Ще однією проблемою є обслуговування будівель, їхній поточний і капітальний ремонт. В кварталах центрових та підцентрованих надання спеціалізованими бригадами таких послуг приплачується милостинею, яка високодостойникам традиційно і без затримок надходить із відповідної частини бюджету. Мешканці ж районів середніх, хоча подаяння просять також регулярно, проте отримують його зрідка. Знос будівель, більшість з яких споруджені півстоліття тому, дається взнаки, і деякі вже є аварійними. Оскільки аварійне житло, що перебуває в приватній власності громадян, оцінюється дешево, то і милостиню під його заставу можна отримати невеличку. Пихаті пожильці, відчуваючи себе людом достойним, та ще накручені передвиборчою балаканиною різного ґатунку партій, серед яких є не тільки опозиційні, принципово не вкладають в порятунок власних осель свої гроші, вичікуючи, що їхньою власністю почне опікуватися бюджет, та щиро вважаючи, що і після цього вони залишаться повноцінними власниками своєї нерухомості. В умовах острова це навряд чи можливо, бо там вищі не просто пильнують державне як своє, за великим рахунком вся держава і є їхньою власністю, відтак вкладатися в облаштування чийогось майна можновладці заходяться тільки з однією метою: якомога дешевше це майно придбати. Проте кожна з істот ницих щиро вірить, що саме її вищі та привладнені можуть прийняти за свою. Саме на цій довірливості ґрунтується головна передвиборча казочка як опозиційних, так і провладних партій на острові. Отже найвеличніший і поки що не здійсненний прожект останніх десятиліть – це якісно нове улаштування міського господарства мегаполісів. Обізнані на вітчизняній історії як минулих століть, так і недавньої, агітатори перед кожними муніципальними виборами розписують переважно тим городянам, з яких складається електоральне бидло, як було б чудово, якби роботи по обслуговуванню мереж, будинків та територій були організовані за принципом функціонування промзон: несуттєве збільшення витрат на утримання внутрішніх військ дозволило б привозити із бідних периферій або нетрів тих працівників, ціна робочої сили яких в рази, а деколи на порядки нижча за ту зарплатню, що її вимагають робітники місцеві. За інформацією обізнаних людей, ці люди, в яких електоральне бидло бачить створіння нижчого ґатунку, байдикують в своїх віддалених закуточках, а деякі знахабніли до того, що, замість сумлінно і безкоштовно працювати на режим, роками розбудовують або ремонтують власні оселі. Якщо ж пильнувати, щоб цей контингент, працюючи в великих містах, в той же час не виходив за межі означених для них територій(а в цьому внутрішнім військам можуть допомогти крисуванці) і чітко відстежити, щоб кожний приїжджий, відробивши встановлений термін, не отримав би столичної регістрації(для цього треба подолати корупцію серед муніципальних чиновників і підвищити моральний рівень незаміжніх дівчат, котрі можуть прихистити зайду як приймака), та ще й конвоювати заробітчанина до місця його постійної реєстрації, а там зобов’язати неодмінно одружитися і народжувати більше дітей, щоб і нащадкам теперішніх достойників не довелося в майбутньому самим працювати фізично – якщо все це здійснити, то вартість комірного може бути зведена майже до нуля, а коли буде поруч велика кількість безоплатної обслуги, то і відрізана каналізація не є такою страшною бідою: безкоштовна покоївка виноситиме з-під шанованих людей горщики і сама вирішуватиме, куди скидувати послід. Провозвісники революційного способу господарювання посилаються в своїх теоретичних напрацюваннях на досвід ефективного управління за часів перехрещення, коли люди гідні за самий лише харч мали змогу винаймати найкваліфікованіших фахівців для виконання будь-якої роботи.
Можливо, люди, які себе поважають хоч трохи, і не мріяли б про такий спосіб ведення комунального господарства, усвідомлюючи, що той, хто принижує гідність іншого, настільки ж принижує самого себе. Але тут йдеться про людей, яким самоповагу замінює самозакоханість, про хохлос в наймерзеннішому значенні цього слова, до того ж кожне електоральне бидло твердо впевнене, що, у випадку встановлення промзони безпосередньо в місті його проживання, особисто воно в жодному разі не долучатиметься до брудної маси контингенту, себе на зоні воно бачить щонайменше на вежі із кулеметом напоготові, а дехто в свої ницих мріях навіть заселяється в кумську хату.
Кілька років тому вже був досвід створення, щоправда в межах повітового центру, житлово-промислової зони, але тоді політичні інтриги стали на заваді здійсненню мрій тамтешнього електорального бидла. Річ у тім, що в тому містечку перемогла партія опозиційна, яка одразу ж заходилася виконувати свої обіцянки виборцям. Від керівництва республіки новообрані міські очільники вимагали всього лише надіслати додатковий батальйон внутрішніх військ в розпорядження муніципалітету, влада ж центральна підступно з цим зволікали. Підвести свій електорат переможці демократичних змагань морального права не мали, відтак житлопромзона розпочала життєдіяльність без належної кількості персоналу. Зона працювала кілька місяців напрочуд ефективно, гідники мліли від задоволення, отримуючи платіжки із копійчаними сумами, аж поки несвідомий контингент не забунтувався і не вирізав всіх достойних помешканців. І тут у влади одразу віднайшлися резерви внутрішніх військ, навіть цілий полк, який здійснив тотальну зачистку місцевості, винищивши не тільки бунтівливий контингент, а й місцевих мешканців, ним недорізаних.
Звісна річ, облаштування житлопромзони в столиці потребує неабиякого підготовчого періоду, тому партія влади, хоч і не заперечує саму ідею, проте не квапиться з її втіленням. Опозиція ж грає на цьому, доводячи пересічному виборцеві, що варто лише її привести до влади, і тоді майже безкоштовне комірне електоральному бидлу гарантоване. Не можна обійти ще одну суттєву подробицю всіх комунальних виборів. Протягом останніх десятиліть на кожних змаганнях принаймні одна партія пропонує перейти до оплати мешканцями повної собівартості комунальних послуг, до відповідальності особисто господаря за свою нерухомість, що виражалася б у матеріальних зобов’язаннях утримувати не тільки власну оселю, а і весь будинок та інфраструктуру(пропорційно долі в загальному житловій площі), в разі ж нестачі коштів у квартировласника, надавати кредит під заставу частини вартості нерухомості, який би не погашався із бюджету, як милостиня, а залишався б боргом самого власника до першої ж операції з майном. В разі оголошення власником своєї неспроможності нести матеріальну відповідальність за свою долю загальної нерухомості, не відчужувати житло, виселяючи родину на вулицю, а залишити за мешканцем право на соціальний найм житла, при цьому безспірно відчужуючи майно на користь тієї особи, що реально несе матеріальну відповідальність, тобто проплачує необхідні витрати. Така програма вирішення питання утримання житла близько відтворює засади, викладені Першим Президентом Лаґґнеґґа, що дає підстави справедливцям аргументувати тезу про змову останнього із тогочасними стабілістами. Дійсно, партія, що таке пропонує, є збитковим прожектом і вряди-годи набирає кілька відсотків прихильників, тому жодний бізнесмен від політики фінансувати її не наважиться. Правдою є й те, що гроші на партійну агітацію і пропаганду такі ліберально налаштовані діячі отримують від влади, майже не приховуючи це. Але теорією змов навряд можна пояснити все навколо, хоча справедливцям цього дуже кортить, оскільки свою невдачу всім ницим істотам набагато комфортніше пояснювати саме заколотом проти себе. Я не покладатимусь на висновки експертів невідомого мені ґатунку, а краще зацитую пояснювальну записку із засекречених додатків до закону про бюджет на 199* рік, коли відбувалися чергові комунальні вибори . Це відповідь голови президентської адміністрації на лист міністра фінансів із вимогою скоротити видатки бюджету, припинивши фінансування збиткового політичного проекту:
«Фінансування принаймні однієї партії, програма якої передбачає повне або часткове скасування рабських вольностей, не є примхою особисто президента, або іншої політичної фігури із його оточення, а лише тим лакмусовим папірцем, який повинен підтвердити чи то спростувати результати холуйського референдуму. До тих пір, поки переважна більшість народу не зголошується від безкоштовно наданого відмовлятися, а людина, або політична сила, яка закликає платити за спожите самим собою із власної кишені викликає відразу, рівно до тих пір лаґґнезькии виборець залишається електоральним бидлом, відтак змінювати координально щось у внутрішній політиці немає сенсу».
Треба наголосити, що за останні десятиліття нарід лаґґнезький сподівання своїх керманичів щоразу виправдовував, на кожних виборах підтверджуючи пріоритет рабських вольностей над всіма іншими цінностями.
Отже, суспільству на острові за великим рахунком байдуже, чи втілюються в життя ті ідейні гасла, під якими певна політична сила йшла до парламенту. Своєчасна і перманентна роздача безкоштовного тим, хто його прагне, потребує стабільної протягом тривалого часу роботи економіки без відволікань на політичні перипетії. Відтак парадокс лаґґнезького парламентаризму полягає в тому, що партія влади, всіляко відсторонюючи електоральні маси від управління країною, насправді, попри вигуки з боку опозиції про антинародний режим, робить саме те, чого народові цьому понад усе кортить – розподіляє подачки , а те, що розмір милостині завжди менший, ніж хотілося б – то це є біда не тільки лаґґнезького електорального бидла. Оскільки розподіл рабських вольностей є родзинкою всього внутрішньополітичного процесу вже майже сторіччя, його алгоритм, хоч і змінювався різними режимами, проте ґрунтується на одному лише принципі, назва якого коріниться знов таки в історії. Рабські вольності як безкоштовний сир політичної кухні першими застосували чимошисти, розбудовуючи свій збиралістський режим, який був не дуже різнився з іншими аналогічними державоутворюючими режимами першої половини двадцятого століття. Безмежність людських потреб і водночас обмеженість ресурсів майже одразу далися взнаки, вказуючи керівництву острова, що рабських вольностей на всіх бажаючих напевно не стане. Поміркувавши трохи, партійний провід висунув геніальну на свої часи ідею вибіркової роздачі безкоштовностей. Об’єктами її навіть без обговорень мали стати всі вищі і ті владні, що доведуть ділом відданість партії( а на це із них зголосилися майже всі). Проте цього було замало, щоб спонукати до заповзятої праці вуличних. Тривалий час точилися внутріпартійні дискусії, кого із нижчих і за які заслуги ощасливлювати час від часу. Саме тоді відчувся дотик перста долі, яка була розташувала новий парламент в тій будівлі, де планувалося розбити новий цирк. Оскільки залишати країну( навіть якщо в ній панує збиралістський режим) без законодавчого органу набагато більше зло, ніж позбавити столицю цирку, всі вистави наперед скасували до тих часів, коли для розважальних заходів буде збудований новий дім під куполом. Про загострення великої політичної потреби нічого не знав антрепреньор пересувного шапіто, який мав заздалегідь укладений контракт і вже привіз був до столиці свою трупу. Співпало так, що галаслива циркова братія під’їхала саме в той час, коли на майдані розгорталися доленосні для країни події – кмітливі партійні функціонери швидко збагнули, що революція хоч і не є балаганом, проте під витівки акробатів, дресирувальників та клоунів піде набагато веселіше. Відтак, замість гастролі, циркові підзаробили, розважаючи пасіонарно налаштований майдан. Та коли революційні буревії вщухли, виявилося, що і столичні гастролі для артистів завершилися, бо в цирковій будівлі почали тішити весь нарід клоуни зовсім іншого ґатунку. Трупа тим не дуже переймалась, оскільки все життя їхнє хоч би там як пробігає в дорозі – отже знялися собі та й поїхали – всі, окрім старого конферансьє. Відстоюючи свою громадянську позицію, бідолаха так допався до варених бобів, необмежену кількість яких партійним коштом роздавали всім учасникам революції, що із тяжкістю шлунку був ушпиталений, а як оговтався – то друзів його вже й слід прохолов. Оскільки шукати всією країною пересувний цирк - справа невдячна, та й літа вже не молоді, старенького поки що прихистили в службовому приміщенні новобудови, а коли розпочалася законотворча праця, то оформили як героя революції при новому парламенті підмітайлом. Дідусь працював дуже сумлінно, також здружився з багатьма із челяді народних обранців, відтак зі збігом часу ставав людиною все більш шанованою. Коли постало питання способу розподілу рабських вольностей, не тільки керівництво країни, а і їхні слуги сновигали державними установами пригнічені. Старий, прознавши причину смутку, через персонального водія головного ідеолога країни напросився на особисту зустріч з останнім і, лише на знак вдячності за прихисток на старість, дав пораду настільки мудру, що, на думку багатьох експертів, не лише врятувала режим, а й дала поштовх розвитку громадянського суспільства на наступне щонайменше сторіччя. Ідея старого конферансьє ґрунтувалася на особистих протягом життя спостереженнях за роботою своїх товаришів по розважальному цеху. Один його добрий знайомий дресирувальник собак все життя працював номер за участю великої кількості чотирилапих. Вправний майстер конферансу встигає у проміжках між власними виходами спостерігати і зал, і ще краєм ока переглядати номери тих, кого викликає на арену. Спостережливий оголошувач майже одразу угледів одну особливу деталь: із всіх цуциків складні кульбіти виконує обмежена кількість тварин – в різні часи існування номера справжніх чотирилапих акторів було не більше трьох одночасно. Більшість собацюг сидить на їм відведених місцях для створення масовості. І лише один, дуже рідко два пси подають протягом номера голос. Задля заохочення дресирувальник дає собакам шматочки цукру. Що ж вразило спостережливого артиста розмовного жанру найбільше: цукор завжди кидався дресирувальником тому собаці, який гавкає, і ніколи - тим що роблять на арені вихиляси. Саме із цією думкою подався колишній артист, а на тоді вже двірник, до ідеологічного відділу партійного проводу, запропонувавши впровадити аналогічну систему в спільноті людській. Головний партійний ідеолог був людиною розумною і зацікавився слушною думкою, а вже за кілька тижнів друком вийшла за його авторства монографія для внутрішнього користування із назвою «Принцип собачого цирку». Наукове напрацювання містило теоретичні засади практичного розподілу грошових потоків на фінансування рабських вольностей, на його сторінках містилися настанови, як саме обирати в натовпі, або серед представників трудового колективу, саме ту пересічну людину, яку слід звеличувати, надаючи від найсправедливішої партії те, до чого слід прагнути іншим. Головне , що має відрізняти такого отримувача від решти – його ґолос, не важливо зичний чи верескливий, аби він вимагав для себе рабських вольностей гучніше за всіх. Надання незаробленого людям, що здіймають бучу, його вимагаючи, не тільки зіб’є напругу в спільноті. Чоловік, чий психотип беззаперечно сильніший, отримавши подачку, зрозуміє, а якщо не вистачить інтелектуальних потужностей, то поза сумнівом відчує, що сума отриманої ним милостині є суттєвою лише коли дістається йому одному. Відтак він жертиме виключно сам, пильнуючи підходи до годівнички, наперед припиняючи зазіхання на наданий шмат інших, для чого, цілком можливо, згуртує навколо себе власних прихильників, які за надані вже цим лідером крихти відганятимуть бажаючих від корита з рабськими вольностями. Відтак адміністративна машина, не докладаючи багато зусиль і лишень підгодовуючи найґолосовитішого, матиме реноме доброї і справедливої держави. Все це, звісна річ, стосується виключно розподілу тих дещиць, що вкидаються на самий низ суспільної халабуди, для вищих і владної погані існують зовсім інші способи розділити надане, але неодмінно враховується потужність ґолосу, який подавав був у темряві минулих століть шляхетний предок високородного нащадка.
Протягом наступних десятиліть всяка влада під знаменами будь-якого кольору ґрунтувала спілкування з власним народом виключно на роздачі рабських вольностей, і «принцип собачого цирку» жодного разу не підводив можновладців. Найяскравіший приклад розподілу рабських вольностей за принципом собачого цирку мав місце років за двадцять до моїх відвідин острова. То вже була ера панування телебачення, відтак я не лише ознайомився з документами та гарячими тогочасними новинами із газетних шпальт, а навіть передивився відеозаписи тих подій.
В тяжкий для лаґґнезької держави 198* рік, коли переробні підприємства, що занадто були розрослися в попередні роки і тому недоотримували належної для завантаження всіх потужностей кількості сировини, не давали надприбутків, бюджет верстався з величезним дефіцитом, і країна дуже близько підійшла до дефолту, уряд заходився рятувати економіку країни, не гребуючи ніякими методами. Найпотужнішими економічними гравцями на той час залишалися дуральні, оскільки споживання наркотичних препаратів під час кризи, як показує статистика, не тільки не зменшується, а часом навіть зростає. Ради директорів трьох потужних корпорацій із виготовлення та розповсюдження дурі, між якими вже давно були розподілені сфери впливу на острові, зголосилися піти на зустріч урядовцям, надавши державі кредити на загальну суму більше мільярда американських доларів, але взамін вимагали сприяння уряду в посиленні їхніх позицій на ринку традиційних для споживачів острова речовин. Шалену конкуренцію на цьому полі діяльності трестам складали сонмища гепарів – цих хвацьких, хоча і відставних, захисників імперії, яким ще до здобуття Лаґґнеґґом незалежності надано було право перевозити і розповсюджувати надприбутковий продукт. Парламентсько-урядова коаліція сприяння компаніям пообіцяла, вже наступного дня був прийнятий законопроект, який, хоча і не забороняв гепарям-дилерам займатися звичним для них бізнесом, проте спонукав платити з прибутку податок, як тих дрібних торгівців, що продають на міських ринках маїс та патоку. Одне це вже образило колишніх бійців, та останньою краплиною став другий прийнятий закон, яким скасовувалося для гепарів право на безоплатний проїзд на таксі, (до того всі витрати на цей вид транспорту компенсувалися достойникам соціальним департаментом за наявності чека від водія і всі без винятку ветерани щороку отримували на руки належну суму готівки. Той факт, що значна кількість гепарів мали у приватній власності один або кілька таксомоторів не має до цього жодного відношення). Урядовці, намагаючись в скрутний для бюджету рік заощадити значну в масштабах країни суму, навіть не уявляли, який серпентарій мимоволі розворушили. Без попередніх узгоджень протягом однієї доби в столицю поз’їздилися майже всі гепері острова. Тих представників опозиційних партій, які хотіли були прилаштуватися до акції задля галочки у звіті одразу чемно відсторонили, попередивши, що наступного разу, якщо побачать когось з прапорами, тому влаштують темну, закутавши у власне ж знамено, бо тут, мовляв серйозні люди вирішуватимуть серйозні питання. Дрібнооптових дилерів можна було зрозуміти: в парниках та на гірських плантаціях вже визрів заповітний врожай, каністри з сірчаною кислотою та валізи із перманганатом і ще декалітри різних хімічних розчинників були закуплені і доправлені до місць розташування напівлегальних лабораторій, поплачена наперед робота хіміків, крисуванців та більш впливових посадовців, але, головне – отримані були аванси від таких людей, які одностороннього розриву контракту не терпітимуть і знайдуть того, хто не вміє тримати слово, не тільки на острові чи то континенті, а в будь-якому куточку Земної кулі. І весь цей усталений роками плідної співпраці ланцюжок міг бути перерваний через домовленість уряду з конкурентами – цього гепарі- бізнесмени допустити не могли. На тоді та частина історичного центру, де міститься урядова та парламентська будівлі вже була відгороджена від зовнішньої частини міста височезним муром, і це, беззаперечно, врятувало життя багатьом високопосадовцям. Навіть сам лише відеозапис тієї акції громадянської непокори може вразити людей зі слабкою нервовою системою. Жодний майдан світу не бачив такого величезного гурту розцяцькованого електорального бидла, яке повстало на захист своїх споконвічних вольностей. Призолочені хрести, зірки та свастики на шевронах і лацканах відставників увінчувалися над собою такими ряхами, що їх ледь вміщав екран телевізора, вся картинка супроводжувалася вигуками на адресу керівництва країни і його матерів та інших кревних родичів, що перекладати на будь-яку мову не наважився б найепотажніший майстер слова, а я не зможу й поготів. Не спромігшись перетнути кам’яного муру, юрба заходилася крушити та бити вітражі навколишніх крамниць. Ситуація ускладнювалась тим, що половина присутніх на акції гепарів мала при собі зареєстровану вогнепальну зброю, інша частина відставних сміливців, намотавши на правицю один край шкіряного ременя, так вправно крутила над головою іншим його кінцем з натертою оптичною пастою бляхою, що не всяка холодна зброя могла бути настільки небезпечною. Боягузливі народні обранці вже обирали були спосіб деремнути із небезпечного оточення, деякі навіть почали приміряти жіночі сукні, та на щастя трапились серед депутатів та урядовців кілька героїв-приборкувачів, які в часи бойової своєї молодості також рубали на капусту клятих сепаратистів, і ці сміливці не побоялися вийти до натовпу, серед якого були і їхні одноармійці, та розпочати перемовини. Трохи заспокоївши зібрання народу, найадекватніших із відчайдухів запросили всередину урядової будівлі на тристоронні перемовини. По-перше було залагоджено питання ділове: скасоване введення податку на дилерів-одноосібників, за тієї, однак, умови, що відтепер вони стануть офіційними дилерами зареєстрованих дуралень і протягом трьох наступних років поступово перейдуть на торгівлю виключно товарами того із трьох трестів, з яким матимуть контракт. На виконання цього пункту договору суттєво вплинуло те, що в уставних фондах всіх дурокурень перевагу мав бельнібарбійський капітал, що конфіденційно й було доведено до відома відважних героїв. Відтак протистояти трестам означало піти на відкритий конфлікт з потужними фінансовими колами метрополії, а на це жодна ница істота, навіть нап’явши рожеву беретку і начепивши на груди кілька фунтів призолочених алюмінієвих цяцьок, ніколи б не наважилась. Що до пільги на проїзд у таксі, то ця проблема потребувала законодавчого вирішення. Щоб повернути героям чесно завойоване та знов відвойоване право, треба було перекроювати бюджет країни, до видатків якого ще додалися витрати на відновлення зруйнованого гепарями під час акції непокори (адже всі крамниці в центральній частині столиці належать на правах приватної власності людям високодостойним, які не звикли обтяжувати свої особисті бюджети витратами на страхування майна, знаючи, що будь-які втрати їм залюбки компенсують з бюджету державного). Але завбачливий уряд, проглянувши рядки державного кошторису, швидко віднайшов ту статтю, з якої кошти можна було без зайвого галасу перекинути на фінансування пільг для героїв і розгрібання наслідків їхньої бурхливої громадської діяльності . То була давно вже запропонована програма будівництва пологових будинків у найвіддаленіших периферіях. Плани ці – розташувати у відсталих регіонах бодай якісь медичні заклади для допомоги матерям в народженні дитини – визрівали ще до фінансових негараздів в країні і, коли економіку острова почало трусити, ніхто із міністрів не сумнівався, що заплановані кошти навіть не буде переведено на відповідні рахунки. Кожний із можновладців, звісно, плекав надію, що заощаджені гроші підуть на порятунок саме його бізнесу, та нагодилася справа, проти фінансування якої не заперечував жоден високопосадовець, до того ж небезпека бути лінчованими не розвіялась доти, поки в столиці вирували пристрасті. В преамбулі до прийнятого задля залагодження конфлікту закону про зміни до державного бюджету необхідність перенаправлення коштів мотивувалася таким чином:
« Віддаючи перевагу справжнім людським цінностям, із яких патріотизм людей, народжених в імперії, та їхня надмірна любов своєї справжньої батьківщини є найвищими, парламентсько-урядова коаліція змушена переглянути ті непродумані рішення, що поспіхом приймалися депутатським корпусом. Не можна заперечувати, що вади дітонароджуваністі є проблемою виключно фізіологічною, і аж ніяк не політичною, яка проблема всі десятки тисяч років існування людини як біологічного виду вирішувалася без законодавчого втручання та урядового фінансування, до того ж статистика гінекологічних захворювань серед жінок означених регіонів відсутня, відтак у народних депутатів немає підстав вважати, що місцевості ці потребують негайного будівництва пологових будинків. В той самий час позбавити захисників прав імперських вислужених ними пільг є кроком дуже недалекоглядним в стосунках з Великим сусідом. В тому випадку, якщо скандал набуде міжнародного розголосу, державне керівництво Бельнібарбі буде вкрай незадоволене таким ставленням до людей, що мають неабиякі заслуги перед цією дійсно великою країною. Коли ж дійде час до можливого повернення острова до теплого імперського лона, факт скасування тимчасово незалежною державою пільг тим людям, що мають перед імперією заслуги, може бути визнаним жестом неповаги і до самої цієї Наддержави, і особисто Сонцесяйного її монарха, що в свою чергу може відтермінувати омріяне повернення або взагалі завадити йому. До того ж герої ці мусять пересуватися привілейованим видом транспорту не просто так, а для зустрічів зі своїми бойовими побратимами і сумісного згадування тих славетних подвигів, що колись були ними разом учинені, отже позбавити відважних воїнів такої можливості було б не тільки ідеологічною провокацією проти нашого великого сусіда, а ще й недоліком у вихованні молоді, що зростає. Нарешті, підвищення добробуту мешканок периферій за рахунок скасування пільг більш достойних громадян країни було б порушенням тієї статті конституції суверенної лаґґнезької держави, яка ґрунтується на споконвічній традиції неприпустимості перерозподілу милостині та інших коштів зверху на низ ».
На знак громадянського миру між державними інститутами і гуртом людей більш ніж достойних увечері того ж дня розпалена була мирова люлька. Трьома мішками травички цей захід спонсорували дуральні, які, хоча і не отримали одразу те, до чого прагнули, але зробили безперечно крок у вірному напрямку розвитку конче необхідного своїй країні бізнесу. Дуже дивний феномен описували після цього в історіях хвороб лікарі-наркологи, на обліку у яких традиційно перебувають більшість лаґґнезьких гепарів. Хоча це може здатися неймовірним, проте всім відважним бійцям, які по завершенні виборювання власних вольностей пихнули просто серед віковічного міста, прийшла одна й та сама галюцинація. Під впливом високоякісної дурі не бачили вони ані мертвонароджених немовлят, ані закривавлених породіль, проте кожен воїн просто перед собою угледів свого власного дупоголового бельнібарбійського генерала, який із задоволеною мармизою стояв і дивився в обличчя героєві. Уявний цей достойник дуже свого підлеглого нахвалював, наче після вдалої зачистки селища, в якому не залишилося в живих жодного потенційного сепаратиста, мацав пухкими генеральськими своїми пальцями за щоку та іще за інші випираючі частини тіла, як це полюбляють робити високі посадовці та активні педерасти, потім ляпав по плечі, промовляв «gut-gut» і давав шоколадку.
На основі цього випадку лаґґнезька влада вже після того, як розвіялися економічні негаразди, намагалася була зробити відеоролик соціальної реклами, підкреслюючи наявність на острові громадян з власною позицією, до того ж відмежованих від політики, а також застосовувати серед іншого методологічного матеріалу для занять у вищій школі кадрового резерву при парламенті як наочний приклад практичного застосування принципу собачого цирку. Проте місцеві ідеологи мусили відмовитися від такого креативу, отримавши листа із наполегливими рекомендаціями не оприлюднювати матеріали від департаменту зі Склеювання імперіі. Нижче наведена цитата із того документа:
«... було б вкрай нерозсудливо і з політичної точки зору некоректно на даному прикладі щось тлумачити широкому загалові насамперед тому, що місцеве населення може зробити хибні висновки, які вплинуть на ставлення мешканців острова до Великої імперії. Матеріал, переглянутий високою комісією, неодмінно наведе пересічного глядача на думку наступну: якби ці мужні герої так само заповзято, як захищали власні пільги, билися з сепаратистами, то гірські терени імперії мали б давно вже знелюдніти. Якщо ж далеко не мирні народності продовжують заселяти імперські території, то несвідомому глядачеві може спасти думка, що герої-захисники імперських інтересів здатні воювати лише з бідними жінками та їхніми ненародженими немовлятами, або необізнана людина може подумати, що кляті сепаратисти ще заповзятіші в бою, аніж воїни його Сонцесяйної величності. В обидвох випадках розповсюджувати відеоматеріал із будь яким супроводжуючим текстом з ідеологічної точки зору недоцільно».
Не слід робити скороспішні висновки, що ідеологія імперська насаджується острів’янам після відокремлення їхньої території, але до дружніх порад з боку старшого брата ідеологи правлячої на острові партії звикли дослухатися.
Прикладів твердої громадянської позиції людей гідних, можна навести ще багату кількість. Останнє виборювання справедливості розгорталося просто під час мого перебування на острові. Мешканцям країн, які називають себе цивілізованими, буде важко в це повірити, але ще кілька років тому острів’янам був знижений пенсійний вік. Щоправда стосувалося зниження не всіх, а лише тих літніх громадян, які зуміють домовитися з молодими своїми співробітниками про продовження останніми безоплатного періоду роботи. Якщо, наприклад, молодий робітник погоджується працювати без зарплатні замість десяти тринадцять років, та людина передпенсійного віку, якій вдалося на це його вмовити, йде на пенсію на три роки раніше. Такий спосіб полегшення життя людям старших поколінь міг би зацікавити представників відповідних вікових категорій у різних країнах світу. Взагалі пенсійна сфера – це та галузь лаґґнезького суспільства, де принцип собачого цирку, та ще й замішаний на засадах хохлізму, працює найкраще. Людині навіть не треба мати особисто ґолосу, достатньо лише народитися у привладненій родині, і рабські вольності сипатимуться їй на голову, немов із казкової торби. Я вже наголошував, що наявність родинних зв’язків визнається заслугою перед державою. До того ж статус убогого, який можуть отримувати виключно люди достойні, дає право представникові владної погані мати принаймні два джерела доходу. Звісна річ, враховуючи норму про обов’язкове відшукання джерел погашення видатків, пенсійний фонд не може взяти зайві кошти зі стелі. Тому гроші дозволяється відщипувати від зароблених пенсій вуличних. Прожитковий мінімум, нижче якого зароблена пенсія бути не може, дозволено не обчислювати, перемножуючи базовий показник на індекс споживчих цін, а встановлювати відомчим циркуляром, при чому для різних соціальних груп є свої нормативи споживання необхідних продуктів. Острів’яни звикли довіряти державним установам більше, ніж власним очам, тому зароблені пенсії вуличних не зростають десятиліттями, в той час, як виплати люду привладненому відстежують принаймні інфляцію. Цілком очевидно, що введення на Острові закону про індексацію для адекватного регулювання рівнів соціальнх виплат могло б зняти дискримінаційну складову. Але є ще один парадокс, якого людина із зовнішнього світу ніколи не зрозуміє: найбільшими супротивниками введення такого закону є саме ті, від чиїх виплат відскубують шматки. Суспільством блукає думка, що встановлення розміру соціальних виплат адміністративним способом набагато для пересічного люду прийнятніше, ніж встановлення загальних для всіх прошарків правил гри. У разі взяття державою на себе чітких зобов’язань перед громадянином принаймні непрацездатного віку, номінальні пенсії підвищуватимуться лише на рівень інфляції, тобто пенсія реальна залишиться незмінною. За теперішніми ж правилами уряд може роками залишати зароблену пенсію на рівні номіналу, тобто з врахуванням інфляції реальна пенсія невпинно знижується. Цілком можливо, що в країні людей, які не прагнуть особистої залежності, перший варіант більше влаштовував би громадян. Але не слід забувати, що не проголошеною, але зафіксованою на рівні підсвідомості ідеологією лаґґнежців є хохлізм, тобто модернізована форма рабства, а для раба рівні стосунки з паном, навіть якщо пан цей уособлений в державних інституціях, є втіленням найжахливішого кошмару. До того ж, як кожний раб сподівається на холуйський талан, так і кожна ница істота на острові намагається переконати себе, що є окрім неї жалюгідніші створіння, яких держава скубтиме на її користь, як скубуть саму цю істоту на користь привладненого панича. Треба відзначити, що сподівання наївних трударів вже частково втілені в життя: та пенсія, яка призначається вуличним помешканцям міст на острові, звісно, замала, якщо порівнювати її з виплатами привладненим пенсіонерам, проте в сільській місцевості і промислових регіонах перед людьми непрацездатного віку(окрім струльдбургів) держава матеріальних зобов’язань взагалі не має, лише даючи рекомендаційні настанови органам місцевого самоврядування не лишати стареньких напризволяще. Проблема периферійної старечі, щоправда, нівелюється тим, що до віку, коли, згідно законодавства, призначається пенсія, доживає вряди-годи один із тридцяти чоловіків і одна з п’ятнадцяти жінок. Але міські пенсіонери із вуличних не вважають рівнею собі відсталих селюків. Діюча система пенсійного забезпечення влаштовує їх не тому, що надає їм право на виживання, якого права, наприклад, їхнім прадідам під час голодомору тогочасна система не дала. Кожен з тих, кого в законний спосіб грабує система, сподівається, що одного чудового дня привладнені приймуть його за свого, йому виплати підвищать не на якісь жалюгідні відсотки, а в рази, як і годиться своїм. Нещодавно законодавчо впроваджена така пенсійна система, яка гарантує навіть вуличним пенсії привладнені(тобто такі, що індексуються на показник інфляції), щоправда не теперішньому поколінню пенсіонерів, яке на режим своє відпрацювало, тому цей режим вважає його матеріалом відпрацьованим, а поколінням наступним, за умови наявності п’ятдесяти років трудового стажу. Дивно, але кожен працівник щиро в це вірить і рахує відпрацьовані ним роки, наче старослужащий в казармі дні до омріяного наказу, попри загальновідомий закон вищих: «пильнувати надбання родини і зайвих до сім’ї не пускати», який тим сумлінніше мавпують привладнені, чим нижче вони стоять в суспільній ієрархії, відтак вуличним перелізти перший найвищий сегрегаційний паркан взагалі неможливо.
Спостережливий читач неодмінно має відзначити, що принцип собачого цирку, хоч і може вдаватися доволі привабливим, проте здатен допомогти отримати бажані рабські вольності далеко не всім, а лише людям ґолосливим. Незароблене ж вабить абсолютно весь хохлос, відтак для істот ницих і не таких амбітних є спосіб виблагати заповітне набагато старіший, який в суспільствах рабських вкорінений споконвіку. Для лаґґнезької погані таким засобом виступає скиглення, яке є частиною ментальності острів’ян. Якщо вдатися до подій за історичними мірилами зовсім свіжих, то можна констатувати, що саме плазування перед панами депутатів «ницого парламенту» і жалісне благання зі спробами перекласти власну провину на ближнього врятувало мерзенним нікчемам життя. Відтоді день святого Жора отримав другу свою назву – «день скиглення». Права змінювати цього дня своїх панів, щоправда, всі раби не отримали, бо це могло спричинити хаос у записах демографічного департаменту, відтак зміна пана залишилася правом найпривладненіших. Зате всьому без винятків люду залежному милостиво було надано священне право жалітися будь-кому на свого пана. Ці жалісні стогнання нужденних кріпаків були чутні в цей день по всій країні, проте самим безпорадникам ніякого зиску не приносили: жоден представник влади не наважувався пхати носа у зносини панів зі своєю покріпаченою власністю, так само вважали за краще не втручатися в справи сусідів рівні з ним пани та паничі(бійки вищих між собою за краще життя для рабів – то є лише красиві казочки, навіть якщо вони вписані в підручники з історії), тим більше зарадити біді скривдженого односельця не могла громада, яка ніколи не наважилася б стати проти пана. Проте традиція відзначати день скиглення щороку не відмерла за століття, лише об’єкт скарг скигліїв змінився, і замість непоборної протягом тисячоліть вищої істоти, убогі мешканці острова стали згодом ганьбити тих, хто міститься ближче до них на соціальній драбині, особливо до вподоби погані славити нижчих за себе. Та знаходяться сміливці, які наважуються паплюжити навіть декого з безпосереднього керівництва, особливо, коли це тішить начальника прямого. Відтак традиція на острові збережена дотепер, і в означену днину можна звідусіль почути жалісні дорікання та скарги: підстаркуватий чоловік протягом всієї доби має нагоду розповідати дружині, яка, на його думку, зіпсувала йому життя, зятьком до яких впливових родів він мав змогу увійти, на що дружина може, навіть не слухаючи його буркотіння, перераховувати тих високодостойних паничів, під яких лягала, перебуваючи в активному пошуку. Теща нарікає на дубезність недоумка-зятя, який вилупок зірвав був чарівну квітку, що вирощували не для нього, а свекруха розповідає по сусідках, що, мовляв, нечупара-невістка не миє жопки тарілкам. Повія без остраху може жалітися клієнтові на свого хозла-сутенера, який відбирає забагато грошей із її виторгу, а потім тому ж сутенерові на клієнта, що, заплативши за стандартний набір послуг, вимагає в розпалі пристрасті до них ще нетрадиційних, намагаючись нестачу грошей на оплату компенсувати ляпасами. Працівникові дозволяється називати керівника спиногризом та самодуром, начальник в свою чергу бідкається, яким людським непотребом йому, розумному, доводиться керувати. Бабці, які засідають на лавах, скаржаться одна одній, що злодійське комунальне підприємство не надає якісних послуг, за які вони, щоправда, не проплачують повної собівартості, але ж за твердженням улюблених народних обранців, не повинні платити взагалі. І, звичайно, всі мають змогу неславити абстрактного пана, якого в теперішні часи уособлює в собі держава. Всі вище наведені та ще інші особи спроможні нарікати на своє нікчемне життя і в інші дні року, при чому за часів процвітання демократії ганьбити державу стало справою набагато безпечнішою, ніж дорікати конкретним людям зі свого оточення. Та в день скиглення паплюжити все навколо себе є обов’язком для кожного чесного громадянина, бути ж задоволеним життям непристойно і навіть небезпечно.
Всім відомо, що втілення в життя досягнень наукового прогресу саме це життя значно прискорює. Так із настанням ери телебачення на острові дні скигленні почастішали, дозволивши привнести свято до кожної оселі, яка забезпечена електрикою та має телевізійний приймач. Щоправда, трансляції зазвичай розпочинаються по завершенні трудового дня, тож заходи носять назву скиглійські вечори, протягом яких громадянин не тільки може поскаржитися на тяжку долю, а ще й, спираючись на допомогу присутніх в студії можновладців та багатіїв, зарадити власній біді. Кожен телевізійний канал, що себе поважає, влаштовує скиглійськи вечори раз на тиждень, а оскільки провідних каналів на острові сім, то пересічний громадянин не має жодного дня без свята. Оскільки робота в архіві поглинала майже весь мій час, траплялося, що я по кілька тижнів не виходив із будівлі, отримавши дозвіл на ночівлю в кімнаті обслуговуючого персоналу – адже я весь час очікував святкування ювілею, сподіваючись одразу після залишити острів, а вивчення історії країни мене дуже було захопило, і я бажав будь що дослідження своє завершити, - відтак втрачати дорогоцінні години на вдивляння у електронний ящик я для себе вважав за неприпустиму розкіш. Та коли зайшлося про вивчення засад громадянського суспільства, я був просто змушений передивитися матеріал, який наочно ілюструє цікаву для мене тему.
Телевізійне балаганодійство справило на мене враження периферійності і навіть містечковості всього, що відбувається по той бік екрану. Гостями в студії були впізнаванні в суспільстві особи. Була там старенька бабця, якій не по кишені оплачувати комірне за чотирикімнатну квартиру в історичному центрі столиці, де мешкає вона сама однісінька. Бабуся ця громадянам Лаґґнеґґа добре відома, її можна назвати каталізатором історичного процесу. Саме в неї двадцять років тому лиходії-митники відібрали на пункті перевірки один фунт морської капусти – цей факт тоді настільки збурив суспільство, що за домовленістю із керівництвом метрополії митницю між братніми державами взагалі було скасовано(принаймні так описує причини відмирання рудиментарної служби історичний зручник). Старенька викликала у присутніх неабияке співчуття, присутній тут же столичний бургомістр просто перед камерою вклонився їй в ноги, наголосивши, що саме заради таких бабусь держава тримає нульові тарифи на вивезення сміття для гідників, що ж до конкретної біди, то високопосадовець в студії підписав розпорядження про збільшення комунальної милостині всім зареєстрованим в межах першого кільця власникам квартир, кількість кімнат в яких перевищує три. Джерелом покриття було обрано зменшення нормативів споживання хлібу та овочів контингентом того сміттєпереробного заводу, який обслуговує столицю і перебуває в муніципальній власності. На останок бабусі побажали, щоб її син – відомий в столиці власник мережі продовольчих супермаркетів – отримав у спадщину апартаменти, як і годиться достойникові без заборгованості по квартирній платні, ще дуже й дуже не скоро.
Був серед гостей ошуканий вкладник Народного Тресту Швидкого збагачення. Компанія, в яку він спокусився вкласти всі свої заощадження, була достатньо успішною, поки служба безпеки не викрила справжнє джерело її прибутків – викрадення або купівля у батьків і перевезення на континент малолітніх дітей, яких в багатих мегаполісах примушували жебрачити. Арешт керівників фірми був здійснений за два дні до терміну повернення вкладникові його грошей, і останній слізно нарікав на свою гірку долю. Присутній в студії прокурор своєю честю заприсягнувся, що, коли ошуканець вкладе грошенята у наступний Трест, його заступник особисто сповістить нині потерпілого про вірогідне банкрутство нової піраміди за три дні до події, відтак сіромаха спроможеться відіграти власні збитки.
Була очільниця всім давно набридлого жіночого руху, що його представниці висловлюють власну громадянську позицію, підіймаючи спідниці та заголюючи задки. Знаком приналежності до групи активісток є витатуйоване на кожній дівочій сідниці синє око. Небайдужі дівчата спрямовують свою еротичну зброю в бік тієї державної установи, діяльністю якої не задоволені, і так тривалий час стоять рачки, заглядаючи своїми сраками просто в очі антинародному режиму. Проте цього разу красуня була одягненою і прийшла жалітися не на своїх політичних опонентів, а розповісти загалові, як важко порядній дівчині живеться без кавалера, ще гірше, коли залицяльників забагато, але найважче тій панянці, претендентів на руку та серце якої залишається всього двоє: невідворотність вибору і чітке усвідомлення, що можна схибити, продаючи свій товар, і отримати менший виторг, ніж мріялось, завжди пригнічує. Як ілюстрацію гіркої дівочо-жіночої долі, юна леді розповіла історію рідної своєї тітки, яка зо два десятиліття тому була в своїй периферії першою красунею і порсалася в наречених, неначе льоха в жолудях, відшиваючи на її думку недостойних ущипливо і жорстко. Нарешті з усіх парубків залишилося двоє найчіпкіших, обидва із дуже шанованих і багатих родин, з яких двох самозакохана лялька прагматично, як їй на тоді здавалось, обрала собі чоловіка. Сім’я щасливця мала окрім всього коло зв’язків в Трілдогдрібі, відтак закоханий наречений обіцяв одразу після весілля перевезти любу дружину до столиці. В столичних колах молода особа одразу ж здобула репутацію світської левиці, посівши вагоме місце в плітках старих салонних печериць, серцях прилизаних джиґунів та на шпальтах жовтої преси. Однак або під час лицяння хлопець, як і годиться всім адамовим нащадкам, перебільшував суспільну вагу своєї сім’ї в столиці, або гламурне життя поглинало забагато коштів, але до кола перших жінок всієї країни красуня протиснутися не спромоглась. Водночас той із конкурентів, якого пропозицією було свого часу знехтувано, не став занадто побиватися, загоївши серцеві рани управлінням бізнесом своєї родини, з яким впорався настільки вправно, що вже за кілька років став найбагатшою людиною периферії. Це мимоволі спонукало до відкриття офісу в столиці для ведення певної частини справ і розширення корпорації з можливим виходом на континентальні ринки. Дізнавшись про успіхи не чужого, як їй здавалося, чоловіка, колись зарозуміла і неприступна, мов скеля, а на тоді вже трохи гнучкіша і навчена життям пані стала навмисно з’являтися на тих заходах, де був присутнім раніш відкинутий нею зітханець, пускаючи йому бісиків та роблячи недвозначні натяки. Та нещодавно до нестями закоханий в неї чоловік всього лише чемно вітався з дружиною колишнього суперника, а після того, як вона відкрутила йому ґудзика із фасонного піджака під час одного з фуршетів, робив це, не підходячи на відстань простягнутої руки. Але найтяжчим для жіночки стала звістка про скоре одруження раніш закоханого в неї достойного молодого чоловіка, і майже зовсім її вбило ім’я майбутньої нареченої – її ж однокашниці, яка під час навчання у напіввиші була гладкою і настільки незграбною, що перші дівчата навчального закладу навіть не приймали її до свого сестринства. Столична пані вбачала в діях нового багатія елементи знущання та помсти їй особисто, до того ж діла її чоловіка йшли все гірше, а антидепресанти не виправдовували своєї назви, навіть якщо подвоїти дозу і запивати пігулки текілою. У відчаї нещасна молодиця вирішила вкоротити собі віку, але здійснити це у найефектніший спосіб. Відшукуючи такий, вона навіть здійснила інтелектуальний подвиг, прочитавши кілька новомодних книжок про кохання. З них дізналася, що найбільшу жалість у оточення в усі віки викликали ті дівчата, які від нещасливої любові вішалися на власній косі. Як не дивно, але від кроку непоправного врятувала молоду жінку її ж уклінність моді. В не дуже давні роки обізнані жінки острова, як і все просунуте світове жіноцтво, переймались походеньками непосидючої англійської принцеси, що сприяло вкоріненню, особливо серед столичних чепурух, моди на короткі зачіски. Тітка розповідачки просто не мала на чому повіситись, а здійснити суїцид в неромантичний спосіб не могла собі дозволити. Тривале лікування у провідних логадійських знавців психоаналізу коштувало її логеру-чоловікові ще кількадесят тисяч американської валюти. Доля бідної молодиці, а також нелегкий вибір, що невдовзі мав постати перед її молодшою родичкою, довели до сліз жіночу частину гостей телестудії, а власниця шлюбної агенції пообіцяла підшукати дівиці такого любчика, що від заздрощів кусатимуть собі лікті навіть логадійські панянки.
Був серед присутніх один водій-любитель, який бідкався наступним: відстань між колесом керма та сидінням в автівках іноземного виробництва замала, щоб туди міг протиснутись його кендюх, а грошей на здійснення ліпосакції він назбирати не був в змозі через постійне підвищення цін на якісні сорти палива. Ця істота уявла у себе в голові наявність інтелекту і намагалася показати аудиторії свою обізнаність в історії країни, заявивши, що справжній геноцид здійснюється саме тепер, а не під час голодомору. Навряд чи такий неадекватний сплеск мозкової активності можна пояснити звичайною тупезністю. Хоча автоінспекторська служба країни і відома ліберальним підходом до обмежень права людини з хворою психікою отримати посвідчення водія, та повних імбецилів все ж таки до керування транспортними засобами не допускають. Адже створіння, що тримає в руках кермо, повинно мати принаймні кілька грамів сірої речовини всередині черепної коробки, щоб відрізняти гашетку газу від гальма, відтак і різницю між смертю внаслідок безпротеїнового набряку і подорожчанням бензину марки «АІ-98 super» відчувати повинно. Просто всяке електоральне бидло схильне трагізувати власні неприємності і знецінювати трагедію інших задля підсилення жалощів до самого себе. Цьому гостеві щиро співчували всі власники автівок, а присутній на етері провідний трілдогдрібський автодилер взявся зробити індивідуальне замовлення на японський автозавод, з яким його холдинг мав давні ділові стосунки, і надати товстунові велику знижку.
Спроби деяких телеканалів запрошувати до студії струльдбургів не були вдалими. І це навіть не через те, що більшість безсмертних істот не здатні контролювати періодичність природних виділень власного організму і не спроможні тривалий час просидіти на одному місці та ще й під «юпітерами». На острові всі знають, що кожен струльдбург, залежно від настрою, здатен мати лише дві щирі мрії: він або хоче померти, або назавжди повернути собі молодість. Обидва бажання нездійсненні, а відтак можновладці, прагнучи не бути присоромленими, воліють не бачити таких замовників щастя перед собою.
Вибір гостей в студії не є випадковим, найдосвідченіші психологи країни тривалий час вивчали вподобання пересічного глядача, доки ними не був зроблений парадоксальний висновок: чим вищий соціальний статус має скиглій, тим більше йому співчувають громадяни пересічні. Відтак на кріслах героїв скиглійських вечорів ніколи не опиняться представники найнижчих прошарків населення зі своїми дрібненькими проблемами, зате високопосадовцям і захисникам народних прав – депутатам, при чому від всіх політичних сил, по тих телестудіях наче медом помазано.
