Розділ Х. Автор відкриває світові нову землю. Повітряна подорож на острів Такрію і короткий екскурс в його історію. Необмежена милість Сонцесяйного імператора до своїх підданих і вдячність мешканців Лаґґнеґґа. Братерські стосунки – приклад співіснування з колишньою метрополією для інших постколоніальних держав.
Завершивши свої дослідження у державному архіві, я все частіше, зустрічаючи свого провідника, ставив вже набридле йому запитання про час проведення заходів, присвячених ювілею, який за календарем вже давно мав відбутися. Кожного разу я отримував приблизно одну й ту саму одповідь, що, мовляв, пам’ятник Гулліверові вже майже готовий, і урочистості відбудуться, тільки-но його буде встановлено. На всі мої прохання показати той злощасний монумент, я чув, що мовляв, скульптор не бажає показувати нікому незавершену роботу. Одного дня на початку серпня 2008 року, за обідом мій знайомий запитав, а чи не хотів би я побачити таку територію, куди із зовнішнього світу ніхто ніколи не заїздив. Дійсно, всі землі, які я протягом останнього року відвідав, є давно відкритими моїм великим попередником і відомі світові, навіть якщо переважна більшість населення земної кулі в їх існування не вірить. Проте є одна частина підшатрової терри, якої свого часу відомий англієць не дістався. Це острів в десяти морських милях на південний захід від Лаґґнеґга. До бельнібарбійського континенту звідти трохи менше – миль приблизно шість. Провідник мій мав летіти туди в одноденне службове відрядження, то й запропонував мені його супроводжувати. Хоча марнославство ніколи не було моїм найтяжчим гріхом, але здобуття слави першовідкривача зовсім невідомої світові землі, та ще в двадцять першому столітті, коли на планеті не залишилося жодної необстеженої цяточки, заінтригувало б будь кого, до того ж сидіти в готелі в очікуванні було сумно і трохи вже моторошно – без праці – а свої історичні дослідження я вважав саме роботою – і в необізнаності про свою подальшу долю. Податися до невідомостей – означало продовжити вивчення терри, тобто не даремно витрачати час.
До Такрії – саме так зветься острів – дістатися можна маломісним літаком, або моторним човном або автівкою по великому не так давно збудованому мосту. Проте другий і третій варіанти не влаштовували мого провідника, який останнім часом був дуже заклопотаний і пильнував кожну хвилину свого робочого часу – а при службі він був двадцять чотири години на добу. Я уявлення не мав, що чи хто може так загрузити роботою шанованого чоловіка, який менш ніж рік тому приділяв стільки уваги моїй незначній особі, проте, знаючи, що на запитання про діла службові, відповіді все одно не отримаю, сам не порушував цієї теми. Переліт від Трілдогдріба до такрійського порту займає не більше години, летіти ж над водною поверхнею взагалі хвилин десять. Злітно-посадкова смуга порту нашого прибуття настільки коротенька, що лише пілотська майстерність мого товариша дозволила нам без аварії туди сісти. Поводний політ дозволив мені роздивитися міст, із масивними опорами із граніту через кожні сто ярдів. На відстані кількох футів обабіч моста тягнулися дві труби одна діаметром десять футів, інша –два фути шість дюймів, спираючись на потужні перпендикулярні опорам мосту швелери і поміж кожних двох великих маючи ще по дванадцять власних опор – це унеможливлює проплиття човна під мостом. Водний простір між Лаґґнеґґом і Такрією - це швидше лагуна, ніж протока, глибина якої не перевищує десяти футів, а на деяких ділянках доросла людина може дістатися ногами дна. Саме тому судноплавство обходить цей клаптик землі. Це тривалий час захищало острів від загарбників та убратервлювачів із будь-яких країн світу: підвезти туди велику кількість живої сили кораблем неможливо, а всіх іноземців, хто на пірогах або човнах наближався на відстань пострілу із лука, войовничі тубільці вбивали. Такри – колишні мешканці острова – були народом жорстоким і войовничо налаштованим до кожного, хто намагався ступити на їхню землю. Острів Такрія було убратервлено останнім із всіх територій, які за Великим договором мали відійти Бельнібарбійській імперії. Історичний зручник згадує про цю подію лише одним реченням:
«Острів Такрія радо увійшов під протегування старшого брата восени 18** року за літочисленням зовнішнього світу».
Я ж мав змогу ще до поїздки покопатися в державному архіві(а острів із часу набуття Лаґґнеґґом незалежності входить до територіального складу суверенної держави, відтак і всі історичні документи, де є про нього згадка, були милостиво надані лаґґнезькій стороні імперією) і перечитати спогади безпосередніх учасників операції з убратервлення і деякі документи, з яких отримав інформацію наступну.
