Розділ VIII. Відвідини будинку безсмертя і висвітлення змін у житті та соціальному статусі струльдбургів.
Вивчення історії держави тимчасового мого перебування тривало значно довше, ніж я на початку сподівався. Тому напередодні квітня – місяця, коли мій великий попередник пан Лемюель Гуллівер ступив на острів у 1708 році – я був занепокоєний, чи не доведеться мені, як почесному голові фонду, перейматися ще підготовкою урочистостей, оскільки, як я знав з власного досвіду, та людина, що працює на двох роботах одночасно, принаймні одну з них виконує недбало. На мої неодноразові звернення провідник, з яким спілкування моє зводилося до щоденного вітання в холі готелю, заспокоїв мене, повідомивши, що втілення прожекту встановлення пам’ятника великому мандрівникові відкладається на декілька місяців через деякі негаразди в технологічному процесі при відливанні монумента і пов’язану з цим завелику кількість бюрократичних узгоджень, не встигати ж до встановленого терміну – є однією із рис національної ментальності. Отже я не повинен мати ніяких сумнівів, що урочисте відзначення великого ювілею відбудеться неодмінно, а неспівпадіння у часі і навіть порі року особливого значення не матимуть. Я на тоді так був захопився вивченням архівних матеріалів, що не звернув уваги на дещо дивне ставлення влади до чіткості датування, мені лишень дуже кортіло завершити історичні свої дослідження. Проте від одного заходу я не міг відмовитися – та й не хотів цього робити, бо вивчення життя тієї категорії населення, що її наявність координально відрізняє острів Лаґґнеґґ від інших куточків світу не могло не входити в мої плани як дослідника. Йдеться про струльдбургів – тих самих безсмертних, особливості життя яких так зацікавили мого великого попередника під час його візиту на острів, і, якби він мав інформацію, якою володію я, то не ставився б так зверхньо до цих мудрих обізнаних в життєвих скрутах особин.
Наприкінці квітня 2008 року я погодився на пропозицію свого товариша і на тоді майже наукового керівника відвідати місце довічного поселення струльдбургів - будинок безсмертя. Треба наголосити, що в таких закладах перебувають не всі струльдбурги, а лише ті, якими не опікуються нащадки. Працюючи в державному архіві, я деякий час присвятив дослідженню животіння саме цього невеличкого суспільного прошарку та зміни ставлення до нього як пересічних громадян, так і влади. Як можна дізнатися ще з гулліверових записів, в доімперські часи народження струльдбурга в родині будь-якого достатку вважалося за недобрий знак, траплялось(якщо довіряти королівськім демографам) три-чотири рази на століття, кожен випадок народження такої особливої людини ретельно нотувався. Та оскільки архів королівський згорів ще під час убратервлення, і нова аристократія кілька десятиліть поспіль переймалося речами, набагато важливішими, ніж реєстрація народження безсмертних, то облік їхній тривалий час був занедбаний. Відомо, що, Перший Великий імператор давав, між іншими, настанови новому панству шанобливо ставитися до старих людей, і саме цей наказ був убратервлювачами виконаний – насамперед тому, що напівживі істоти не були достойним об’єктом пограбування. Збереглися, щоправда, занотовані відомості про окремі випадки зґвалтування відважними бійцями передових загонів струльдбургів-жінок, вік яких не перевищував двохсот років, але, як свідчать протоколи дізнань, таке траплялося за обопільної згоди, відтак мужніх воїнів-убратервлювачів покарано не було. З поновленням місцевої демографії вже як підрозділу статистики імперської(а його слід відносити до початку дев’ятнадцятого за зовнішнім літочисленням століття) було зроблене дивне відкриття: струльдбурги на острові почали народжуватися набагато частіше – за даними переписів двічі або тричі на рік, при чому розподіл по прошарках суспільства не змінився: випадки народження дитини з доленосною плямою на макітрі траплялися і в вищих родинах і серед погані. Існує наукова гіпотеза, що таку аномалію спричинило падіння летючого острова і зміна спрямування магнітних ліній внаслідок викривлення терраутворюючого мінералу. Імперське керівництво зовсім не переймалося долею новонарождених особливих людей, аж поки не з’ясувалася одна дуже важлива пов’язана із життєздатністю особливість їхнього організму. Сталося відкриття зовсім випадково: під час перевезення чергової партії рабів з острова на материк торговець помітив, що, всі молоді люди, тавровані плямою безсмертя, по прибутті в порт призначення були мертвими. Загибель певної кількості рабів при транспортуванні живого товару у бельнібарбійців, як в ті ж часи і в торгових флотах цивілізованих держав, не вважалася подією надзвичайною, та ніхто не сподівався, такого підступу від людей, що помирати взагалі не повинні. Наступного разу той самий торговець ще в лаґґнезькому порту згуртував саме молодих струльдбургів на кормі корабля – і знову жоден з них живим не лишився. Тоді за згодою імперської канцелярії був проведений наступний експеримент: на корабель було посаджено самих лише струльдбургів, при чому різних вікових груп – від немовлят до тисячолітніх дідуганів. Спеціальна комісія, до складу якої входили як імперські чиновники, так і представники лаґґнезького панства, пливла цим самим кораблем і спостерігала за піддослідними( треба відзначити, що струльдбургів в той трагічний рейс було відправлено із родин найбідніших). На відстані чотири морські милі від берега острова всі ті люди, що до того вважалися безсмертними, померли із такими симптомами, ніби їх помістили в герметичну капсулу, з якої було відкачано весь кисень. Той жахливий експеримент у імперській історіографії згадувати не люблять, в історичному зручнику про нього ані слова, лише у звітності лаґґнезької філії бельнібарбійського торгового судноплавства залишилися акти списання «зіпсованого живого товару». Проте відкриття секрету безсмертя особливих людей надало підстав імперським політастрологам висунути і обґрунтувати чергову теорію, яка викривала злочинність доімперського на острові режиму. Базується ця ідеологема на тому припущенні, що зміна магнітних ліній ніяк не вплинула на відсоток народжених серед люду пересічного струльдбургів, їхня ж замала кількість в добратерські часи пояснюється злочинною діяльністю королівської влади. Згідно цієї версії за часів існування лаґґнезької держави особливий спецпідрозділ, що підпорядковувався особисто монарху, раз на чотири роки пересувався країною з єдиною метою: забирати новонароджених відзначених священною плямою дітлахів у батьків – ті радо на це погоджувалися і не питалися мети( якщо згадати нотатки пана Гуллівера, народження струльдбурга для родини тоді вважалося знаком на зле, до того ж накази королівських порученців взагалі не годилося обговорювати). Тоді всіх нещасних струльдбурженят гамузом садовили на корабель, який відпливав на належну відстань від берега. Коли животіння бідолах припинялося настільки передчасно, маленькі трупики скидали в океан – тамтешні акули є найсумліннішими спільниками всіх злочинців, що промишляють на морі. І хоча ця версія прямих доказів не має, саме вона яскраво і сльозогінно викладена аж на десятьох сторінках зручника, висновком же імперські ідеологи роблять тезу про те, що антиструльдбургізм – кривавий злочин проти людяності – чинився на території острова повсякчас, і лише своєчасне убратервлення нерозумних острів’ян врятувало від повного винищення ту групу населення, яка наразі різнить Лаґґнеґґ з будь-якою країною світу. Жестом доброї волі з боку керівництва метрополії стала сувора заборона вивозити безсмертних за межі острова в якості рабів чи то рекрутувати до війська, відтак ця категорія населення фактично прирівнювалася до привладненої погані.
З тих самих пір риторика будь-якого політичного діяча неодмінно серед іншої демагогічної балаканини містить згадування про моральні та матеріальні борги перед струльдбургами, що втілюється в роздаванні їм деяких вольностей, про які мною неодмінно буде згадано, а за часів стабільності демократичної безсмертним будь-якого віку(але старшим за вісімнадцять років) надано виборче право. Оскільки струльдбурги не є ані етнічною ані соціальною групою, то якесь єднання їх за часів повноцінного життя земного( а таким дотепер вважається період до досягнення ними вісімдесяти років) не є можливим. Після відзначення цього ювілею за нормами новітнього законодавства, струльдбург не викреслюється остаточно із земного буття шляхом позбавлення його всіх громадянських прав, як то чинив королівський режим, проте залишати за старенькою людиною всі права і обов’язки теж було б безглуздям, відтак правовий статус струлдбургів, старших за вісімдесят років, можна визначити як часткову правоздатність. Дієздатність їхня обмежена їхньою ж фізіологією і не дуже різниться з тим, що побачив мій великий попередник. Особливо жалюгідність людської оболонки струльдбургів наочна в будинках безсмертя, які є в кожній периферії. Один із таких я в супроводі мого товариша і чиновника із соціального департаменту відвідав сьомого травня 2008 року. В столиці Лаґґнеґґа цей заклад розташований в межах четвертого кільця серед небагатих будинків приватного сектору поряд з одним із міських кладовищ. Він і зовнішньо і порядком функціонування не дуже вирізняється поміж аналогічних місць для смертних в зовнішньому світі. Особливістю будинків безсмертя острова Лаґґнеґґ є те, що розділені ці богадільні на дві приблизно рівні частини, між якими немає сполучення. На одній половині мешкають самі струльдбурги, інша призначена для стареньких смертних. Всім струльдбургам призначається грошове утримання, сума якого, хоча й дуже мала, проте, враховуючи рівень заробітної платні на острові, для більшості прошарків населення є значущою. Гроші отримує та фізична або юридична особа, яку в судовому порядку призначено опікуном старенької людини, відтак в тому випадку, коли струльдбург потрапляє до будинку безсмертя, кошти перераховуються на рахунок закладу. < Готівку видавати на руки струльдбургам заборонили законодавчо після прикрого випадку в одній із крамниць в межах третього кільця столиці. Балакуни із жовтої преси як завжди перестаралися із яскравістю висвітлення події, тому в окремих виданнях дотепер можна прочитати, що років із двадцять тому струльдбург, мовляв загриз на смерть продавчиню. Я дослідив матеріали цієї кримінальної справи, і можу сказати кілька слів на захист безсмертної істоти. Перед усім треба бути трохи обізнаним з особливостями фізіології струльдбургів, а саме їхньої ротової порожнини. Там, на тих місцях, де колись були зуби, внаслідок перманентного живого тління утворюється особлива речовина, що за хімічним складом дуже близька до трупної отрути. У самого безсмертного є на неї імунітет, але для людей пересічних речовина ця несе смертельну небезпеку. Друге, що треба знати, перед тим, як засуджувати нещасне створіння, це те , що струльдбургам не зрозумілі такі категорії як інфляція, девальвація, зростання цін тощо. Кожна старенька людина щиро вважає, що гроші мають ту саму купівельну спроможність, що і за часів їхнього повноцінного життя. Отже, повертаючись до трагедії в крамниці, коли старенький дідусь, вік якого був не меншим за п’ятсот років, простягаючи півлаґґа, просив дати йому золоту каблучку з діамантом, ніякого підступу з його боку не було, він був впевнений, що ця річ саме так і коштує. Ґвалт, який зчинила продавчиня, намагаючись виштовхати шановану людину за межі крамниці, образив почуття старого, і той, не через злість, а лишень задля повчання, просто вкусив дівчину за руку, внаслідок чого остання отруїлася і померла. Треба віддати належне мудрості влади острова, яка після такого випадку видала дві заборони: видавати готівку самим струльдбургам і пересуватися безсмертним без супроводжувачів містом – відповідальність за останній пункт несе призначений опікун або заклад, в якому перебуває безсмертний - Автор > На половину для люду, що не має тавра безсмертя пацієнти-резиденти Лаґґнеґґа приймаються також не безкоштовно. Якщо згадати, що переважна більшість громадян пересічних на пенсію права не має або до своїх призначених виплат не доживає, а представники тих благополучних прошарків суспільства, які грошову допомогу на старість отримують, не мають звички здавати своїх стареньких в соціальні заклади, то місце на другій половині будинку безсмертя мало б залишатися порожнім. Утримувати смертних представників найнижчої погані державним коштом, на думку можновладців, недоречно ще й тому, що всю свою любов до старших за себе люд лаґґнезький виплескує на струльдбургів, оскільки вони набагато більше років існують на світі, та ще й трохи вирівнюють середні показники тривалості життя місцевим демографам. До того ж бюджет, в якому окремими захищеними статтями виділяються кошти на грошові виплати і фінансування пільг та привілеїв самих безсмертних, навряд витримав би ще додаткове навантаження турботою про смертних. Але прагматична влада знайшла вихід і тут: мешканцями другої половини будинку безсмертя є в переважній більшості підстаркуваті громадяни бельнібарбійської імперії. Треба зробити ще кілька пояснень, бо інакше навіть найпроникливіший читач не в змозі буде зрозуміти, які саме зиски безкоштовне перебування іноземців(а старенькі бельнібарбійці не сплачують із власної кишені за доживання в богоугодних закладах острова) несе суверенній державі.
В історії співіснування на тоді ще протекторату з метрополією була визнана всіма темна пляма: йдеться про часи, коли на острові встановився націонал-збиралістський режим, і кварталами, де мешкали вихідці з материка, прокотилася хвиля жорстоких погромів та різанини. Загинула велика кількість представників національних меншин імперії. Зазвичай титульна нація наднаціонального утворення не дуже переймалася долею тих, кого вважала братами меншими, імперське керівництво іноді само залюбки вдавалося до етноцидів. Проте в цьому випадку ідеологи великої країни висвітлили факт масових знищень людей як кривавий злочин ( і це був один із тих випадків, коли сперечатися з ними не було ніякого сенсу). Відтак Лаґґнеґґ вже в статусі незалежної держави зголосився, спокутуючи власну провину, приймати на доживання всіх громадян Бельнібарбі пенсійного віку, які тільки зголосяться на переселення. Зауважу, що таких сміливців набереться небагато: в центрах периферій екологічна обстановка відрізняється на краще тільки від промислових регіонів острова, якщо ж порівнювати з будь-якою місцевістю на просторі континенту, весь острів можна вважати небажаним для проживання. Ось чому переїжджати, щоб сконати «на смітнику» наважуються лише ті відчайдухи, яких на континенті немає ані близьких, ані матеріального надбання. Зазвичай це або тамтешні волоцюги, або ті представники злочинного світу, яким із поважних причин небезпечно доживати на батьківщині. Дуже зрідка буває, що після тривалих поневірянь на рідний острів повертаються ті, хто все життя шукав щастя на континенті – але таких навіть ті співгромадяни, що з Лаґґнеґґа не виїздили ніколи, вважають логерами. Отже, розплатою острів’ян за власні нацистські амбіції став нерівний для ницої нації обмін: ті кого вирізали збиралісти-бузувіри, хоч і пам’ятали, часом краще за автохтонів, своє коріння і віру своїх предків, проте були на тоді вже справжніми представниками політичної