роману. Бо їй божевільно хотілося казки, а життю було, м`яко кажучи, начхати. Бо їй хотілось закохатися, а вона не знала як.
Це – і ще багато чого, хіба ж усе одразу і згадаєш? А, дещо, мабуть, назавжди залишиться на глибинних завалах пам`яті. Забуте за непотрібністю. Втім, не так уже і важливо, всі дівчата в сімнадцять років плачуть однаково. Он, через кілька років її доньці теж виповниться сімнадцять. Можна буде запитати. Хоча, в сімнадцять усе і так написано на обличчі. Вона пам`ятає. Це вона іще пам`ятає.
Їй тоді було майже сімнадцять, і вона до відчайдушних, злих сліз хотіла ЖИТИ. Так. Всі чотири літери із великої. В сімнадцять ніби уперше прозріваєш – і починаєш бачити. І життя показує нові, захопливі, незвідані сторони, і ти уже майже доросла, і в тебе все попереду і хочеш, хочеш, так пристрасно хочеш – усього. І одразу. І негайно. І відчуваєш, що завтра буде ЗАВТРА. Оте, що усе змінить і в яке все збудеться. І всередині все завмирає і щемить, і сил немає чекати. Бо хочеться – ЖИТИ. От тільки, не знаєш як. Скільки років пройшло – п`ятнадцять? Шістнадцять? Здається, сімнадцять. Так, сімнадцять. Символічно, чорт його забирай! Сімнадцять років минуло, а майже нічого не змінилося. От тільки тепер вона не заїдає жалі морозивом. Тепер вона запиває їх коньяком. Іще одна шкідлива звичка до її колекції. Однією більше, однією менше.
Задушливе повітря кімнати п`янило, такими жаркими серпнями квартира завжди розжарювалася, як пательня – все-таки, останній поверх. Злегка йшла обертом голова – та ні, який це к бісу коньяк, там усього у тій склянці два ковтка!
Але вікна вона не відчиняла. Хай. Хай паморочиться. Так легше згадувати. Раз у рік вона мусить згадати. Хтось їй колись сказав, що життя – це не те, що було прожито, а те, що запам`яталося. От вона і згадує. Раз у рік, на своє день народження. Щоб підбити підсумки свого життя. Чи вигадати собі видимість тих підсумків, щоб усе не видавалося таким хаосом.

***
«…Кетрін завжди була хорошою вершницею, а Стріла мала тихий, спокійний норов, але звук пострілу налякав кобилу мало не до смерті, і вона, ошалівши від страху, понесла власницю просто до урвища.
- Допоможіть! – Гукала нажахана дівчина. Вона була ще зовсім юна, красива і багата – їй не хотілося помирати. – Хто-небудь, будь-ласка, рятуйте.
Вчепившись в повіддя, вона зажмурилась і гарячково молилася про спасіння, тому не побачила, як від сторони лісу хтось кинувся їй напереріз, і помітила рятівника лише коли він міцною рукою схопив повіддя праворуч від неї і, помалу натягуючи, завертаючи вбік, зупинив коня…»  