Непокірливий острів не спромоглися свого часу завоювати королі Лаґґнезькі, а також отримати під свою зверхність монархи летючого острова Лапута – останнє виявилося неможливим через наявність на Такрії гірського хребта, який завадив би посадити острів для придавлення непокірливих тубільців, а все інше не дуже лякало захисників своєї землі. Проте саме спостереження астрономів Лапути, які задокументовані і передані були для зберігання в Логадійську академію прожектів ще задовго до знищення летючого острова є джерелом інформації про стародавні порядки на острові. Король Лапути – саме той, що приймав як гостя пана Гуллівера – тривалий час плекав надію взяти острів під свою зверхність, тому примусив своїх астрономів перенаправляти телескопи із зірок на низ в той момент часу, коли плавучий острів пролітав над Такрією, тричі для детальнішого вивчення летючий острів навіть зупиняли над островом природним. Багато відомостей про уклад життя тубільців у доімперські часи я черпав саме з тих старих дописів.
Унікальний клімат і родючість ґрунту вражали спостерігачів і вабили загарбників. На тих невеличких клаптиках землі, які перемежовані були горами, зростала, даючи по чотири урожаї на рік всяка культура однолітня, також можна було вирощувати будь-яке дерево або кущ. Проте одним природа була обділила Такрію: наявністю питної води. Відтак майже всі роботи острів’ян мали єдиною метою самоводозабезпечення. Існувало два його способи. Перший – під час сезону дощів вода збиралася у великі рукотворні резервуари, що були священними для кожного селища. Всі рівнинні поселення містилися в середині живих частоколів, кожен з яких являв собою рівне коло із посаджених на відстані десяти футів одне від одного вікових дерев. Кожний наступний частокіл мав діаметр на сорок футів більший і дерева були вищими на п’ять футів. Всього таких кіл було не менше чотирьох навколо кожного місця компактного проживання. Щоб натягувати якомога більше житійної вологи, мешканці робили над згуртуванням своїх осель подібність гігантської воронки, натягуючи величезного розміру сплетені із тонких місцевих ліан циновки на зв’язані з бамбуку каркаси, що поєднували верхівки дерев. Циновки були просмолені виділеннями кокосової пальми. Перед кожним періодом злив все селище працювало над спорудженням своєї воронки, після дощів кількість води в священному резервуарі була предметом гордощів і навіть хизування одного роду перед іншим. Із тих родів, де в останній рік назбирали були мало води намагалися не брати наречених, та й дівчину, якщо вона з добрих людей, як не зволіла б йти заміж в селище, де мешкають бідні на воду, ніхто б не силував. Протягом всього року рівнинні роди готували великі воронки до нового збирання води: спочатку звільняли крони дерев від того, чим їх самі пригнітили і у ритуальних танцях просили пробачення у віковічних струнких красенів, яких вважали не просто живими істотами, а втіленням життєдайного божества. Потім чепурили їм верхівки, підрізуючи так, щоб наступного року було не так боляче деревам і зручніше ним самим становити бамбукову обрешітку. Жінки плели нові циновки, або давали ладу старим(переважну більшість уносило буревіями під час злив). Найбільшою повагою серед поселян користувалися ті мудрі люди, до обов’язків яких входило заміна дерев, що починали вже були всихати – оцінити роботу цих очільників племені мали змогу лише нащадки в третьому коліні, коли новий саджанець зросте. Головним заняттям мешканців рівнин було землеробство.
Гірські такри сніготалу воду із льодових шапок гір збирали в свої кам’яні озера, для чого їм слугували видовбані в скелях ще в глибині століть їхніми предками ринви. Ці люди божество ввижали в камені. Вони були вправними виноградарями і утримували невеличкі гурти свійської худоби – переважно кіз. Ще мешканці гір вдачу мали зухвалішу і войовничішу, і саме на них покладалася оборона острова від іноземних зазіханцев.
Рівнинні і гірські такри, як це ведеться між близькими сусідами, недолюбляли навзаєм одні одних, дуже зрідка родичалися – це завжди було прикрою новиною для батьків обидвох молодят, але в той самий час ці дві половинки одного народу доповнювали одна одну, постійно обмінюючись виробленим продуктом, і лише така первісна форма їхньої інтеграції створювала умови для виживання на обмеженому клаптику суходолу.
Перші сто років існування Бельнібарбійської імперії були настільки обтяжені приборканням сепаратистів на континенті, що до маленького острова дійшли руки лише у п’ятого імператора з Сонцесяйної династії, але цього разу імперія вирішила домогтися свого будь-що. Споконвічна проблема неможливості перетину лагуни була вирішена геніальним наказом головокомендувача про будівництво понтонної переправи, яке велося переважно із використанням лаґґнезьких рабів. Атакували непокірливий острів з боку лаґґнезького, попри те, що від континенту довелося б будувати майже вдвічі коротшу переправу, саме через неможливість забезпечити підвіз живої сили від тієї частини Бельнібарбі, де були гори і ще не остаточно викоренені осередки місцевих сепаратистів. Лаґґнезьке ж панство було вже на тоді достатньо інкорпороване в імперські інституції, щоб безперебійно постачати своїх співвітчизників на благо і во славу Сонцесяйного монарха. Сміливці-такри весь час на своїх каное намагалися нападати на будівників мосту, як вони це робили з іншими загарбниками протягом століть, проте у випадку з імперськими військами, сили були вже занадто нерівними: будівельників з обох боків охороняли імператорські вояки з рушницями на захищених дерев’яними щитами джонках, у тубільців же були виключно луки та стріли.
Проте, коли війська його Сонцесяйності в кількості, що перевищувала вдесятеро все населення цього клаптика суходолу з жінками та малолітніми дітьми включно, потрапили на острів, виявилося, що цього не достатньо для гордого відзвітування монархові про повний контроль над Такрією. Стати ногами або копитами своїх коней на земну твердь – то було навіть не половина справи. Вірогідна нестача води одразу викликала занепокоєння у військового керівництва, оскільки тієї кількості питва, якою тубільці із рівнинної частини острова користувалися цілий рік, стало б багатотисячній армії лише на кілька тижнів. Першою дією командувача армією убратервлювачів став наказ про вивезення з острову всіх рівнинних такрів – їх щойно збудованою понтонною переправою погнали на невільницькі ринки Лаґґнеґґа. Переважна більшість цього люду загинула в неволі, виявившись, як зазначали нові господарі, ледацюгами та неробами. Одного з рівнинних такрів купив відомий трілдогдрібський дослідник-краєзнавець – саме йому науковці підкупольної терри мають завдячувати наявністю відомостей про доімперський уклад життя неприборканого острова.
Що ж до такрів гірських, з ними виявилося впоратися складніше: не зумівши захистити свою землю від втручання, їхні чоловіки, за законом гір, мусили піднятися у важкодоступні місця хребтини, щоб відмолити власний сором. Перед тим вони завели своїх жінок, дітей та старих до глибокої міжгірської долини, єдиний вхід в яке завалили важкою кам’яною глибою, щоб вороги ніяк не могли б дістатися дорогих їм людей, раз на три дні туди приходили посланці від опришків, приносячи насамперед бурдюки з водою. Зачищати перевали набагато складніше, ніж незахищені селища, та ще вузенькі гірські тропи вже не давали такої переваги володарю рушниці над лучником, відтак армія убратервлювачів почала зазнавати значних втрат. Давалася взнаки також нестача питної води – всі ще місяць тому наповнені рівнинні резервуари вже майже спорожніли. Про гігієну серед військових годі було й казати – швидка настя та інші шлункові розлади не давали героям вершити свої подвиги так завзято, як вдалося б це не обкаляним сміливцям. Військова операція, попервах така фанфарна, мала реальні шанси перетворитися на повний пшик. Аж тут випадково, швидше відшукуючи гірські джерела води, ніж переслідуючи ворога, один із невеличких бельнібарбійських загонів натрапив був на заповітне межигір’я, де ховалися жінки та діти гірських воїв. Це одразу різко схилило терези протистояння на зовсім інший бік. Потрапити до ущелини дійсно було важко, враховуючи, що великий скандинавський гуманіст ще не винайшов на той час своєї славнозвісної вибухівки, та вправно складена до купи точно розрахована кількість пороху зробила справу не гірше. Полонити невійськовоздатну частину народонаселення - то було справжньою вдачею для імперських військ. Жінок, старих та дітей під суворим конвоєм було виведено до берега лагуни, де цілу добу вони просто неба стояли в оточенні озброєних вояків, як жива примана для їхніх же чоловіків. Оскільки такий спосіб витягти спротивлінців із криївок наслідків не мав, а прісної води в резервуарах невблаганно меншало, і разом з нею добігав кінця термін можливого перебування військового контингенту на острові, командувач операцією прийняв, на його думку, єдине можливе на такий випадок рішення. Залишати оборонців живими на волі було небезпечно, та ще завдало б неабиякої шкоди його – генерала – марнославству: вся логадійська салонна язиката гидота казала б про