Традиційним для вечора скиглення є акт всенаочного самокатування одного із народних депутатів-заступників. Авторське право на це дійство захищено патентом і перебуває у приватній власності наразі опозиційної справедливської партії. В суді вдалося довести, що першим, хто заради народу заподіяв шкоду власному здоров’ю, була теперішня очільниця їхнього проводу, яка, перебуваючи під час репресій в стані стурбованості долею співвітчизників, оголосила на захист цього ж народу голодування. Оскільки голодовка – процес довготривалий і в режимі трансляції наживо не дуже цікавий, то партійці-наступники вдалися до самокатування перед телевізійними камерами. На заздалегідь облаштованому подіумі обраний проводом народний захисник протягом десяти хвилин повинен рвати на собі одежини, валятися по підлозі, битися головою по стіні, шмагатися батогом, іноді деякі сміливці навіть розрізують собі лезом вени. Все це робиться виключно заради багатостраждального лаґґнезького народу, який стогне, недоотримуючи належних рабських вольностей. І хоча життю відважника не загрожує нічого – все це тільки шоу, в кількох метрах поза зоною спостереження телевізійних камер спеціалізована лікарська бригада стоїть напоготові, щоб в разі непередбаченої ситуації рятувати життя достойника, проте телеглядачі сприймають самопобиття як щось серйозне, і статистика констатує – принаймні в тих місцевостях, де є медичні заклади, електрика в будівлях і покриття телевізійним сигналом – під час ефірів збільшення серед глядачів кількості інфарктів та інсультів в рази. Представники партії владної, яким законом не дозволено в такий спосіб виказувати любов до виборця, зазвичай займають позицію лисиці, яка не в змозі вкусити винограду, повсякчас наголошуючи, що партійний провід опозиціонерів виконувачем дійства на підтримку народу призначає людей, схиблених на мазохізмі, і уїдливо плутаючи «самокатування» із «самозадоволенням». Можновладці теж зобов’язані своїм партійним проводом бути присутніми на скиглійських вечорах і жаліти свій любий нарід, розповідаючи про вже надані рабські вольності і про ті, що планується надати, щойно зросте валовий національний продукт. Та, ніде правди діти, у публічному скигленні вони опозиції програють. Є ще одна наперед виграшна для тих, хто не перебуває при владі, тема, яка має згуртувати люд пересічний: це зовнішня політика. Керівництво острова, дослухаючись порад Склеювачів імперії, воліє не являти світовому загалу свою країну, оскільки в такому разі у багатьох суб’єктів міжнародного права з’явилося б багато спокус порушити дотепер діючий Великий договір про невтручання. Балакуни ж опозиційні формально за дотримання умов Договору острів’янами не відповідають, тому патякати можуть будь-що, не побоюючись юридичних наслідків. Здавалося б країні, яка протягом століть воліє бути колонією і не бажає поки що змінювати свою метрополію на іншу, байдуже, чи прознає про неї бодай хто в світі зовнішньому. Проте до надання незароблених коштів хохлосу завсіди є діло. Емісари ж справедливської партії, тривалий час перебуваючи у закордонних відрядженнях, прознали про одну вольність для країн зовнішнього світу. Виявляється, існують такі фінансові інституції, які виділяють грошові кошти тим державам, що впадуть до них в ноги і привселюдно визнають себе убогими – процедура, якщо довіряти обізнаним справедливцям, дуже схожа на вимолювання комунальної милостині на острові. Щоправда, валятися в ногах повинні очільники держави, та ще при цьому наобіцяти-нацяцяти із три вози так званих економічних реформ. Проте, і це теж відомо із докладів пронирливих партійців, керують фондами в переважній більшості люди недолугі, з укладом життя отримувачів зовсім необізнані, такі собі грошовиті тюхтії, які, напевно, і самі до пуття не знають, в чому ті дурні реформи мають полягати. В зовнішньому світі є країни, де урядовці, зводячи бюджет, розраховують на такі подачки як на очікуване джерело доходів, політики ж в таких країнах хизуються одне перед одним тим, хто зумів вправніше ошукати недолугих товстосумів, а кому із керівництва країни вдається нахапати тих кредитів більше, той і має серед виборців найбільшу популярність. Відтак головне – це омріяні транші отримати, а потім вже міркувати, як ці грошенята замотати. Здійснити останнє, за ствердженнями справедливців, буде набагато простіше, якщо їхня Велика Провідниця очолить країну, адже жінка, коли прийде час звітуватися, може дуже легко перескочити на іншу тему, пославшись лишень на власну затурканість або головний біль. Біль у голові в зовнішньому світі є аргументом незаперечним, зважаючи на який жінці пробачають набагато жахливіші речі, ніж кілька мільярдів доларів, що їх були проциндрили. Розповідки про такий чародійницький спосіб отримати багато грошей дуже цікавлять пересічне лаґґнезьке електоральне бидло, особливо імпонує тамтешньому хохлосу те, що світ зовнішній дуже схожий на їхню модель життя. Принаймні для того, щоб отримати незароблене, там також треба гучно і жалісно скиглити, а великі мільярди роздаються прохачам не інакше, як за принципом собачого цирку. Одне лише непокоїть народ, головна мрія якого – навіки залишатися вірними холопами старшого брата: чи не заперечуватиме проти такої оборудки колишня метрополія, проте партія опозиціонерів гарантує, що має в високих логадійських кабінетах своїх людей, які, в разі потреби, пролобіюють інтереси колишньої колонії перед імперським керівництвом, і умови Великого договору для острів’ян нарешті дещо пом’якшають.