Хоча… Заждіть-заждіть… Вона пригадує… Вона щороку пригадує, і щоразу по-новому. Вона таки була закохана.
О, так. Це було кохання. Хоча, чому було? Це і є кохання. Справжнє кохання ж таке і є – на все життя. Тільки таке.
Вона була абсолютно нещасна і плакала ночами в подушку. Любити щиро, віддано, усім серцем – і не сподіватися на взаємність – що може бути нещасливіше? Вона була закохана у книжкових героїв. Герої були абсолютно нереальні, абсолютно недосяжні і – ідеальні. І так, це – ідеальне кохання її життя. Ідеально нещасливе. Кохання мусить бути нещасливим, інакше це не кохання. Тоді це – книжка. Чи кіно. Але не кохання, це точно.
О, як вона тоді ридала, там, у парку! Може, тому, що уперше це зрозуміла? Ридала самовіддано, захоплено, щиро. Зараз вона так не вміє, і це трішки сумно. А тоді, в своїх «майже сімнадцять» вона ридала так, що увесь світ її не обходив. І тільки з третього разу почула, що до неї хтось звертається.
- Ну, чого ти ревеш?
Вона шмигнула носом  і не відповіла. Її власний маленький всесвіт ще був занадто трагічним для банальних розмов.
- Чуєш, мала? Як тебе звати?
«Малу» вона так просто спустити не могла, насупилася, озирнулася на хлопця, що підсів до неї на лавку, і аж тоді пробурчала собі під ніс.
- Олеся. І я не мала.
- Перепрошую, шановна Олесю. – Звичайнісінький русявий хлопець, років дев`ятнадцяти. – У Вас щось сталося?
Вона не знала, що відповісти і промовчала. Ситуація була якась невиграшна, і, так, вона виглядала по-дурному.
- Поставимо питання по-іншому. Олесю, чого ревеш?
- Нічого. – Знов насупилась вона і сильніше стисла нещасну книжку у руках. – Тільки про мене ніколи не напишуть роман.
Мабуть, голос у неї був надзвичайно трагічний, але хлопець розсміявся.
- Тюууу. Ото й усе? То за чім справа? Напиши той роман сама.
Вона тоді тільки похитала головою.
- Ой, який красивий метелик! – не стрималась вона вже за мить. Був липень, було тепло і сонячно, радісно подавали голос кволі міські пташки, а над клумбами кружляли бджоли і метелики. Життя відмовлялося здаватися трагічним. Не дивлячись ні на що.
- Ну-ну. Красивий. А ти їх зблизька бачила?
І вона знову не знала, що сказати. Бо не бачила. Але всі метелики красиві, це ж… це ж як аксіома! Втім, коли їй таки спало на думку щось більш-менш схоже на відповідь, поряд вже нікого не було.
Кілька днів потому вона спіймала метелика. Просто в долоні. Легенько притримала за крихкі крильця і піднесла до обличчя. Одразу пискнула, стріпнула в якийсь найближчий квітник і різко відсахнулася. Метелик прим`ятою розтоптаною квіткою тріпотів у чорнобривцях. На місцях, де були людські пальці, зяяли потерті білі плями. А на руках у Олесі залишився напівпрозорий пилок. Тоді вона запам`ятала, що деякі речі красиві лише на відстані. Квітами і метеликами треба милуватися здалеку – в людських руках вони втрачають усю свою красу.
А потім, через кілька років, її чоловік довго сміявся, що нормальні жінки бояться щурів і павуків, а вона, Олеся - метеликів.    
Того хлопця із парку вона потім бачила ще кілька разів. Два, якщо точніше. Раз вони зіткнулися на якійсь вулиці, коли вона йшла в магазин, і він їй тоді підморгнув, хоч і не привітався. А потім вона ще одного разу бачила, як він кудись ішов, тримаючи якусь дівчину за руку. Не те щоб їй не було байдуже.
І, все-одно, вона з ним щовечора розмовляла. Подумки. Перед сном.
- Я хочу закохатись. – Казала йому вона. – І щоб це було справжнє-справжнє кохання, сильне. На все життя. Кохати і бути коханою – це ж найприродніші бажання в світі. Чого ж у мене не виходить? Може… Може, мені чогось не вистачає? Ти не знаєш, чим люди кохають? Серцем? Душею? Чи для цього існує якась спеціальна субстанція? А, може, у мене просто забагато здорового глузду? Кажуть, що кохання сліпить, і від кохання втрачають розум, а у мене це не виходить. Може, справа у цьому, так?
А він хитав головою – зовсім, як тоді, у парку – і мовчав. Так, найчастіше мовчав. Інколи – відповідав. От тільки щоразу по-різному. Хоча питання у Олесі залишалися ті ж самі. І, так, інколи вона шкодувала, що навіть не запитала, як його звати. Втім, скоро вона зрозуміла, що так навіть краще. Так вона вигадала собі його таким, яким він міг би бути. Таким, яким вона могла б його полюбити. Не ідеальним, ні – адже ідеальне кохання в неї вже було – звичайним, із маленьким звичками, особливими жестами і навіть впізнаваними інтонаціями голосу. І тоді, одного дня, вона перестала ставити йому питання, а просто закохалася у нього. Такого, яким би він міг бути, хоча, навряд чи, справді, був. І так з`явилося її неіснуюче кохання.

