Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44255
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Розмисел (ностальгійне)

УСІ БРЕШУТЬ!

© Юрій Кирик, 25-01-2012


Любить наш нарід базар. З дитинства товаришував у походах на базар дідусеві, опісля “асистував” батькові, бо він не просто водив мене із собою на базар, а викладав усю базарну науку: - Купити добрий товар за невеликі гроші – головне мистецтво купця, (тоді іще бридка калька «покупець» не увійшла в ужиток). Навчався по повній програмі - який товар вибирати, кого з продавців оминати, як і з ким торгуватись... На льоту хапав тую науку. Як і кожна дитина мав потяг до акторства - любив декламувати віршики, полюбляв балікати на «дорослі» теми, та відчував, що хоча слухачі й роблять серйозні міни, все ж ставляться до мене поблажливо, як до дітвака. Тут же, на базарі, я учасник дійства, головний учасник, у мене гроші - я купець,  а отже, маю владу купити, чи не купити. Коли мав років із десять мене посилали на базар за усіляким дріб’язиком, тоді влаштовував базарним тіткам цілі концерти:

- Диви, як той малий торгуватись уміє, що тобі лис старий, - штовхає одна господинька іншу.

- Ходи до мене, хлопчику, зі мною поторгуйся, - зазивали мене селянки, роблячи собі із того забаву. А я раденький старатись - плещу язиком і за копієчки вторговую у них усенький потрібний мені крам, з чималим пожитком для себе - виторгувані гроші – мій законний зарібок, не завше, щоправда(!), аби продемонструвати своє вміння купити, й заслужити батьківську похвалу віддавав усе до копієчки! У кишені було пусто зате его отримувало пишну поживу, аж зацвітало...

Іще ринок притягував мене, дитинча асфальту, багатством і пишнотою своїх барв. Взагалі ж, сприймав його, як живу істоту. Нинішній ринок за асортиментом і кількістю товару безумовно, багатший за базар мого дитинства, та сьогоднішній, це я точно знаю, лишень грубо наслідує колишній, гейби й не базар це зовсім, лиш бліде його віддзеркалення, той, старий, зник, розчинився в задзеркаллі, а бліда його подоба лиш манить, і бреше. Бреше товар, брешуть брудні уста продавців. З певністю, свою знамените твердження «Брешуть усі!» «доктор Хауз» виніс із нашого «Привокзального»...

Безумовно, тогочасні селянки були менш користолюбні, аніж нинішні патентовані бізнесмени, та навіть й ті тіточки, що приїздять із довколишніх сіл, хто з кравчучками, а хто  усе ще за давньою звичкою з “парашутами”, яким давно немає на торговищі місця, бо усі місця давно “забиті” перекупками, чи як їх нині величають - приватними підприємцями. Селянки туляться зі своїм крамом попри ринок, або у бокових вуличках. Той стихійний ринок, блідий відголосок колишнього, теж норовить уподобатись «справжньому», узятому під скляний ковпак. Тут теж навчились тримати ціну і розтягувати пружини кантарів так, що недовага може бути й більшою, аніж на критому. Вже й тут господиня злим оком зорить на тебе, коли починаєш торгуватися – хіба ж не розумієш, що ряд домовився про ціну?.. Де той базар з мого дитинства, що світився до мене усміхненими обличчями, куди приходив мов на свято?

На лавах критого ринку продавець різний - у багатого продавця - багаті помідори, із лакованою шкіркою, м’ясисті, фальшиві, як і усе на базарі, як і усе на світі. Поки брехня блукала собі своїми законними володіннями по паркетах кабінетів чиновництва, це ще можна було стерпіти, та коли пролізла усередину природи і розщепила бога речовини, тоді... Усередині кожного плоду, кожного фрукта розігралась невидима для світу драма, порушуючи їхній природний, Богом закладений ритм дозрівання, від того, виглядають як американці – не доброї вгодованості, а якісь напомповані, як от велетенські підсипані персики...

Захід сонця віддзеркалює на критому склом ринку. Але мені видається, що і я і небо й помідори вкупі з персиками - усі ми брешемо, що не нітрати спалюють плід із середини, а усе та ж немилосердна брехня, трупний черв'як, про якого люди мислять собі, що вони її, оту брехню, вигадали, що вони нею ще трохи покористуються, аж поки як слід не “встануть на ноги” чи сядуть на більший чи менший престол, а опісля прогонять її во ім’я прийдешніх дітей своїх. Але це вона брехня винайшла їх, вона їх виліпила і не збирається відпускати.