нього: «Це той самий ганджа-андибер, що гори переліз, а горців не приборкав». І Сонцесяйний імператор не дав би чергового, як належить справжньому патріотові, ордена. В решті решт, всі витрати на похід могли перекласти на його кишеню – таке вже траплялося з тими воєводами, які не виправдовували високої довіри. Тому для викурювання із засідок ворога бельнібарбійці вдалися до наступного військового маневру: під невпинне гудіння сурмів полонянок разом із дітьми почали виводити на понтонний міст по черзі низкою. Там на відстані ста ярдів від берега стояла імпровізована плаха і семеро катів, що їх було обрано поміж найхоробріших вояків із шаблями в руках влучними ударами перерізали горлянку всякому, хто підходив на відстань чотирьох футів. Вже за півгодини з початку такої оригінальної військової операції вода в лагуні стала забарвлюватися спочатку в блідо-рожевий а потім в брудно-бурий колір. Знеможені тривалим перебуванням без їжі і питва полонянки спротиву не чинили, люди ж старі здебільшого залишилися лежати на піщаному пляжу, бо якщо не повмирали, то пересувати ногами вже не могли, хоч би там як не шмагали їх батогами воїни-убратервлювачі. Розрахунок генерала, що тубільці – люди дикі, і на тактиці війни не розуміються зовсім, нарешті справдився: чоловіки, які не вберегли спочатку свою землю, а потім своїх коханих людей, до цього плекаючи надію, що останні, хоча і позбавлені будуть волі, але все ж таки не життя, вже не дослухаючись здорового глузду, а бажаючи тільки звільнити рідних або загинути – всі водночас полишили безпечну засідку для останнього свого бою. Майже всіх воїнів – горців, що кинулися були до своїх близьких, поклав на землю перший же рушничний залп, залишати живих було з точки зору військових безглуздо і недоцільно: всіх чоловіків добили як не кулею, то прикладами або багнетами. Жінок та дітей - яким не дійшла черга поспілкуватися з катом - пішою ходою відправили до того ж невільницького ринку, що і їхніх одноплемінників з рівнинної місцевості, і, хоча переважна більшість померла дорогою, все ж таки імперські очільники дотепер пишаються, що воїни-убратервлювачи особисто вбили лише мінімально необхідну для проведення військової операції кількість мирного населення. Сонцесяйний імператор високо оцінив діяльність генерала, зробивши його грос-маршалом. Вже багато років по тому відправлений на спочин відважний військовий достойник описав був подробиці своєї блискавичної операції, не забувши про жодну з дрібних деталей, давши монографії робочу назву «Теоретичні засади успішного ведення бойових дій проти внутрішнього ворога», яка стала обов’язковою для вивчення курсантами військових училищ і є у відкритому розпродажу під тривіальною назвою «Переможна книга». На відміну від «Правдивої книги» великого імператора, яка є догмою для дізнавачів протягом тривалих століть, Книга Переможна є живою, в яку кожне покоління вписує свій досвід та своїх героїв. Однією із головних запорук успіху грос-маршал вважав таку настанову: «застосовувати силу там, де у внутрішнього ворога є місце найслабкіше, і уникати прямих зіткнень із військовими угрупованнями, рівними собі за силою». Відтак воювати з жінками та дітьми не було головною метою бельнібарбійської армії – просто таким чином військові підрозділи можна було використовувати у найефективніший спосіб. Імперія ніколи не схвалювала прямого вбивства цивільного населення своїми солдатами власноруч, навіть коли смерть упокорених народів була б доречною з огляду на економічну доцільність, щоб всі історики майбутніх століть могли, спираючись на документи, підтвердити, що метрополія прямого зухвалого вбивства руками її вояків не припускає.
Отримавши острів Такрію у повне своє розпорядження, мудра влада Бельнібарбійської імперії почала перейматися наступним не порожнім питанням – як використовувати нові землі, що ними була приросла велика держава. Те, що здавалося таким привабливим здаля, виявилося не джерелом швидкого надприбутку, а скоріше місцем, яке потребує капіталовкладень. Воду просто з неба вміли отримувати лише такри, з яких переважну більшість було успішно винищено в ході військової операції. Дерева, які являли собою основу живих іригаційних споруд, було порубано майже одразу задля будівництва штабних домівок і на дрова для приготування їжі воякам. Збирати сніготалу воду теж виявилося непростою задачею, оскільки гірські такри перед своєю останньою битвою позакидали крупним гравієм кам’яні ринви, і тепер навіть для їхнього відшукання варто було докласти чималих зусиль, але головне, цієї води все одно було б замало для будь-якого сільськогосподарського прожекту імперії. На великій імператорській нараді розглядалась також пропозиція залишити острів безлюдним, оскільки метрополія вже наочно довела свою зверхність над тубільцями, але тут забунтувалося військове лобі, наполягаючи, що слава бельнібарбійської зброї повинна бути увічнена не мертвими скелями, а наявністю на відвойованій у жорстокому двобої території армійських підрозділів. Цей варіант і затвердив Сонцесяйний імператор, доручивши генеральному штабу самому обрати той рід військ, що базуватиметься на колишній дикунській землі. Питання це виявилося не таким простим, як здавалося на огляд. Перша думка навіть цивільної людини, що на острові мав би базуватися флот, була одразу відкинута як неприйнятна: самого берега могли дістатися лише джонки та й із тих не всі, будувати ж багатокілометрові причали, по яких команди бігали б із берега на свої судна було і накладко, і відібрало б забагато часу. Неможливо було розмістити на острові кавалерію: коняки, всім відомо, з’їдають забагато зеленої трави, що її без води буде обмаль, до того ж їхні організми виробляють приблизно таку саму кількість гною, яким невдовзі буде запаскуджений весь острів. Трохи більше схилялися до розташування на нових землях артилерійської бригади, оскільки гармати відлиті з металу, тому, на відміну від коней, не їдять і не гидять, але на тоді далекобійність найсучаснішої з них дозволяла, щоб снаряд долетів хіба що до одного з берегів, відтак здоровий глузд знову переміг. Якби доленосна нарада відбувалася століттям пізніше, острів без вагань зробили б авіаційною базою. До речі, такі прожекти виникали згодом, проте коли в одну із чудових днин середини двадцятого століття землемірна комісія імперського міністерства оборони ступила на острів, віднайти вдалося місце хіба що для будівництва злітної смуги, розрахованої на спортивні літаки – всі клаптики землі були вже на тоді забудовані розкішними котеджами, що перебували у приватній власності або довічній оренді військових високопосадовців. Навіть одразу по убратервленні нової землі ніхто із присутнього на нараді генералітету не приховував своїх сподівань мати не так підпорядковані собі війська, як державним коштом збудовану резиденцію на острові, оскільки, якщо обійти увагою відсутність прісної води, кращого місця для відпочинку гідних людей важко було відшукати. Та щось таки розташувати на новій землі було треба, відтак хвацькими воєначальниками прийнято було консенсусне рішення: розмістити на острові Такрія резиденції очільників всіх родів військ, а також заснувати шпиталь для загоювання поранень найдостойнішими бійцями з континентальними сепаратистами. Медичний заклад передбачав наявність місць і для офіцерського і для сержантського та рядового особового складу. Означення «курорт» майже одразу пристало не тільки до реабілітаційних закладів, бальнібарбійські армійці часто-густо називають так весь острів.
Втім, перебування військових не вирішувало головної проблеми острова – відсутності води, а також робочої сили: використовувати для господарських робіт великі військові підрозділи не було можливості через обмаль дорогоцінної землі і неспроможність генералів домовитися, чий підрозділ де квартируватиме. На рівнинах острова повільно руйнувалися залишки такрійських селищ, пустими стояли і будівлі гірських такрів. Відтак за ходатайством генерального штабу особисто Сонцесяйним імператором було милостиво дозволено лаґґнежцям заселяти спорожнілі на острові помешкання за умови, що кожний заселенець буде або відпрацьовувати по двадцять дев’ять днів на місяць на будівництві об’єктів стратегічного призначення, або щодня курсуючи власною байдаркою між Лаґґнеґґом і Такрією, підвозити по двадцять галонів води у розпорядження тих самих військових і забирати стільки ж гною. Заселенців рекрутували із кріпаків державної власності, за наявності особистого бажання і згоди громади. Всі оселі такрів були пересвячені панотцями логадського патріархату. Заселенці ж отримали настанови ніяких дурних запитань не задавати ані представникам влади, ані священнослужителям, ані одне одному, якщо комусь закортить таки дізнатися, чия жінка чи може дочка чепурилася перед розбитим в хатині дзеркалом, або чому просто долу розкидані іграшки, а дитячий сміх навколо не лунає, то кожний такий сумнівник мав промовляти сам до себе якнайчастіше чарівне заклинання: «Вони всі там були дикунами». Вислів цей не просто собі набір слів, то є витяг із «Переможної книги» славнозвісного грос-маршала – підкорювача Такрії. Саме ним військовий геній особисто підбадьорював вояків, які були засмутилися завеликою кількістю нароблених ними самими трупів. Фраза стала згодом крилатою, нею почали виправдовувати не лише скоєне, а й те, що планується зробити. Слово «дикуни» замінювалося в різні роки на слова «бандити», «сепаратисти», , «вороги», «куркулі», «буржуї», «жиди», «націоналісти», «космополіти», «інтелігенти» тощо. Останні десятиліття фраза набрала стійкої форми: «Вони ж там всі терористи».
Рекрутування заселенців і використання їх для важких робіт було на той час дуже раціональним вирішенням проблеми робочої сили для будівництва резиденцій генералам, в підвезенні води необхідність відпала років вже за десять, коли прісну річку, що протікала на півдні Лаґґнеґґа запрудили, піднявши рівень на кілька метрів, і спрямували гирлом не в океан, а на велику видовбану в стовбурах дерев багатокілометрову ринву – предтечу теперішнього водогону. Проте перевізників не розпустили по домівках - тоді в їхні обов’язки входило ще відвезення нечистот на лаґґнезький бік лагуни. Ще за три роки було збудовано гнойогін, який замінив перевізників зовсім. Тепер труба середнього діаметру (водогін), і великого (каналізація) прокладені під новітнім мостом, над яким я мав можливість пролітати. Нащадки тих заселенців і дотепер мешкають на острові, вважаючи його в першу чергу територією Великої імперії, а вже потім споконвічно своєю землею. Вони самі пильніше за імперську владу стежать, щоб на острів не пролізли нащадки тих колишніх мешканців - такрів - яких ненавидять понад усе на світі. Трохи менше вони ненавидять і зневажають громадян Лаґґнеґґа – за те, що останні постачають їм воду і відкачують їхнє лайно. Ці такрійці натепер вже в п’ятому- сьомому колінах люблять Сонцесяйного монарха бельнібарбійського більше, ніж будь-хто під великим магнітним шатром, і лише інколи нарікають його грос-маршалові, що був таким легкодухим і не став доводити військову операцію з убратервлення до логічного завершення, розпродавши залишки тубільців, замість їх винищити. Проте армію бельнібарбійську теперішні такрійці цінують як своїх потенційних захисників, і нізащо в світі не назвуть загарбниками або окупантами, а тільки воїнами-визволителями. Адже мужні вояки свого часу звільнили Такрію від такрів – цього невдячного дикого народу, який протягом тисячоліть не легітимно проживав в райському куточку світу. Найбільшою для себе трагедією теперішні такрійці вважають відрізання острова від теплого лона імперії і передачу його незалежній лаґґнезькій державі, хоча невеличкий острів живиться водою за рахунок саме Лаґґнеґґа, який до того ж вбирає в себе такрійські нечистоти. Віддати острів новоствореній незалежній державі було найобґрунтованішим рішенням імперії при її частковому розпаді, це ж згодом стало найважчим тягарем для лаґґнезького бюджету. Той дупоголовий генерал, який на момент розділу був за коменданта «курорту», зі сміхом казав, що Такрія залишиться «тріскою в дупі лаґґнезького уряду із будь-яким кольором партійних прапорів». Що саме мав на увазі бельнібарбійський вояка – наразі невідомо, але з давніх-давен ведеться традиція вкладати в уста генералам те, що на умі має імператор.
Надвелика кількість будівель, які відносять до різних епох на обмеженому просторі – то перше, що вражає гостей Такрії. Хоча саме гостей як таких тут майже не буває – всі, хто знаходиться на цьому обмеженому клаптику землі або тут мешкають, або перебувають у службовому відрядженні, або на лікуванні. Лише генералітету дозволяється привозити з собою людей, що їх немає в списках допущених, але такі прилітають зазвичай у малолітражних гелікоптерах, які сідають на закритому подвір’ї котеджів. Навіть людина необізнана за багатством будівель легко відрізнить, де генеральські резиденції, де офіцерські помешкання, де шпиталі для рядових, а де будівлі цивільних такрійців. Перше, що кидається в очі – надмірна кількість чистильників взуття, які нав’язливо пропонують свої послуги. Колись всі вони були на обліку, і, маючи ексклюзивне право натирати чоботи офіцерам бельнібарбійської армії, пихато вважали себе імператорськими холуями. Після розпаду держави незалежний Лаґґнеґґ взяв таки на себе зобов’язання проплачувати пенсіон всім чистильникам, що вислужили були це право у імперії, але тепер через брак бюджетних коштів не сплачує зарплатні нині працюючим начищувачам, що є ще одним приводом для ненависті такрійців до всього незалежницького. Коли стане сил відбитися від полірувальників чобіт, впадає в око друга набагато чарівніша прикмета острова – завелика кількість привабливої зовнішності та вільно одягнених молодих жінок. Для дівчини файної краси і з сім’ї не багатої чи не єдиний шанс якось виправити фінансове становище власної родини – це йти, як вони між собою кажуть «в солдати». Військове керівнинцтво щиро вітає стосунки солдатів та офіцерів, що одужують, із місцевим дівоцтвом, оскільки підвищення лібідо є чіткою ознакою того, що здоров’я до героя повертається. Вояки називають своїх тимчасових подруг курортними дівками, або просто курдівками. Пильнуючи здоров’я захисників вітчизни, ті курдівки, які близько спілкуються зі старшим офіцерством, проходять медичний огляд державним