лаґґнезької нації, яка ще тільки намагалася народитися; невтомні трударі і законослухняні громадяни, вони готові були розділити з представниками етносу корінного долю ще ненарожденної країни. Ті ж, кого півстоліття по тому прислала імперія на заміну, навіть замолоду для своєї країни були швидше баластом, ніж рушійною силою, і зголошувалися на переїзд лише через чутки про рабські вольності, що надаються на острові всім гідним людям, а саме за таких вони себе завжди мали. Але держава Лаґґнеґґ, приймаючи на доживання такий дивний контингент, має, принаймні два резони. По-перше це поступка великій імперії, а саме такі поступки є аргументами в процесі виканючування знижок на сировину, який йде перманентно і дозволяє кращим і найдостойнішим людям острова збільшувати свої і так чималенькі статки; також ці поступки зараховуватимуться, коли настане час повертатися до теплого імперського лона. По-друге – і це не менш важливо, старі люди з континенту їдуть на острів не зовсім нужденні, вони везуть за собою грошові кошти у вигляді поточних виплат на утримання. Такі виплати здійснюються імперським урядом кожному, хто, досягши пенсійного віку, не має заробленої пенсії, бо не працював замолоду, і називаються старцівською подачкою. На теренах імперії на ці кошти можна прожити дуже скрутно, проте, якщо її конвертувати за обмінним курсом в лаґґи, отримаєш суму щомісячних виплат, яка вчетверо перевищить профмінімум, а відповідно і зароблені протягом тривалих десятиліть лаґґнежцями пенсії. Старцівська подачка є предметом заздрощів багатьох представників острівної погані, вони навіть не приховують, що за таку винагороду залюбки продали б не тільки батьківщину, але й власних батьків разом з дітьми, якби за них це не було вже зроблено вищим керівництвом країни згідно отриманого від хохлосу мандату. Саме на ці виплати уряд незалежної країни дивиться як на інвестиції у вітчизняну економіку, оскільки витрачати їх заїжджим підстаркам більш ніде, як тільки на острові. Ще в будинках безсмертя на смертному боці мешкають діти, що їм не стає місця у вщерть заповнених сиротинцях. Ці юні душі підсвідомо тягнуться до поважних і заможних( в їхньому розумінні) іноземців, останні ж, трапляється, беруть опіку над тим із дітлахів, хто здається їм спритнішим та талановитішим, але такої честі вдостоюється далеко на кожний. Великий життєвий досвід передають йому заїжджі дідугани, наче рідному синові, навчаючи непомітно висмикнути гаманець у телепня, хвацьке битися навкулачки, як підрізати на смерть живу людину миттєво і без зайвого вереску, а як навпаки розприскати багато крові і не заподіяти каліцтва, і ще чимало секретів шанованої на острові професії. Зайве казати, що своїми однолітками цей щасливчик верховодить, маючи в колективі владу необмежену. Він проходить такий вишкіл, що авторитет серед лаґґнезьких крисуванців йому наперед забезпечений, а зв’язки на континенті, що передають йому згодом духовні батьки, роблять молодика ще й перспективним кандидатом в зятьки хоч і не найвищих, проте достойних родів.
На боці безсмертних у богадільні не так галасно і набагато сумніше. Там струльдбурги отримують належну собі шану в межах коштів на їхнє утримання. Охороняти лінію демаркації всередині будинку безсмертя конче потрібно, щоб двопротивні сторони не завдали одна одній якоїсь кривди. Причина обопільної наневисті споконвічна, про неї згадував ще Гуллівер: здатність одних померти і безсмертя інших. Струльдбурги заздрять зайдам, бо напевно знають, що ніколи не помруть самі, представники ж домінуючої нації не можуть пробачити жалюгідним людиноподібним істотам нижчого від себе ґатунку того факту, що ті животітимуть ще багато століть, тоді як їм судилося щонайбільше років за тридцять годувати власним тілом земляних хробаків. Самий огляд будинку безсмертя справив на мене, мабуть, таке саме враження, що і на мого попередника спілкування з невеличкою купкою безсмертних істот. Проте я не можу не повірити в те, що мудрий лаґґнезький нарід надає таку кількість рабських вольностей окремій категорії населення з доброго дива, а отже впевнений, що істоти ці мають перед країною неабиякі заслуги. Спробую навести перелік тих пільг та привілеїв, що ними користуються струльдбурги і способи їхньою практичної реалізації.
Кожний з безсмертних сплачує комірного фіксовану суму в десять лаґґів(на час мого перебування на острові це дорівнювало за обмінним курсом трохи менше одного американського долара). При цьому площа житла не має значення, відтак, якщо помешкання на правах власності належить струльдбургу ( зазвичай в таких випадках нерухомість передається в управління нащадкам), то за утримання малогабаритної квартири або халупи в нетрях і розкішних апартаментів в історичному центрі столиці або навіть палацу користувачі сплачують однаковісіньку суму. Це позбавляє стареньких клопоту і головного болю піклуватися про надбане за життя. Цікаво, що ті струльдбурги, які мешкають в будинках безсмертя, за своє ліжко теж сплачують по десять лаґґів на місяць(сума автоматично списується з грошових надходжень закладу на рахунок комунального підприємства).
