Всі історіографи намагаються розпочати описання подальшого нестійкого для стабілістів періоду із необґрунтованих політичних репресій, застосованих владною партією до своїх найзапекліших опонентів – справедливців. При цьому ніхто не спромігся дати адекватне пояснення, навіщо партії влади це здалося, оскільки, як я вже зазначав, ресурс – фінансовий, інформаційний та адміністративний - поволі перетікав до владної політичної сили, хоча партійні функціонери про всяк випадок не квапилися викидати другий партійний квиток на смітник. Всі історіографи нової доби, напевно, не мали допуску до ознайомлення із документами, що доступні були мені. Тому розпочну із тих подій, які передували початку політичних переслідувань опозиціонерів щонайменше на півроку. Я, як личить тому дослідникові, що себе поважає, не користуватимусь переповідями газетярських та світських пліток, а спиратимусь виключно на прочитані мною особисто паперові документи. Уривок одного з них я наведу шанованому читачеві, але наперед поясню його походження і причину перебування в архіві.
Невдовзі після дня проголошення незалежності лаґґнезької держави за ініціативи першого Президента країни в структурі міністерства державної безпеки були засновані департаменти розвідки та контррозвідки. Не маючи достатнього фінансування, перші роки ці два відомства трималися лишень на завзятті фанатів незалежництва, які, ніде правди діти, були поганими професіоналами у нишпорницькій справі, хоча дуже швидко вчилися і декілька провокацій - найчастіше з боку агресивно ностальгуючих за старими часами, накручених імперською пропагандою, - змогли упередити. Після холуйського референдуму, здавалося б, необхідність у спецслужбах пощезла, і можна було покладатися в усьому на Таємну поліцію старшого брата. Але завбачливі справедливці, як потім і стабілісти, не тільки не розпустили спеціалізовані підрозділи, а навпаки почали їх щедро фінансувати і виховувати нові кадри, використовуючи безцінний досвід підгебованих співвітчизників. Не слід вважати, що ці відомства були налаштовані проти колишньої метрополії, яку верхівка правлячої партії, як і її електорат, любила понад усе на світі. Та іноді навіть ницому холопові не завадить знати про панські вподобання в їжі, мистецтві, політичні та релігійні прихильності, вади паничів і панських утриманок, в решті решт деколи дуже корисно знати стать панського сексуального партнера. І все це не для того, щоб, боронь боже, якось скривдити любого хазяїна, а тільки задля його ж втіхи. Крім того професійних шпигунів можна використовувати і як знаряддя боротьби і з конкурентами бізнесовими та політичними. Відтак ті відомості про імперських посадовців, які вдавалося зібрати, потрапляли на розгляд спеціального аналітичного відділу, а звідти після подання по команді висновків аналітиків підрозділу, марковані грифом «Таємно» відправлялися до спеціального архіву міністерства Державної безпеки. Допуск до праці із цими документами, хоча і не з усіма, я мав завдяки впливовості мого провідника і товариша. Той текст, що мною буде зацитований, є уривком з листа керівника Департаменту із питань Склеювання імперії( саме так після реорганізації став називатися ідеологічний підвідділ) до імператорського представника на острові, якого офіційний Логадо дотепер принципово не йменує послом, і був реакцією на доповідну записку молодшого офіцера Таємної поліції в чині підпрапорщика по вертикалі свого відомства. Цей чиновник, маючи ще сержантське звання, був перед демократичними виборами куратором справедливської партії, після встановлення ж стабільності, так само, як і його колега, який скеровував дії партії натепер правлячої, був підвищений по службі із присвоєнням чергового воїнського звання і імператорської відзнаки. Таємна поліція імперіії не розрізняла як опонентів - учасників політичного процесу на острові, так і їхніх наставників. З боку ж верхівки партії влади спецслужбовець відчув, мабуть , зверхнє і зневажливе ставлення до себе, що і задокументував, скаржачись на неповагу з боку керманичів меншовартісної, на його думку, народності до представника не просто нації в імперії титульної, а ще співпрацівника найпотужнішої в світі спецслужби. Реагуючи на такий донос, Склеювальний департамент відписував наступне:
«... Неприпустимо терпіти з боку тієї купки ницих істот, яка з нашою допомогою посіла свої владні крісла неповагу до офіцера Таємної його Сонцесяйності поліції, яка проявлялася в недотриманні рабської покірності з боку означених людців і численних образ честі та гідності нашого славного посадовця. За давніми і усталеними традиціями нашої імперії будь-який службовець титульної нації завжди буде для логадійського керівництва істотою вищою, ніж наділений навіть необмеженою владою тубілець. Протягом століть губернатори-розпорядники цього занедбаного острова носили офіцерські чини тільки із милості найвеличнішого із володарів, втім цінність життя навіть очільника автономії на кілька порядків нижча за життя нашого співгромадянина, відповідно до цієї презумпції йому і його почту належить поводитися. Те, що губернатор натепер прозивається президентом – то є лише поверхневе, по суті він залишається таким саме ницим холопом, якими були протягом століть його попередники. Брудні натяки, що їх наш офіцер не міг не почути, нібито керована ним політична команда обкалялася була на виборах, кидають тіні сумніву на професійність і самого нашого співробітника. Адже всім відомо, що представники поважного імперського відомства не змагалися одне з одним, а лише виконували місію нагляду за тими двома групами людей, що перебування будь-якої з них при владі влаштовувало як наш департамент, так і все імперське керівництво, той же факт, що спецслужбовці закладалися між собою на кожну з цих двох партій ніби на учасників тараканячих перегонів – то лишень для того, щоб не занудитися під час виконання важких службових обов’язків. Наш достойник також отримав відповідь на запропоновані ним рекомендації промислового відділу міністерства експорту, що, мовляв питання про обсяги постачання сировини уряд лаґґнезький вирішуватиме лише з урядовцями імперськими, яких тубільці насмілилися назвати своїми колегами, розподіл же між промисловими зонами різного ґатунку сировини вони стали вважати виключно внутрішньою справою їхньої так званої країни. Це при тому, що завелика кількість підгебованого люду, сподіваючись на імперський вплив, очікує саме на своїх підприємствах найприбутковіші шматки сміттєвого пирога. Ще наш офіцер розчув цинічні зауваження з боку представників челяді, яких острів’яни пихато називають урядовцями, щодо його маніри сидіти за столом, поклавши на нього ноги. Те, що службовець з’явився на урочистий прийом без запрошення і під впливом прийнятої ним великої кількості алкоголю, не повинно було ніяким чином обходити автохтонів, оскільки вони за самим визначенням не мають права обговорювати моральні якості представників нації, порівняно із ними вищої. жваве слиновиділення під час поглинання їжі свідчить всього лише про здоровий апетит службовця, а той факт, що цей достойник заснув на кілька хвилин обличчям у м’ясному салаті – про надзвичайну його працьовитість і втомленість від сумлінної роботи на благо батьківщини і не є приводом для глузування і недоречних жартів. Трохи виправдовує ницих рабів наших те, що вони сумлінно повернули загублені офіцером ключі від сейфа із таємною документацією, які той випадково впустив під час спроб танцювати. Нарешті всі попередньо описані витівки місцевому керівництву можна було б і пробачити, але у відповідь на чергове напучування офіцер імператорської таємної служби почув речі справді жахливі – що, мовляв в світі не однісінька є імперія, і що є країни, які, нещодавно отримавши незалежність, вже є членами організації поєднаних націй. Від згадування цієї злочинної структури, яка заважає великим державам втілювати великі ж задуми, наш сумлінний офіцер навіть спромігся трохи протверезіти, що взагалі на нього не схоже, і після цього вже просто не мав права не доповісти про злочинні наміри новоспеченого острівного керівництва, які не поступаються неподобствам, що їх намагався нав’язувати недолугим розумом тубільцям так званий перший Президент – це можливість виходу з-під імперського контролю і злягання із так званою світовою спільнотою, яка останні століття те тільки й робила, що намагалася встромити палиці в колеса міцної імперської машинерії. На підставі викладених фактів конче необхідно якнайшвидше довести команді, яка за нашої милостивої згоди опинилася при владі на острові, що ця сама влада може бути так само швидко передана іншій політичній силі, яка не менше, а де в чому і більше влаштовує імперське керівництво. Інструкції щодо проведення виховної роботи із невдячним і , сподіваюся, просто телепкуватим гуртом зухвалих вищих автохтонів передаються за звичною схемою, головна умова залишається незмінною: все, що станеться на острові, робитиметься виключно руками його помешканців, роль представника імперії - лише спрямовуюча, ніякого керівництва, тим більше наразі при владі ми маємо чоловіка не дуже розумного, а в верхівці його партії підгебованих, на щастя, не менше, ніж у проводі партії натепер опозиційної. Ми впевнені, що все, що б не сталося на цій збутій богами ділянці суходолу, відбудеться на зиск великій імперії і особисто Сонцесяйній особі...»
Маючи інформацію про перебіг наступних подій легко зробити висновок, що таємний департамент молодої на тоді держави не співпрацював аж занадто щільно зі службою охорони президента, інакше невдовзі не стався б неадекватний відхил в поведінці очільника держави. Чолов’яга то був кремезної статури, в фізичній силі його не було жодних сумнівів після того, як він, незадоволений доповіддю вищих сановників, губернаторові однієї з периферій так зацідив у вухо, що воно назавжди оглухло, столичному же бургомістрові іншого разу одним хуком вибив два передні зуби. У цього сміливця були всього лише три непоборні страхи: немилість Сонцесяйного імператора, заколот проти нього вищих сановників і некерована лють народних мас. На очільника острова Лаґґнеґґ всі ці три біди могли напасти лише одночасно: дійсно, ніхто із наближених не ризикне піти на фізичну ліквідацію очільника натепер формально незалежної держави, не узгодивши питання із Таємною імперською поліцією. Так само і великі гурти населення спроможні були вийти бунтуватися виключно під орудою своїх провідників із числа вищих та привладнених, останні ж без узгодження із логадійським керівництвом теж не наважаться так ризикувати. Але саме останнього керманич усвідомлювати категорично не бажав, щиро вважаючи, що із зібраннями людських натовпів впорається самотужки. До того ж певні особи із числа тих, яким найбільше йняв віри високодостойник, щодня наставляли його поквапитися вжити заходів, а оскільки аналіз внутрішньополітичної ситуації не був його цариною, то пан президент цілковито довіряв своїм радникам. Підбивали нарід знизу, звісна річ, справедливці, а точніше та частина колись владної партії, що наразі на владну верхівку видертися не спромоглась. Усвідомлюючи, що законний шлях нагору для них закритий, партійні функціонери підбурювали найактивнішу частину населення до дій рішучих, пропонуючи ста тисячам справжніх патріотів нові вакансії, не повідомляючи, щоправда, куди подінуться ті люди, що означені посади займали раніше, і хто конкретно і за якими критеріями відокремлюватиме справжніх патріотів від несправжніх. Достеменно невідомо, чи були дані підгебованим радникам президента прямі вказівки, чи може їхні недолугі мізки так спотворено бачили ситуацію і уявляли вихід із неї виключно в посиленні тиску на представників на тоді вже несистемної опозиції, але хвиля арештів пройшлася по всіх прошарках суспільства. На острові ще здавна є традиція не застосовувати для політичних опонентів політичні ж статті карного кодексу – пішла вона ще з перших років подолання наслідків збиралізму, коли певна кількість репресованих – здебільшого із вищих родів – домоглася виплати грошової компенсації за роки позбавлення волі. Тому останні півстоліття острів міг похвалятися повною відсутністю політв’язнів. Незгодних із режимом або ув’язнювали по кримінальним статтям, або закривали в палатах божевільні чи профілакторію для лікування дуроголіків.
Віднайти кримінальні статті для будь-кого із представників погані – навіть привладненої – не надто важка справа, адже життєдіяльність шанованих острів’ян завжди межує із порушенням закону. Саме тому замість зазіхання на конституційний лад або підбурювання до встановлення насильницьким шляхом збиралістського режиму в країні, місцевим опозиціонерам закидали здебільшого нецільове використання бюджетних коштів або лобіювання власного бізнесу – тобто те, що стабілісти, перебуваючи при владі, залюбки робили й самі. Що ж до вищого керівництва справедливського проводу, то тут треба було вигадати щось дійсно одіозне і лиховісне. Найперше, що спало б на думку з огляду на здоровий глузд – це розтринькання державних коштів на купівлю голосів виборців шляхом роздачі холуйської тисячі. Але інкримінувати це було політично недоцільним, бо поновлення роздачі грошової милостині віталося майже всім населенням острова незалежно від політичних вподобань. Тому заходилися шукати склад злочину у контрактах на постачання сировини для переробної промисловості. Процес ускладнювався тим, що переважна більшість тодішніх урядовців давно вже отаборилася у кабінетах владних, змінивши лишень кольори партійних квитків. До того ж окрема стаття кримінального кодексу( а він з імперських часів на острові не змінювався) передбачала більш суворе покарання для нижчих чинів, аніж для тих, хто віддавав їм накази. В решті решт з усього складу тодішньої делегації віднайшли молоденьку дівулю, в обов’язки якої на перемовинах входило тримання платинового підносу під час пошуку варіантів альтернативної тарифікації. Суть обвинувачення полягала наступному: якби молода особа професійніше тримала важливу для країни тацю, то можна було б схилити імперську сторону все ж таки до виколупування тарифів із носу, і це неодмінно було б вигідніше для держави-імпортера, аніж встановлення ціни за принципом «мухи окремо від січеників».
Якщо підсудні низової та середньої ланки отримали свої терміни ув’язнення доволі швидко і майже без розголосу, судовий процес на найвищому рівні йшов не благополучно для влади із самого початку. По-перше не вдалося зробити його закритим, а це унеможливлювало в разі настання обставин непередбачуваних підштовхнути долю до прикрого випадку із підсудною. Майже одразу дівиця оголосила голодування, і оскільки, попри юний вік, була пухкенька, результати акції протесту на обличчі і тілі проявилися напрочуд швидко. Влада не могла дозволити, щоб із підсудною сталося щось зле, отже до неї була приставлена спеціалізована лікарська бригада, яка мала напоготові цілу діжку із поживною речовиною, на той випадок, якщо доведеться застосувати примусове годування. За місяць акції протесту панночка схудла на двадцять фунтів, і приблизно на стільки ж відсотків погладшав рейтинг представленої нею опозиційної партії. Поводилася в залі суду вона зухвало, особливо після того, як скинула зайву вагу, на кожне питання судді відповідала пропозицією «поцілувати її у пружній худорлявий задок» і навіть кілька разів задирала спідницю, щоб повихвалятися своїм надбанням. Спостерігаючи таке, суддя, чоловік літній і поважний, отримав нервовий тік. Чим далі просувався процес, тим більше хибила влада, яка не могла вже його й припинити, і тим більшу популярність набувала підсудна. Місцеві пасіонарно налаштовані підлітки навіть почали використовувати зарисовки із судової зали для рукоблудства замість засмальцьованих фотокарток цицястих порнозірок. Прихильники справедливців відписують це виключно на силу волі самої жінки, і, ніде правди діти, ця молода на тоді панночка виявила себе не за своєю статтю мужньо. Існує, щоправда, версія, що підписанням наперед невигідних для країни контрактів справедливці ще тоді забезпечували собі політичне майбуття, домовившись водночас про підтримку з боку імперії їхньої партії у випадку настання скрутних часів разі - саме тому окремі періодичні видання певної політичної орієнтації не були на острові закриті.
Отримавши належний за кримінальною статтею термін, молодка не стала рюмсати, а використала час для продовження с в о є ї боротьби. Перебуваючи за ґратами, вона спромоглася написати і видати друком книгу-сповідь «Моє статеве життя в політиці», яка стала мало не програмним документом всієї справедливської партії. Влада і не зглянулась, як сама виліпила собі монстра-суперника. Голодування як метод політичної боротьби був запропонований справедливським проводом всім своїм ув’язненим партійцям. Щоправда, з приголомшливим успіхом його використовувати вже не вдавалося, бо у випадку панночки то було наче втілення мрій самозакоханого підлітка, який, здійснюючи спробу суїциду, сподівається, що неодмінно врятують: під наглядом лікарів, готових щомиті задля порятунку життя встромити пластикового клістирного наконечника просто в самісіньке гузно, голодується набагато веселіше. Відтак цей спосіб боротьби дуже сприяє подальшому зльоту в’язнів обраних і овіяних всезагальним піклуванням, для представників же середньої ланки екзотичний метод цей може виявитися навіть шкідливим, як обрізання для чоловіків-сихемців після романтичної пригоди їхнього панича з Діною Яківною. Багато послідовників чарівної опозиціонерки, що намагались її мавпувати, відмовляючись від їжі, отримали загострення хронічних захворювань, траплялись навіть летальні випадки, які, ніде правди діти, дуже тішили справедливський провід: наявність трупів є приводом оголосити антинародний режим ще й кривавим, а відтак додає градусу радикалізації суспільства. Що ж до тих ув’язнених, які перебували в трудових таборах, віддалених від центрів цивілізації, то там голодування є звичним явищем, проте спричинене воно зазвичай не політичними переконаннями протестувальника, а зависокими потребами очільника виправного закладу і занизькою його ж зарплатнею.
Попри поневіряння багатьох опозиційних діячів по виправних закладах, накручування люду пересічного на протизаконні дії тривало, гаслами натовпів на майданах були заклики збільшити обсяг рабських вольностей, що пересічним громадянам надаються. Першими заволали ті достойники, що під час Екологічної Катастрофи позбулися посад на промзонах, вимагаючи собі відшкодування недоплачених ще імперією надбавок за шкідливість і водночас моральних збитків. Місцеві суди, які завжди стають на бік ображених гідників, визначили таким відставникам грошове утримання щонайменше у десять профмінімумув щомісяця. Віднайти кошти для невеличкої групи населення уряд мав змогу, оскільки переважна більшість реальних ліквідаторів якщо не були розстріляні, то вже повмирали від набутих важких хвороб. Кошти, за споконвічною традицією, залучили, відібравши їх у тих верств убогого населення, яких представники галасувати змоги не мали: були скасовані програми з рекультивації загиджених земель та припинено надання знеболюючих засобів тим вмираючим від онкологічних хвороб тубільцям, що небезпечні райони ніколи не полишали, а також вдвічі зменшені посадові оклади вчителів сільських шкіл. Але така вибіркова роздача дармовщини спровокувала спалахи громадянської активності по всій країні – галасувати почали всі, хто лишень був спроможний, неначе купа пташенят зозулі із гнізда дрібненької пташки, хоча навіть самі мітингувальники розуміли, що і десять державних бюджетів не перекриють всіх їхніх убогих забаганок. Не отримавши того, до чого прагнули, люди із навіяною думкою про власну гідність перейшли до дій більш рішучих, навіть агресивних. У віддалених периферіях випадки самосуду над тими дрібними чиновниками, що не були забезпечені охороною, і розграбування їхніх осель стали майже нормою, небезпечно було пересуватися навіть вулицями столиці. Революційно налаштована молодь вдалася до нового способу боротьби: розмазування власного лайна по стінах будівель. Новаторство започаткували ті сміливці, які висловлювали в такий спосіб своє ставлення до лідерів стабілістської партії, псуючи їхні портрети, проте, коли зображення вождів на всезагальний огляд вивішувати перестали, практика нової форми революціонування не припинилася – адже для багатьох молодиків то був єдиний спосіб явити широкому загалові свій багатий внутрішній світ. В проводі партії владної деякі люди історію власної країни знали, а отже чудово розуміли, до чого йдеться. Певна кількість легкодухих посадовців уже вели перемовини з керівництвом опозиційної на тоді партії – як не дивно, це були в переважній масі своїй цілувальники. Проте нової хвилі збиралізму ніхто не бажав, навіть помірковане крило справедливців всезагального суспільного протистояння побоювались,тому більшість реалістів схилялася на пропозицію звернутися до імперського керівництва за допомогою у залагодженні внутрішнього роздраю, хай би там що Логадо не вимагало на обмін. Звісна річ, до самої столиці імперії ніхто не потикався, цілком можливо, що на рівні вищого політичного керівництва про небезпечну внутрішню ситуацію в неоколонії не було відомо. Всі питання вирішувалися в Трілдогдрібському імперському представництві, тобто на рівні старших офіцерів Таємної поліції та відрядженого із Логадо заступника керівника Склеювального департаменту. Вимоги бельнібарбійського таємного офіцерства були наступними: сміттєпереробна галузь повинна формально залишатися у власності економічних суб’єктів - резидентів самостійної держави, відтак і вся відповідальність, в тому числі матеріальна, у випадку настання нових екологічних катастроф покладалася на лаґґнезьку сторону. Втім з організованою при представництві імператора спеціальною Надзвичайною Сміттєвою Комісією рішення по розподілу сировини для переробки а також кадрові питання повинні неодмінно узгоджуватися. Означена комісія має право вето на всі рішення лаґґнезького уряду, проте в офіційній документації це ніяк не занотовується, в разі отримання звістки про ветування урядового акту, виконавчий орган повинен терміново зібратися і скасувати своє ж рішення. Головною ж метою створення Комісії є узгодження сміттєвих потоків всередені формально суверенної країни. Не треба бути аж занадто обізнаним у сміттєпереробному бізнесі, щоб усвідомити, що переробка навіть приблизно однорідної сировини може бути рентабельнішою чи збитковішою залежно від того, хто і як розподіляє потоки.
Загальновідомо, що ті чи інші очільники промзон свого часу були підгебовані різними офіцерами Таємної поліції, а відтак стали ланками в різних фінансових ланцюжках, коріння яких уходили до Логадійських високих кабінетів. Промислові відходи тривалий час постачалися певними підприємствами одним і тим самим промзонам. Нічого дивного не було в тому, що протягом років склалися внутрішньо корпоративні бізнесові групи, що їх в світі зовнішньому назвали б злочинними угрупованнями, які спеціалізувалися на зловживаннях із промисловою сировиною: сортність відходів занижувалася, і замість, наприклад, обрізків мідного чи алюмінієвого проводу, які потребували випалювання і переплавки, вивозилися інколи цілі зливки напівблагородних металів. Траплялися також випадки, коли промислові відходи взагалі не виходили за терени континенту, а бувало так, що і заводу вони не полишали, при цьому кошти для проплати операцій регулярно надходили як із республіканського, так і з імперського бюджетів. І подібні оборудки здійснювались при переробці майже всіх видів відходів. Всі ці бізнесові витівки можливі лише в тому випадку, коли ланцюжок однодумців вздовж шляху сировини, включно із працівниками щойно створеної митниці, спаяний тривалими стосунками і однією метою – отриманням надприбутків. Імперському керівництву не обов’язково було знати, що коїться на його підприємствах, адже зведений бюджет імперії завдяки алмазовим вливанням ніколи остаточно не порожнів. Ціна, що її сплачувала молода держава за отримане сміття, відображала тільки фінансові інтереси всієї імперії, проте дрібніші суб’єкти цих відносин - резиденти Бельнібарбі - могли зазнати суттєвих втрат наперед запланованих доходів. Тепер легко зрозуміти, чому розподіл сміттєвих потоків всередині лаґґнезької держави не був справою виключно суверенною: ті нові багатії, що на острові хотіли дати лад переробній промисловості, легко могли розірвати крихкі тенета економічних зв’язків, які встановлювалися і підтримувалися десятиліттями. Саме тому і кадрові питання, включно із призначенням митників з обидвох сторін, віддано було на розсуд щойно створеної Комісії. Згодом від митниці взагалі відмовилися, що дало можливість лаґґнезьким квазінаціональним корпораціям збільшити свої прибутки на тридцять відсотків. Очільником Надзвичайної Сміттєвої Комісії призначено було того самого офіцера, який колись на урочистому заході налигався був до такого стану, що загубив ключа від секретного сейфу. Що ж до гарантій з боку керманичів острова, то партія влади мала по-перше звільнити з-під арешту ту саму дівицю, що її вже давно було обрано лідеркою опозиційної сили, і на наступних парламентських виборах забезпечити Партії Майданної Справедливості не тільки гарантоване проходження до законодавчого органу, а ще й таку кількість депутатських мандатів, що в перекладі мовою бізнесу відповідало б «блокуючому пакету акцій». Це дасть метрополії можливість будь якої миті здійснити певні, нехай і не такі легітимні, проте для двох головних партій доленосні зсуви, а саме поміняти мило на шило, не втягуючи до з’ясування міжпартійних стосунків нікому не потрібні народні маси. Те, що справедливці повсякчас погрожували націоналізувати все, що в злочинний спосіб перейшло до приватної власності без їхньої участі (а на приватизацію найприбутковіших підприємств переробної промисловості апологети їхньої партії не встигли), бельнібарбійську сторону не турбувало, скоріше заспокоювало, оскільки завжди легше тиснути на слабку державу, ніж на потужні фінансово-промислові групи.. Таким чином, імперія триматиме провладну партію за горло, а можливо, за ще тендітніші органи, завжди маючи напоготові згідного на все заради отримання влади дублера. Зі свого боку, Комісія, виступаючи від імені всієї Таємної поліції, гарантує, що всі підгебовані члени партії опозиційної(а їх дотепер є достобіса, і вплив їхній майже безмежний, коли йдеться про дії деструктивні) отримають чітку вказівку натовп у з’ясуваннях політичних стосунків не використовувати. Після парафування угоди численні гурти виборювачів рабських вольностей дійсно здиміли з майданів так саме хутко, як і з’явились. Окремим пунктом договору стало повне табуювання теми виходу колишньої колонії із тієї сфери політичного впливу, яка географічно обмежена магнітними лініями великого шатра. Останнє положення, треба наголосити, захищало як інтереси великої імперії, що категорично не хотіла втрачати територію із завеликою кількістю потенційних рабів, так і іншої, на погляд політичних необізнанців, більш цивілізованої імперії, яка на зльоті постіндустріальної ери так само категорично не бажала до себе нових рабів приймати, хоча на широкий загал видавала гасла прямо протилежні, закликаючи всі народи до демократичного раю.
Остаточне замирення між метрополією і колонією символізував тріумфальний вихід із виправного закладу головної опозиціонерки і запроторення на тимчасово порожнє святе місце на нарах того самого судді, який виносив їй вирок із зобов’язанням відбути визначений ним самим термін. Через такий юридичний колапс у служителя Феміди окрім нервового тику розвинулося ще нервове потіння і тремтіння кінцівок. Поволі стали із буцегарень виповзати на світ божий інші справедливці. Така стрімка зміна долі ув’язнених опозиціонерів народила ще одну традицію, яка відрізняє острів’ян від мешканців світу зовнішнього і існує дотепер. В місцях позбавлення волі авторитетні посидільці не дозволять ніяким чином скривдити того опозиціонера, що потрапив був за ґрати. Адже доля політика може бути такою самою мінливою, як серце примхливої красуні, і той, кого на сьогодні вважають логером, наступного дня може злетіти на такі висоти, які не надто потужний мозок низькодостойного крисуванця навіть осягнути не в змозі. Звісно, потрафляючи політичному в’язневі, кожна ница істота із числа авторитетів конкретного виправного закладу потайки сподівається, що стане невдовзі причіпайлом саме цього висуванця, тільки-но маятник кар’єри останнього почне злітати вгору. Але то в переважній більшості лише мрії, а от зневаги до себе відроджений з попелу висуванець політичний своїм кримінальним колегам не подарує нізащо, за смерть же свого представника неодмінно помститься клан або політична партія. Певна річ, немає правил без винятків, і в місцях позбавлення волі подеколи трапляються нещасні випадки і з політичними, але всі такі ситуації зазвичай не є спонтанними, а заздалегідь погоджуються із центральним або периферійним проводом тієї партії, яку сіромаха представляє. Загалом же для ув’язнених політиків дозволяється створювати всі умови достойного перебування в неволі – звісна річ, їхнім власним, або партійним коштом. В спеціалізованій камерах можуть бути встановлені кондиціонер, душ, гаряча вода, плазмовий телевізор, холодильник, ортопедичні матраци на ліжку, навіть, за умов наявності технічної можливості, джакузі, – відтак для платоспроможних народних захисників за ґратами створені умови комфортніші, ніж для дев’яноста відсотків їхніх співвітчизників на волі.
Наступні вибори до парламенту на тоді вже давно незалежної держави відбулися без несподіванок – обидві провідні партії отримали наперед обумовлений відсоток голосів і відповідну кількість депутатських мандатів. Партія правляча була приведена до спільного знаменника геніальним рішенням проводу: всі цілувальники тепер є партійними ідеологами і призначенцями на представницькі посади, реалісти ж отримали на відкуп управління економікою країни. Крім того, щоб розвіяти сум пересічного виборця, до законодавчого органу було проведено ще кілька диванних партій, зокрема задля екзотики комуністична, члени фракції якої одразу урочисто заприсягнулися, перебуваючи формально в опозиції, реально бути безкоштовним додатком до будь-якої владної партії, окрім партій націоналістичного спрямування. Цікаво, що націоналізм відтоді і дотепер на острові Лаґґнеґґ у великому занепаді, хоча тих націоналістів, які публічно зрікаються злочинних намірів скасувати рабські вольності для знедоленого привладненого люду, а навпаки заприсягаються ґрунтувати свою діяльність виключно на пропаганді національних танців, одягу та зачісок, радо приймають під свої знамена справедливці. Ставши партією парламентською, останні, хоча і не відмовилися остаточно від ідеї наведення ладу залізною рукою справедливості, використовуючи найкращий досвід часів збиралізму, але погодилися на компроміс – відкласти цей процес на неозначений термін.
Треба наголосити, що внутрішня криза розвіялась не сама собою, а виключно через сумлінну співпрацю на благо батьківщини і виконання достойниками своїх обіцянок, даних іншим гідним людям. Цей кодекс лицарської честі протягом віків був запорукою того, що вищі між собою домовляються чемно і без зайвого насильства, а від цього і погані було на краще – оскільки будь-яка війна – троянд чи кланів – завжди найважчим тягарем лягає на плечі саме люду пересічного. За цю шляхетність протягом століть в усіх закуточках світу погань благословляла і боготворила своїх рабовласників, пробачаючи їм ставлення до себе, як до істот нижчого ґатунку. Все це могла б докорінно змінити відмова люду посполитого від рабської залежності в оновлених її формах, але за результатами холуйського референдуму нарід лаґґнезький такого бажання не виявив, і немає ніяких підстав вважати, що за останні десятиліття його(народу) наміри щодо власного майбуття змінилися. Саме тому пересічному виборцеві на острові байдуже, хто і куди направлятиме гурти покірливих тубільців – буде це панство місцеве чи то верхівка імперії і якої саме імперії. Цілком вірогідний і такий варіант розвитку подій: одна імперія, обтяжена надмірною кількістю людського баласту, спроможеться перепродати острів разом із населенням іншій – в такому випадку умови перепродажу і ціна угоди не повинні обходити електоральні згуртування, оскільки проголосувавши за збереження рабських вольностей, формою свого існування вони обрали такий усталений тисячоліттями суспільний лад, за якого кожен індивід суб’єктності не має, а є лишень одиницею живого товару. Водночас надання рабських вольностей мешканцям острова не повинно припинятися ані на хвилину – це так саме необхідно, як вкидання корму в ясла – кожен вправний ґазда вам це підтвердить. Людський матеріал відрізняється від худоби присутністю сірої речовини в мізках і здатністю, ремиґаючи, міркувати про правомірність, законність та справедливість розподілу того, що вкидають у годівничку. Необізнаність виборця пересічного в юридичних та економічних хащах народжує попит на тих гідників, які б способи розподілу благ описували зрозумілою мовою – саме задля цієї мети і створюються за нинішніх умов політичні партії. Наявність в країні принаймні двох політичних сил надає можливість кожному виборцю уявити себе суб’єктом політичного процесу, а неантагоністичність ідеологій цих партій (або взагалі відсутність ідеологічних засад) є запорукою по-перше того, що, попри розбіжності формального плану, спадковість влади буде збережено, по-друге кожна електоральна одиниця за будь-якого результату політичних змагань багато не втратить і так само багато не здобуде. Домінування у обидвох провідних силах представників великого капіталу, а також полегшений перехід означених достойників із однієї партії до іншої нівелює політичні коливання на горі цієї піраміди і в разі настання таких струсів амортизує процеси так, що низи майже нічого не відчувають, окрім збільшення економічного тиску, до чого їм не звикати. Натепер, якби до влади прийшла партія опозиційна, все, що вона спромоглась би зробити – змінити риторику, і, замість вереску про збільшення бюджетних видатків на фінансування рабських вольностей, почала б закручувати гайки і латати державні кишені, що наразі робить партія владна, розтринькуючи грошенята лише напередодні виборів. Проникливий читач може одразу дійти тієї зверхньої думку, що двопартійна система на острові один в один мавпує аналогічне політичне утворення, яке був описав мій великий попередник за триста років до мене, а саме політичну систему країни ліліпутів, та не можу не вказати на суттєву різницю. Гулліверові партії розділяв один формальний, хоча для обидвох сторін принциповий наріжний камінь – погляд на проблему виїдання яйця. Провідні партії моїх острів’ян теж мають свій тупий та гострий кінець – це для кожної політичної сили прізвище їхнього лідера, що саме воно, на думку їхніх проводів, повинно бути увінчано титулом «Президент Республіки». Як прадавніх партійців єднало те, що всі вони були ліліпутами, так партії на моєму острові поєднує життєве кредо їхнього виборця: у обидвох сил електоратом є хохлос. Щоправда, за стабілістів голосує переважно хохлос вірнопокірний, а за справедливців – хохлос кухонно-демократичний, та в усьому іншому люди з бюлетенями з обох сторін урнової барикади майже не різняться. Попри жваву риторику, ці дві політичні сили є породженням одного начала і одне без одного не можуть існувати. Їхнє об’єднання дало б їм силу надлюдську і владу абсолютну, проте саме тут і постає перед партійними проводами дилема виїдання яйця в її теперішньому втіленні: адже достеменно відомо, що всі дуумвірати в історії людства закінчувалися зле принаймні для однієї зі сторін, відтак для кожного лідера краще мати запеклого ворога в іншому стані, ніж поряд себе. Відмінність між політичними системами, що їх розділяють три століття, в тому, що за часів сера Лемюеля партії гуртувалися навколо влади абсолютистської, тепер же цю двійню народив і виплекав люд пересічний, привівши їх до влади на вільних виборах. Але ще симптоматичнішим є те, що місцевий хохлос не лише знайшов відображення всіх своїх заповітних мрій і бажань у тій купі нісенітниць, що її партійні проводи зухвало називають своєю ідеологією, він ще ніяких інших політичних сил не потребує. Дійсно, якщо є партія покори і на против їй партія бунту, але не бунту свобідних людей проти рабства, а рабів за право бути рабами привілейованими і отримувати собі більшу кількість вольностей, видряпавшись на соціальну гору по головах не таких щасливих співгромадян – в країні, яка рабством жиє та дихає, можна керувати будь-якими суспільними процесами, не наражаючи тисячолітній уклад життя на якісь небезпеки. Об’єднуються дві мегасили лише на короткий час, коли відчувають загрозу усталеному століттями рабському ладу, виконавши історичну місію, швидко розбігаються по своїх політичних закуточках. Робити це спонукає їх ще й інстинкт самозбереження, оскільки повне домінування однієї з цих сил тривалий час несе загрозу її існуванню, як це показали прогнивання і збиралістського режиму і хохлостабільності, наявність же перед собою відчутної загрози робить владну партію гнучкішою, і, як не дивно, більш здатною до виживання. Так велика імперія, намагаючись задля здійснення шкурних інтересів купки засекреченого офіцер’я та підгебованої ними ж привладненої та вищої спільноти, послабити політичну систему неоколонії, реально її підсилила, оскільки витягла назовні і легалізувала те, що могло всю систему розірвати зсередини. Адже, якщо повернутися до часів внутрішньополітичний кризи на острові, то відсутність отвору для випускання політичної пари могла призвести до нової форми збиралізму, і хоча ідеологи справедливців запевняли, що цього разу режим має бути добрим і без завеликих людських втрат, навряд вони б могли це гарантувати напевно, оскільки напади збиралізму – це пристрасть, а її контролювати неможливо. Так дружина-хвойда після чергового викриття кидається в ноги своєму рогатому благовірнику і цілком щиро запевняє, що це таке було востаннє, а пияк самому собі вірить, коли саме цього дня планує обмежити себе однією чекушкою оковитої і літром пива.
Всі режими нелюдські закликають людей до втілення в життя красивих казочок, які до того ж балакуни з ідеологічного проводу так обґрунтовують купою чисел, формул та красиво складених довгих речень, що мозок людини пересічної дуже швидко втомлюються стежити за логікою і в решті решт сприймає все на віру, чого тільки і треба вождям. Так у столітті позаминулому дуже розумний англієць обрахував, як із десяти шпильок зробити тисячу, не менш розумний єврей довів, що, використовуючи такі метаморфози, можна засипати безкоштовними шпильками цілий світ. І поки розумники дискутували навколо вірогідності такого розвитку подій і вирішували, куди подіти зайві булавки, не такі розумні, але напрочуд пронирливі спритники у різних кінцях світу допетрали, що ніякі нові шпильки взагалі не потрібні, достатньо лише роздати по дюжині старих кільком сотням тисяч покидьків. Ті, вміло заганяючи цей галантерейний виріб під нігті представникам панівного колись класу, дізнаються про місце знаходження схованок і отримають стільки золота і коштовностей, скільки режим потребуватиме, і таке економічне диво перевершить ефект будь-якого мультиплікатора. В усіх тих випадках, як і на острові, ідеологи режимів оголошували зверхність справедливості над законністю, при чому критерії самої цієї категорії визначались виключно партійними ідеологами.
Збиралізм як із соціальним, так і з національним ухилом визріває виключно в спільнотах рабських, і, хоча на острові вважається антонімом до слова хохлізм, насправді з нього починає фазу розвитку і в нього ж, завершуючи життєвий цикл, переходить. Недалекоглядними є ті, хто порадить викорінювати це явище каральними заходами, стверджуючи для прикладу, буцімто, Веймарська республіка протрималася б набагато довше, якби відставний єфрейтор просидів в буцегарні ще років з п’ятнадцять. Насправді суспільна підтримка недолюдка ґрунтувалася зовсім не на його харизмі чи то язикатості партійних ідеологів. Спричинив уцарення покидьків в країні трударів та філософів саме внутрішній процес перманентного запалення розуму, який і видав назовні таке огидне нагнивання. Адже гасло «Кожному надасться своє» вигадали не німецькі нацисти. Просто бажання отримати не своє, навіть шляхом фізичного знищення попереднього власника, підточує, наче хробак, душі та розум багатьох людей, що є представниками різних народів світу. Це бажання притаманне виключно рабам – в якому б соціальному статусі вони формально не перебували. А у рабів за часи історії людства склалася така невід’ємна традиція – раз на кілька століть різати панів наче тих свиней, якщо ж пана для побиття не знайдеться, то можна помститися за своє нице життя першому-ліпшому, хто трапиться поруч. Тривалий час процес цей був спонтанним, що спричиняло різні для панів неподобства. І лише останні століття принесли світові такі напрочуд своєчасні режими, за допомогою яких можна було контролювати агресію натовпу державною машиною, із якої представники еліти колишньої майже не виганялися, навіть якщо йшлося про збиралізм соціальний. Тих же особистостей, що їх вища каста вважала серед себе зайвими, можна було знищувати на втіху натовпу, окремих представників якого потім і звинуватити у злочинах проти людяності.