коштом. Раніш їх перевіряли на збура та сифіліс, тепер остерігаються більше СНІДу та гепатитів. Унтер-офіцерські курдівки здебільшого перевіряються за власні гроші. Офіцерам достойним не слід перейматися, що їм бува запропонує послуги дівиця із непевною медичною карткою: дотриманням правил жорсткої сегрегації всередині своєї спільноти опікуються самі красуні. Якщо дівуля, що їй місце непрописаною конвенцією визначене в солдатському корпусі, спробує поткнутися в сержантський, скривджені низькодостойниці – самі або руками знайомих крисуванців – так розмалюють її біле личко, що найближчі кілька тижнів їй не вдасться звабити навіть хлопця, який останні півроку ніс бойову вахту на підводному човні. Але вся ця суворість на межі жорстокості стосується лише бізнесу. В особистому ж житті на всій підшатровій террі немає романтичніших створінь, ніж такрійські курдівки. У вільні години вони рядами стоять біля обмеженого огорожею краю оглядового майданчика і вдивляються в бік півдня в те місце, де повинен бути бельнібарбійській берег. Особливо на тому майданчику багацько відставних курдівок, а з такою шаленою конкуренцією, як на острові, багатьох уже в двадцять років виставляють із амурного цеху. Про що вони собі міркують – нікому не відомо. Романтичний настрій душі передається, мабуть генетично, їхнім дітям. На острові їх називають куйодлями– одним із діалектів бельнібарбійської це брутальний вислів, найцензурніший переклад якого «курортні виблядки», проте самі молодики запевняють, особливо, якщо співрозмовник не дуже обізнаний на діалектах, що це слово означає «улюблені сини Сонцесяйного імператора». Один із таких байдикарів перед тим, як прохати подаяння, встиг мені розповісти свою жалісну історію. Його мати була ще дівчиною закохана у бельнібарбійського офіцера в капітанському чині, той кохав її навзаєм. Вони вже невдовзі мали брати шлюб, батько поїхав у свою військову частину написати рапорт про термінову триденну відпустку, щоб відвезти кохану, яка була вже при надії, до батьків в Логадо. Але тільки-но він зайшов до штабу своєї частини, кляті сепаратисти знову почали обстріл і готували вже штурм штабної будівлі. Мужній офіцер першим схопив кулемета і встиг із даху домівки покласти не менше дюжини терористів. Проте один із вцілілих підступно поцілив у серце героя зі снайперської гвинтівки. Помираючи, мужній воїн благав лише про одне – передати своїй коханій, що по-справжньому любив тільки її.
Такі історії розповідають своїм дітям майже всі курдівки, навіть якщо не в змозі вирізнити запліднювача із великої кількості претендентів, або напевно знають, що генетичний батько дитини торгує на місцевому ринку в’яленими вуграми. Насправді випадки, щоб офіцер забажав взяти з собою дівчину з острова є поодинокими, а на роль законної дружини такій щасливиці годі й сподіватися. За солдатами ж їхати набереться небагато охочих курдівок. Що ж до куйодлів, то вони всі як один ніякого громадянства не мають, оскільки отримати лаґґнезького паспорта вважають для себе за приниження, чекати ж паспорта бельнібарбійського їм доведеться довгенько: керівництво імперії має бути не сповна розуму, щоб визнавати своїми громадянами все, що приносять курдівки в подолі.
Громадян тих країн, які розташовані зовні великого магнітного шатра, можливо, трохи здивує, що Лаґґнеґґ – держава не дуже заможна, яка має достатньо своїх невирішених соціальних проблем, так опікується добробутом одного із імперських метастазів. Конгломерат цей ніколи не даватиме зиску жодній державі, допоки там військовий контингент колишньої метрополії, який навіть не виконує функції окупаційних військ(оскільки окупанти повинні вряди-годи забезпечувати якийсь порядок, а на Такрії за спокій цивільних громадян відповідає лаґґнезька поліція), куди на лікування(а в деяких випадках просто на побляденьки) відсилають тих армійців, яких в цивілізованих країнах давно би звільнили з лав збройних сил через профнепридатність. Кожен із мешканців ділянки суходолу всіма фібрами своєї ницої душі ненавидячи країну, в якій животіє, тим не менш вважає обов’язком інших співгромадян вигрібати те, що він нагидив, ту ж країну, яка викинула його наче лайно в трілдогдрібський сміттєпровід і ніколи не бажатиме бачити серед своїх громадян, безмежно кохає неначе облізла шавка свого садиста-хазяїна. Всього цього ніколи не збагнути тому, хто не відає укладу життя під великим шатром, не розуміється на доктрині домінуючого братерства і не знає, яка солодка втіха для ницих істот - бути нацією хоча й, на думку очільників імперії, меншовартісною, але улюбленою і своєю. Утримання острова Такрія дійсно з’їдає щороку від десяти до п’ятнадцяти відсотків зведеного держбюджету Лаґґнеґґа, але натомість імперія дає знижки в ціні на сміття, і, хоча здобуток від них складає лише три відсотки від загальної бюджетної суми, різницю компенсує сподівання, що на наступне десятиріччя торг за знижки йтиме більш вдало. До того ж до оцінки відносин з колишньою метрополією завжди повинен бути комплексний підхід. Так, виключно через сприятливе ставлення до колишньої колонії, бельнібарбійська імперія ласкаво дозволяє лаґґнезьким юнакам служити в своїй армії, що згодом дає їм право, якщо молодик не накладе головою під час чергової операції з примусу до братерства, набути бельнібарбійського громадянства. Добре ставлення відчувають до себе і лаґґнезькі жінки, які перебравшись на континент, і мешкаючи там, звісно, в легальний спосіб, народжуватимуть дітей і виховуватимуть їх на благо імперії: в день, коли третій дитині, що вижила, виповнюється вісім років, лаґґнежка отримує омріяне громадянство. Влада імперії є настільки доброю до своїх колишніх холопів, що в останні роки дозволяє їм, громадянам країни другого ґатунку, навіть працювати на території континенту, щоправда лише сміттярами. Саме тому всі лаґґнежці, навіть ті, що возять своїх громадян до метрополії на перепродаж, формально зареєстровані як сміттярі – і це слово в устах бельнібарбійців з певного часу є синонімом слову «лаґґнежець». Таким багатим сміттярам, які заробили певні статки, торгуючи своїми біднішими співвітчизниками, добра влада імперії дозволяє брати участь у політичному житті великої країни, наприклад, в фінансуванні непрохідних до парламенту партії і другорядних періодичних видань. За законом іноземці не мають право втручатися в політику, але для тих, хто добровільно визнає себе братом меншим грішно не зробити виняток, самі ж багатенькі сміттярі, якщо чітко виконували настанови своїх кураторів і вкладали належні суми грошей в ті прожекти, на які їм вказували, отримають переваги, коли спеціальна комісія розглядатиме питання про надання їм бельнібарбійського громадянства. Але навіть ті сміттярі, що достатком своїм хизуватися не можуть, теж відчувають на собі добре ставлення з боку старшого брата. Нещодавно всі телевізійні канали розповідали про набачену людяність імперської влади. Одного сміттяра, якого зграя нацистів на околиці Логадо забила кийками мало не до смерті, вчасно помітили місцеві помешканці і прихистили до приїзду лікарів. Коли першу допомогу було надано, щедрий представник префектури, на яку той побитий лаґґнежець працював, навіть пообіцяв проплатити за потерпілого одну третину суми боргу медичному закладу (решту наймитові запропонували відробити), а провідник однієї із парламентських партій зробив політичну заяву, що відтепер в разі побиття заробітчан всі лікарні їх прийматимуть для надання ургентної допомоги, за тієї, однак, умови, що швидка встигне приїхати до настання клінічної смерті побитого. Так гуманно поводитися може виключно старший брат стосовно меншого. До того ж вже майже завершені роботи із розробки проекту сміттєпроводу «Братерство», який, з’єднавши два береги, на тривалі десятиліття(а можливо й віки) ще тісніше інтегрує дотепер братні народи. Якщо ж в’їдливому читачеві і цих аргументів недостатньо, то я ладен відіслати його до послання бельнібарбійського імператора, який чітко зазначив, що дорога вірним холопам назад в тепле імперське лоно ніколи не заказана остаточно. Наразі йдуть дискусії всередині самої імперії щодо вибору подальшої путі: чи краще великій державі, мавпуючи цивілізовані європейські колоніальні імперії, скоцюрбитися до розміру білого карлика, або, перевершуючи азійських тигрів, знову розбуятися і підібрати всю підшатрову терру під широке і добре імперське крило. В першому випадку Логадо потребуватиме багацько дешевої робочої сили, в другому – стільки ж такого самого гарматного м’яса. В обидвох випадках Лаґґнеґґ здатний постачати імперії і те і інше, головне, щоб тут не випередили кляті конкуренти, що натепер також тимчасово перебувають в статусі суверенних держав. А відтак лаґґнезькому уряду треба бути завжди напоготові, перманентно задобрюючи сильнішу за себе державу всім, чим тільки можливо, і, якщо Бельнібарбі воліє бачити Лаґґнеґґ помийною ямою імперії, куди зручно звалювати побутове та людське сміття, то незалежна країна повинна виправдовувати сподівання старшого брата, адже ті представники лаґґнезької інтелігенції, які мають себе за ідейний провід нації, стверджують, що суверенна наразі країна в жодному випадку не повинна реалізуватися всупереч колишній метрополії.
Отже і обслуговування Такрії – один із прикладів далекоглядності і стратегічного мислення лаґґнезької влади.
На превеликий жаль, всі свої справи мій провідник залагодив за лічені години, і ми мали ще навіть до захід сонця летіти знову до Трілдогдрібу.