Ще одним знаряддям на озброєнні у опозиції є демократична адекватність. Категорія ця перейнята була, як і всі нові навіювання, від континенту, проте на острові припала більше. Демократичною адекватністю називають як стан душевного здоров’я окремої категорії людей, так і самі згуртування носіїв цього способу існування. Сенсом всього життя такі люди обирають боротьбу – не важливо проти кого і за що. Відповіді на будь-які питання у них прогнозуються напрочуд легко і неодмінно містять випади на адресу кривавого режиму та злочинної антинародної влади. Навіть коментуючи жахливу катастрофу чи то пак стихійне лихо, демократично адекватна людина перш за все сповістить слухача, що іншого від непрофесійного уряду годі було й чекати, потім обов’язково наголосить, що в країнах, де панує демократія такого в жодному разі трапитись не могло, і лише наостанок, якщо залишиться ефірний час, можливо висловить співчуття рідним загиблих. Місцеві психологи порівнюють демократичну адекватність із наркотичною залежністю, яка може набувати різних ступенів тяжкості. У віці підлітковому, враховуючи місцеві традиції, як курити марихуану пробують майже всі, так і намагання виділитися своєю непокорою старшим, а подеколи примітивним хамством, є всього лише ознакою гормональної перебудови організму та одним із способів привернути до себе увагу протилежної статі. З роками більшість як з травичкою так і з демократичною адекватністю зав’язує. Тих, хто занадто захопився ідеями боротьби за справедливість і з юнацького віку вперто виходити не бажає, розділяють на дві групи. Перша, менша із двох – це ті з молодих людей, хто сам вірить в те що робить і промовляє. Їх фахівці із вивчення людської поведінки прирівнюють до тих куріїв гашишу, що перейшли на важкі наркотики і вважають людьми кінченими. Таким навряд потрібна родина, матеріальні цінності їх цікавлять лише в тому плані, як їх можливо конвертувати в кошти на боротьбу. У тих нащадків вищих родів, які обрали своїм шляхом демократичну адекватність, за умови, що сім’я такого непотрібника не зречеться, ще є шанс залишатися членом свого прошарку суспільства. Хоч знайомі і вважатимуть такого причмеленим, проте й не дуже займатимуть, а при нагоді такі паничі стають навіть ідейними депутатами. Набагато сумнішою є доля тих ідейних, що вони до аристократичних кіл не належать. Їх розміщують в психіатричних лікарнях, але частіше відправляють на віддалені промзони. Там вони весь невеличкий термін часу, що їм залишився на животіння, можуть заповзято проголошувати свої гасла, звертаючись до купи сміття.
Друга група гуртує в собі людей прагматичних, здебільшого сангвінічного складу – це ті, яких співставляють із розповсюджувачами зілля серед інших споживачів. Для дилера дуже важливо бути своїм серед покупців, знати їхні звички, вади та купівельну спроможність, але самому споживати те, що продає, зовсім ні до чого – всі продавці дурі з наркотичною залежністю зазвичай закінчують погано – тому деякі з них споживання певного роду речовин імітують. Так і ця частина демократичної адекватності, яких ще називають гапончиками, вербує до демократичних гуртів молодь зазвичай не дуже розумну, але вперту і амбітну, закликаючи їх до бою, на барикади, майдани та майданчики, або ще кудись боротися за щось. Гапончики зазвичай ведуть натовп особисто, чудово розуміючи, що для них самих юридичні наслідки діянь будуть мінімальними. Багато є таких вербувальників серед депутатів всіх рівнів, різного ґатунку журналістів, зазвичай пізнаваних, не прибитих до служби дітей середньої ланки чиновництва. В певні відлигові проміжки часу долучатися до лав демократичної адекватності стає модним серед інтелігенції. Якщо на ринку спостерігається надлишок пропозиції гапончиків, їх беруть в оренду маркетингові служби великих корпорацій, оскільки традиція споживати якнайбільше і якнайшвидше змінювати на собі атрибути належності до певних суспільних прошарків не тільки стала рушійною силою ринку внутрішнього споживання - вона ще є однією із в’яжучих складових фундаменту хохлостабільності, яка наразі перейшла в стабільність демократичну. Дійсно, немає простішого способу перетворити людину на раба, ніж вмовити її купувати те, що їй не до гаманця, а до лиця(зі слів продавця) – за умов низки вдало проведених рекламних кампаній і налагодженого банківського кредитування чоловік все життя відпрацьовуватиме те, що йому не було потрібно і задурно, або віддаючи кредит, взятий на ведення бізнесу, в якому нічогісінько не тямить, при цьому щиро вважаючи себе вільним. Навербованим розумним юнакам та дівчатам, особливо якщо вони не з привладнених родів, участь у однісінькій акції під впливом полум’яних слів гапончика може зламати життя, особливо якщо демократично налаштована наволоч підбиває на дії відверто незаконні: поцупити щось в магазині або не сплачувати відсотки по кредитах, мотивуючи несправедливістю розподілу національного багатства, не сплачувати податки, мавпуючи тих вищих, для кого писані особливі закони, відкараскатися від виконання обов’язкової державної повинності, наполягаючи на власних переконаннях, або не оплачувати комірне, впершись рогом в очікування комунальної милостині, тощо. Щоб зрозуміти огидність і ницість дій гапончиків слід знати одну із статей карного кодексу лаґґнезької держави, яка проголошує:
«Незнання законів не звільняє особу від кримінальної відповідальності , а знання цих самих законів звільняє від відповідальності лише ту особу, яку б за аналогічних обставин звільнило б і незнання законів»
Ця стаття декларує принцип роздільності правосуддя для різних прошарків населення і ґрунтується на вікових традиціях острова. Проте, як це не дивно, деякі вуличні до скінчення свого віку залишаються вдячними своїм гапончикам, бо ті допомогли їм відчути омріяне, вийти на важку путь боротьби і в ній віднайти себе, оскільки ідейні – люди по-своєму щасливі, а поки вони є латентними демократами, самої суті вищого свого призначення зрозуміти не можуть.