Струльдбурги не так давно отримали право на безкоштовний проїзд в міському транспорті для себе і одного з собою проводиря. Самим старезним істотам пересування містом, можливо, і ні до чого, проте пільгою призвичаїлися користуватися їхні нащадки, беручі з собою старенького, коли вирушають в ділову або розважальну путь містом. На одній із парламентських сесій слухався був запит, чи не варто компенсувати тим струльдбургам, які мешкають в містечках та селищах, громадським транспортом не забезпечених, вартість недоотриманих пільг, проте тоді парламентсько-урядова комісія надала відповідь, що їхнім нащадкам ніхто не заважає привезти свого безсмертного до столиці чи то губернського центру і там наїздитися досхочу. Серед столичних опікунів розвинений бізнес здавання свого струльдбурга в оренду для пересування містом: будь хто за помірну плату і харч для старого може взяти його на обговорений термін часу і їздити в транспорті, пред’являючи, немов квиток. Така оренда діловій людині не дуже високого польоту обійдеться дешевше, ніж оплата проїзду, оскільки перевізники, щоб не нести збитків, перекладають недоотримані кошти на собівартість послуги і, плануючи ціну квитка, розподіляють між добросовісними споживачами їхніх послуг. Контори, в яких зазвичай вирішують свої справи такі діловоди, в столиці розташовані в межах третього кільця. Задля зручності перед кожним з таких офісів є так зване місце паркування струльдбургів, що являє собою зварений із двох паралельних до землі труб паркан чотири фута заввишки, до верхньої труби якого ланцюжками , немов велосипеди в екологічно стурбованих країнах, прикуються самі безсмертні істоти - для кріплення ланцюга використовується індивідуально пошитий шкіряний нашийник або такі ж шкіряні браслети на руки – оренда струльдбурга з браслетами чи то в нашийнику стане дорожче. За ногу приковувати старенького немає сенсу, бо він, намагаючись втекти, неодмінно заб’ється. Це, попри можливі закиди правозахисників, не знущання зі старих людей, навпаки забезпечення їхньої ж безпеки: струльдбурги не спроможні орієнтуватися в сучасному місті, і, якщо котрийсь втече, то може приблукати до тих кварталів, де його неодмінно якось скривдять.
Ще один зиск має опікун, утримуючи свого пращура: під невеличкі пенсійні виплати банки охоче дають кредити, при чому створення спільного реєстру струльдбургів- позичальників заборонено законодавчо – так на острові пильнують приватне життя людини – відтак опікуни, якщо не бояться колекторів, можуть напозичати під дідову пенсію кругленькі суми у різних фінансових установ. Проте не всі прошарки населення можуть собі дозволити утримання безсмертного предка. Це пов’язано виключно з дотриманням правил безпеки в приміщеннях житлового призначення, які з настанням ери науково-технічного прогресу перестали бути пустою формальністю. Річ у тім, що розум струльдбурга не в змозі осягнути призначення новітніх приборів, але звичка натискати все, що натискається і крутити все, що крутиться у старезних людей діє на рівні рефлексу. Цілком зрозуміло, що в будинках, оснащених газовими плитами , водогоном та електрикою така деструктивна діяльність несе небезпеки всім без виключення мешканцям. Задля уникнення рукотворних катаклізмів законодавчо встановлені нормативи, які вимагають від опікуна утримувати струльдбурга в окремій кімнаті, а також щоб при недієздатному весь час перебував доглядач. Якщо немає вільних дорослих членів родини, призначається соціальний працівник, якому, окрім платні, опікун повинен забезпечити місце проживання, при чому доглядач може вимагати окрему кімнату. Мені довелося побувати в квартирі, де в одній кімнаті мешкав струльдбург, другу займав соціальний наглядач із крисуванців, в третій, останній, існувало подружжя з трьома малолітніми дітьми. Соціальний департамент, який опікується долею безсмертних на державному рівні, суворо перевіряє, чи бува не погіршилися умови утримання старого, і якщо спеціальна комісія визнає, що так, погіршилися, самого струльдбурга судові виконавці забирають до богадільні, на поточний рахунок якої із дня переїзду перераховується пенсійне забезпечення старенької людини, всі ж зобов’язання по кредитах залишаються на сім’ї колишніх опікунів. З огляду на це віддавати свого струльдбурга до будинку безсмертя ніхто не квапиться.
Науково-технічний прогрес забезпечив втілення нового безвідмовного способу ідентифікації безсмертних. Віднедавна дані про них усіх містяться в особливому електронному реєстрі. Посадовець, якому необхідна інформація про людину, що перед ним, просто підносить до родимої плями, яка є міткою безсмертя, електронний зчитувач, схожий на ті, що ними розшифровуються в супермаркетах штрих-коди, і все, що наразі відомо про конкретного струльдбурга, висвічується на моніторі. Острів’яни і це не вважають порушенням прав старої людини, оскільки держслужбовець не має права на розголошення конфіденційної інформації. До рішучих дій по впровадженню системи ідентифікації уряд спонукала резонансна судова справа, розгляд якої закінчився в одній із віддалених периферій нещодавно. Із матеріалами я ознайомився в архіві Адміністративного суду. Суть справи є наступною. В*** селищі ** повіту***периферії два століття тому (тобто вже після убратервлення) народилася в сім’ї простого селянина дівчинка із наочними ознаками безсмертної людини. На той час це вже не вважалося за недобрий знак, проте і зиску з народження такої дитини було мало, відтак бідний батько віддав чотирнадцяту в своїй родині дочку на утримання сільської громади. Доля таких дівчат тоді(як в багатьох бідних периферійних закуточках і тепер) була невтішною: дівчинку годують спільним коштом в кращому випадку до десяти років, потім відправляють в місто, щоб на вдячність за благодійництво вона відпрацювала громаді, або просто продають тому, хто запропонує більше грошей(після формального скасування рабства процес продажу людини дещо ускладнився, проте дотепер є можливим). Іноді така жінка років за десять повертається до рідної домівки, приносячи неабиякі пізнання в мистецтві кохання і новомодні венеричні хвороби. Та в цьому випадку досягнення дівчинкою віку, коли, за рішенням громади, було вже треба від’їжджати на заробітки, співпало у часі з недолюдським експериментом із вивезенням струльдбургів за межі острова. Отримана власниками борделів нова інформація унеможливила навіть думку про перепродаж дівчинки на материк, місцеві ж заклади на той час поповнень не потребували. Дівчинку залишили, хоча і знеохоти, в рідному селі. По спливу ж кількох десятиліть на кожного підстаркуватого струльдбурга стали перераховуватися кошти на утримання, відтак сільська громада навіть раділа, що не позбулася потенційного джерела доходу. Коли старій вже бабці минуло вісімдесят, громада, яка офіційно була призначена опікуном, почала отримувати омріяні кошти. Але саме тут місцеве поспільство спіткала прикра несподіванка: на вісімдесят шостому році життя старенька з доброго дива померла. Виявилось, що при народженні за тавро безсмертя прийняли були звичайну родиму пляму – таке дуже зрідка, але трапляється. Піти законним шляхом для громади означало звернутися до демографічного департаменту і до суду з каяттям, а головне, повернути отримані в незаконний , як виявилося, спосіб, кошти. Проте, міцно поєднана родинними та духовними зв’язками, спільнота вирішила діяти інакше. Було обрано стару жінку, зовнішньо схожу на небіжчицю, місцевий татуювальник наколов їй на голові те, що люди сторонні повинні були вважати за тавро безсмертя. Подію смерті псевдострульдбурга ніхто не реєстрував, проте у сільській книзі записів було зафіксоване зникнення без вісті її заступниці. Державні установи підміни не помітили, відтак ніхто не заважав громаді отримувати незаконний пенсіон. Коли були наочні ознаки близької смерті чергової виконувачки обов’язків, сільська старшина підшукувала кандидатку на заміну, і так все повторювалося понад ста років. Єдине, що обтяжувало шанованих на селі людей – бабки занадто часто вмирали, що приносило достойникам новий клопіт із пошуками наступниці. Одного дня молодого сільського писарчука осяяла думка, як тоді здавалось, геніальна: обирати нову отримувачку пенсії не серед підстаркуватих сімдесятилітніх бабусь, а взяти на заміщення цієї вакансії жіночку трохи молодшу, років сорока – тоді щонайменше чотири, а можливо і п’ять десятиліть громада не знатиме головного болю принаймні з пошуками нових кандидатур. Остання підміна пройшла напрочуд вдало, старий поштар, в обов’язки якого входило щомісяця пересвідчитися в наявності струльдбурга, перед тим, як віддавати пенсійні гроші вповноваженій особі, нічого злого не помітив.
Перші кілька років спільнота вправно отримувала грошові кошти, аж раптом сталося те, чого ніхто не сподівався, хоча слід було: виконавиця ролі жінки-струльдурга завагітніла – в сорок п’ять років таке трапляється навіть із мешканками неблагополучних регіонів. Не бажаючи позбутися дитина, вона запізно повідомила своїм односельцям, що при надії, відтак залишалось тільки сподіватися, що ніхто із сторонніх не запідозрить нічого протягом кількох місяців. Як на зле, дружина новопризначеного молодого поштаря, що носив пенсіон, теж була очікувала дитину, і, як не вкутували односельці в купу широких спідниць та ганчір’я свою невчасно щасливу спільницю, за деякими ознаками, що проявлялися на обличчі, державний службовець розпізнав пікантний стан отримувачки коштів. Пишучі докладну по команді, він не хотів нікого скривдити, просто сподівався, що стане співучасником доленосного відкриття в науці( до того жодна жінка-струльдбург в післяфертильному віці не спромоглася завагітніти) і керівництво, врахувавши його сумління, сприятиме його ж кар’єрному зростанню. Зрештою після медогляду шахрайки омана відкрилася, жіночці дали народити, а лише після того запроторили на два роки до буцегарні, громаду ж не тільки позбавили виплат, що становили чи не половину сільського бюджету, а ще зобов’язали відшкодувати кошти, незаконно отримані протягом століття. Нещасний листоноша змушений був змінити зі своєю родиною не тільки місце проживання, а ще й прізвище – кажуть, набичені селюки дотепер розшукують його по всьому острову, і якщо знайдуть – йому вже напевно не жити. Висвітлення цієї справи в пресі під потрібним кутом сприяло суспільному розумінь необхідності посилення обліку і контролю струльдбургів.
Є ще одна вольність, яка за законом може бути надана будь-кому із струльдбургів, чий вік перевищує триста років. Держава, водночас із полегшенням життя безсмертному, вирішує завдання встановлення його віку. Полягає державна щедрість в наданні права на отримання земельної ділянки під забудову безкоштовно тому струльдбургові, чиї нащадки із точністю до вісімдесяти років визначать його вік. Це дуже зворушливо, якщо згадати, що самому безсмертному із нерухомості потрібне хіба що ліжко, а з майна рухомого – судно, клізма та катетер.
Оскільки вся історія цивілізації за останні кілька тисячоліть – це історія війн, то визначити бодай приблизну дату народження людини можна, дізнавшись, сучасником якої із воєн зовнішнього світу він був за часів свого свідомого існування. Той струльдбург, який народився під час зафіксованої істориками війни, або в часовому проміжку п’ятдесят років до її початку - тридцять років після її закінчення, оголошується владою онуком означеної війни і отримує омріяну нащадками ділянку. Нікого не дивує той факт, що кількість онуків війни щороку більшає. Відтак на теренах острова можуть зустрітися один з одним онуки сторічної, тридцятирічної та семирічної війн, онуки ж війн шестиденної та п’ятиденної лише очікують на отримання належних їм пільг. Здавалося б, маючи такий великий проміжок часу, будь-який безсмертний має змогу прилаштуватися під якусь війну, проте бюрократичний диявол, як завжди, причаївся в процедурі. Оскільки королівські архіви із тими книгами, де були занотовані дати народження струльдбургів, назавжди втрачені, визначати вік безсмертної істоти належить через особисте спілкування. Коротко процедура має наступний алгоритм. Кожен струльдбург, якщо він, звичайно, не втратив дару мовлення і мислення внаслідок удару, напевно може назвати ім’я свого батька або сина. Далі достойний нащадок не менш достойного предка повинен в супроводі свідків їхати до Глабдобдрібу, де, за згодою і за сприяння Володаря, викликати означену особу із царства померлих. В ті далекі часи, коли планета не була такою залюдненою, як сьогодні, в царині мертвих також було просторо, відтак гідні люди, що помирали у світі зовнішньому, залюбки спілкувалися із небіжчиками із тієї частини світу, яка наразі зветься підшатровою террою. Кожний померлий лаґґнежець міг назвати одне або кілька шляхетних імен представників зовнішнього світу , а вже викликавши когось із них, можна дізнатися, на якій війні він відзначився(або яку фінансував), і, вже орієнтуючись на цю інформацію, титулувати самого струльдбурга онуком відповідної війни. Майже всі вищі лаґґнезькі родини, що утримують свого предка, отримали в такий спосіб земельні ділянки під забудову або в столиці, або в центрах периферій. Хоча конституцією гарантовано право будь-якому струльдбургу отримати заповітний клаптик дорогоцінної землі, проте в реальному житті воно стосується лише представників вищих прошарків суспільства. І це не є проявом дискримінації з боку влади. Просто представникам погані важко і накладко дотриматися всіх кроків процедури, але є не менш суттєва деталь, яка може звести нанівець всі потуги новоспеченого достойника. Річ у тім, що в царстві мертвих сегрегація на менш жорстка, ніж в суспільствах живих, отже людині неблагородній в потойбічному житті важко буде знайти співрозмовника, ім’я якого занесено на скрижалі історії. Не так давно майже всі привладнені острова щиро співчували одному із своїх товаришів, який був намагався, рівняючись із вищими, так само встановити вік свого струльдбурга. То був один із дуже шанованих в столиці людей, відставний директор однієї із тих засекречених фекальних скриньок, які займалися відливанням куль із стратегічної секретної сировини. Ім’я татуся свого животіючого струльдбурга нащадок дізнався легко, також, на чародійницькому острові, викликавши на співрозмову померлого предка свого, дізнався і про його фах – був той другої гільдії золотарем. А от далі розшук забуксувався: єдиний, з ким задружився предок із померлих приблизно в той же час представників світу зовнішнього, був його лондонський колега на прізвисько Смердючий Джон, який, в свою чергу, із всіх достойних своїх сучасників спромігся назвати тільки майстра золотарських справ, свого, як тепер би сказали, безпосереднього керівника Чарлі-шкуродера. Відомий був цей низькодостойник тим, що в часи, вільні від головного діла свого життя, вичиняв із бродячих котів непоганих горностаїв для лондонських напівледі. Комісія із розкопок генеалогічного коріння навіть пішла на те, щоб викликати тих дівчат, яких було названо на ймення, і вони щось таке казали про відвідувачів свого закладу, які вихвалялися багатою військовою здобиччю, проте не могли пригадати навіть імен своїх кавалерів, тим більше не було ніяких доказів того, що ті ланці відвоювали добро в священній борні з клятими сарацинами, а не здобули його грабіжництвом у навколишніх лісах. Так, витративши силу силенну грошей (оскільки за кожний приватний виклик фізична особа сплачує певну суму в казну володаря Глабдобдріба), і все’дно спіймавши облизня, пригнічений достойник повернувся на батьківщину.
Моя розповідь про сучасне життя струльдбургів була б неповною, якби я не розповів про справжній лаґґнезький прорив у галузі практичної медицини – можливість омолодження безсмертного. Із всіх напрямків медицини найбільший розвиток отримала геронтологія. Багатії острова, маючи перед власні очі приклад животіння струльдбургів, звісно, жити вічно не збираються, тому місцеві геронтологи зосередили свої зусилля не на подовженні віку, а на тих заходах, що дозволяють шанованій підстаркуватій людині повернути собі життєві сили. Немає нічого дивного, що дослідження організму стареньких смертних ідуть паралельно із масовими обстеженнями струльдбургів, в омолодженні яких і досягнуто найбільших успіхів. В будинках безсмертя багато є волонтерів, які зголосяться бути піддослідними в сміливих медичних експериментах – їхнім життям все одно нічого не загрожує. Кращі хірурги острова тривалий час методом спроб і помилок намагалися щось скоїти із безсмертним організмом, і старання ці не були марними. Головне, що необхідно для успіху операції – організм людського ембріона , віком від зачаття тридцять тижнів. Лікарі практично довели, що після підсадки у відповідні точки старого організму тих молодих залоз, що виробляють певні гормони, а саме щитоподібної, підшлункової та передміхурової(коли йдеться про омолодження струльдбурга- чоловіка), якщо при цьому вводити до безсмертного організму певний набір поживних речовин, струльдбургу можна на короткий проміжок часу повернути якщо не молодість, то принаймні такий стан здоров’я і розуму, який він мав у п’ятдесят-шістдесят років. Щоправда, в новому для себе стані безсмертна істота перебуває не більше тижня, і дає ефект така процедура не частіше, ніж один раз на двадцять чотири роки. Та попри це відкриття стало справжньою сенсацією на самому острові, і якби не умови Великого договору, що забороняють мати зв’язки із зовнішніми інституціями в обхід Логадійських урядовців, неодмінно отримало б яку-небудь премію в галузі медицини. Одразу законом було надано всім без виключення струльдбургам права на омолодження, звісно, виключно у випадку, коли якась молодиця чи то дівиця раптово втратить свою ненароджену дитину саме на такому терміні вагітності. Але в багатих родинах черга просувалась напрочуд швидко – випадки переривання вагітності за наявністю медичних показань почастішали на порядки. Окремі нишпорки від преси навіть припускали, що має місце зговір багатої родини з вагітною незаможницею, проте довести ці факти ніхто не спромігся. Кожен струльдбург, якого було омолоджено в державній лікарні, має перед суспільством почесний обов’язок: він неодмінно повинен виступити перед учнями старших класів середніх шкіл із промовою і спогадами про життя країни в його молоді роки. Такий захід зветься «уроком національної пам’яті». Сталося так, що наприкінці травня 2008 року саме одна із таких операцій з омолодження була успішно проведена над струльдбургом, вік якого був приблизно двісті п’ятдесят років. Тоді до мене звернувся мій товариш і провідник із наполегливою пропозицією, оскільки я глибоко вивчав історію Лаґґнеґґа, відвідати цей захід. То було втілення в життя гулліверових мрій – безсмертна людина отримувала на якийсь час ще і здоров’я – з нею в адекватному її стані можна було поспілкуватися особисто. До того ж після вивчення періоду останніх років правління короля і періоду убратервлення у мене залишалося кілька запитань, які я і сподівався поставити шановному чоловікові. Урочиста зустріч була дуже схожою на аналогічні заходи в країнах зовнішніх, коли представники старшого покоління для розповіді про своє життя приходять до молоді. Проте, вже з самого початку промови я відзначив, що дідусь говорить не своїми словами, а, діставши із кишені свій екземпляр зручника і відкривши його на відповідній сторінці, впевнився, що викладач повторює слово в слово, навіть із тими самими стилістичними помилками, текст із цієї брошури. Мені стало здорового глузду не виходити до трибуни зі своїми запитаннями(тим більше, запитання, що були відпрацьовані заздалегідь, задавало старенькому юнацтво). По завершенні уроку я звернувся до свого товариша і почув наступне пояснення тому, що бачив та чув. Перші кілька уроків національної пам’яті дійсно проходили під спонтанні спогади омолоджених струльдбургів, аж поки одного разу викладачем було призначено такого собі чоловіка, котрого іще за часів повноцінного його життя вважали трохи не при своєму розумі – він, хоча і був із вищої родини, відмовився виривати собі ніздрі, щоб стати в очах імператора людиною достойною. Його люблячі нащадки жаліли дивакуватого свого прабатька, відтак піддали процедурі омолодження. Але те, що цей оратор почав промовляти із трибуни, називаючи старшого брата окупантом, нове панство – зграєю бандитів, а своїх сучасників - представників панства старого ницими рабами, підніжками і колабарантами, не вкладалося в голови пересічних острів’ян. Підлітки були ошелешені такою незнаною трактовкою історії власної країни, але, на щастя, порядок у великій аудиторії пильнували вчителі – досвідчені партійці. Вони дуже швидко усвідомили, що всі ці теревені є наслідком того, що старенький несповна розуму. Промовця вже за кілька хвилин загорнули у гамівну сорочку, відвезли до божевільні, де під впливом психотропних засобів заспокійливої дії він повернувся до способу існування звичайного струльдбурга. Дітям пояснили, що це всього лише заздалегідь спланована перевірка їхньої реакції на злісні провокації. Проте, щоб уникнути подібних витівок в майбутньому, ухвалено було перед проведенням кожного наступного уроку пам’яті перевіряти залишки інформації в голові у потенційного промовця, натреновуючи його говорити наступному поколінню лише правильні слова. Перевірка входить до службових обов’язків керівництва навчального закладу і контролюється спеціальним відділом Міністерства Безпеки, офіцери якого неодноразово відзначали у звітах, що чим менше власної пам’яті залишається в голові омолодженої істоти, тим кращий із неї виходить викладач. Міністерство освіти не збирається надалі відмовлятися від проведення такого типу занять, навіть планує ввести в шкільну програму ще уроки національної совісті і національної гідності з застосуванням тих самих критеріїв відбору вчителів.