***
«…Парк у маєтку Родріго був надзвичайно красивим, і Естер захоплено оглядала ця красу у місячному сяйві.
- Це…надзвичайно, - прошепотіла вона, повернувшись до власника маєтку. – Так красиво…
Її чорні очі сяяли яскравіше за зірки, а ніжна посмішка на вродливому обличчі робила її ще красивішою. Красень і ловелас – таким був Родріго до зустрічі із нею, але з першого погляду на цю юну дівчину він знав, що ніколи більше навіть не погляне на іншу. Ніч була прохолодна і Естер здригнулася. Родріго ніжно обійняв її за плечі і дівчина зашарілися. Нічний вітерець зіпсував її зачіску – кілька пасем м`якого волосся упали на лице, і Родріго відвів їх легким доторком. Очі їх зустрілися, а тоді зустрілися і їх вуста у палкому поцілункові…»

А тоді час закрутився божевільним виром, і її втягнуло просто у епіцентр вихору. Життя не любить давати нам час на роздуми і оговтування. Якось так, стрімко, мчали сесія за сесією, а тоді вона несподівано почала зустрічатися із братом однокурсниці, але щось там не склеїлося, і вони скоро розійшлися. Зате склеїлося із його другом, і одного ранку, прокинувшись, вона усвідомила, що заміжня, і її колишні страхи помалу обернулися реальністю – вона не кохала свого чоловіка. І були сварки, були «йду жити до мами», були спроби подати на розлучення – багато чого було. Тепер вона думає: може, це у всіх так буває? А тоді знала – це того, що немає кохання. У любовних романах герої ніколи не скочуються до банальних сімейних скандалів. Вона вже хотіла покинути чоловіка назавжди, коли виявила, що вагітна. І залишилася. Заради сина. А потім у них народилася молодша донечка, і вона потрохи втягнулася у щоденні будні. А тоді прийшла думка, що кохання – річ не на щодень. Не на будні. А «на свята» вона навчилася любити свого чоловіка. Відчайдушно вишуковувала у ньому хороше і вперто намагалася його любити. Уявляла собі, що у них оте велике почуття на все життя. Вигадувала собі їхню казку і їх особисту романтичну історію. І так з`явилося її третє кохання – вигадане.
Що ж, тепер вона навіть могла би навіть написати той клятий роман. От тільки тепер – не хотілося.

Вона підняла гарячий лоб від холодного скла і впіймала останні краплі гіркуватого напою на язик. Одинадцята двадцять три – пора замикати коло спогадів. У день її народження чоловік із дітьми завжди підіймаються на світанку і тихенько кудись тікають – як каже її благовірний – «готувати сюрприз». Вони дають їй можливість поніжитись у ліжку і повертаються з квітами і подарунками мало не ополудні. От тільки вона завжди уже на ногах. Щойно стихають перешіптування і прикриваються двері, вона накидає халат, плескає собі у склянку янтарного коньяку і сідає коло вікна. Щоби нерухомо просидіти кілька годин до їх повернення. Кілька годин для себе раз у рік, а ще - три кохання: ідеальне, вигадане і неіснуюче. Що ж, у багатьох немає і цього.

Важкі краплі вдарили об скло, раз, другий, спочатку повільно, а далі – швидше, зліше, відчайдушніше. А, ну так - все правильно - скоро ж осінь.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

про жіночі романи

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко, 19-01-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43436694145203 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …