Розділ ІХ. Автор присутній як гість на відкритті парламентської сесії. Історія і основні засади парламентаризму на острові. Демократичний процес та паростки громадянського суспільства.
Було б великою хибою з мого боку не описати ті демократичні інститути, що, хоча і було перейнято від світу зовнішнього, на острові дуже нагодилися і використовуються для ефективного управління традиціоналістським суспільством вже тривалий час. Найзначущим з них є, звісно, парламент, орган законодавчий та представницький, діяльність якого так вплинула на історію Лаґґнеґґа і визначає політичні засади тепер. Тому, коли від свого провідника я прочув, що невдовзі відкривається парламентська сесія чергового напівскликання, я не міг втриматися від бажання бути присутнім. Мій товариш без особливих зусиль виправив перепустку в ложу преси, зауваживши, що всі гості мають право знаходитися там не довше, ніж це дозволено і працюючим журналістам, а саме в той час, коли тривають урочистості. Все ж інше для люду необізнаного не є цікавим, попри це я наважуся описати деякі подробиці діяльності законотворчої. Початок роботи парламентської сесії – це єдине, що бачить широкий загал виборців. Пленарних засідань, в тому вигляді, до якого звик пересічний виборець світу зовнішнього, в тамтешньому парламенті взагалі не ведеться, голосування шляхом підіймання догори рук, вкидання кудись бюлетеня або натискання кнопки є зайвим. Сама процедура голосування спрощена до елементарного: після складання присяги керівники фракцій збирають у обранців атрибути їхнього депутатства( колись то були срібні амулети, тепер заламіновані із голографічним гербом бейджики, але надалі пропонується ввести, як в більшості парламентів світу, пластикові картки). Коаліціада також проходить за дуже простою процедурою: очільники фракцій за зачиненими дверима торгуються із координатором фракції партії влади, скільки депутатів до коаліції увійде, зійшовшись в ціні, координатори-міноритарії віддають належну кількість бейджиків в розпорядження очільника фракції партії найпотужнішої. Перед початком сесії кожний народний обранець отримує таку кількість голосувальних бейджиків, яка дорівнює запланованій у порядку денному кількості голосувань. Цими одноразовими картками він може розпорядитися на власний розсуд, тримаючи при собі, і реалізуючи своє право на голос особисто – тоді його вважають позафракційним, а може передати очільнику якоїсь фракції всі одноразові голосувальні картки, або якусь певну їхню кількість. Все це народний обранець робить не безоплатно, ціна одного бейджика варіює залежно від політичної ситуації. Протизаконними ці дії на острові не вважає ніхто, бо кожна доросла людина чудово розуміє: для того, щоб потрапити на заповітний законодавчий олімп, кандидат в депутати витратив силу силенну грошей, тож ніхто не сперечатиметься, що їх треба якось собі(читай - клану) повертати. Проте закон вимагає від обранця суворої звітності по його депутатських прибутках: достойник зобов’язаний в податковій декларації вказати точну суму, отриману з продажу своїх бейджиків і, віднявши від неї витрати на передвиборчу гонку, сплатити певний відсоток з отриманого прибутку. Депутат, який продав наперед свої голоси, отримати їх собі може тільки в судовому порядку, якщо його адвокатами буде доведено, що ціна за волевиявлення достойника була занизькою. Прецедентів таких дуже мало, суд стає на бік позивача переважно у тих випадках, коли останній поспіхом запродав шматки паперу із своїм чесним ім’ям партії опозиційній. Самий процес голосування нагадує велику гру в картярському клубі: очільники фракцій, а також ті із позафракційних, що мають на руках мінімально необхідну кількість одноразових голосувальних карток і бажають брати участь у вирішенні долі документа сідають формально як рівні за великим круглим столом і по оголошенні розгляду по черзі кидають свої голосувальні картки з одного чи то іншого боку від роздільної лінії. Коли на тому боці від риски, який символізує голосування позитивне, набирається бейджиків така кількість, що дорівнює п’ятдесятьом процентам плюс один голос від списочної чисельності депутатів, спікер, в обов’язки якого входить ці бейджики рахувати, дзенькає молоточком в мідну тарілицю і оголошує законопроект ухваленим. Якщо ж якась політична сила поставить за мету законопроект провалити, її представникові необхідно накидати таку саму кількість бейджиків на протилежну сторону. Кількість голосувальних бейджиків на руках фракційних лідерів обмежена, тож представники опозиції тричі подумають, перед тим, як виносити на розгляд парламенту наперед непрохідний документ, бо за результатами не результативного голосування голоси депутатськими групами все одно втрачаються, переходячи до так званої парламентської скарбнички. Відтак партії влади іноді немає сенсу витрачати дорогоцінні бейджики на провалення опозиційного закону, достатньо лише мати гарантії від депутатів позафракційних, що ті порушать джентльменську угоду з опозицією і пасуватимуть, коли настане черга їхнього ходу на грі за певний закон. Такий спосіб легітимізації законів напрочуд зручний і згодився б в тих країнах, де депутати мають звичку байдикувати, не відвідуючи засідання. Він коріниться в тих часах, коли замість зеленого сукна використовувалися звичайні ваги, на які обранці кидали навмисно для цього викарбувані срібні монети. Тоді роль спікера зводилася до того, щоб роздивлятися ухил стрілки терезів, а місткість їхніх чаш дозволяла вкинути до кожної саме ту кількість монет, що була на одну більшою, ніж половина від чисельності депутатського корпусу. Від цієї практики відійшли були тому, що до парламентської скарбнички все більше стало потрапляти монет підробних( срібло в імперські часи було єдиним благородним металом, який не підлягав конфіскації і вивезенню до Логадо, спритні ж ділки, захищені депутатською недоторканістю, мали змогу маніпулювати з атрибутами влади). Натепер всі політичні сили погоджуються, що і кидання бейджиків по обидва боки роздільної на столі смуги є наразі анахронізмом, вже розроблені програми, які б перенесли процедуру в локальну комп’ютерну мережу. Наріжним каменем залишається поправка про введення так званого сенсорного датчика, що його зобов’язаний буде носити на собі кожний депутат. Річ у тім, що застарілі голосувальні бейджики роздаються народним обранцям на початку поточної сесії і до часу її закінчення є в обороті неуособленому, наче векселі або боргові розписки. Якщо ж з депутатом трапляється щось зле ( достойник може померти чи то бути вбитим, виїхати на континент або взагалі до якоїсь країни зовнішнього світу, його можуть навіть за згоди більшості парламентарів ув’язнити) його одноразові голоси все одно зараховуються під час волевиявлення. У разі ж введення реєстру електронного всі дані про фізичну неспроможність депутата бути присутнім навіть в столиці країни спливатимуть автоматично, комп’ютерна система видаватиме помилку, і процес волевиявлення може бути заблокований. Владі вже вдалося протиснути через законодавчий орган перепрограмування системи для неможливості блокування електронних голосів відсутніх депутатів – закон ґрунтується на тієї презумпції, що не можна позбавляти людину гідну тих прав, які їй надані, включно із правом вибору, а те, що гідник потрапив був на нари або втік гала світа від кредиторів, ще не робить його людиною менш достойною. Натепер опозиція наполягає викреслювати автоматично із електронного реєстру принаймні щойно померлих, а для чіткої констатації факту смерті обранця пропонує кожному із народних заступників носити на собі термодатчик, від якого одразу піде певний сигнал, коли тіло почне холонути. Проте такий варіант, на думку партії правлячої, по-перше несе в собі загрозу таємниці приватного життя людей в суспільстві шанованих, по-друге позбавляє деяких майнових прав нащадків тих високодостойників, які пішли з життя протягом поточної сесії. Поки питання розглядається Радою читачів законів, народні обранці реалізують свої права у звичний картярський спосіб, процедура якого є дійством зовсім не цікавим для громадянина пересічного, відтак і показувати її широкому загалові, тим більше транслювати по радіо, не має сенсу. Проте нудність копіткої роботи законодавців компенсується пишністю заходів, які здійснюються напоказ широкому загалу. Сама процедура урочистого відкриття є напрочуд швидкоплинною , але від того не стає менш ефектною. Вона транслюється на країну наживо. Нагадаю читачеві, що споруда, де працює законодавчий орган країни, будувалася за проектом місця для масових дійств, тож після залюднення народними обранцями великих перебудов не зазнала, і публіку наразі розважають дійові особи політичні, але використовуючи циркове причандалля. Я бачив дійство на власні очі, тому можу описати це феєричне видовище. На те місце, де за задумом архітекторів повинна бути циркова арена, виходять по двадцять чотири народних обранця в костюмах клоунів – з одного боку арени в перуках рудих, з іншого – в синіх. Протягом кількох хвилин двійко цих веселих гуртів одне одного перекривляють, насміхаються, показують різні жести стороні іншого кольору, навіть плюють тобто роблять все, окрім прямого фізичного контакту. Бійки між представниками сторін практикувалися тривалий час, проте були заборонені після такого прикрого випадку: один із віце-спікерів із синьої сторони перед телекамерами і на очах у мільйонів телеглядачів під час дружньої бійки вирвав був кадика одному із позафракційних на той час обранців народу. Депутат той був миршавий і нікому не приємний, проте втратив він життя на очах не тільки у своїх колег, але й мільйонів глядачів телевізії, а відтак, його сім’ї, як родичам загиблого на бойовому посту, мали виплачуватися неабиякі компенсаційні кошти за втрату достойного члена родини. Серед дійства зненацька з-під арени з’являється спікер, якого вже обрано до початку роботи на публіку. Він виростає ніби з-під землі в перуці кольору зеленого, нагору його тягнуть прив’язані до пояса повітряні кульки. Через невелику підйомну силу такого літального знаряддя на цю роль зазвичай обирають найдрібнішого чоловічка. Підіймаючись над обома гуртами тих, що б’ються, він крутить на два боки фігури з пальців, і ніби пропонуючи замирення, вигукує час від часу: «Дулю вашій хаті, дзуськи й вашій також». Злетівши під самісінький купол, очільник парламенту покидає загал, неначе гумовий ведмідь стадіон – для цього спеціалізована бригада на даху відкриває отвір у бані, інша ж бригада ловить головного промовця країни великим саком, після чого той повертається до своїх політичних побратимів. В Історії існування такої процедури відкриття роботи сесії було два випадки, коли зовсім випадково саком своєчасно не вдалося зловити спікерів і ті полетіли далі. Одного з тих двох бідолах вітром віднесло до океану, відтак його оголосили пропалим без вісті. Інший відлетів на кілька миль за столичне п’яте кільце – цього віднайшли і згодом повернули до сесійної зали, але чоловічок закляк з переляку таким чином, що дулі на обидвох руках розкрутити йому не вдалося до самого закінчення напівскликання. Після частини урочистої йде той акт заходу, що повинен символізувати єднання нації. Всі обранці – учасники шоу в костюмах клоунів, інші в цивільному йдуть до гостьового холу, де стоїть діжка із шампанським дорогущих марок, що його заздалегідь налито із пляшок у великий резервуар, куди вкинуте однісіньке яблуко. Із зав’язаними назад руками двійко представників - по одному від влади і опозиції – повинні з’їсти, або принаймні понадкусювати яблуко. Секрет фокуса полягає в тому, що вхопити плід зубами можливо тільки за умови, що обоє із гравців діятимуть спільно, стиснувши між ротами яблуко і надкусюючи потроху з кожного боку. Проте майже завжди опоненти намагаються загнати яблуко кожен в свій кут, побиваючись лобами та носами, і навіть кусаючи одне одного. Дуже зрідка двом достойникам вдається з’їсти бодай половину плода, проте алкогольного напою навіть мимоволі вони насьорбаються досхочу, та й електорат ця процедура приємно тішить. Але така ідилія панувала в стінах парламенту далеко не завжди. Вивчити історію парламентаризму на острові для мене не було чимось важким. Чи був якийсь подібний заклад за королівських часів для мене, як для всіх інших дослідників, назавжди залишиться таємницею, зате про діяльність гідних представників свого народу доби колоніальної та незалежної я дізнався дуже багато цікавого.
Отже, тільки-но постихали вири убратервлення, необхідність місця, де б встановлювалися загальнообов’язкові правила, постала неабияк гостро. Призначений губернатор-розпорядник, хоча і спілкувався з Сонцесяйним імператором іменем всього острова, абсолютної влади, звісна річ, не мав. Єдність новоутвореного панства всіх периферій зводилася до того, що увесь цей різношорстний загал палко обожнював імператора особисто і щиро зневажав автохтонів, їхню мову, віру, традиції тощо, проте цим і вичерпувалася. У зносинах фінансових, як між собою так і з метрополією, конфлікти інтересів спалахували мало не щодня, аж тут до традиційних способів отримання доходу додалася ще работоргівля – бізнес настільки прибутковий, що було б дивно не спостерігати півнячих боїв між кланами найдостойніших за право контролю над людськими потоками. Проте природна мудрість, або за іншою версією, інстинкт самозбереження примусив таки високодостойників почати між собою перемовини – принаймні задля припинення кривавого розбрату, якого прояви вже набували небезпечних масштабів. На перше в новітній історії острова зібрання представників периферій за попереднніми домовленостями з’явилися самі очільники кланів – люди мудрі і впливові. Безпекою можна було не перейматися, оскільки важко уявити собі таку навіть не при здоровому глузді людину, що наважилася б не те що скривдити такого достойника, а бодай подивитися в бік вищої істоти з неповагою. Кілька днів тривали перемовини між патріархами за люлькою, набитою чарівною травичкою, в той самий час вповноважені ними стряпчі узгоджували технічний бік домовленості. Це скликання увійшло в історію під назвою «мудрий парламент», під час його роботи були розподілені між родами всі сфери впливу і встановлені деякі норми поведінки вищих істот у товаристві рівних собі. Одним із пунктів великої угоди, що її уклали мудрі парламентарі, було скликання невдовзі представницького органу, який містився б в столиці і діяв на постійній основі – не варто пояснювати, що очільники кланів не були в змозі довічно перебувати в Трілдогдрібі, маючи зобов’язання перед своїми сім’ями. Відтак було схвалено пропозицію, що кожна впливова родина, яких було на той час по сім в кожній з периферій, відрядить до столиці одного із молодших синів, і ті, збираючись в одній із вцілілих королівських резиденцій, будуть щонайменше раз на тиждень обговорювати і вирішувати наболілі питання – а що економічні суперечки виникатимуть постійно – в цьому не було жодних сумнівів. До того ж старійшини плекали надію, що молоді люди встановлять кола потрібних зв’язків, а можливо навіть породичаються з рівнею із інших периферій. Збори ці увійшли до історичних нотатків як «молодий парламент». У визначений день всі молодші достойники дійсно зібралися у будівлі, що стала потім на століття осередком парламентського життя країни. Проте зелена золота молодь сподівань своїх шляхетних батьків не виправдала. Гурт то був занадто веселий та галасливий, молодики дійсно купкувалися, проте зовсім не в тому форматі, на який сподівались їхні старі. Уявіть собі скопичення кількох десятків мажорів, які не обмежені в своїй поведінці ані моральними устоями, ані страхом покарання. Метою тимчасових об’єднань були переважно розпиття екзотичних для острова алкогольних напоїв або вживання наркотичних препаратів. Дівуль сумнівної поведінки молоді достойники тягали просто в залі засідань. Ті дядьки із числа погані привладненої, що були приставленими до кожного панича, ніяк не могли своїх перезрілих улюбленців вгамувати. Спікер, який призначався із представників не дуже багатої трілдогдрібської шляхти, на той час був суто технічною фігурою, в обо’язки його входило закликати галасливу молодь до порядку. Та це молоді шибеники одразу сприйняли як неповагу до самих себе, відтак наклали головами аж шестеро новопризначених вихователів цих високошляхетних недорослів протягом кількох пленарних тижнів. Над тілами трьох найнудніших з головуючих молодики цинічно поглумилися, прив’язавши вже мертвими до посадового крісла, так що політичні трупи по кілька днин формально очолювали засідання. Але попереду насувалося було найстрашніше: зухвала зверхність, з якою благородні парубки звикли ставитися майже до всіх навколо себе, зіграла з ними злий жарт. Шляхетні паничі, підбадьорені внутрішніми вливаннями, в решті решт почали задирати одне одного, а це, в разі, якщо б поєдинки скінчалися смертю когось із дуелянтів, погрожувало заґрунтувати кровну помсту і перерости в міжкланові війни. Молодих парламентарів було відкликано додому, а дядьки за погану поведінку своїх вихованців отримали всі по сто п’ятдесят ударів батогами; ті з них, кому пощастило не померти внаслідок екзекуції теж роз’їхались по домівках.
Проте необхідність домовлятися постійно і розрулювати проблеми, що не можуть не виникати спонтанно повсякчас, не пощезла, відтак треба було обирати повноважених представників із інших прошарків суспільства. До третього складу парламенту кожен клан призначив представників привладненої погані, які мали діяти виходячи із настанов власних панів і доводити до вищих ті проблеми, що виникають і потребують негайного вирішення. На початку діяльності свого горезвісного скликання були новопризначені парламентарі забитими і всього наляканими істотами, хоча, звісна річ, взялися вони далеко не з соціального дна. Надмірна кількість вищих, які в своїх справах метушилися столицею, цих низькодостойників дещо пригнічувала, вони набагато впевненіше почувалися на плантації, стоячи, наче Сембо і Квімбо, із пугою в руці над почорнілими спинами своїх непривладнених братів. Ще одне стало на заваді вправній діяльності нового парламенту: майже всі обранці були неписьменними, а відтак при укладанні письмової домовленості могли легко схибити, підмахнуваши власноруч поставленим хрестиком або взагалі не той папір, що перед тим обговорювався, або, що навіть гірше, поганець-писарчук міг змінити текст документа на користь іншої сторони. Щоб такого лиходійства не траплялося, патріархами родів була схвалена пропозиція ввести при парламенті інституцію читачів законів, або законників. Туди увійшли по двоє достойників від кожної периферії(читай - клану), двоє від столиці і двоє, призначених особисто губернатором-розпорядником – все люди письменні, з числа старого панства (серед найдостойніших істот, які прибули кілька десятиліть тому славнозвісним кораблем на острів не віднайшлося жодного гідника, котрий вмів би читати). Всі домовленості, укладені усно і занотовані стряпчими, обов’язково давалися на прочитання тим законникам, інтереси чиєї периферії займалися, і неодмінно законникам губернаторським, аж тоді вповноважені представники кланів ставили дід документом хрестика або притуляли засмальцьованого пальця.
Кілька років діяльність представницького органу цілком влаштовувала всіх учасників політичного процесу. Проте з історії усіх країн світу відомо, що люд низького роду, коли його несподівано звеличують, дуже скоро починає сприймати свій талан за вшанування якихось талантів, а надане доброю панською волею за наленжне від бога. Відтак представники кланів дуже швидко перестали бути чужинцями в столиці, вдягатися стали по-модньому, намагались навіть імітувати столичну говірку. Та це все було зверхнє і напускне, чим верхівкам кланів не варто було перейматися. Всередині парламенту визрівав набагато страшніший підступ: істоти нижчого сослов’я стали спілкуватися більш між собою, аніж слухати настанов своїх панів. Траплялося таке, що двоє таких собі низькодостойників вирішували окремі питання, не питаючись верхівок кланів, певна річ пильнуючи в угодах не лише панські, а й особисті інтереси. Але ще жахливішим було те, що потурали цьому читачі законів – без їхньої співучасті не був би підписаний жоден слизький з точки зору кланів договір. Недобрі чутки про підступні зловживання рабами своїм службовим становищем доходили до верхівок майже всіх сімей. Відтак істотами вищими на черговому щорічному зборі було ухвалено зробити ротацію обранців долі: всіх до одного депутатів старого скликання, відкликавши, відшмагати для проформи канчуками і розвезти по маєтках, хоча і не на низові чорні роботи, а здебільшого наглядачами – тобто повернути їм колишній соціальний статус – а на їхні місця призначити нових.
Саме це рішення дало поштовх до тієї події, що її тепер в світі зовнішньому назвали б бунтом мільйонерів проти мільярдерів, насправді ж чіпляння привладненої погані за надпривілейованіші для рабів місця спричинило події, які в деяких підручниках оголошувалася невдалою спробою здійснити революцію. Історіографи відзначають зависоку роль законників, які весь час скликання накручували були обранців долі до дій не зовсім законних, в приватних бесідах розповідаючи їм про відомі на той час вже навіть на острові парламентські республіки, про те, що зібрання представників народу змінювали повністю суспільний лад в деяких країнах і відправляли на страту навіть монархів.
Після оприлюднення наказу про розпуск поточного скликання всі парламентарі зачинилися в будівлі для зборів разом із законниками і одностайно прийняли кілька рішень, які в подальшому стали доленосними для розвитку парламентаризму на острові. Ті ж самі історики, що вказують на провідну роль читачів законів, неодноразово наголошують на нерішучості самих парламентарів, які до останнього вагалися, чи варто йти проти власного панства. Саме тому – цей факт зафіксований різними дослідниками – до будівлі парламенту задля підтримки бойового духу обранців був занесений цілий мішок з марихуаною і кілька бочок міцного винного напою. Не стану стверджувати, що саме тяжкий йорж із дурі та алкоголю спричинив напад необґрунтованої сміливості, але протягом кількох годин по тому були прийняті, прописані, закріплені відбитками депутатських пальців та підписані законниками такі нормативні акти, які дарували особисту свободу всім депутатам поточного скликання, забороняли застосовувати до них і наперед до всіх обраних посадовців тілесні покарання, а також встановлювали чіткий термін в десять років, протягом якого ніхто на мав права розпускати парламент. Веселі вигуки і п’яний спів лунав із будівлі, де перебували обранці майже всеньку ніч. А один із депутатів із носом, схожим на п’ятак поросяти, що захмелів найсильніше за всіх і від того забажав бути першим серед рівних та ще щоб його всі звали координатором народного волевиявлення, повсякчас вистрибуючи на місце для промов, дудлив якийсь напій із горла і радісно вигукував:
«Воля! Свобода! Депутат – не кріпак, а тушка!!!» і кудахкав, сидячи на трибуні наче квочка на жердині.
Такі веселощі тривали до ранку наступного дня. Хто знає, які зміни в укладі суспільства мали намір здійснити письменні розумники, цілком можливо, вони просто хотіли посунути існуючу еліту із владного олімпу, перебравшись туди із свого парнасу, чи то посісти поруч. Та ймовірний ще такий варіант історичного розвитку, що керувалися вони виключно ідеями гуманізму і всезагальної рівності, і, втілюючи власні ідеали в життя, запхали б свою країну в криваву м’ясорубку, як це робили їхні сучасники і в Європі і поблизу американського континенту – все це залишиться для наступників загадкою, бо із приходом наступного дня прийшло до депутатів похмілля, а з ним в не дуже розумні голови став поволі повертатися здоровий глузд. Першим оговтався всенародний координатор, який на ранок панікував емоційніше, ніж радів напередодні, але поволі всі обранці стали усвідомлювати, що ж вони таке накоїли. Представники привладненої погані зрозуміли те, що повинні були пам’ятати завжди: вони є обранцями не народу або якихось його окремих кіл. Обирали їх поміж інших не таких щасливих своїх співвітчизників вищі, відтак і призначені на щойно запроваджені посади обранці були щоб пильнувати інтереси тих самих надістот. Своїм же голосуванням, проголошуючи волю для себе особисто, вони надбання вищих родин розтринькали, адже погань – навіть найпривладненіша – перебуває у приватній власності вищого, відтак, надавши свободу собі вони зазіхнули на найсвятіше – на власність кланів. Такого на острові не подарують нікому навіть тепер, в ті ж мракобісні роки жах брав навіть при одній думці про ті нелюдські муки, яких зазнає винуватець до того, як йому ласкаво дозволять померти. Принишклі обранці не мали навіть сил на паніку, проте новоспеченого координатора( він мав таки в собі лідерські якості ) осяяла думка проста до геніальності. Ідея не містила в собі нічого оригінального – нею користувалися всі ниці істоти в будь-якому столітті – і полягала в наступному: якщо не можливо заперечити наявні докази злочину і провина встановлена остаточно, треба благати про пощаду, наголошуючи на тому факті, що на зле діяння хтось добрих людей підбив. Вибір у ницих рабів був невеликий – підмовниками було обрано законників, які, до речі не змогли б спростувати своєї провини, якби навіть відбувся судовий процес. Та на такі дурниці у переляканих протверезілих обранців часу не було, відтак, схопивши всіх читачів законів, їм прямо в парламентській залі відтяли голови, поставили їх кожну на свою срібну тацю і так понурою чередою із свинорилим координатором на чолі пішли здаватися на милість власним господарям – Рада вищих сиділа в очікуванні в палаці губернатора- разпорядника. Ніхто із вищої знаті ані трішечки не був наляканим тими подіями, що відбулися напередодні у парламенті: як вправний скотар добре знає норов і звички кожної особини в своєму гурті, так ці власники гуртів людських ницу вдачу своїх рабів, навіть дуже привладнених, могли легко передбачити. До того ж хазяї своїх холопів любили, як полюбляє вівчар навіть заблудну вівцю. Та ще за святками то був день святого Жора – а на такі свята кровопролиття не вітаються церквою. Відтак обранцям поталанило знов: вся депутація, що із благанням покарати як зволіє пан, тільки не позбавляти життя, кинулася в ноги вищим за себе істотам, отримала помилування. Хоча в історію парламентаризму це скликання увійшло під назвою «ниций парламент», переоцінити його законотворчу спадщину неможливо. Ті пункти щойно прийнятих законів, які займали інтереси вищих, були скасовані призначеним нашвидкуруч новим складом Ради читачів законів, <відбір кандидатур законників з тих самих пір стали пильнувати ретельніше, до того ж процедура призначення змінилася: відтоді достойник отримує повноваження читача лише після урочистої присяги парламентарям, здійсненій в присутності Ради вищих і особисто губернатора-розпорядника, в обов’язки якого входить по закінченні проголошення клятви дати кандидатові пряника і одразу ж шмагонути його по спині канчуком. Маючи щодо конкретного кандидата якісь сумніви, високопосадовець має владу(без жодних правових наслідків) так перетягнути бідолаху, що той не в змозі буде виконувати будь-які посадові зобов’язання, якщо взагалі залишиться животіти. В такому випадку периферійна знать зобов’язана висунути нову кандидатуру. В окремі часи, коли влада губернатора міцнішала, деякі периферії з такою запопадливістю підшукували прохідну фігуру, що, траплялося, обраний законник не вмів читати, проте у відданості його ніхто не мав жодних сумнівів. – Автор > проте скасовувати все не стали, так наприклад положення сучасної Конституції про депутатську недоторканість витікає саме звідти. Цікава дрібничка започаткувала ще одну дотепер діючу норму законодавства. Вимолюючи пощади у вищих, деякі з депутатів припали до ніг не свого пана, а іншого, не менш шанованого, достойника, що сидів був поруч. Можливо давалося взнаки тяжке похмілля, і не всі депутатські мізки ще вправно працювали, але існує також думка дослідників, що, знаючи круту вдачу свого хазяїна, раб сподівався, що інший – добріший і принаймні одразу не заб’є ницого вимолювача на смерть. Вищих же настільки тішило видовище масового каяття, що вони не роздивлялися, кого благословляють. Потім, перелічивши і переглянувши кожен свій гурт, панство вирішило процедури не повторювати, і до кінця «ницого скликання» депутат, що формально представляв одного пана, діяв в інтересах іншого, свого споконвічного господаря – перелякані на смерть ниці депутати відтоді і подумати боялися про якийсь підступ проти свого або чужого хазяїна. Дотепер в парламенті існує практика, що раз на рік в день святого Жора, який зазвичай передує початку чергової сесії, депутат має право змінити фракцію свого перебування.
Ротація депутатського корпусу один раз на десять років в ті часи цілком влаштовувала вищих. І, хоча високородне панство після зібрання «ницого парламенту» не мало вже сумнівів щодо відданості своїх обранців, задля більшої стабілізації суспільства була ухвалена процедура затвердження нового списочного складу парламенту постійного Чорним парламентом, основні засади діяльності якого мною вже описані в історичному екскурсі. Жадібність люду пересічного, кожний представник якого передбачувано волів був залишити собі ціннішу чорну перлину, вкидаючи до демократичного глеку білу, сприяла ухваленню великим людським зібранням будь якої пропозиції згори, отже саме волевиявлення нічого не вирішувало, проте зібрати представників всіх периферій в столиці можливо було лише за згоди очільників всіх кланів. Невідворотність чергового всенародного волевиявлення спонукала впливові сили до діалогу, адже дістатися столиці представникам будь-якої периферії могли завадити хазяї території, якою виборщики чимчикували. Без кворуму Чорний парламент втрачав легітимність, а відсутність його результативного волевиявлення могло призвести до прямого імператорського правління на острові, якого, попри шалену любов до Сонцесяйного, не бажав ніхто із місцевої верхівки. Практика затвердження складу призначеного постійного парламенту парламентом Чорним скасована тільки в другій половині століття двадцятого, коли Першим Президентом були оголошені вибори всезагальні із голосуванням за певні партії, проте карколомна зміна політичної ситуації звела ці вибори до протистояння між двома найвпливовішими силами острова.
Натепер діє наступний механізм увінчування мандатом народного обранця, який містить в собі елементи і усталеного віковою традицією Чорного парламентаризму, і водночас ґрунтується на всезагальному виборчому праві. Головним і найважливішим процесом виявлення громадянами своєї політичної волі є вибори комунальні. Посадовці обираються таємним голосуванням, при чому всі вони, включаючи навіть кербуда, мають висуватися від певної політичної сили. За результатами голосування розподіляються посади в комунальних підприємства., окрім цього від кожної дільниці, на якій зареєстровано не менше однієї тисячі виборців і не більше двох тисяч, обирається один виборщик із числа кандидатів, висунутих партіями. За конкретну особу виборщика не голосують, береться до уваги лише кількість поданих за партію голосів. Один мажоритарний округ складається із ста дільниць. В заздалегідь призначений день сто виборщиків голосують особисто в таємному режимі за кандидатів в депутати, теж від політичних партій. Про особу депутата від свого округу виборці дізнаються тільки із зведеного бюлетеня виборчої комісії(громадяни пересічні знають вряди-годи першу п’ятірку партійного проводу). Прізвище обранця навіть виборщик може дізнатися, лише увійшовши до голосувальної кабінки – партійна дисципліна або адміністративний тиск змушує його не роздумувати про моральні якості особистості, що обирається. Не так давно на одному із віддалених округів до законодавчого зібрання на спір було обрано мавпу-орангутана із тамтешнього зооцирку. В бюлетені до графи «прізвище» вписали прізвисько, а фото одягненого у генеральський мундир і кашкет та у великих чорних окулярах ссавця не викликало підозри у виборщиків. Викрили підміну лише під час вручення мандату, коли великий примат, замість заприсягатися на вірність народові, розтрощив булавою макітру головуючого, подряпав керівника опозиціонерів і просто на трибуні намагався злягатися з наймолодшою депутаточкою владної фракції. Народного обранця насилу вдалося на певний час приспати, застосувавши транквілізатор. Подання від групи позафракційних позову до верховного суду було відхилено, Рада Читачів законів розтлумачила позивачам, що не можна паплюжити народне волевиявлення, відтак хоча слуга народу із нелюдською зовнішністю і не відвідував по тому пленарних засідань, картка його голосувала до завершення каденції.
В доповідних записках провідних аналітиків острова я знайшов аргументоване підтвердження тези, що натепер найкращим відображенням в силах парламентських суспільної думки і вподобань меншості була б система пропорційна з невід’ємнин правом фракції позбавляти мандата тих своїх членів, що йдуть супротив партійної волі. В державах з однопартійною системою то є однією із ознак тоталітаризму, та в країнах, де на політичному ринку представлені багато партій і ніхто не заважає відступникові на нових виборах пристати до партії іншої або започаткувати власну, імперативний мандат дуже б нагодився задля посилення особистою відповідальності обранця. Саме цього прагне і опозиція із будь-яким кольором партійних знамен, але зовсім не через власну наддемократичність, а лише бажаючи захистити своє в парламенті кількісне надбання, або впровадити принаймні в діючу систему виборів норму про віртуальність виборщиків. Фракція владної партії постійно або перекупляє на окрузі самих виборщиків, або висмикує із лав своїх супротивників окремих народних депутатів, здійснюючи тиск переважно на бізнес сіроманця і застосовуючи закони там, де для своїх однопартійців панує повнісінький лібералізм. Приходячи ж до влади, партія колись опозиційна сама скубе лави квазіідейних супротивників, а колишні можновладці волають, вимагаючи імперативного мандату. Але найсуттєвіша причина, чому пропорційна система залишається на острові чужорідною полягає, на мою думку в, історичному уподобанні народу - перебувати в рабстві, і нездатності переважної більшості електоральних мас абстрагуватися від конкретики і побачити уособлення колективного пана в якійсь партії. Якщо паном є реальна людина – хай навіть призначена невідомо ким, чесний раб чітко усвідомлює кого і куди лискати, у щирому сподівання отримати від вищого холуйський талант у вигляді збільшення рабських вольностей. А коли пересічний виборець починає роздумувати, куди і під що цілувати політичну партію, у нього може від непритаманної йому розумової праці замакітритися світ.
Спосіб розподілу депутатів по фракціях вже був мною описаний на початку розділу. Перехід достойника з однієї політичної сили до іншої не сприймається як зрада, якщо він спричинений діловим інтересом. Дійсно, кожна партія традиційно контролює певний бізнес, і достойник, який наприклад займається розведенням індоперепілок, почуватиметься серед членів партії дуральників ніяково. Взаємопроникненню верхівок партійних номенклатур неабияк сприяє однорідність острівної еліти: всі високодостийники є між собою хоч і далекими, та все ж таки родичами. Трапляється, гідний рід вподобає щойно створену партію або навіть політичну силу, яка має усталені традиції і купує всю організацію, наче якусь фірму. Тоді залишають зазвичай одного з колишніх керманичів(більше не потрібно), щоб виконував функцію обличчя партії, всі ж номенклатурні посади обіймають високодостойні представники клану та їхній галасливий почт: зятьки, фрайдівки, причіпайли, дупники та інший низькодостойний привладнений люд. Але трапляється, що в опозиціонери призначають за якусь провину: така собі людинка тривалий час треться коло найпоживнішого державного корита, маючи чітко оговорений кусень сміттєвого бізнесу, аж потім, неначе її вжалив якийсь ґедзь, починає тягнути своє рило до тих шматків, що їй належати за всіма суспільними домовленостями не можуть, бо в такому випадку будуть зневажені інтереси інших вищих істот. Зазвичай вискочку легко вгамовують і відсилають на перевиховання очолювати якийсь позаштатний партійний провід, а чи зможе вона потому, відродившись з попелу, повернутися до вищих державних кіл залежить від вміння самої особистості плазувати перед сильнішими, водночас давлячи нижчих, без вагань йти по щойно нароблених мертвяках до мети, нашвидкуруч змінювати принципи та переконання, не гидувати зверненням за підтримкою до будь-кого, від крисуванців до спецслужбовців іноземної держави, а головне – вміння чітко усвідомлювати, за чиїми рахунками треба платити неодмінно та негайно, а кому можна милостиво пробачити взятий у нього ж борг. Одним словом, щоб продертися або повернутися до владного корита, треба бути справжнім Політиком. Та задля бачення повної об’єктивної картини животіння законодавчого органу, треба ще знати настанови лаґґнезьких політологів, що ними користуються всі політичні сили, формуючи фракції. Це дозволить пояснити, чому навіть в такій установі, як тамтешній парламент, не все купується та продається за гроші. Згідно із методологією, всі депутати парламенту розділені на три категорії. Перша – то є депутати ідейні. Кожна політична сила напередодні виборів приймає до своїх лав кількох таких достойників задля підвищення рейтингу. Такі особи, якщо їхні прізвища потрапляють до переліку обраних, ніколи не віддають свої одноразові голосувальні картки навіть керівництву власної фракції, та останнє й не переймається тим, що хтось із ідейних перебіжить до опонентів, маючи більш суттєву причину поглядати на них з острахом. Ідейний депутат може висловити власну думку з окремого питання, і тоді навіть партійний провід не переконає його віддати свій голос за те, чого вимагає політична доцільність. Саме тому до лав депутатських ідейних беруть з неохотою - це найменша за чисельністю група в парламенті, практично червонокнижна. Друга категорія народних обранців – так звані продажні: назва влучно відображує сутність їхньої законотворчої діяльності. З ними легко домовлятися, вони не вдають із себе незайманиць, проте найбільшою незручністю роботи з такими є те, що продаються вони будь-кому, хто заплатить більше, при чому ніхто не знає напевно, в яку саме миттєвість часу продажного обранця було перекуплено. Найцікавіша для партійного керівництва масть третя – так звані свійські. Вони є справжніми патріотами рідної партії, але відданість ця має в основі своїй зовсім не ідейні їхні переконання. В житті кожної людини, якщо вона здійснила стрибок через кілька сходинок соціальної драбини нагору, можна віднайти один чи декілька фактів, яких би висуванець волів не виставляти на широкий загал. Найбезневинніші серед них – закриті за сприяння впливових покровителів карні справи, позашлюбні або гомосексуальні статеві зв’язки чи навіть скотська пристрасть до малолітніх, хибна тяга до певного виду дурі чи азартних ігор. Все вищевказане не вважається серед представників острівної еліти гріхом непробачним, хоча, якщо інформація невчасно спливе на поверхню, то і змусить достойника понервувати, і добряче повисмокче грошенят. А от якщо спритник, роблячи карколомну кар’єру, не остерігся долучитися до якоїсь шахрайської оборудки, результатом якої стало зменшення статків одного з кланів, і можна навести бодай непрямі докази цієї махінації – такої неповаги до себе сім’я не подарує навіть народному представникові, і жодна з впливових сил на острові не наважиться запоручитися за людину, що є під підозрою. Саме тому партійні функціонери із надзвичайними повноваженнями нишпорять і винюхують все, що може приховувати кожна темна конячка, з тих, кому занадто поталанило в житті. Звісна річ, інформацію такого ґатунку легше збирати, носячи погони Міністерства Безпеки, тому партія влади тут на кілька кроків попереду опозиції, хоча тих цікавостей, що назбирала натепер опозиційна партія під час роботи справедливого уряду вистачило партійному проводу на приборкання депутатів не одного скликання. Оскільки питання ідеології давно вже не на часі, законодавча влада весь період демократичної стабільності переймається виключно реальним сектором економіки, відтак ситуативні коаліції, альянси і мезальянси зліплюються і розсипаються неначе хімічні сполуки у пересиченому складному розчині.
На питання якого типу республікою є лаґґнезька держава – президентською чи то парламентською – точна відповідь залежить від того періоду політичного циклу, коли постає таке питання. Після того, як країна пережила дві буремні виборчі кампанії протягом одного року, керівництво тієї партії, що прийшла до влади, зробило організаційні висновки і відзначило, що найбільшу загрозу спокою і стабільності, а відтак і демократії, яка полягає в роздачі рабських вольностей населенню, несе таке волевиявлення, яке спроможне одразу відсторонити владну силу від керма. Саме тому тепер за результатами виборів відбувається ротація лише половини списочного складу парламенту раз на три роки. Окрім того введені прямі президентські вибори, і це, хоч формально і є кроком до демократизації суспільства, насправді закріплює владу в руках її утримувачів ще міцніше. Річ у тім, що за кілька місяців до всенародних виборів голови держави парламент окремою постановою скасовує майже всі президентські повноваження, відтак кандидати, виборюючи омріяне крісло, усвідомлюють, що змагаються за посаду, яка ні на що не впливає. Після переобрання чинного керівника держави на обійману посаду, йде подання в Раду Читачів законів від партії влади, яке законники радо задовольняють(оскільки дійсно зміна конституційних норм парламентською постановою суперечить навіть здоровому глузду), повертаючи повноваження новому-старому президентові. В такий спосіб нині діючий президент-стабіліст переобирався вже чотири рази. Це, на думку провладної партії, убезпечить її в тому випадку, коли голову держави, боронь боже, оберуть не від тієї політичної сили - тоді він не матиме важелів впливу, а повернути їх собі, не контролюючи законників, не спроможеться. До того ж така сумнівна перспектива - навіть провівши свого президента, абсолютної влади над країною не отримати, - відлякує потенційних спонсорів від опозиційних кандидатів.
Виборчий процес також, як і діяльність депутатського корпусу, суттєво різниться з тим, що звично спостерігачам в світі зовнішньому. Оскільки депутатський корпус є відображенням самого народу, правила гри для виборців ґрунтуються на тих самих засадах, що і для їхніх представників, звісна річ, з поправкою на соціальний статус. Чинний закон про вибори, прийнятий ще три десятиліття тому, голоси виборців прирівнює до нематеріальних активів із всіма ознаками даного різновиду товару. Згідно закону всі виборці розділяються на три категорії. Перша зветься електоральна державна рухомість, вона включає військовослужбовців внутрішніх військ, ув’язнених в місцях позбавлення волі і хворих в психіатричних лікарнях, а також тих струльдбургів, які зареєстровані за адресою місцевого будинку безсмертя. Цим громадянам навіть не видаються на руки бюлетені для голосування, кількість всього особового складу і (або) контингенту автоматично приплюсовують до кількості голосів тієї політичної сили, яка призначає посадовця-керівника відомства. Друга категорія виборців – так звані електоральні кріпаки. В трудовому договорі таких людей прописано, що на час дії контракту голос виборця передається в розпорядження роботодавця. Електоральними кріпаками є контингент і переважна більшість персоналу промзон, колективи сільськогосподарських підприємств, майже всі наймані працівники найнижчого рівня в містах та селищах, ті струльдбурги, що перебувають під опікою фізичних осіб, більшість мешканців нетрів, чиї голоси без всякого трудового договору в порядкуванні надквартальних, а також фрайдівки, для яких фактичне проживання зі своїм хозлом тотожне контракту і не потребує реєстрації. Інколи трапляється, що цілі регіони стрімко змінюють політичні вподобання за короткий проміжок часу, тоді не слід захоплюватися вправною роботою агітаторів, найвірогідніше, що сталося в такій периферії – масово були перекуплені електоральні рабовласники. Третій гурт виборців, навколо якого і розгортається вся публічна політика на острові, зветься електоральним бидлом. Це найпривілейованіший прошарок виборців, і острів в цьому не дуже різниться зі світом зовнішнім. Якщо пригадати, то батьківщині мого великого попередника інший не менш шанований мандрівник закидав, що там, мовляв, вівці жеруть людей. Електоральне бидло – то зазвичай люд середнього прошарку, якщо брати , приміром, столицю, то це ті її мешканці, що зареєстровані в межах четвертого кільця. Серед них велику частину складають убогі. Тією статтею виборчого законодавства, яка дозволяє пересічному виборцеві продаж голосу, теоретично може скористатися кожен громадянин, проте наявність діючих договорів не дозволяє електоральним кріпакам продати свій голос – цим уразилися б права тих достойних людей, хто ці голоси вже прикупив разом із робочою силою, або, якщо йдеться про електоральну державну рухомість, то посадовців-керівників відповідних закладів, яким партійний провід дає чіткий наказ забезпечити певну кількість голосів «за». Відтак фактично правом на продаж голосу користується тільки електоральне бидло. Продаж дозволений один раз за одну кампанію протягом місяця, що передує офіційному дню голосування. Голоси часто-густо купуються майбутніми народними обранцями за певний набір продуктів харчування, а також за кілька доз або пляшок горілки – якщо на представницьку посаду йде хтось із дуральників. За повторний продаж свого голосу громадянин притягується до кримінальної відповідальності за статтею карного кодексу №** («шахрайство»).
Партійні осередки, змагаючись за голоси, ваблять електоральне бидло звісна річ, рабськими вольностями, головна з яких – зважаючи на те, що вибори є водночас комунальними – знижки в оплаті споживачами послуг житлових. Щоб зрозуміти, які саме принади висуваються достойниками і чому виборці так до них охочі, треба дещо відволіктись від суто парламентської теми і згадати про особливості улаштування міського господарства у великих мегаполісах острова, взявши за приклад столицю.
М’який субтропічний клімат відсуває необхідність опалення житла, а ця стаття витрат в деяких країнах, що розташовані в північніших регіонах планети, складає подеколи більшу частину комірного. Електроенергії в країні надлишок, бо виробляється вона на сміттєспалювальних підприємствах, а завдяки мудрій політиці уряду і поблажливості старшого брата сировиною країна забезпечена на століття наперед. Так само вирішена проблема побутового газу – він подається в домівки по трубах локальних газогонів із тих промзон, для яких профільним є процес виробництва біогазу. Для здійснення водоподачі всім містом надзьобано артезіанських свердловин. Вивіз сміття для споживачів є безкоштовним ще з часів сміттєвих війн, коли справедливий уряд дарував пересічним громадянам таку вольність задля врятування вітчизняної переробної промисловості, натепер промзони працюють на повну потужність і без такого роду підтримки від власного народу, скасовувати ж пільгу уряд демократичної стабільності не наважився. Щоправда, як все умовно-безкоштовне, пільга потребує грошових підкріплень, а бюджет країни має певні межі. Нульовий тариф гідним мешканцям центрових районів забезпечується перекладанням навантаження на тих недостойників, що приїздять в столицю на заробітки і мешкають в межах четвертого кільця без офіційної реєстрації. Кількісний облік цих донорів ведеться крисуванцями за сприяння місцевих же круцанів-доушників, в обов’язки яких входить повідомляти місцеву владу про наявність зайвих людей. Оплата з нелегалів є подушною і стягується ще до отримання заробітчанином зарплатні. Проте частина бюджетів великих міст, яка відображує видатки на вивіз сміття і доходи від сплати малодостойниками за право перебувати в місті і працювати на його поважних мешканців, завжди є збитковою через завелику кількість непотребу, що його виробляють мешканці бідних районів. Вирішують цю проблему як і всюди , де розподіляється щось безоплатне: мешканці центру та підцентрованих районів отримують все, що належить за законом без проволочок, із нетрів і бідних кварталів приватного сектору сміття взагалі не вивозиться, окрім як раз на три роки перед черговими виборами, ті ж громадяни, які зареєстровані в районах середніх, мають певні шанси, що послуга їм буде надана, але отримання вольності треба виборювати, тиняючись по кабінетах посадовців. При цьому існують приватні фірми, які пропонують пожильцям за гроші вивозити їхній непотріб, але мешканці столиці не носили б гордого ймення «електоральне бидло», якби оплачували те, що мають шанс отримати задурно. Дзеркальною є ситуація з послугою водовідведення. Історичний центр Трілдогдрібу, як відомо, розширюється вглибину землі, то будь-яка людина, маючи тверду шкільну трійку з фізики, не сперечатиметься, що зливання сцеків є за собівартістю чи не найдорожчою з послуг для тамтешніх квартировласників, оскільки все, що великодостойники зливають в каналізацію, треба перш за все підняти на поверхню землі, а для деяких підземних хмарочосів це сотні метрів нагору. Комунальне підприємство з водовідведення і водоочищення є єдиним на території столиці, тарифи на відведення води для всіх споживачів однакові. Відтак надзатрати на комфортне існування вищих перекладаються на валову собівартість послуги і розподіляються по всіх користувачах каналізації. Як природна монополія, комунальне підприємство конкурентів не має, тому споживачам доводиться сплачувати встановлені тарифи. Боржників із середніх районів спеціалізовані бригади відрізають від каналізаційної мережі. Підприємство віддано в концесію дуже шанованій в столиці родині, відтак нікому із споживачів навіть не спадає на думку здіймати галас з приводу зависокої плати. Та громадяни пересічні недаремно були виховані на ідеалах хохлізму і віднайшли спосіб, як біді зарадити. Ті родини із бідної частини середніх кварталів, яким було відрізано трубу каналізаційну, використовують подеколи замість неї сміттєпроводи власних будинків. Двірники в уявленні цих ницих урізаних істот – то є люди, що людського ставлення до себе не гідні, тож своє приниження від сильніших можна компенсувати зверхнім ставленням до них. Муніципальне підприємство, на яке законом покладений клопіт із вивезення побутових відходів, неодноразово виступало з ініціативою про ліквідацію сміттєпроводів принаймні в тих районах, де є проблема з наймом на роботу двірницького персоналу, проте Рада Читачів законів розтлумачило положення конституції, яке забороняє займати вольності людей гідних(користувачів) задля підвищення достатку або полегшення умов праці недостойних(двірників). Що ж до відрізання каналізаційних труб – то тут в разі несплати споживачем зачіпаються фінансові інтереси потужного клану, отже самозахист великої корпорації є настільки ж законним, як і закономірним. Відтак переважна більшість неплатоспроможних низькодостойників від дня оприлюднення цього тлумачення вже цілком легітимно паскудять на голови своїм співгромадянам.
