Розділ ХІ. Обставини, які спонукали автора терміново покинути Лаґґнеґґ. Швидкий від’їзд і остання похвала лаґґнежцям. Автор прибуває до Японії, звідки літаком вирушає до Києва. Прикрий випадок в аеропорту Бориспіль та приїзд додому.
Другого вересня 2008 року я, як завжди у ранковій порі, збирався спуститися до сніданку в ресторан готелю, аж як мені зателефонували – то було першою для мене несподіванкою цього дня. Мій провідник і товариш вперше за рік нашого знайомства віддав мені прямий і чіткий наказ: нікуди із номера не виходити, ні з ким не спілкуватися, зачинитися із середини, очікуючи тільки на нього особисто. Потім додав трохи м’якше, щоб я увімкнув телевізійний приймач на парламентському каналі. Мене ця порада здивувала, оскільки відкриття сесії зовсім нещодавно відбулося, пленарні ж засідання ніколи не транслювалися, відтак на каналі повсякчас грала класична музика під фото-заставку. Але на той день все було інакше. Майже всі народні обранці сиділи по своїх місцях навколо тієї самої площини, де весело і заповзято чубилися на урочистостях, і яка тепер слугувала трибуною. На арені запекло промовляв найполум’яніший опозиціонер, представник скажених цькувальників, який водночас очолював парламентську підкомісію з питань службових зловживань. Голос він мав неймовірно гидкий і гунявий, до того ж, промовляв дзвінкі приголосні так, ніби хтось веде залізним цвяхом по скляній поверхні. < Цей патріот прославився ще замолоду, коли був гепарем і так заповзято захищав інтереси імператора від волелюбних горців, що вислужив собі чин сержанта, а це для представника лаґґнезького хохлосу неабияка відзнака. Ні для кого не є таємницею, що матеріально відповідальні гепарі часом йдуть на службові зловживання, продаючи сепаратистам або вимінюючи на дур майно своєї військової частини. Але цей достойник на тоді мав, попри молодий вік, власні переконання і принципи, відтак продавав повстанцям все, що міг, окрім бойової зброї – її та відповідні до неї набої бойовикам продавав його заступник в чині єфрейтора - Автор> Формально це була звичайна доповідь, яку високодостойник мав зробити на робочому засіданні членів парламентських та урядових комісій, вона навіть не вимагала на свою підтримку або відхилення депутатського волевиявлення. До того ж, всім відомо, що на політичній арені ніякі серйозні питання ніколи не вирішувалися. Навіть картярська процедура голосування іменними картками в гральній кімнаті – то є пуста формальність, оскільки всі результативні голосування наперед обговорюються і плануються людьми більш впливовими, які депутатських мандатів зроду-віку не мали. Але в парламентській республіці опозиція має своє право: з любого приводу і в будь-який час скликати парламент на обговорення тієї проблеми, яку депутатські угруповання вважають суттєвими для країни. Щоправда в такому разі координатор тієї групи фракцій, яка позачергове скликання ініціює, повинен викласти перед спікером таку кількість одноразових карток, яка дорівнюю конституційно встановленій чисельності народних обранців плюс дві (тобто еквівалент двох результативних голосувань, а це, враховуючи вартість картки на внутрішньопарламентському ринку, не дешево). Відтак ніхто не збиратиме персональний склад парламенту заради піару, до того ж всім давно відомо, що голоси електорального бидла дешевше скуповувати за живі гроші.
Отже потрібна дуже вагома причина, щоб позачергово збирати в столиці депутатів.
Із промови, яку я чув не з самого початку, було зрозуміло, що діяльність підкомісії займала особисто мене. В доповіді йшлося про зловживання із коштами, що виділялися на встановлення пам’ятника видатному мандрівникові, про сфальшовані тендери, лобіювання інтересів певних промзон під час закупівлі міді та інші факти, які на думку пасіонарія мають не просто збурювати суспільство, а довести до сказу тих, для кого боротьба за справедливість – не пусті слова.
Щодо фінансових оборудок навколо пам’ятника, то про них я почав здогадуватися ще навесні, коли у відповідь на чергове моє питання представник фонду почав розповідати мені, що відлтитй вже монумент зненацька був позеленів занадто, через що робочою групою було складено акт про необхідність закупівлі нової партії якіснішого металу. Та й взагалі затягування зі святкуванням ювілею повинно було мене занепокоїти набагато раніше. Напиндючені моралісти неодмінно звинуватять мене в тому, що я, мовляв, не дуже уважно читав фінансові документи, які підписував, і взагалі не приділяв достатньо уваги роботі формально підзвітного мені фонду. На своє виправдання можу сказати наступне: потрапивши в невідому мені країну і прийнявши правила гри, яких я на тоді не знав взагалі, та мабуть і тепер в них не дуже обізнаний, я просто мусив їх виконувати, не прокламуючи в чужому монастирі свого звичаю. Вивчаючи події останніх років, я повсякчас натрапляв на такого роду оборудки, коли, наприклад, один стілець проходив у фінансовій звітності за ціною «Майбаха», а біотуалет коштував бюджету як запускання штучного супутника Землі. Зазвичай всі ці фінансові витівки були наперед узгоджені між своїми, опозиційні сили мали певні відсотки за мовчання щодо окремих операцій, а були такі факти, що їх владна партія сама через опозиційних гапончиків роздмухувала до розмірів скандалу – зазвичай коли треба було замістити когось із неугодних однопартійців. В ті махінації, щодо яких немає обопільної згоди на розголошення, опозиція воліє носа не пхати, як заступник в інтимні стосунки директора зі своєю фрайдівкою-секретаркою, чітко усвідомлюючи, що в разі, коли сам заступить на посаду, то тягатиме ту саму секретарку(або, виключно через гидливість, призначить для тих самих потреб нову), а колишній відсунутий від корита можновладець принишкне і чекатиме знову своєї черги до годівнички.
До того ж я занадто був захопився вивченням історії краю, який тривалий час здавався мені не таким і чужим. Почувши від галасливого борця за справедливість ту суму, яку від зловживань з пам’ятником втратив бюджет країни, я мимоволі посміхнувся, про себе відзначивши, що лише організаційні витрати на позачергове скликання стали державній скарбниці вдесятеро дорожче. Але остання фраза промовця з арени стосовно мене не лише миттю стерла усмішку з мого обличчя, а й змусила здригнутися. Ось ті слова, що дотепер дзеленчать в моїх вухах, щойно хтось шкрябне по склу залізом:
«...цей нікчемник, оселившись в розкішних апартаментах і, зжираючи добру половину бюджету країни, нічого кращого собі не знайшов, як у своїх жалюгідних пасквілях паплюжити ту країну, яка дала йому прихисток, виставляючи з не найкращих боків людей більш ніж достойних. Наша партія ще зрозуміла б його ганебну поведінку, якби це робилося заради найвищого блага народу – справедливішого розподілу рабських вольностей, оскільки натепер злочинний режим не дає можливості нещасним представникам електорального бидла розквітнути на благо батьківщини. Всім чесним острів’янам відомо, що сам вельмишановний Лемюель Гуллівер за першої-ліпшої нагоди долучився до супротивників кривавого режиму країни свого перебування, тобто заходився втілювати програму боротьби за справедливість в життя. Але жодних ознак демократичної адекватності в поведінці нашого прибульця не спостерігається, з чого будь - яка адекватна людина може зробити висновок, що названий мною самозванець – ніякий не послідовник великого мандрівника, а звичайнісінький собі протинас! Таких під час панування тотальної справедливості наші хоробрі діди цькували лизунами! І комісія вимагає негайного взяття прийди під варту до повного з’ясування всіх таємних подробиць цієї далеко не простої справи...»
Звинувачення політичні несли в собі набагато більшу небезпеку, ніж вірогідне нарахування за розтрату. І те, що промовець був із партії опозиційної, не повинно було заспокоювати – я вже підкреслював, що, відчуваючи навіть уявну загрозу системі, справедливці зі стабілістами напрочуд легко об’єднуються. Закиди від осатанілого духовного нащадка гейдельберзького романтика не зачіпали мого сумління – навпаки, знаючи, якими постатями і причетністю до яких подій пишаються справедливці, я за особисту образу на свою адресу вважав би будь-який комплімент від їхніх ідеологів. Проте саме вже зібрання всіх політичних клоунів, та ще й без перук і накладних носів, наводило на думку, що це саме один із небагатьох за всю історію острова випадків злиття оциркованих супротивників в поєднальному екстазі. Відчуття жаху гнітило мене навіть сильніше, ніж під час сидіння в камері на початку мого перебування на острові: тоді неподолана ще хвороба макітрила мені навколишній світ, і я міг не до кінця усвідомлювати свою подальшу долю. До того ж там, серед представників суспільного дна, я ще міг сподіватися на якусь поблажливість стосовно себе, оскільки не зачіпляв особистих інтересів своїх потенційних супротивників. Тим же високодостойникам, які мають себе за духовних лідерів і моральних авторитетів власної нації, я, напевно, дуже був накапостив, хоча і гадки не мав, чим таким я їх – таких потужних і впливових – спромігся допекти.
Мій провідник з’явився за кільканадцять хвилин після свого дзвінка, вийшовши із ванної кімнати –таємним ходом, про який я, протягом року мешкаючи в своєму номері, навіть не здогадувався. Він одразу вивів мене в ту частину будівлі готелю, де не було ніяких клієнтів, і навіть персонал, щоб туди втрапити, мав отримати особливий допуск. Пройшовши за своїм знайомим спецслужбовцем в один із кабінетів, і там вже перевівши подих, я почув давно очікуване мною пояснення тих подій, в яких я сам участі не брав, але які, поза моїм бажанням, розгорталися навколо мого імені.
Ідея встановлення пам’ятника Гулліверу належала особисто президентові Лаґґнезької республіки, який, попри похилий вік, до минулого року ще перебував при здоровому глузді, і, хоча й плутав у промовах деяких митців з політиками, але не частіше, ніж замолоду. Весь захід із вшанування річниці ювілею не потребував забагато бюджетних коштів, навіть враховуючи ті зловживання із наданими грошима, що неодмінно такі бучні витівки супроводжують і навіть заздалегідь плануються в кошторисах. Ідеологічні розумники ані владної, ані опозиційної партій нічого особисто проти великого англійця не мали, окрім нарікань на недолугість його поглядів в питаннях господарювання (місцеві економісти вважають, що вкрай недалекоглядно захоплюватися благородством гуїгнгнма, замість використовувати його кінську силу), відтак призначені посадовці заходились влаштовувати майбутнє свято. Не було ніяких підстав відкладати його на потім, навіть монумент був відлитий вчасно ще в березні. Проте далі сталася така прикрість, що могла похитнути весь лад та спокій в країні, на тлі чого про всі ювілеї можна забути.
Про вдалий спосіб уникнути тих негараздів, до яких може призвести пряме народне волевиявлення, я вже розповідав, описуючи засади парламентаризму в країні, тому зараз лише загострю увагу на спадковості президентської влади: вона досягалася уособленням в одній людині. Діючий на час мого прибуття на острів президент обіймав цю посаду протягом більш ніж двадцять років – в країнах такого типу законодавець не переймається обмеженням кількості президентських термінів. За певний час до виборів парламент позбавляв діючого президента його повноважень, упереджуючи можливий прихід до влади представників опозиції. Після виборів, на яких прогнозовано перемагав чинний президент, Рада Читачів законів повертала голові держави його надповноваження, пославшись на порушення процедури внесення змін до конституції, подання ж від депутатів-опозиціонерів, які вимагали, щоб президент мав лише ті повноваження, з яким його було обрано, відхиляла на тій підставі, що не можна позбавляти достойну людину будь-чого, в тому числі і повноважень, в тому випадку, коли вона(людина) ці повноваження вже має. Конкретний Президент як особистість влаштовував всі сторони політичного процесу і впливові в суспільстві сили. Він не втручався ані особисто, ані на законодавчому рівні в діяльність кланів, був достойно чемним з колишньою метрополією, навіть не намагаючись витягувати країну з-під її контролю або неприродно заглибити її в непідготоване ще до злиття тепле імперське лоно, бурхлива його молодість давала опозиції багато приводів для публічних випадів на його адресу, він не викликав ані захвату ані відрази в суспільстві – одно слово третій топтигін на своєму воєводстві, під час якого казковий ліс процвів був найбільше. Єдине, що непокоїло можновладців першого ешелону та їхніх лялькарів – смертність будь-якої земної людини. Чим далі більше нарікали прихильники обрання струльдбурга на посаду голови держави, що свого часу не дослухалися їхніх порад, адже були на ті часи серед стабілістського проводу і амбітні безсмертні. Згідно непрописаної домовленості, очільник країни мав призначити віце-президента, який, у разі неможливості виконання першою особою країни своїх обов’язків, без зайвого галасу перехопив би державну булаву. Але тут далася взнаки забобонність національного лідера, а , можливо, обізнаність із історією країни, адже новоспечені призначенці – хай то був віце-губернатор або віце-президент – в усі часи напрочуд швидко робили фатальний для попередника крок нагору суспільною драбиною. Неузгодженою залишалась навіть особа наступника, інакше відносно молодий висуванець міг, занадто собою запишавшись, наробити дурниць.
На початку квітня 2008 року з діючим очільником країни стався апоплексичний напад. Міцне, як на вісімдесятисемирічного чоловіка, здоров’я відтермінувало невідворотню сумну подію, проте дієздатність стариган втратив назавжди. В такому стані його не можливо було витягати з ліжка взагалі, тим більше на якісь урочисті заходи. Відсутність компромісної фігури нащадка, швидше за все, подовжила дні перебування можновладця на цьому світі, але примусила оточення докласти чималих зусиль, щоб якомога вужче коло було в курсі внутрішньопартійних проблем. Саме з огляду на це статую великого мандрівника на кілька годин були занурили в сірчану кислоту, потім показавши представникам парламентської комісії для вмотивування списання двадцяти тон бронзи і отримання в розпорядження скульптора якіснішого металу. Представники опозиції були не настільки дурними, щоб повірити в казочку про неякісний матеріал, але і не такими прозорливими, щоб запідозрити в пригодах бронзового Гуллівера щось, окрім банального казнокрадства, тому, традиційно отримавши свій процент відступного, підписали той акт, на якому між іншими стоїть і мій підпис. Буремна весна 2008 року не залишила пристрасним виборювачам справедливості часу ані на з’ясування причин перенесення ювілею, ані на мою більш ніж скромну персону. Традиційні літні відпустки розкидали балакучих високодостойників по найдорожчих курортах планети, розташованих в усіх її закуточках, окрім острова Сардинія, що знову від термінувало з’ясування стосунків навколо тієї теми, до якої був непрямо причетний і я. Але на осінь можновладці з усіх політичних сил мають звичку з’їздитися до столиці, пильнуючи, чи бува не обійдуть їх у розподілі державних коштів. На той час президент країни був ще живий, і це означало неспроможність вищого ешелону партії влади віднайти поміж собою компромісну фігуру, а відтак на контакти з верхівкою справедливської партії почали виходити люди – однопартійці називають таких «щурами», ті ж до кого перебігли не достатньо оцінені в своєму колі гідники, кажуть про останніх «людина з громадянською позицією» - саме ці індивіди і сповістили політичних опонентів партії правлячої про тяжкий стан здоров’я старенького чоловіка. Історія знала великих коматозників, які перебували в такому стані тривалі роки, були й ті очільники держав, що керували власною країною не виходячи з-під впливу анестезії, але жоден політичний труп не спромігся б тривалий час управляти адміністративним апаратом території, де на абсолютну владу зазіхають дві приблизно рівні за суспільною, фінансовою і політичною вагою сили – хіба що в його оточенні є люди геніальних здібностей. Маючи нагоду збурити якщо не все суспільство, то принаймні квазіінтелектуальну частину електорального бидла, представники якої завсіди скаженіють, дізнавшись, що десь там крадуть, а з ними не діляться, а також не усвідомлюючи поки що рівень своєї підтримки в периферіях і не бажаючи зачіпати дзявкітливою своєю риторикою тих потужних гравців, перед ким, можливо, ще доведеться плазувати, вимолюючи пощади собі і збереження преференцій для свого бізнесу(публічне революціонування не виключає наявності фінансової заангажованості показушників, а ступень перерозподілу повноважень та адмінресурсу не в змозі передбачити навіть наймудріший політрозумник) – враховуючи всі ці фактори, ідеологічне керівництво справедливців вирішило розпочати словесну атаку із того об’єкту, що їм напевно ніякої шкоди заподіяти не в змозі, конкретно з мене. Події навколо моєї особи повинні були стати першим з тих індикаторів, за якими керманичі (швидше за все лялькарі тих клоунів, що з мандатами), робитимуть висновок про міцність позиції можновладців і єдність їхніх чисельних угруповань всередині того здоровезного одоробла, що зветься партією влади, і яке здається відлитим в граніті лише в часи сталі, коли ж настає сезон політичних буревіїв, цей колос розсипається на дрібні чи великі частини, щоб зліпитися потім знову в щось не менш чудернацьке.
Побрехеньки в парламенті були тільки першим тривожним дзвіночком, але провідник мій – не даремно він мав вже чин підполковника – був людиною жвавого розуму і збагнув набагато раніш за всіх, чим може скінчитися політична вакханалія: зовсім невелика ймовірність того, що бодай хтось із колишніх можновладців стане на мій захист публічно, коли на часі порятунок власного бізнесу. Керуючись політичною доцільністю, мене в кращому випадку можуть депортувати, але можливі й інші, не такі привабливі для мене, варіанти: треба пам’ятати, що ніхто не скасовував смертну кару для тих громадян та іноземців, які не належать до вищих - а я не міг похвалитися шляхетністю походження, адже моєму дідові свого часу також не поталанило заспівати серед придворні дячки . В решті решт не можна відкидати того, що раптове зникнення людини знівелює саму проблему, а в країні, що спеціалізуються на утилізації всякого непотребу, позбутися тіла простіше, ніж майданникові висякатися в каптура того виборювача справедливості, який мітингує просто перед ним. Всіх цих негараздів чоловік, який рік опікувався моєю долею, для мене не бажав, саме тому надав мені можливість, не очікуючи злої долі у вигляді політичної волі різного ґатунку гідників, зникнути із поля зору тих, хто вже собачився в своєму цирку на найвищому рівні. У відповідь на моє запитання про можливі наслідки такої несанкціонованої ініціативи для нього самого він запевнив, що це – найменше, що йому закидатимуть в разі розвитку песимістичного сценарію, та особисто він сподівається на краще, хоча й не виключає, що доведеться змінювати колір партійного квитка. Наостанок провідник мій сказав, що я був першим із іноземців, хто всерйоз зацікавився укладом життя його народу – всі попередні гості острова, дізнавшись, що можна легко отримувати безкоштовні алкоголь та наркотичні засоби, на цьому й заспокоювалися, і, враховуючи слабкість організму мешканців зовнішнього світу, їхнє життя не тривало занадто довго. Мій друг виявився порядною людиною, хоч і працював на службу Безпеки. Я щиро сподіваюсь, що політичні заворушення на острові обійшли його самого і його родину. Супроводжувати мене він призначив підпорядкованого особисто йому чоловіка в цивільному, але звернувся до нього як до сержанта. Я не міг не впізнати пронизливого погляду, і тоді вже впевнився остаточно, що саме цю людину бачив у спільній камері в’язниці припортового містечка. Цей новий при моїй особі проводар мав забезпечити моє безперешкодне пересування островом і морем до Японії, звідки я міг би дістатися своєї батьківщини. Протягом переїзду я двічі змінював одяг: першого разу в готелі на скромніший, ніж той, до якого я звик за рік, пересуваючись історичним центром столиці, вдруге вже на японському березі, щоб не вирізнятися між пасажирів аеропорту. Морем пливли ми моторним катером, тільки в місці перетину ліній магнітного шатра(так званому лазі) мотор був заглушений і кілька миль ми йшли під вітролом. Сержант пояснив мені, що, хоча в місцях розташування лазів електромагнітний імпульс і не виводить з ладу електронне обладнання(швидше за все те судно, яким я дістався осторва, натрапило на лаз випадково), традиція остерігатися є невід’ємним забобоном всіх лазових, і вмовити керманича човна йти, як завжди, використовуючи тягу мотора, практично неможливо.
Стосунки, як з’ясувалось, Лаґґнеґґ підтримує не з Японською державою, а з окремими представниками традиційно - сталих родових об’єднань півдня країни(люди необізнані іноді називають їх одним із кланів якудзи, хоча це просто мешканці певних регіонів зі своїм особливим укладом життя). Кодекс честі не дозволяє їм сповіщати японську владу, а відтак і весь глобалізований світ, про наявність незвичайних сусідів, із хронік же японських згадування про Лаґґнеґґ доімперських часів вилучено за наполяганням бельнібарбійського імператора при укладанні першого Великого Договору про невтручання. На японському березі мій новий гід провів мене до того шанованого представника місцевої громади, який мав певні неофіційні повноваження від лаґґнезьких спецслужб. Добу ми просиділи в рибальській хатині, поки мені японцем був куплений білет до Києва(транзитом через Сеул і Красноярск), ранком я в супроводі громадянина країни сонця, що сходить, на таксомоторі дістався аеропорту Кагосіми. Там мені видана була на руки тисяча американських доларів із тієї суми, що отримав сержант-супровідник на операцію з відправлення мене додому. На паспортному контролі не переймалися наявністю віз невідомих країн, відтак я без зайвих перешкод сів на літак. Протягом всього перельоту мене не полишала думка, як склалася б моя доля на острові, якби старенький президент так не переймався ювілеєм, і посадовці таємної служби не вирішили взяти «за бугая» першого-ліпшого іноземця. Фізична робота мене лякала набагато менше, ніж шкідливі умови праці на тих об’єктах, де мені довелося б відробляти накинутий на мене законом рахунок. Я підрахував, що саме в цей час скінчився б термін відпрацювання боргу і оплати переїзду, щоправда проїзних коштів скоріш за все я б не отримав. Напевно мені в такому випадку не судилося б дізнатися всіх тих цікавих подробиць історичної долі острова. І не спромігся б я поспілкуватися з верхівкою суспільства – а такої нагоди напевно не трапиться мені вдома, як не траплялося в молоді роки. Знати звички та інтереси класу можновладців – не менш важливо для дослідника, ніж вивчати архівні документи, адже саме ці люди впливатимуть на майбутнє своєї країни, в той час, як папери та артефакти – всього лише набір вихідних даних, за якими історик легко може зліпити ту модель минулого, яка йому самому або його ідеологічному керівництву до вподоби. Так склалося, що я спілкувався переважно з людьми багатими та впливовими, і мушу констатувати, що острів Лаґґнеґґ має чудову і дуже перспективну еліту – якщо зважати на те, який вибір зробило свідомо і невимушено його населення. На тлі тамтешнього панства навіть я здавався інтелектуалом, що ж до історії рідної держави, то багато з високих панів вперше чули деякі факти від мене – чужоземця, і ще менша кількість високородних шляхтичів мали уявлення про джерела свого казкового багатства. Таку верхівку навряд терпіли б над собою свободні люди, проте для Лаґґнеґґа це панство – достойне відображення всього народу. Ще одне здивувало мене в поведінці представників середнього і вищого класів: вибіркова самоповага, ознаки якої проявляються по-різному в залежності від суспільного статусу співрозмовника – в цьому верхівка суспільства майже не різниться з переважною більшістю представників низів в будь-якій країні світу. В перші місяці мого перебування на острові в мій бік вовками були поглядали амбітні молодики із висуванців, але дуже швидко з’ясувалося, що ні з ким із них мій шлях ніколи не перетнеться: для успішної кар’єри крисуванця я не мав належних здібностей, зятьок із мене був би ніякий через наявність завеликого соціального і географічного провалля, причіпайли ж швидко розгледіли, що, хоча мені і поталанило надзвичайно, втім то був квиток не у верхнє суспільство, а тільки на перегляд останнього. Відтак для моїх високоамбітних співрозмовників я залишався не рівнею, а всього лише екзотичною цікавинкою – так само, як і вони для мене. Я вважаю, що для дослідника то є найзручніший статус.
За одне я хотів тим острів’янам, з ким пощастило спілкуватися, подякувати: всі вони, як і я, чудово розуміли, що, якби не посмішка долі, мені віднайшлося б місце не серед високодостойників, а на віддаленій промзоні, навіть не серед персоналу, але жодного разу шляхетні співрозмовники не нагадали мені про це просто в очі.
По прильоті в Київ візи в моєму паспорті знов не зацікавили митне чиновництво. Просто із Борисполя їде рейсовий автобус до Харкова – на нього я купив квиток, розмінявши одну із стодоларових банкнот в обміннику. Саме там, на мою думку, сталася неприємна подія, в якій, щоправда, була моя провина. Пересуваючись центральним районом столиці Лаґґнеґґа, до того ж не маючи з собою готівки, я перестав пильнувати вміст власних кишень, відтак і на рідній землі, обмінявши валюту, поклав портмоне з закордонним паспортом і частиною грошей в задню кишеню штанів. Звідти його успішно поцупив якийсь мій вправний співвітчизник, швидше за все спровокований моєю зухвалою безвідповідальністю. Прикрість в тому, що втрату я помітив уже в автобусі, який рухався, відтак повертатися до аеропорту, плекаючи марні сподівання, не було ніякого сенсу. До того ж мушу нагадати, що, їдучи на заробітки, я планував везти додому набагато більше, ніж жалюгідну тисячу. Трохи зарадила моїй невеличкій біді стара – іще з дев’яностих – звичка всяку велику суму розполовинювати і розкладати нарізно – це мною було зроблено ще в Японії, відтак ті п’ять сотень, що лежали в нагрудній кишені сорочки залишились при мені.
Повернувшись в рідне місто, я в першу чергу зателефонував рідним, які вже не сподівались побачити мене живим і, не знаючи всіх нюансів улаштування магнітного поля Землі в регіоні мого перебування, що унеможливлюють зв’язок, іще довгенько нарікали мені за тривалу відсутність звісток про себе.
РОЗДІЛ ОСТАННІЙ. Автор робить важке зізнання і наводить беззаперечні докази своєї правдивості.
Намагаючись подати дорогим моїм читачам інформацію про дотепер невідому їм країну, я очікував на певну недовіру до себе, оскільки багато людей, більш шанованих в науковому суспільстві, ніж я, напевно вже віднайшли в моїй розповіді те, чого не може вмістити їхній світогляд. Я наперед знаю, що, за відсутності досвіду в наукових диспутах і суперечках, маю замало шансів у словесному двобої з цими великорозумниками. Заприсягатися ж бодай чим – то лише пусті побрехеньки, коливання повітря та й годі. Я багато зустрічав людей, котрі, клянучись найдорожчим, при цьому нахабно брехали, і, як не дивно, самі вірили у власні брехні.
Тому я хочу викласти кілька доводів, щоб кожен невіруючий міг довіряти не мені, а здоровому глузду і власній логіці.
Читачі, яким стало терпіння дочитати мої нотатки до кінця, напевно помітили, що літератор з мене був би ніякий. І це не через відсутність досвіду писання творів – досвід такий напрочуд швидко приходить, треба лишень заповзято над собою працювати. Виправити письменницький штиль навіть необізнаному в галузі літератури графоманові цілком можливо, і робиться це наразі скрізь. Можна навчити будувати класичний твір, як навчають у школах писати твори випускні, а маючи доступ до інформативної бази, отримаєш можливість зробити достовірними будь-які викладені на папері нісенітниці. Єдине, чого навчити неможливо – це таланту доводити до читача те, чого на власні очі не бачив, і змусити його в це повірити. Геніальний флорентієць, не виходячи із власної домівки, спромігся описати пекло, рай та чистилище, і останні сімсот років ні в кого немає сумніву: саме такий вигляд ці божественні установи і повинні мати. В столітті дев’ятнадцятому двоє геніальних поетів різних народів переклали пісні західних слов’ян кожен своєю мовою, і в жодного читача не виникає й гадки про те, що ці достойники до написання своїх шедеврів жодного дня не прожили на Балканах. Ще за кількадесят років прикута смертельною недугою до візочка жінка розповіла про справжнє невигадане життя лішаків та мавок так, що читач не повірив би в існування такого лісу, де не мешкають потойбічні сили. Віримо ми в реальність існування чорта, що його запхав в мішок ковалеві великий малорос, і в веселого коротуна, якого навчила літати тендітна скандинавська добра чарівниця слова. Та геніальність митця спонукає прийняти за правду і події ще неймовірніші. Кожен, хто вміє читати, знає напевно, що не даремно б’ється з підступними велетнями за душі невдячних людей благородний іспанський ідальго, що син фламандського вугляра, в чиєму серці клекотів попіл закатованого батька, заприсягнувся всіляко мститися загарбникам рідного краю, а не став запопадливо перед ними плазувати, що шляхетний російський офіцер в одну мить вирішив перекреслити власну кар’єру, тільки-но побачивши процедуру покарання солдата шпіцрутенами, а двоє американських расистів з різним кольором шкіри, перебуваючи скутими одним ланцюгом, стали невдовзі сприймати одне одного як рівню собі, а не вважати другорядною істотою.
Талант такої потужності надається силами, неосяжними для людського розуму, можливо, одній людині на мільйон, і, маючи бодай частину такого літературного дару, я неодмінно написав би про людей красивих, мужніх і чесних, про їхнє щасливе насичене життя і неймовірні подвиги та пригоди. Проте – ніде правди діти – тягатися із тими авторами, що їх світ вважає в галузі письменництва авторитетами неоспірними, я не в змозі, інші ж суперники мені не цікаві. Але, тривалий час досліджуючи життя невідомої світові терри, одну особливість я в собі таки відкрив: це талант спостерігача. Таким талантом вихвалятися навряд чи годиться, бо має його чи не кожна адекватна людина. Проте через власні лінощі або боягузтво більшість людей вважають за краще бачити навколо себе тільки те, що їм бачити приємно, і власноруч насувають собі на носа окуляри або рожеві, або довіряючи добір кольору ідеологічному проводу милої серцю політичної сили. Я ж намагався описати все, що побачив на власні очі, чи то на власні вуха почув, не зважаючи на чиюсь компетентну думку або вимоги естетів від суспільствознавчих наук, не вигадуючи нічогісінько на догоду будь кому. Та й не спроможний розум пересічної мого рівня людини вигадати країну, громадяни якої самі бажають залишатися рабами, коли не треба заради волі ані воювати, ані знімати з себе останньої сорочки, а всього лише платити за спожите самим собою, де люди нізащо не подарують сусідові добробуту, проте легко пробачають колонізаторам геноцид своєї нації, де вище керівництво вважє за честь припасти вустами до імперського чобота, де поспільство не терпітиме ані над собою, ані поруч людини порядної, проте за будь-яким шахраєм, який пообіцяє надати незароблене піде, неначе зграя щурів за чоловіком із дудкою, а люди молоді, вбачаючи на прикладі власних батьків, що нагорода за труд не є адекватною, оскільки на старість менше прожиткового мінімуму все одно не заплатять, а те, що більше, все одно відберуть, попри все продовжують заповзято працювати на систему, де стадіони, готелі й аеропорти задля втіхи паничів будуються державним коштом, на операцію ж хворій дитині батьки повинні гроші канючити, схиляючись до землі перед заможниками. Я нізащо не спромігся б все це вигадати, просто, мандруючи далекими світами, бачив таку країну на власні очі. Я бачив домовласників, які, розуміючи, що комірне може бути дешевим тільки за рахунок зниження якості послуг, себто повільної руйнації власної оселі, тим не менш із впертістю наркомана, що кожною наступною дозою крає власну печінку і позбавляє себе залишків розуму, продовжують довіряти тим, хто пропонує дешеву рибку в галузі комунального господарства. Я бачив людей, які швидше співчуватимуть нарцисованому політику, який, вчиняючи публічний самостріл із залізною гарантією порятунку, намагається на відсоток підтягнути рейтинг своєї політичної сили, аніж рідним чи близьким, що, можливо, мають хворі набагато серйозніші, але не бажають витрачати гроші та час на біганину за медичними довідками. Я спілкувався з молодиками, які героїчнішою звитягою вважають воювати за чужу країну, поневолюючи далекі народи, аніж розбудовувати власну, роблячи вільним народ свій. Я чув розсуди про життя тих людей, які самих себе мають за гідних і достойних всіляких прав, тому без докорів сумління випорожнюються своїми псами посеред вулиці, людей же, яким поталанило в житті менше, вважають ніяких прав не вартими, і тому збільшення заробітної платні двірникові, кторий їхній послід змушений підгрібати, називають порушенням своїх конституційних прав і злочином проти людяності і себе особисто.
Маючи талант літературний, я вважав би неетичним вигадувати країну істот ницих, які не в змозі зрозуміти, що ницість їхня виникає тієї самої миті, коли вони усвідомлюють своє право душити слабшого. Описуючи ж виключно тих, кого стрів на життєвому шляху, я ніяким чином не кривджу ту спільноту, про життєвий уклад якої багато дізнався, перебуваючи тривалий час всередині неї.
Ще одна обставина повинна переконати саме недовірливого читача в моїй правдивості – це його ж до мене недовіра. Перебуваючи серед людей, спосіб життя яких дуже різниться з нашим, я не тільки ставив за мету дізнатися більше про них самих, ще я намагався розповідати їм про свою країну, і всі вони мені також не вірили. Тамтешні чиновники просто не спроможні були зрозуміти, як це можливо – бути при посаді і не мати власного бізнесу, а люд бізнесовий запевняв, що якби не посадові повноваження, не спромігся б так вдало вести діла. Крисуванці не уявляли, яким чином наявність судимості, чи то пак просто зв’язок з кримінальним світом може завадити успішній кар’єрі ефективного управлінця, зятьки та фрайдівки були впевнені, що неможливо суттєво підвищити свій соціальний статус інакше, як входячи до родини впливового високодостойника, або маючи з ним статевий зв’язок. Мало не вбили мене місцеві гепарі, коли я розповів, що чоловіки моєї країни ніколи не хизувалися б участю в колоніальних війнах, навіть якби лиха доля загнала їх до лав збройних сил якоїсь агресивної імперії, бо відбирати волю у будь-якого народу на втіху метрополії – то є талан ницих холуїв. З усіх тамтешніх мешканців уважно слухали і, здавалося б, погоджувались зі мною хіба що струльдбурги, яким я доводив, що в моїй країні старі люди ніколи не заїдатимуть молодий вік, купуючись на дрібненькі подачки, а їхній внесок в майбутнє країни вже зроблений – це виховання власних дітей та онуків так, щоб ті не обирали для себе життя, за яке їм буде соромно. Та мали охоту спілкуватися зі мною переважно ті з безсмертних, які впали в дитинство і залюбки слухають всякого, хто звертає на них увагу, відтак я не впевнений, що на ранок наступного дня вони взагалі згадали б, хто я є такий і про що їм був розповідав.