Демократична адекватність на острові пустила глибоке коріння – на відміну від континенту, де народ настільки любить свого імператора, що до парламенту навіть опозиційні партії доводиться призначати окремим указом. Шатро демократії вкрило навіть Бельнібарбі, і тепер її громадяни на відкритих виборах обирають собі імператора раз на чверть століття. Щоправда, їхня любов до представників Сонцесяйної династії нікуди не пощезла, відтак всі громадяни як один голосують за того із Богоподібної родини, хто самою цією родиною, після внутрішніх нарад, буде висунутий. Громадяни імперії є вірними холопами власного великодержавного пана, мешканці ж острова свого, уособленого в інституціях суверенної держави пана відверто недолюблюють, щиро вважаючи, що чужий пан володів би ними вправніше. Відтак можна зробити висновок, що на континенті правляча партія є за сутністю своєю стабілістською, острів’яни ж вагаються між двома формами рабського існування, наче той віслюк межи сіном та соломою. Цікаво, що вся демократична адекватність імперії традиційно співчуває справедливцям, і, при погляді зверхньому, може здаватися, що континентальні демократи бачать у них споріднені душі. Проте не слід забувати, що навіть найпрогресивніші представники нації титульної не вважають собі рівними тубільців, яких, як і бельнібарбійські можновладці, тримають за братів своїх менших. Існує навіть влучне прислів’я:
«Бельнібарбійський демократ там вмирає, де постає лаґґнезьке питання».
Швидше за все, відчуваючи, що в умовах політичної боротьби саме на острові, чим сильніша опозиція, тим слабша країна, демократи метрополії підсвідомо сприяють тому, що шкурно для них комфортніше. Дійсно, головною засадою внутрішньої політики обох партій острова, згідно із гаслами, є розподіл рабських вольностей, проте стабілісти пропонують все ж таки спочатку назбирати те, що потім роздаватимуть, справедливці ж, переймаючи заповіти відомого московського сучого сина, вимагають взяти все і поділити просто зараз. Позиція останніх суттєвіше послабшує країну, а слабка колонія(хай навіть із префіском нео-) дотепер більш влаштовує метрополію. Відтак імперські демократи, як і імперські великодержавники, виступають з позиції колонізаторів, всі, окрім імперських ідейних, які на революціях просто схиблені, і підтримають будь-яку мерзоту, аби вона стояла горою проти діючої влади.
На жаль для місцевої опозиції завелику кількість демократичної адекватності наагітувати не вдавалося ніколи. Результати опійних опитувань початку минулого сторіччя, які показували масову байдужість пересічних громадян до з’ясувань стосунків між панами, відображують і теперішній стан суспільної думки. Те, що переважна більшість рабів своїм господарем незадоволена і постійно нудить про те, що під іншим хазяїном було б краще, ще не означає, що погань дозріла до зміни влади шляхом революційним. І за великим рахунком це спрацьовує в інтересах самої погані, принаймні на острові: під час встановлення збиралістських режимів, коли панство від суспільних зсувів відчуває легкий дискомфорт, у холопів чуби відлітають від голів разом зі скальпами. Народ, який це на підсвідомому рівні відчуває, завжди із незначною перевагою обирає прадавній сталий уклад, чим залюбки користаються стабілісти. Довічна ж проблема справедливців полягатиме у внутрішньому протиріччі: з одного боку перебувати записною опозицією напрочуд комфортно, до цього прагнуть представники прагматичного крила партії(за дивним збігом обставин вони, як і аналогічного спрямування крило стабілістів називають себе реалістами). Справедливці ж радикальні(так звані цькувальники) мають два стратегічні завдання: по-перше, гуртуючи навколо себе пасіонарно налаштовану частину суспільства, вони в той самий час відтягують цю рушійну(або швидше деструктивну) силу від інших політичних партій, які, цілком вірогідно, не будуть настільки передбачуваними. З іншого боку, вони повинні тримати весь цей адекватний сумбур у певних межах, оскільки скопичені в одному місці агресивно налаштовані молодики можуть вийти з-під контролю своїх формальних очільників. Так підліток-егоїст, який, взявши до рук небезпечну бритву, шантажує батьків тим, що поріже собі вени, якщо не отримає надбавку до кишенькових грошей, заганяє себе у глухий кут дилеми, де обидва вірогідні рішення не будуть абсолютно прийнятними: заподіяти собі щось лихе він хоче менше за всіх присутніх, проте із кожною такого роду істерикою без наслідків дорослі все менше ймуть йому віри і все важче вициганити зайву копійчину. Деякі політичні аналітики співають дифірамбів справедливцям, наголошуючи, що лише геніальні політики можуть утримуватися на плаву стільки десятиліть поспіль з майже незмінними рейтингами. І те, що всі ці розумники отримують зарплати в фондах, фундаторами яких є олігархи-члени справедливського проводу, не повинно викликати сумнівів у незаангажованості їхніх висновків. Проте відсутність великих мас демократичної адекватності не дає навіть найвпливовішій опозиційній партії показати широкому загалові наочне втілення народної любові до себе, а не слід забувати, що на острові існує ще кілька прохідних до парламенту партій, лідерів яких теж певна кількість людей полюбляє. Та й у проводі партії влади також засідають не кам’яні баби, а живі люди, і народна до себе любов так само тішить їхнє марнославство. Після того, як забунтувалися гепарі, не тільки владна партія, яка зробила для себе певні організаційні висновки, а й сили опозиційні, погодилися на те, що ім’ям народу краще надати право мітингувати певній і керованій його частині. Тих, кому законодавчо дозволено виходити на майдани з усілякими гаслами на острові називають майданниками, і за укладом і життєдіяльністю ця спільнота нагадує середньовічний цех. Прізвища всіх майданників внесено до окремого реєстру, куди потрапити - то велика честь. Всяка суспільна сила, якщо забажає з’ясовувати політичні стосунки, міряючись з іншими силами людськими натовпами, повинна заздалегідь узгодити акцію не лише з муніципальною владою та поліцією, а ще з керівництвом майданницької профспілки. Замовлення приймається і проплачується, як годиться, через касу, сума грошового переказу, звісна річ, оподатковується, і на чергову акцію народної непокори замовникові виділяється проплачений гурт майданників. За окрему плату в розпорядження організатора акції надаються очільники півсотень, так звані міські єфрейтори. Зазвичай це паничі від шанованих родів, трапляються навіть із вищих, яким амбітність не дозволяє займати посаду, що відповідала б власним здібностям і ступеню привладненості – такі висуванці сподіваються на політичну кар’єру. Якщо заявка дана на більшу кількість одиниць протестуючого товару, ніж наявне число реєстрових майданників, або люди з громадянською позицією замовлені іншою політичною силою, дозволяється ще брати так званих майданників підреєстрових, і лише коли ці скінчаться, можна підвозити з віддалених районів дешевший власний людський потенціал. В разі, коли хтось із політиків насмілиться діяти в обхід встановлених правил і не узгодить свої дії з майданницькою профспілкою, до такого на перше підійде міській єфрейтор, намагаючись попередити, на що саме наражається порушник конвенції. Якщо останній не зрозуміє натяків, йому та його прихильникам доведеться вже мати справу не з чемним інтелігентним координатором, а з тими крисуванцями, які вже здавна контролюють цей бізнес, і тоді заїжджим політичним штрейкбрехерам буде непереливки. Такі прояви громадянської активності влаштовують всі парламентські партії, навіть полум’яні цькувальники, які після кількох років публічного революціонування вже не спроможні були збирати серед мешканців столиці людські маси в такій кількості, що вражала б владу, погодились, що везти протестувальників з периферій в будь-якому разі утратніше, ніж домовитись зі столичною записною демократичною адекватністю. Наявність значних сум грошей в партійних скарбничках і великої кількості мешканців столиці, які нізащо б не погодилися заплямити власних рук фізичною працею створює ідеальний суспільний біоценоз. Майданника можуть призначити на будь-яку акцію, тому не варто непокоїтися, якщо побачиш на мітингу на захист традиційних сімейних цінностей ту саму особистість, яка вчора виступала за права представників сексуальних меншин – просто людина сумлінно виконує свою роботу. Однак серед майданників призначення розподіляються доволі ліберально – кожен може відмовитися від запропонованої акції, тому власні політичні вподобання протестувальники мають і на мітинги певних політичних сил зазвичай ходить один і той самий колектив. І тут в умінні вправлятися з людським фактором треба визнати першість справедливців: коли дивишся на майданників, що беруть участь у організованих ними акціях, можна подумати, що ті майданили б і безоплатно, неначе повії, які вміло імітують оргазми під клієнтом; ті ж із громадян з позицією, кого виводить провладна партія, здається, тільки відпрацьовують проплачені години та й годі. Найжвавішими серед майданників є жінки старшого(від шістдесяти років) віку – в цьому можна переконатися, лише переглянувши відеозаписи акцій громадянської непокори за останні десятиліття. Якщо стареньку своєчасно не втримати, вона може не тільки завдати тілесних ушкоджень опонентові або випадковому перехожому, а , особливо якщо ходить спираючись на ціпка, навіть забити жертву на смерть. Такий феномен тривалий час вивчали місцеві політологи, залучаючи консультантами як імперських політастрологів, так і соціологів, психологів, психіатрів та сексологів обох країн. Раніш за найвірогіднішу вважали гіпотезу, що, мовляв клімактичні зміни вирівнюють одну із звилин у головному мозку, а якщо тих звилин і замолоду було не багато, то деструктивна діяльність віку проявляється неадекватністю поведінки. Проте панування політкоректності в суспільній думці примусило відкинути цю версію як сексистську. Натепер майже всі дослідники сходяться на історико-політичному походженні феномена: за часів збиралізму у загони лизунів принципово не приймали дівчаток, отже в акціях цькування протинасів вони участі брати не могли, і агресія, спричинена надлишком гормонів і пасіонарності, накопичувалась і не давала собі виплеску все подальше життя. Коли ж наприкінці відміряного шляху нагодилося взяти участь у масовому дійстві, бабусі виливають на першого зустрічного злість за всю свою пожиттєву затурканість.
Якщо не брати до уваги платність громадянських послуг, не можна не відзначити політичну вагу навіть таких майданів. Дійсно, людину, або партію, яка спроможна вивести кілька десятків галасуючих, можновдадці навряд сприйматимуть серйозно, якщо ж протестувальників силенні тисячі, це означає, що особи, здатні таке дійство проплатити, дійсно мають неабияку проблему, заради вирішення якої не пошкодують ані грошей, ані зусиль.
Не можна обійти увагою ще одну інституцію громадянського суспільства, що діє на острові – наявність такого різновиду мистецтва, яке можна через силу віднести до політичної сатири, служителів якої називають непродажними. Деякі дослідники пов’язують їхню бурхливу діяльність з тим, що парламент країни розташований в будівлі цирку, проте предтечу явища можна спостерігати з часів набагато давніших, ніж переїзд законодавчого органу до будинку веселощів.
За часів імперських серед лаґґнезького панства пішла мода на домашні трупи кріпаків-акторів, що розігрували вистави, в деяких панів були при садибі цілі театри. Та театр – то є справа дорога, адже акторів треба було бодай на деякий час звільняти від польових робіт, а ще молоді акторки мали хибну звичку дуже скоро вагітніти, що дратувало законну дружину мацаната і пригнічувало шляхетних його коханок. Відтак великі кріпацькі театри утримували лише багаті магнати. Панки ж благородні, але трохи бідніші на гроші, щоб втамувати амбіції, зазвичай тримали при собі кілька обдарованих людей кріпацького сослов’я, які виконували роль блазнів, перекривляючи всіх знайомих пана(звісна річ позаочі) а ще нахвалюючи його самого. За наявності хисту та акторських здібностей ці позаштатні прислужники мельпомени могли задля втіхи свого пана танцювати, співати, бити чечітку, робити акробатичні кульбіти тощо. На той час, коли вони тішили господаря, в полі їх не було, відтак кожен старався якомога довше перебувати у хазяїна на очах. Та й самому володарю було неабияк приємно, коли всіх шляхетних знайомців виставляють недолугими телепнями, а його мудрим, розсудливим, вправним господарем, справжнім батьком для своєї черні, при чому ця похвальба може лунати в усіх регістрах та стилях – від сумного мінору італійських кастратів до запального ритму «ча-ча-ча». Тих своїх блазнів, до яких найбільше прикіпів душею, рабовласник не відпускав від себе, якщо ж ставалось так, що господарство занепало, і маєток мав піти з молотка, улюблених своїх акторів відводив на невільницький ринок в останню чергу, навіть після того, як розпродасться гурт сумних покриток і галасливих байстрюченят. Траплялись навіть випадки, коли панок взагалі відмовлявся продавати своїх улюбленців, тоді їхнім продажем переймалась призначена радою опікунів ліквідаційна комісія. Саме звідти пішла назва «непродажні», хоча набагато пізніше самі митці вигадали байку, що слово це вказує на їхні моральні якості. Це вже за означенням є нісенітницею, адже погань вважалась товаром, хоча й живим, а товар не може мати таких властивостей, як моральні якості. Жанр пересмішництва можновладців довго перебував у занепаді: за часів збиралізму жартувати було небезпечно взагалі, під час хохлостабільності непродажні мали роздруківки тем, які треба оминати в своїх виступах. Справжнього розквіту мистецтво непродажних зазнало одразу після проголошення незалежності, коли патякати вже можна було будь-що, і це ще не приїлося. Цікавий факт: із всіх, хто був на службі у бельнібарбійського імператора, лише непродажні залишали за собою офіційний статус холуїв аж до самого референдуму про залежність(оскільки всі формально були приписані до логадійської філармонії і отримували зарплатню в твердих не девальвованих барлях через систему грошових переказів). В ті часи жартувати про діючу владу було найбезпечніше, і ті закиди, що мотиви виступів, в яких містилися елементи зневаги до власного народу, його історії, незалежності, а також особисто до Президента, замовлялися столицею іноземної держави – це суцільна брехня і підступні наклепи. Справжній митець пише виключно дослухаючись до свого серця, а серця митців зовсім не обов’язково мають належати тому, хто надсилає йому гроші. Зовсім не перебувати ні в кого на утриманні митець не може, бо тоді він перестане бути людиною високого мистецтва. Одразу після холуйського референдуму всіх непродажних було звільнено із бельнібарбійської бюджетної установи – і це знову таки не тому, що департамент з питань Склеювання імперії позбувся зайвого людського баласту, відчувши, що імперія не потребує агентів інтелектуального впливу в країні електорального бидла, просто в організаційних питаннях в логадійських установах наводився елементарний порядок, і бійців ідеологічного фронту перенаправили до купи к іншим холуям – на імперський смітник. Але на той буремний передвиборчий рік непродажні дискомфорту не відчули – їх прихистили кмітливі справедливці, які були на той час партією влади, і навіть підвищили оплату праці витівників, за тієї, однак, умови, що останні весь свій талант покладуть на виборювання справедливості на всьому острові. Вміння артистів пояснювати складні питання, в яких самі нічого не тямлять, простою жартівливою фразою, загигикати серйозні чи навіть трагічні речі і вчасно перейти на особистість політичного опонента, коли не стає аргументації, імпонувало справедливцям, які в непродажних відчули споріднені душі. Хмари на балакучий цех почали насуватися із перемогою на виборах стабілістів, але політичні репресії тут зовсім ні до чого. Річ у тім, що майстри гострого слова, відчувши спроможність заробити небачені раніш гроші власним язиком а подеколи й розумом, вирішили, що такі доходи матимуть завжди і понапридбали на виплат різних собі атрибутів розкішного життя, місцеві ж банки завсіди раділи, коли поважний клієнт звертався до них по кредит. Припинення шалених грошових надходжень спричинило затримку виплат по відсотках, не кажучи вже про тіло позик, стабілісти, які не мали жодних зобов’язань перед інтелектуальним потенціалом нації, до того ж тримаючи на них зле серце за передвиборні образи, цілком очікувано утримувати їх припинили. Цілі сонмища непродажних сновигали столичними установами у марному сподіванні взяти за себе бодай якийсь виторг. Могло вже дійти до того, що банки, не в змозі отримати своє, звернулися б до колекторів, як і передбачала законна процедура що до неплатника, та врятувало, як завжди, втручання впливових покровителів. Колективний лист нарешті дійшов до тих логадійських кабінетів, звідки зателефонували в президентську адміністрацію з чіткою настановою: «Наших не займати!». Попри це кредити митцями були взяті реальними грошима, які бельнібарбійські чиновники, звісна річ, за них сплачувати не збиралися. Відтак тим із майстрів слова, хто купував апартаменти в кредит, довелося із розкішшю попрощатися. Всім витівникам - пересмішникам було надано безкоштовне на правах соціального найму житло в кількох дуже престижних будинках в межах другого кільця столиці – так і проживають вони там всі гамузом непродажним кварталом і дотепер. Звісна річ, апартаменти всередині кварталу розподілено за принципом собачого цирку, тобто шикарніші отримали ті, хто свого часу влучніше дзявкав. Наперед був прийнятий щодо непродажних підзаконний акт, сутність якого зводилася до спадковості влади у зносинах з ними: яка б партія на наступних виборах не перемогла, балакуни назавжди залишаться на балансі уряду. Відтоді артисти виправдовують своє ймення: адже ніколи не продасться той, кого вже наперед купили; а також пильнують, щоб ніхто зайвий не продерся на їхній ареал животіння, залишаючись єдиними законними провозвісниками політичної сатири та водночас ідеологічного промивання мізків на острові. Особливо пильнують непродажні позначену собою інтелектуальну територію від зазіхання тих вискочок, чиї твори талановитіші, або ламають сталі стереотипи – дрібні представники високого мистецтва залюбки пробачають новоспеченому собратові відсутність таланту, сподіваючись на таке саме ставлення до себе в разі створення чогось геть бездарного, людей же на себе не схожих вони резонно побоюються. Проте вуличним, особливо підзолоченим, для того, щоб потрапити до гурту непродажних, не варто витрачати зусилля на твори, що несуть в собі бодай якусь духовність – достатньо взяти участь в так званих непродажних перегонах, де всякий представник хохлосу може явити загалові свій особистий талант. Виробляють конкурсанти зазвичай те саме, що пращури теперішніх митців для задоволення свого пана. Останнім часом перегони транслюються на всю країну наживо, арбітрами ж виступають найнепродажніші з непродажних – і це є запорукою об’єктивності оцінок. В останніх таких змаганнях переміг молодий і дуже талановитий юнак – син голови наглядової ради конкурсу, який спромігся дві хвилини просидіти в позі роденового мислителя, друге ж почесне місце посів пластичний акробат із цирку, котрий, стоячи на голові, лівою ногою чухав собі за вухом, при цьому правою в той самий час підпалював десять встромлених собі в рота цигарок. Для тих із вуличних, хто дереться на гору суспільною драбиною, перегони відіграють роль Трестів або пірамід, людці ж з електорального бидла, спостерігаючи телетрансляцію конкурсів, уявляють собі, мабуть, що вони є тим самим панством, котре розважають витівники.
Кошти на утримання непродажних можновладці відбили сторицею, оскільки непродажні стали фундаторами сучасного масового мистецтва. Враховуючи периферійність всього острова і регулярну нестачу бюджетних коштів, створення повнометражних кінофільмів залишається рожевою мрією цих достойників від ідеології, проте острів вже має національний продукт у вигляді телесеріалів, пародій, кліпів, зафільмованих інтермедій, радіопостановок тощо. Для непродажного ознакою геніальності вважається вміння показати силу мерзенної ницості та красу душевної потворності. Саме тому серед романтичних героїв превалюють дотепні дуроголіки, з якими спілкуватися в побуті сама приємність(і те, що дуральні є спонсорами культурних прожектів тут не відіграє ніякої ролі); круцани-крисуванці, які пильнують ексклюзивність свого права порушувати закони; благородні гепарі, що, здійснивши низку славетних подвигів на убратервлених землях і перестрілявши силу-силенну нерозумних тубільців, які насмілились жити на власній землі, звільнившись із лав збройних сил його імператорської Сонцесяйності, долучаються до не менш священної борні з виборювання рабських для себе вольностей; фрайдівки, які змушені кинути чи то продати власну дитину; хозли, що бігають бо бабах не просто так, а відчуваючи тяжкі муки сумління перед покинутими дітьми; зятьки, які роблять карколомні кар’єри не за сприяння своєї нової родини, а виключно спираючись на власний інтелект. Нарешті, зразком патріотизму вважають втілену в шедеврах поведінку мізернішої погані, яка навипередки пнеться випрати загиджені кальсони власного пана, наперед знаючи, що до кола дупників нікого з них не візьмуть. Показуючи людей наперед ницих і убогих, автори мають вибір: або протягом всього твору знаходити все нові виправдання мерзенності істоти, або створити чарівну казку, де із шмату лайна можна виліпити достойну людину. Від обидвох жанрів представники лаґґнезької погані просто мліють, радо впізнаючи себе в якомусь із героїв.
Беззаперечним доказом геніальності окремих непродажних є те, що обмежену їхню кількість влада імперії пускає навіть в свою столицю із чітко визначеним терміном перебування на попрацювати, і деякі з них прилаштовуються за фахом – останнім часом навіть не всім доводиться перевдягатися бабцями . На обмін до Трілдогдрібу їде нова партія логадійських непродажних, і цей кругообіг сприяє відновленню братерських зв’язків.
Завершуючи описання суспільного життя острів’ян, я наперед чую хвилю закидів на їхню адресу, і найголосніше мабуть волатимуть ті, хто назве всі їхні системоутворюючі інститути установами окозамилювання, створеними для приховання рабської сутності тубільців. Маю сказати ще слово на захист того народу, який став мені ближчим під час перебування мого на території їхньої держави: своє рабське єство ті люди не приховують, вони, обравши рабські вольності замість свободи, дотепер не змінили свого креда і впевнено йдуть обраним шляхом. Нові життєві реалії дещо видозмінили віковий уклад життя, але не змінили ставлення людей до себе, як до рабів, і до можновладців, як до панів. Так запійний п’яниця, якого життєві обставини примусили відійти від милого його серцю алкоголізму диванного, перебуваючи на людях і маскуючи свою пристрасть, всього лише змінює її форму, тактична ж мета кожного дня – налигатися до втрати людської подоби – залишається незмінною. Тому не варто нарікати, що усучаснені форми рабства принижують моїх острів’ян. Це могло їх принизити, коли б вони при всьому цьому називали себе вільними людьми. Існує думка політологів, що ступінь свободи визначається тим суспільним ладом, в якому живе людина, або особистістю керівника держави, обраного, призначеного, або того, хто владу узурпував. Це, як на мене, суцільна дурня, оскільки рівень прав людини є не більшим, ніж той рівень обов’язків, який вона згодна нести – тоді на ці права не зазіхатимуть шахраї та узурпатори. Ті ж права, що надаються погані з доброго дива, якщо вони законодавчо не підкріплені обов’язками, дуже скоро будуть відібрані сильнішими по праву сильного, або викуплені за безцінь. Милостиню загарбають багатші, виборчі голоси – привладненіші, фінансові результати життєдіяльності країни поділить метрополія з місцевими своїми холуями. Спонукати представників влади пильнувати надане погані незароблене є дурницею не меншою, оскільки за несвоє ніхто чіпко не тримається. Той лобуряка-переросток, що карбованця, заробленого своєю працею, витягнув голіруч з самого полум’я, перед тим спокійно дивився, як батько палив в печі купи своїх грошей. Сильному немає простішого способу отримати щось у власність, ніж роздати це слабким. Від людей обізнаних я чув про такі екзотичні країни, де убогим було роздано все національне надбання, яке за лічені роки після роздачі цілком легітимно опинилося в руках потрібних людей. І це було набагато мудрішим кроком влади, аніж одразу подарувати все своїм, а потім тривалий час чути скиглення ницих рабів про розкрадання країни.