Моя сусідка - Аделаїда  може дозволити собі купити для сина найкраще - велетенську диню і розпашілу хурму. Згодом, малого рве, вивертає, бо ж  муляж... Краще за лікаря поставлю діагноз - ці плоди росли на старих нітратах, що на відміну від свіжих, (які відкладаються в організмі й до часу тихенько там собі сидять), у старих, що стояли роками ще й під відкритим небом, виробляється таки смертельна отрута. Отак й мене колись рвало, тиждень за підряд, коли полакомився свіжою зеленню салату й першої цибульки. Життя, як згодом пояснив професор із “інфекційної”, врятувало лиш те, що не дозволив себе госпіталізувати. Власне тоді в лікарні померли трійко таких як і я любителів зелененького, прийняли харч із тієї ж грядки й тільки завдяки доскіпливому патологоанатому вдалось виявити причину їхньої смерті...

Моє щастя, що народився тоді, коли іще харчувались, в основному, підніжним кормом. Тоді ще монстр не виссав із землі усі вітаміни. Звичайно, я сильніший за Аделаїдиного сина, за своїх дітей і онуків, але не сильніший за свою матінку, що народилася давно, у часи Речі Посполитої, коли повітря ще не було спалене, і у дитинстві харчувалась в основному власне цим  повітрям, яке усе ж прокормило її на довгі роки вперед. Тепер і воно зносилося і перший ангел нечутно задув у свою трубу, видуваючи останні пухирці повітря з ослаблих легень.

Овочі. Вони не змінилися з часів Рубенса: виграють напомпованими м’язами, відбірними китицями висвічує виноград, янтарний сік розпирає грушки, як груди молодої матері молоко, диня лежать, наморщивши лоба, немов скіфське божество. Апофеозом плодючості розляглись різнокаліберні кавуни. Сніпки “зеленини” бундючно настовбурчились на столах, перев’язані нитками, але немає аромату, немає запаху. Все ж, як і колись похрустують на зубах, заради хрусту й купуємо. Та, видається мені, що з натюрмортів художника спозирає скорботний іконостас овочів і фруктів, що віддали Богу душу. Вони там, у раю, зорять із висоти на своє покинуте тіло. Усе рідше почуєш фразу: «май Бога у серці», «хреста на тобі немає!» У кожного свій хрест. І уже ніхто не кричить: «Спекулянти!». Це слово вийшло з ужитку. Та й які вони спекулянти?

Погляньмо правді в її нестерпне, гнівливе лице. Он бабуся байдужливо відважує мамі з донькою триста грамів черешень: хтось десь там так само байдуже відважить її власній онуці грами чогось іншого, так само уважно слідкуючи за стрілкою ваги, аби Бог не приведи не переважити; бабуня й стоїть тут зранку до вечора, аби додати до скупого дониного бюджету хоч трішечки, за виторговані ягоди. Усе рідше на базарі зустрінеш доморослого жартівника, торгівля проходить мовчки. Ні в кого нема сили брехати, так як брешуть ці насурмлені, напомаджені, розмальовані фрукти, брешуть шалено, несамовито, нестямно втираючись у довір’я нерозбещеному оку, брешуть із насолодою, гейби творять вендету: «За те, що ви погубили нас, ми винищимо вас, бо наші тіла накопичують отруту!».

При першій спробі поторгуватись, чую: «Не своє продаю!» Захоронили прекрасну традицію, ницу можливість людям бодай тут поспілкуватись.

«Діловий» гадає, що усіх перехитрить, - стоїть, собі відважуючи синьоочку. На задах городу у нього росте таж синьоочка  для сімейного користування, де немає жодної хімії, лише гній, не те, що ця, із картопляного поля, на чому вона зростала - таємниця... Але земля й повітря, укупі змовившись давно перехитрили метикуватого господаря. Неподалеку від його обійстя в’яло, мов здихаюча змія повзе отруєна ріка і підмиває ґрунтові води як у глибину, так і в ширину, а ще поодаль пихкає мирно трубою нафтопереробний завод. Най си не думає жи то «Для себе» го спасе...

Фрукти гримлять як  дерев'яні калатала. У виламані двері природи рікою спливає отрута.  На базарі її не видно й не чутно. Це диверсійний загін, який закинено у найдальшу глибинку.
Попоневірявшись по ринку, встаю у невелику чергу, що утворилась побіля машини, із якої продають помідори, спокусившись невинною фізією продавця. Він невисокого зросту, гладко зачесаний, в окулярах, єдине, що могло занепокоїти в його інтелігентному вигляді, це червоні мов вишня, мокрі вардзьолі. Прилаштувався за старшою панюсею у старомодному капелюшку, який не виглядає як свідоцтво кокетства, а свідчить про наявність велетенського інстинкту виживання інтелігентної людини, що супротивиться  знеособленню, позбавленню індивідуальності. Так, у неї до краю стоптані мешти готові от-от розвалитись, та й плащик не по розміру, видно “секонхендівський”. Але капелюшок із вуалькою, її остання власність у світі всезагальної бідосі! Спогад про інше життя, яке вела ця скромна, інтелігентна старша пані зі слабкими, прозорими руками в шовкових рукавичках, що захищають тіло від холоду, а душу від наготи й брутальності світу. Продавець не стільки відважує помідори скільки нас усіх на своїй блудливій вазі, бо лише сліпий може не помітити, що стрілка на вазі косить. Важить він якби граючись пустотливо, кидаючи веселі жарти, цілком не зважаючи на нас, тих, що бачать, як безсовісно бреше його вага, але не здатні висловити йому у вічі навіть таку дрібненьку правду. Старша пані замовила півкіло, а він із ласкавою зневажливістю відчитував її, - мовляв, чи вартувало тут вистоювати на холоді, за такою дрібницею. Вона стала виправдовуватись, що у неї у гаманці зовсім мало грошей, а ще ж треба купити це й ось це. У всіх нас стрілка косить, але чомусь вислуховуємо його життєрадісні тиради. Здавалось, цей Атілла усе ж пошкодує старшу пані, її пальці, дрижачи, нишпорять по гаманці, може у нього теж старенька мати, може згадає, що колись й сам робив потуги бути інтелігентом, але надаремні сподівання. Він уже звикся до сліз дітлахів, стареньких, до своєї хитрющої ваги, й не уявляє, що може бути інша. Він звик до того, що усі брешуть, усі шукають вигоду, і старенькі пані, й їхні капелюшки з вуальками, й продавці й покупці, брешуть червонощокі помідори й пухирчасті огірки, бреше солоденька сметана на ложці, (бо у банці зовсім інша, гірка, від тільної корови), брешуть куснички товстого сиру на гарно збитій плесканці, бо сир той зі збираного молока, а селянка, ні, вона не ошустка, не злодійка, добра християнка, робить свій бізнес як усі... Брешуть телекоментатори й газети, усі брешуть і косять, усі, окрім грошей, які, щоправда, брешуть більше за інших. І він, колишній інтелігент, займається звичним для нього здирством, не оминаючи ані мене, ані старшу панію... Із паршивої вівці бодай копійку!

Базар видається мені - крихітним театром. Ми топчемося на своєму п’ятачку, наче Гулівер у гостях у велетів, а чиїсь велетенські, зацікавлені, щокаті обличчя попритулювались до шибок ринку, немов до стінок акваріуму й придивляться до нас. Можливо це вони своєю велетенською помпою випомпували наші вітаміни наше рідне повітря і кров? Можливо, й, справді, - вони, ті, що оглядають нас, але хтось у свою чергу і на них тримає око, хтось, кого вони все життя від нас загороджують, стоячи до нього спиною, зіщулившись від Його всюдисущого погляду, хтось, кому у день гніву вони сподіваються підставити нас - але ось запитання: що ж вони, величезні, допитливі, щокаті, робитимуть коли нас не стане?..




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 05-02-2012

Базар справжнісінький!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лариса Омельченко, 04-02-2012

Трохи задовго, можна би ледь лаконічніше,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 02-02-2012

***

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Tamara Shevchenko, 30-01-2012

І не затнуться

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 30-01-2012

Спогад

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олена Юкіш, 30-01-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 29-01-2012

Утрачений рай

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 29-01-2012

Людська комедія

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 28-01-2012

Болісна правда життя

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ігор Скрипник, 28-01-2012

Все життя - це базар...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 28-01-2012

Вистава одна і та сама, і має назву - "Підлість"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 25-01-2012

Базар - крихітний театр

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 25-01-2012

Цікаво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 25-01-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.26888298988342 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …