Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46395
Рецензій: 90552

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза цикл оповідань

Стежки протоптані з неба (закінчення)

© Василь Тибель, 22-01-2012
Пішов я таки в ліс. Не було в мене вибору, за сім’ю злякався. Прийшли хлопці із лісу й кажуть моїй Дуні:
- Він, або з нами, або … - погрожували, що всіх подушать як мух. Що ж, виліз я із своєї схованки й пішов до лісу. Дали гвинтівку, та через два тижні потрапили ми в засідку. Я й стрельнути не встиг, як обклали нас, як вовченят в загоні. Скільки там полягло наших і їхніх - страх. Та перед Богом, можу присягнутися, ні в кого я не вцілив, немає гріха на мені.
Затиснуло «енкаведе»* нас до болота і тоді кинулися ми в останню атаку відчаю, просто, на кулемети. Всіх поклало, може жменя й прорвалася. А я спіткнувся й впав лицем в багнюку. Думав, куля, аж ні – цілісінький, навіть не чиркнуло. Лежу годину, дві. Наді мною мухи роєм гудуть. Трупи смердять - понадувалися. Одне в Бога прошу - ніченьки.
Аж чую: « шляп – шляп» іде по болоті «красноармеєць» і штиком трупи коле, поранених добиває. На мене пре. Помолився я, про себе: «Отче наш…» - приготувався Богу душу віддати.
І скажи, чи не доля? Звернув! Біля мене звернув, у трьох кроках пройшов. «Шляп – шляп» по болоті далі, а в мене серце так стугонить, що, здається на другому кінці болота чутно.
Прийшов я поночі додому. Дуня не впізнала – років на десять постарів.
Знову ховався, та спіймали мене «стрибки»*.  Завезли до райцентру й посадили в «льох». Шість місяців відсидів. Ох і били ж. Вміли. Здається, душу від м’яса відділяли, але я мовчав як німий – нікого не видав. А за стіною дівчата плачуть, а потім співають ночами, та такі тужні пісні, душа кров’ю обливається. Вартові й ті плакали. Мабуть, камінь би заплакав.
  Ми ж мужики, а як їм бідним було.
Сорок дев’ять душ нас сиділо в тісному підвалі. Спали на одному боці, по черзі повертаючись - по середині «параша». Одна в нас, тілько,  розвага була – клопами стріляти. Наловимо їх клятих в жменю й через грати на бляху, за вікно. Мороз аж тріщить, а вони, напхані нашою кров’ю лускають, як пістони. Було, що й конвоїрам за комір сипнем, то вони, сучі діти, боялися спускатися, а викликали нас « по-фамільно».
Багато не вийшло з того льоху, інших, просто звідти - до Сибіру. Були, що й зломилися, що їх судити молоді, всім жити хотілося.
А я й сам не знаю як, а витримав і вижив. Здоров’ям бог наділив залізним, а мо в книзі мого життя, то була ще не послідня сторінка.
Нічого із мене не вибили й випустили. Та не встиг переступити порогу дому, а мене вже чекають.
- Що всіх продав, Іюдо?
- Я нікого не виказав, - кажу.
- Так ми й повірили, звідти так просто не випускають. В  «ес бе»* розберуться.
- Богом клянусь!
- Зараз ти перед ним предстанеш. Збирайся!
Накинув куфайчину. Жінка в плач. Обняв, заспокоїв - іду.
- Ведіть! – кажу. – Не винний я!
Двох їх було на возі. Не хочу й згадувати імен, односельці ж бо.
- То ви їх добре знали? Погинули ті хлопці, чи ще й досі живуть у вашому селі? - запитав я, весь поглинутий розповіддю діда.
- Вони, потім, перебігли в «ястребки»* й першими подалися до колгоспу. Проте один згорів із горілки в тому ж колгоспі, а другий, другий так і живе по-сусідськи.
От везуть вони мене. Чую, остання путь це моя. Озираю рідні місця, сльоза навертається. Жаби райкають, соловейко десь на підліску затьохкав і так мені жити захотілося. Ні, думаю, не повинен я отак просто дати  себе підстрілити.
- Стій хлопці! По нужді хочу!
- В раю сходиш! – сміється, той що за старшого.
- Хлопці, не втримаю, схаменіться!
- Добре, коло воза сідай!
- Майте ж совість – не можу!
- Добре, йди до тих кущів, та не здумай тікати – підстрелю! – це той, що по-сусідськи.
Пішов я до кущів. Пробачте, спустив штани. Сиджу.
- Ти що там заснув, чи повні портки наклав, а тепер витрушуєш?
- Іду! – гукаю. А сам уже вирішив: або пан, або пропав. Задом, задом, штани в руки та в осоку, та в очерет. Схаменулися мої хлопці. Задзижчали кулі, як оси коло вух. Погані, певне, з них були стрільці, а мо, не час тоді ще був – знову не зачепило мене.
Додому вже не йду , по-сусідах і рідних ховаюся. Аж через Дуню, комендант гарнізону мене викликає. Думав не йти, та жінка в плач, бачила, як вивозили сім’ю Сливуків.
Як зараз пам’ятаю, капітан Данілов, розхристаний, неголений, в засмальцьованій гімнастерці з закислими від похмілля очимаі:
- Слушай, Прощук! Ти, я віжу мужик крєпкий. Поєдєш в Ровно, потрудишся на благо Родіни. Три года тєбє принуд работ прізначілі, за твого дєзєртирство. Будь сєйчас война – розговор бил би короткім…  Ето тебє как подарок, бо єслі нє я, так твої бандери тебя хлопнут. Дєтішек твоїх жалко.
Отак доля знову мене помилувала. Коли вернувся через три роки, село ніби спустіло. Багато гарних хазяїв згинуло. Одних замордували інших вивезли в Сибір.
Молодих, майже й не лишилося. Із тих що зосталися, одні в « переходьки» пішли інші в «яструбки» й по лісах ловили своїх же братів, або ж заганяли всіх до колгоспу. Самі ж першими туди й вступили. А я от не змирився, що в мене забрали землю й не пішов до колгоспу. Як не погрожували мені й Сибіром, й висилкою, землю всеньку відібрали, коня, останню корову із хліва витягли, колодязя загорнули, проте не пішов я проти своєї совісті.
Діти, слава Богу, вивчилися начальниками поставали. Не раз мене повчали:
- Батьку, змиріться ідіть до колхозу, заживете як усі, краще як за Польщі.
- Е, ні! – кажу. – Тоді я газдою був. Десять десятин обробляв, сам собі господар. А йти робити за трудодні, батракувати без землі, я не буду. Не порозумілися ми із дітьми, так і залишилися самі: я і моя Дуня.
А ось і вона!
Двері рипнули й до нас увійшла господиня: невеличка, старенька, але дуже жвава бабуся,  підперезана старою хусткою, із такою ж, тільки новішою хустиною на голові. Її великі карі очі дивилися проникливо й насмішкувато водночас. Між зморшками біля очей заховалися якісь непомітні іскринки, і в них, здається, світилася ота селянська мудрість непростого, прожитого життя.
- Дуню, іди-но сюди! Сідай коло мене, голубко моя!
Повій вітре із півночі,
Десь покинув карі очі…
- Що вже, начаркувався? – глянула, вдавано сердито. Та помітивши мене зм’якла.
- Не слухайте його, він будь кому голову заморочить. Старому моєму, аби вибалакатися.  
- Правда гарні очі в моєї Дуні? – продовжував дід Михайло. Бабуся зашарілася.
- Ти б людей посоромився. – відіпхнула діда. - А ви, не дивіться на нього,  пригощайтеся. Я зараз помідорчиків квашених принесу, - бабуся знову заклопоталася.
- Як когутек на смітнику,
- Спєвав собі кукуріку:
- Час, час додомі, час…  - дід був у гуморі. Певно чарка справді його розігріла, а може так він перевів у потрібне русло нашу розмову. Дід далі співав, проте кашель раз-по-раз розривав йому груди.
- Ви б, Михайле Івановичу, поїхали в лікарню й підлікувалися, - стурбовано вимовив я.
- Ніколи сину я не був у тих лікарнях і зараз не пойду. Раз назначено мені від грипу, так значить від грипу ...
Виходячи з гостей, я ще розповів свою тривогу господині.
- Ви, що його не знаєте? Якщо сказав, що не пойде, то й возом не затягнете, – була її відповідь.
Розпрощалися ми з дідом й я поїхав до міста. А через місяць його не стало.
Навідався я в те село аж, через півроку, відвідав стареньку. А по дорозі в місто зустрів місцеву фельдшерку, яка тут на три села. Вона й повідомила мене, що помер дід Михайло від ускладнення перенесеного грипу.

Оповідання написано на основі розповідей односельців і мого діда Івана Козлюка

Енкаведе* - народний комісаріат внутрішніх справ, жорстоко придушував народний спротив.
«стрибки»*, «ястребки»* - загони сформовані із місцевих жителів для боротьби із УПА.  
ес бе* -  служба безпеки в загонах, УПА, відзначалася жорстокістю до ворогів

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© коник єгор, 04-02-2012

Правдиво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 28-01-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 25-01-2012

Ото би того діда....

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 24-01-2012

Не шкода часу...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш, 23-01-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 23-01-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 22-01-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81531500816345 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …