Входжу думками в минуле своє і мого батька. З колись почутого виловлюю все те, про що говорили мені тато тоді, коли я був ще дуже молодим і багато часу ми переживали разом. Тато тоді наповнювали мою голову усім тим, про що не говорили інші, а і в ті часи почитати не було з чого. Вони говорили, я слухав і все це почуте десь в моєму умі кодувалося. Може тоді і не думав про це, що колись треба мені буде з тими спогадами іти до свого, до нашого народу. Може ці малесенькі події не мають ніякого значення. Все таки це також кусочок нашої історії. А ось такий епізод з життя мого тата . Я тоді сидів напроти них а вони починали ось так:
Був вересень 1939 ріку. Світова війна почалася. В Улючі, який над Сяном з його правого боку, була розташована радянська армія . З лівого боку стояла армія німецьких фашистів. Сім’ї, які мали хати біля Сяну було радянською владою з хат переселено у глибину щойно створеного нового радянського союзу. Інші залишилися поки що в своїх хатах і надалі були хліборобами як дотепер. Але вже йшла чутка , що радянська влада незабаром буде забирати землю селянам і творити колгоспи. Була неділя. Я взяв коні і пішов пасти їх на сільській луці. Коні попутав, пустив пасти, а сам сів на пагорбі при кущах і співав собі тихенько свої пісні які приходили на думку. Аж в один момент почалася стрілянина з кулеметів і десь з недалека долітав голос пострілів гарматних. Я перестав співати. Глянув на коні. У той момент пригадалися мені вірш Тараса Шевченка. Я зітхнув і пів голосом почав : „Було колись в Україні ревіли гармати ...” аж чую за моїми плечами хтось продовжує – „- було колись запорожці вміли панувати...” Я відвернувся і трішечки перелякався . Бачу, а тут на моє рамено кладе руку в радянському уніформі офіцер. Яке його звання, не знаю, тільки на його пагонах було багато п’ятикутних зірок. Він сів біля мене, вийняв з кишені сигарети, почастував мене і сам закурив. Гарною літературною нашою мовою говорив про своє походження, про свою сім’ю. Подав долоню і сказав, що йому треба іти дальше, а мені наказав щоб нічого не лякатися , та гордитися тим, ким ми є. Що все буде добре. І пішов. Я довго думав над його словами. Я його більше не побачив . Буває, завдаю собі запитання : Хто він? Я у ті часи, ані зараз після війни про це і нікому не говорив, хоч по голові різні думки ходили. Але, на мою думку і в там тих часах в радянській Україні я впевнений, що були і в армії до якої кинула їх доля правдиві українці. Тоді тато положив руку на моє рамено, і почав, як тоді – „. Було колись в Україні, ревіли гармати, було колись, запорожці вміли воювати...”
Вже більше до тої події у розмовах зі мною тато не вертали. І я про це забув і щойно нині виловив з пам’яті татову розповідь.
А тепер щось з мого пере життя. На мою думку щось, якби аналогічно зв’язане з тим, що трапилось моєму татові.
.
Різдво Христове – кінець шістдесятих років двадцятого сторіччя і. Наше Різдво за старим стилем. Я в польській армії Навіть коли я працював то на НАШІ свята, Різдвяні чи Великодні я завжди брав відпуск щоб святкувати з рідними. В армії попросив о відпуск. Не одержав його. Треба було служити тоді, коли рідні святкували. Я, як капрал польського війська 6 січня маю чергування на компанії. Всюди тихо. Всі жовніри сплять. Я ходжу довгим коридором там і назад. Не сідаю, щоб не приснути. Думками я зі своїми рідними. Знаю, що вони вже після Святої Вечері напевно почали наші народні коляди. Так і мені прийшла на думку коляда, яку найбільше люблю – „Нова радість стала”. Так тихо всюди. За вікно глянув, а там вся площа прикрита сніжною периною. На одну хвилину зупинився а дальше почав сам собі тихенько співати нагадану коляду рідною мовою. Проспівав одну стрічку, по ній другу і так ходячи коридором доспівую вже до останньої. Знову зупинився біля вікна, глянув, а за вікном небо більше і більше дарувало сніжного пуху на наші Різдвяні Свята. Так я перехрестився і почав тихесенько співати чергову коляду, яка вже в час Різдвяного посту ходила в думках за мною. Це коляда –
„ Во Вифлеємі нині новина:
Пречиста Діва зродила Сина,
В яслах сповитий поміж бидляти
Спочив на сіні Бог не обнятий...”
Коли почав я співати останню стрічку ,
„Глянь оком щирим о Божий Сину
На нашу землю на Україну
Зішли їй з неба дар превеликий
Щоб тя славила во вічні віки” ,
а тут за плечами чую, якби хтось мені допомагав. Перша думка, що це якийсь оман, бо це неможливе, та я не вдома, ані не серед своїх. Коли обернувся, бачу а офіцер черговий військової частини стоїть пере домною. Я станув струнко і замельдував. Той прийняв рапорт. Всміхнувся. Побажав мені веселих свят . Ще трошки поговорили ми і він пішов у свою сторону, а я залишився на чергуванні. Відходячи сказав, що до ранку ще далеко, тому продовжуйте уважно чергування а також тихе колядування. Так я до ранку міряючи коридор в одну і в другу сторону тихо молився і колядував. В пізнішому часі я вже знав його прізвище. Можу тільки сказати що його прізвище було українсько звучне. Такі то ось пригоди притрапились моєму татові у сороковому році а мені у шістдесяті роки минулого сторіччя.