Але та недовіра помешканців занедбаного долею острова до моїх слів не означає, що моєї країни не існує. Вона так само реальна, як повага людини і громадянина до самого себе. Щоб отримати в цій країні належні права, не потрібні ані шматок зеленої картонки, ані велика кількість папірців того ж кольору. Проте багатьом людям дуже важко туди потрапити, а ще важче там утриматись. Єдина умова, за якою людина набуває її громадянства – свобода, але не та ница свобода кривдити і тусати безсилішого за себе, хай навіть руками держави, до якої повсякчас закликають клоуноподібні народні обранці і наймані ними непродажні і майданники, а свобода обирати свій шлях самому і самому ж за власне рішення відповідати – а такий вибір майже завжди несе в собі більше обов’язків, ніж зисків. Перебратися ж на зубожілий острів напрочуд легко як кожному окремому індивідові, так і цілому народу. Так легко буває людині із алкогольною залежністю після десятирічного утримання перехилити гранчак горілки, або високосановному урядовцю прийняти політичне рішення про недофінансування будівництва дитячої лікарні з автоматичним переспрямуванням грошових потоків на купівлю голосів електорального бидла. В обох випадках той, хто зухвало вважає себе суб’єктом, почуватиметься деякий час дуже комфортно і здобуде дешеву популярність серед дешевих же людців, але треба чітко усвідомлювати, що кожен крок на шляху до острова може бути останнім. Вороття звідти немає ані для народів, ані для особистостей – в цьому і полягає головна таємниця загадкової терри. Проте тубільці таким станом речей не дуже переймаються: вищі істоти завжди отримують те, до чого прагнуть, навіть якщо шлях до заповітного призу повинен пройти по трупах власних співвітчизників, місцева ж погань має в своєму арсеналі останній аргумент - надію. Кожна ница істота сподівається отримати своє право, віднайшовши поряд із собою слабшого за себе, або переклавши тягар таких пошуків на державні інституції. Отже кожний пересічний острів’янин плекає надію: що під час наступного голодомору особисто він жертиме тістечка в палаці, а не лободу в канаві; що не його сина, а сусідського – теж веселуна і красеня, теж гордість родини привезуть із чергової колоніальної війни в оцинкованому ящику; що не його близьких та рідних спіткає страшна хвороба, профілактику і своєчасне виявлення перших стадій якої не проводять через надмірну роздачу рабських вольностей багатим і здоровим. Надія – чудове почуття навіть для свобідної людини, а для раба це бува не єдине, що може якось ницу істоту втішити.
Мушу наголосити, що письменники і поети, які беззаперечно є талановитішими за мене, вже багато разів описували відкритий моїм славним попередником і досліджений мною острів у творах різних жанрів – від казок до наукової фантастики. Вони просто не могли знати його справжньої назви і точного місця розташування, але силою власного таланту відтворили те, що мені стало снаги лише занотувати. Проте я не відчуваю заздрощів до цих геніїв, оскільки не звик побиватися за тим, чого мені мати не судилося. Швидше вони мають заздрити мені, бо я спромігся побачити наочне втілення описаного ними феномену людської природи. Але ці славетні митці описували також і мою країну – теж кожен на свій лад, але в будь-якому випадку то була країна свободних, і тим самим сильних людей. Держава ця, на жаль, не дуже залюднена, але я напевно знаю, що саме там мешкає невеличка і багатьма проклята група впливу, що не приведе до влади власноруч режим нелюдський, яке б янгольське сумирне личко не наліпив йому політико-пластичний хірург-чарівник. Народ моєї країни не потребує над собою провідників чи фюрерів будь-якої статі. Країною моєю в різні часи керували різні достойники, але всі вони мали свої переконання, які ніколи не узгоджували з ницими бажаннями натовпу. Ніколи не вела і не поведе мій нарід людина, що сподівається купити його наданням незароблених грошей або вольностей, які насправді лише підсилюють рабську залежність. Народ мій неоспірно існує, реальною є і його країна, навіть якщо тепер не її час. Вона не може не відбутися, можливо не так скоро, але обов’язково тут. Якщо ж мої співвітчизники вірять в реальність своєї країни, то не може викликати сумнівів і існування тієї далекої занедбаної богом території. Вона існує так само, як зухвала самозакоханість жалюгідних нікчем, здатних побивати лише людей, наперед слабших за себе, та ще намагаючись зробити це чужими руками, щоб пишатися тим, що свої лишаються не замараними. Та залюднена місцевість, на превеликий жаль, існувала завжди, і натепер продовжує заповзято животіти, віднайшовши своє історичне та географічне місце на задвірку планети – саме там, де їй, на мою думку, слід залишатися довіку.