Люду вуличному залишається сподіватися на рабські вольності, що давно вже за нього спожиті співгромадянами заможнішими. Але нижча погань своєю долею попри все задоволена, оскільки знає: торба із рабськими вольностями є невичерпною, доки в далеких периферіях безкоштовно гнуть спини ті, кому в житті пощастило ще менше. Пани ж, напершися отриманим безкоштовно до блювотиння, неодмінно покличуть тих, хто плазуватиме нижче та лискатиме глибше, оскільки запустити юрбу привладнених істот, щоб попідгрібали зі столу недоїдки стане дешевше, ніж винаймати обслугу. Ті ж холуї, яким в такий спосіб поталанило, переноситимуть зверхнє ставлення на істот, жалюгідніших за себе, відтак соціальна піраміда існуватиме, як століття і тисячоліття тому. Елементи демократії в таких недоразвинених суспільствах, як ніж та виделка для очільників людожерського племені: той, хто триматиме це знаряддя в руках, неодмінно використає його в процесі поглинання харчів, але не задля дотримання етикету, а щоб колоти очі та різати руки тих зайвих, хто тягнеться до ласого шматка. Сучасні лаґґнезькі вищі використовують демократичні інститути, як їхні пращури тисячу років тому використовували теократичні, для легітимізації власного домінування, погань же приймає такі правила гри, отримуючи належне собі і з гордістю називаючись електоральним бидлом. Добре, що в моїй країні така категорія населення відсутня, бо її виборці не продають свої голоси за дріб’язок, а обирають подальший шлях не лише для себе, а й для багатьох поколінь своїх нащадків. Відтак вони чітко усвідомлюють, що ті шматки, які для занади вкидатимуться у передвиборче корито, можновладці відриватимуть не від себе, а від достатку нащадків самих виборців, наперед плануючи їхнє зубожіння. Якби бодай окремі представники електорального бидла завелися були в моїй країні, співгромадяни одразу впізнали б їх на огляд. Хоча фенотип цієї невідомої в багатьох країнах зовнішнього світу істоти на 99,999 відсотків збігається з людським, проте людців можна вирізнити за такими ознаками, як трохи збільшена кисть однієї руки, щоб вправніше хапати надані рабські вольності, міцні та довгі лікті, щоб зайвих від цих вольностей відштовхувати, завелика поверхня нижньої губи, розмір і маса якої збільшилися під час заслуховування обіцянок можновладців, а також - у окремих домінантних особин - надзвичайно довгий із потужними м’язами язик, створений таким, щоб найласі шмати рабських вольностей у панів для себе виборювати. Я, скільки не придивлявся до своїх співвітчизників, не угледів, на щастя, жодного людця з такими ознаками. Тим більше не набереться в моїй країні таких вилупків достатньо, щоб об’єднатися їм в електорально значущий гурт. Життєве кредо цієї ницої спільноти в умовах острова полягає у повній відсутності самоповаги, що, однак, компенсується самозакоханістю і надмірною жалістю до своєї дрібненької особистості. Саме повага до самого себе примушує громадянина моєї країни приймати і поважати вибір свого народу, навіть якщо він не співпадає з його особистим вибором. Самоповага людини підштовхує її до усвідомлення простої речі: лише вона сама, а ніяк не обранець будь-якого рівня, спроможна і зобов’язана будувати своє життя. Істотам же мізерним властиво, наче заклинання, повторювати, заспокоюючи самих себе, що наступного разу вони неодмінно оберуть те, що треба, і тоді вже розбуяється кожний нічого не вартий індивід. Потуги ці зазвичай приносять політичному необізнанцю не більше зиску, ніж повторні ставки у грі з наперстковим шахраєм. Та той, хто хоч раз намагався пояснити ігроманові марність спроб відігратися, зрозуміє недоречність намагань умовити лаґґнежців розпочати самих себе поважати і перестати бути електоральним бидлом. Проте запроданий своїми ж синами острів обрав собі саме останній шлях, для нього, до речі, не новий, відтак, не зважаючи на купи словесних випорожнень квазіантагоністичних партій на адресу одна одної, можна констатувати серед тамтешніх мешканців повнісіньку суспільну злагоду – а це спостерігається далеко не в усіх країнах світу і є приводом якщо не позаздрити острів’янам, то принаймні за них порадіти.
