

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	803
Творів:	12157
Рецензій:	18690

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Психологічна новелла

Серце ката

© Ольга Мігель, 14-01-2007
Не намагайся бути кимсь іншим, особливо якщо цей хтось не вживається з тобою. На місто опускалася ніч. Завершивши відчищати важкий меч від крові, молодий кат вечеряв з матір’ю у скромній кімнатці свого будиночка на краю центральної площі. На столі тихо горіла свічка, в печі тріщав вогонь. Кинувши в рота останній шматок хліба, кат прибрав за собою тарілку і сів на своє улюблене крісло в кутку кімнати. Він закрий очі і підпер лоба схрещеними вказівними пальцями. Гладке темно-чорне волосся до плечей прикрило практично все обличчя, що надавало його задумливій позі ще більше драматичності. Кат міг сидіти так годинами, поки сон не брав гору, змушуючи лягти в ліжко і заснути, як би сильно спати не хотілося. Всього двадцять сім років, а руки вже по лікоть в крові, крові засуджених до страти за тяжкі злочини. Іще з самої юності, ставши помічником колишнього ката, він заглибився у своє чорне ремесло. З чотирнадцяти років він допомагав йому гострити мечі, вдягав на шиї засуджених смертельне намисто мотузки, переймав мистецтво тортур... І от уже п’ять років, як він головний міський кат. П’ять років він тільки тим і займається, що вішає, рубає голови і тортурами витягає з мовчазних злочинців зізнання. Але людина звикає до всього. Та й чого йому, власне, скаржитись? Місце досить таки хлібне, точно знаєш, що завтра не спатимеш на вулиці голодним, а мати не жебракуватиме. А те, що страчені злочинці інколи приходять у снах, цілком можна перетерпіти, особливо зважаючи на те, що стається це все рідше й рідше. Зненацька таємні роздуми ката перервав раптовий стук у двері. Він уже добре знав, що означає цей наполегливий звук, тож нічого надприродного від важких ударів кулака об зміцнені ковкою дерев’яні двері не відчув. Кат стряхнув головою, встав зі свого крісла і відчинив нічному гостеві, точніше гостям. На порозі стояло троє солдатів і струнка дівоча фігура в довгому брудно-синьому плащі з капюшоном. Її тендітні руки сковували кайдани настільки масивні, що дівчина постійно потирала надавлені зап’ястя. - Доброї ночі, - сказав один з вартових, схиливши перед катом голову у легенькому поклоні. – Вибачте що так пізно... - Та нічого, я вже звик, - відмахнувся кат. - Суд закінчився буквально годину тому, її треба публічно стратити завтра на світанку. Нам наказано провести її у камеру смертників у вашому підвалі. - Звісно, проходьте, - холодно сказав кат, пропустивши процесію вперед себе. На мить засуджена дівчина підвела погляд і кат побачив її великі, переповнені смутком блакитні очі, а спід капюшону випало кілька прядок шовкового білявого волосся. „Та їй же не більше двадцяти, що ж такого вона зробила, що її уже на плаху?!” На мить кат заціпенів. Але помітивши на собі погляди солдатів, швидко прийшов до тями і послідкував за ними кам’яними сходами до сирого підвалу, де він і тримав всі свої професійні знаряддя. Знаходилась там і маленька камера для тих, кого звечора засуджували на страту. В неї охоронці і завели дівчину, після чого відкланялися і швидко розчинились у вкритих мороком провулках. Провівши їх поглядом, кат повернувся до підвалу і запалив лампу, з якою і підійшов до дівчини. - Ви прийшли обшукати мене? – запитала вона тихим, слабким тоненький голосочком. - Даруйте? - Ось, я вам і так усе віддам, - прошепотіла вона, протягуючи в жмені кілька золотих прикрас. – Я ж знаю, ви маєте законне право забирати в засуджених їхні речі. Беріть, мені вже це все одно непотрібно буде. Я тільки про одне вас попрошу: залиште мені цю каблучку, - благально проговорила дівчина, вказавши поглядом на безіменний палець правої руки, де тихо блищала тоненька золота каблучка з крихітним рубінчиком. – Прошу вас, поховайте мене в ньому. Ця обручка – найдорожче що в мене є. Мені її подарував мій наречений... Ми мали обвінчатися кілька місяців тому, але вночі на нього напали грабіжники і... Дівчина замовкла. Зазирнувши в її бездонні блакитні очі, кат побачив в них малесеньку сльозу печалі. Але не було в них ні відчаю, ні паніки, ні горя, ні навіть злості до всіх, хто обрікає її на смерть... у тому числі і до нього. Схоже, ця бідолаха вже змирилася зі своєю участю. - За що ж вас?.. – прошепотів кат, сам не впізнавши свого голосу. - За дурість. Я нянькою була у княжої дитини, недогледіла, от він і втопився у річці, - коротко відповіла дівчина, ніби згадавши про чорну хмару, яка налетівши ні з того ні з сього навіки затягнула лише хвилину тому сонячне небо. Засуджена тяжко зітхнула і відкинула голову назад, обперши її об стіну. Капюшон майже повністю спав з голови, а шовкові прядки довгих кіс лягли на ніжку шкіру чарівної лебединої шиї... яку він, кат, муситиме завтра перерубати. - То ви задовольните моє прохання, про каблучку? – запитала вона, не змінюючи пози. - Звісно, пані. - Дякую, - видихнула дівчина, дякуючи ЙОМУ, своєму катові. – Ви навіть не уявляєте, наскільки полегшили мені смерть. - Ви так спокійно про це говорите. - А хіба є сенс рвати волосся, ридати і благати про пощаду? Все вже вирішено, завтра вранці я помру, і тут уже нічого не вдієш. Все що я можу зробити, це обрати: виходитиму я на поміст в істериці, кричачи і вириваючись з рук охоронців, перетворившись на забаву для публіки, чи гідно покладу голову на плаху і спокійно прийму те, чого не минути. Я змирилася зі своєю смертю, майже перестала її боятися, та й навіть плюси в цьому намагаюся бачити. - Які ж такі плюси? - В першу чергу, я позбавлюся усього болю, яким було наповнене моє життя з самого дитинства. Я мала працювати до кривавого поту щоб виживати і підтримувати становище родини. Якби не добре ім’я, мене, жебрачку з освітою, і не взяли б нянькою до князів після загибелі батьків... хоча, тоді б я зараз тут не сиділа! – всміхнулась дівчина повною гіркої іронії посмішкою. - Невже в житті був тільки біль? - Звісно ні. Просто знаючи свою долю я намагаюсь не думати про солодкий аромат квітів, ласкаві промені сонця, журчання струмка, щебет пташок, весну, яку я більше не побачу, велике кохання, якого вже не матиму... Все це для мене скінчилося, тож нащо краяти серце? Значно легше прийняти смерть якщо переконаєш себе, що життя було гірше за неї. А це не так вже і важко в моєму випадку, коли живеш без надії на світле і щасливе майбутнє... Та кому ж як не вам це знати. На кілька секунд повисло мовчання, під час якого жоден не ворухнувся. Кат не відводив погляд від закованих у кремезні кайдани тендітних рук дівчини, ніжну шкіру на яких мало не до крові натерло грубе залізо. Зараз йму страшенно хотілося мати ключа від цих кайданів, щоб бодай до ранку дати цим рученькам хоч трохи перепочити. „Що це зі мною?”, - подумав кат, не розуміючи, чому ця дівчина змушує його серце так стискатися в грудях, чому ці її великі блакитні очі мов вода проникають в його душу, розмиваючи вікові камені. - Ваша правда, - зітхнув кат, ще більше не впізнаючи свого голосу. - Все моє життя пов’язане з чужою смертю. Я ж оце щойно збагнув, що мене використовують як прибиральника. Всі ті люди, яких я страчував, не робили мені зла, просто кілька суддів, яким підписати смертний вирок все одно що вина випити, користуються мною як маріонеткою, яка виконує їх чорні забаганки. Звісно, життя позбавляє кат, а їхня совість чиста як новий, не забруднений і краплею крові аркуш. Не їм же бачити у снах людей, на обличчях яких написано лише одне: „Що я тобі зробив?”. - Якщо це вас так вбиває, чому ж ви продовжуєте, чого не підете з цієї роботи? - В першу чергу, через матір. Заради неї, власне, я і погодився на місце. Робота чорна, зате ти впевнений, що завтра не жебракуватимеш. Я був підлітком, коли знайомі запропонували мені місце помічника. Тоді мені здавалося, що я зможу. - А потім? - А потім було уже пізно повертати назад. Хто захоче щоб у нього працював чоловік, який тільки минулого тижня вішав і стинав голови на центральній площі? Ця робота ніби брудна труба, по якій до кінця мусиш повзти тільки вперед, бо дорогу назад завалено горами трупів, яких стає все більше і більше. Страчені мною люди вмирають, а мені залишається з цим жити. Кат не міг повірити у те, що відбувається: присунувшись до ґратів камери, дівчина ніжно взяла його за руку і зустріла очі того, хто за лічені години мав її стратити, сповненим жалем поглядом! Так вони просиділи всю ніч, час від часу перекидаючись гіркими фразами. Кат навіть не думав про сон, йому хотілося лише зупинити час, щоб ніколи не треба було встати на ноги, відкрити камеру, відвести дівчину на площу... а про те, що муситиме робити далі, він боявся і думати. Така юна, тендітна, чиста мов перший сніг! Невже вона має померти лише через те, що якогось княжого синка потягло до річки? Так, вона теж була винна, але не настільки, щоб засудити її на смерть! Іще ніколи кат не відчував такого жалю, співчуття і тим більше прив’язаності до своїх жертв. Дівчина здавалася йому маленькою білою голубкою, яка без сил сидить у кутку клітки і з ніжністю дивиться на свого майбутнього вбивцю блискучими, вологими від сліз глибокими оченятами, які так заворожують! Ці великі блакитні очі стали невід’ємною частиною його душі, вони ніби навіки зірвали димчасту завісу омани, якою кат намагався відгородити себе від болючої правди: ця робота не для нього, ВІН НЕ МОЖЕ ТАК ЖИТИ! - Синку, ти де! – раптом пролунало згори. Кат одразу впізнав гучний голос своєї старої матері. – Там прийшли солдати, пора вести у дівчину на площу! Серце зупинилося. Невже пора? Невже час так швидко пролетів?! Кинувши у паніці погляд на маленьке віконце, яке виводило надвір, кат побачив що сонце уже зійшло. - Що ж, схоже настав мій час, - прошепотіла дівчина впалим голосом. Він так затремтів, що кат зрозумів: не зважаючи на всі свої старання, бідолаха все ж боїться смерті. А хіба може бути інакше коли ти така молода, вродлива?.. Але дівчина схоже таки взяла себе в руки, підвела погляд і твердо, хоча і гірко, прошепотіла: - Пора так пора. Кат ледь тримався на ногах. Він сам здивувався тому, як тремтіли його руки коли він відкривав замок камери. Мало не задихаючись, він подав дівчині руку і допоміг встати, та мабуть ноги трохи заніміли, бо лише ставши на них вона захиталася і впала, але кат підхопив її. На мить дівчина опинилася в його обіймах і він відчув тепло її ніжного крихкого тіла, слабеньке дихання і стукіт маленького серця, яке скоро мало зупинитися. Вона була так близько до нього... - Синку, чого ти так довго? – пролунало згори. Голова ката запаморочилася і він відпустив дівчину. Треба було поквапитись, тож він трохи відступив вбік, пропускаючи її поперед себе. - Стривайте, - прошепотіла вона, легенько торкнувшись катового плеча. – Візьміть це. І тут кат дійсно ледь втримався на ногах: вона протягувала йому тонку золоту обручку з маленьким рубіном! - Але ж... - Беріть. Зрештою, я йду на плаху, а ви маєте дбати про матір. - Я не можу це взяти, досить з мене того, що я мушу... - Беріть. Цієї ночі я збагнула дещо важливе: ніколи не знаєш, що буде з твоїм серцем за хвилину, тож не варто створювати видимість того, чого вже нема. - Але ж ви казали, що це кільце – найдорожче що у вас є! - Це було правдою кілька годин тому. Але зараз у мене з’явилася інша цінність, і для неї не потрібне щось, що було б її символом. Все що потрібно знаходиться тут, - прошепотіла вона, приклавши руку до серця. – Тож візьміть кільце, це звичайна прикраса, яка стане вам у пригоді більше ніж мені. З цими словами смертниця вклала каблучку в руку ката і на кілька секунд він знову відчув ніжний дотик і тепло білої шовкової шкіри. Він ще більше себе не впізнавав. Що ця дівчин зробила з ним, чому його серце так калатає від одного лише погляду її блакитних очей, чому йому хочеться заключити її у обійми і не віддати нікому?! - Синку, солдати вже втрачають терпіння! – прокричала мати схвильованим голосом. – З тобою все добре? Добре? Хіба це добре? Хіба до усього його життя можна застосувати слово „добре”?! - Ходімо, - прошепотіла дівчина, несподівано попрямувавши до сходів. Катові нічого не лишалося, як піти слідом. Біля порогу вже чекали солдати. Привітавши ката, вони грубо схопили дівчину під руки і всадили на старий, брудний віз, який возив засуджених до місця страти. Зваливши на плече як ніколи важкий меч, Кат побрів слідом. Він багато разів ходив за цим возом але вперше почувався так, ніби іде на свою власну страту. Навколо зібрався натовп, який розступався забачивши процесію. Дехто співчутливо поглядав на приречену, а дехто, передчуваючи забаву, кидав їй вслід образливі слова, почувши які кат займався бажанням накинутись на моральних потвор і розірвати їх на шматки. Віз зупинився перед метровим дерев’яним помостом, на якому багряніли сліди старої засохлої крові. Посеред помосту знаходилась плаха, біля неї стояв священик. Не чекаючи на чиїсь накази, підкріплені штовханням, дівчина встала і, високо піднявши голову, піднялася на поміст. Кат не пам’ятав як дівчина підійшла до священика на сповідь, як з неї зняли кайдани і вона розвернулася в бік плахи. Він отямився (а може ще більше збожеволів) лише коли побачив сумний блиск її блакитних очей. Перед тим як стати на коліна вона непомітно взяла його за руку і ледь чутно прошепотіла: - Я готова. ...після чого поклала голову на плаху. М’які прядки білявого волосся сповзли вниз, оголивши витончену, ніжну шию. Кат заціпенів з мечем в руках. Він віддав би що завгодно, аби ця мить ніколи не настала, але, схоже, він мав недостатньо, щоб хтось спокусився на цю пропозицію. Навіть диявол не захотів би купляти його душу. Звісно, хто захоче купляти те, що рано чи пізно все одно стане твоїм, бо в Раю на таку якщо хто і гляне, то тільки гидливо ніс відведе! Чому, чому вона має померти? Як хотілося кату кинути меча в того суддю, що прирік такого янгола на смерть, а самому схопити її на руки і швидко відвезти далеко-далеко, де ніхто їх не знайде і вони будуть тільки вдвох... „Та що ж це зі мною таке?!”, - подумки застогнав кат, намагаючись мислити тверезо. Невже це перша молода дівчина, яку він має стратити? Та їх же була ціла купа: загалом бідні, але траплялися й багаті. Були ті, що хапалися за життя мов за соломинку і аж до смерті благали про пощаду. Та й набагато вродливіші за неї також помирали від цього меча або петлі! Але чомусь саме ця дівчина так зв’язала його серце своїми великими блакитними очима! Чому, чому, чому?! Невже він... Натовп захвилювався. Вагання ката викликали хвилю збентеження і невдоволення. - Покваптесь, пане. Натовп чекає, - сказав один з солдатів. Як же катові хотілося зараз відрубати голову йому, а не тій нещасній дівчині... але він не міг. Все трапилось за якусь мить. Проклявши себе, кат замахнувся мечем і з силою вдарив по ніжній, тендітній лебединій шиї. Бризнула кров, біловолоса голова покотилася помостом, а тіло затряслося в конвульсіях. Кат був ніби в гарячці. Не помічаючи солдатів і натовпу, який почав розповзатися, він поклав тіло і голову дівчини на віз і попрямував додому. Починало смеркати. Весь день кат провозився у підвалі. Він обмив тіло страченої, поклав його у труну і прикрив розрубану шию хустиною так, щоб не було видно смертельної рани. Зранку за тілом мають приїхати її родичі та знайомі. Але поки що вона лежатиме тут, у підвалі його дому. Лежатиме як і тіла сотень страчених ним людей. Та кат ніколи не відчував такої вини за смерть усіх їх разом узятих. На одну єдину ніч ця дівчина стала для нього найважливішим у житті. І от її не було, він сам її стратив. Схилившись над труною, кат не відводив очей від блідого, охололого тіла. Ця бідолаха нагадувала йому сплячого янгола, який спустився до нього з небес... спустився щоб прийняти смерть від його рук. Кат намагався переконати себе, що це просто чергова засуджена, яких буде ще мільйон, але сам жахався таких думок. Так жахливо він іще ніколи не почувався. Весь час кат питав у себе, що ця дівчина з ним зробила, чому вбивши її він ніби вбив себе? У мареннях він знаходив відповідь, але одразу збліднувши гнав її від себе. Ця дівчина, така чарівна, чиста, прекрасна... Кат навіть не зрозумів, коли нахилив голову і ніжно поцілував холодні губи. З очей полилися сльози, які падали на закам’яніле обличчя. Безглуздо було щось заперечувати: він стратив дівчину, яку за одну лише мить палко покохав. Лежачи на сирій підлозі, кат тихо, нестримно ридав. Він бився головою об підлогу, скусав губи до крові, рвав гладке чорне волосся, роздирав нігтями молоде вродливе обличчя. Все, все навколо було йому огидне, і в першу чергу він сам. Як же він мріяв про смерть... Сльози продовжували котитися по щокам. Підійшовши до труни, кат з усією ніжністю і турботою погладив шовкове волосся. - Дякую тобі за все, мій янголе. Пробач мене, якщо зможеш, - прошепотів він, торкнувшись губами мармурового лоба. Зі стелі звисав масивний чорний гак, на який кати трьох поколінь підвішували тих, кого мали катувати. Біля стіни стояв хитний табурет. На столі в іншому кінці кімнати лежала міцна пенькова мотузка. Він кат, він вміє зав’язувати вузли. У маленькому, вузенькому вікні зникли промені вечірнього сонця. Це було останнє денне світло, яке він бачив.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

багато речей...
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко , 15-01-2007

Брудно...
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петрик П*яточкін, 14-01-2007

Згенеровано за 0.0118157863617 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Серце ката

багато речей...

Брудно...