Отже збиралізм – явище більш глибинне, ніж здається, тому поборювати його самим лише ув’язненням лідерів – це все одно, що при нападі зграї здичавілих псів відбиватися від них дрючком, лишень локалізуючи проблему. Стосовно, наприклад, гуртів чотирилапих: якщо викорінювати зло системно, то починати треба з оподаткування власників собак ( оскільки всі бездомні тварини є нащадками тварин свійських, за розплідненням яких добросерді хазяї не стежать) такими великими сумами, щоб їх вистачало не тільки на виплату медичних страховок людям, потерпаючим від нападів зграй, а на фінансування закладів для гуманного утримання тих особин, які все ж таки опинилися на вулиці, а також суворого насамперед фінансового покарання для тих особин породи людською, які через захоплююче милування власною добрістю своєчасно не стерилізують тварин, а отримавши небажаний приплід через тремтіння власної ницої душі не можуть позбавити істот життя – тоді ці добрі люди завозять підрослих вже цуциків у віддалені, здебільшого бідні, райони і залишають там напризволяще. Цілком зрозуміло, що ті з тварин, яким вдається пережити добродійство колишнього господаря і не повиздихати від голоду і хвороб, виростають справжніми звірами – сильними та безжальними. Щоправда, добрих людей це не обходить, оскільки мешкають вони зазвичай в набагато благополучніших районах міста. Але варто лишень завести мову про збільшення податків на тварин – звідусіль стає чутно гавкання, скавучання і скиглення правозахисників, які вважають, що їхню особисту любов до живих істот повинні неодмінно фінансувати сумлінні платники податків. Відтак забити серед вулиці скажену, облізлу, вкриту лишаями суку дрючком то є не лише бузувірство, а ще й діяння, яке ніяким чином ситуацію докорінно не розрулює. Так саме усталення збиралістського режиму починається з удаваної доброти тієї купки достойників, що за допомогою демократичних інструментів мріють отримати владу, обіцяючи всім все і одразу і навіть якусь дещицю в натовп вкидаючи. Поки існують великі електоральні групи, які щиро в такі обіцянки вірять – ув’язнення потенційного фюрера сприятиме лишень коливанню повітря язиками захисників людських прав, що збільшить популярність недолюдка. До того ж місце на чолі партійного проводу ніколи не захолоне – завжди знайдуться інші харизматичні. З огляду на це, припинення політичних репресій стало початком політичного закату справедливців, хоча їхнє перебування якщо не при владі, то дуже близько коло неї, триває дотепер. Ідеї встановлення «збиралізму з людським обличчям» ідеологи опозиційної партії не зреклися і зараз, проте це більше розрахунок ділових прагматиків, аніж прагнення революційних романтиків, оскільки привабливу ідею можуть використати політичні суперники вже в своїй боротьбі. Всі атрибути режиму партія давно вже має, окрім одного найголовнішого – абсолютної влади над країною. По виході з буцегарні молода на тоді жінка міцно вкоренилася на чолі справедливського проводу. Ідеалом в житті вона неодноразово оголошувало свою «велику попередницю» дружину Великого Провідника красуню Мо, намагаючись повторювати її стиль в усьому, включаючи підфарбовування в темний колір корінців світлого волосся. Титул «душі та серця нації» послідовниці носити було заборонено не скасованим дотепер законом, але вона і не хотіла задовольнятися ним, вподобавши для себе внутрішньопартійне прізвисько «Велика Провідниця». Демократичності та скромності вона теж набралася від героїні минулих часів, і навіть тепер, коли сплинуло не одне десятиліття, намагається за стилем вбрання бути ближче до народу, аніж до розцяцькованих діаманти ми наче ті ялинки світських красунь. Єдине, на що грошей партійний провід не шкодує – на послуги стилістів, косметологів, візажистів, масажистів а натепер час від часу і пластичних хірургів – чарівні жінки передпенсійного віку добре зрозуміють, як важко без сторонньої допомоги після п’ятдесяти років виглядати на розкішні сорок дев’ять. Опасистість таки наздоганяла цю сильну особистість все життя. Всім відомо, що з віком кожна людина стає перед непростим для тих, хто пильнує власну зовнішність, вибором: мати трохи на вигляд молодше обличчя – тоді не треба нарікати на погладшання, чи то пильнувати статуру і отримати лице наче печене яблуко. Це стосується представників обох статей, але у жінок негативні тенденції ще підсилюються гормональною перебудовою організму під впливом клімаксу. Знаючи все це від іміджмейкерів, Велика провідниця, як жінка публічна, тобто публічна людина жіночої статі, цілком резонно обрала порятунок обличчя за рахунок фігури. Зйомки для телебачення, здійснені лояльними до політичної сили операторами, роблять дива, не показуючи широкому загалові зайві кілограми або фунти, мені ж доволі часто доводилося бачити цю людину зблизька, бо під час парламентських зборів вона, як і більшість депутатів, навіть тих, що мають в історичному центрі нерухомість воліють мешкати в тому самому готелі, де квартирував і я ( апартаменти класу люкс оплачує із спеціального фонду апарат парламенту) тож огрядність при особистій зустрічі вона приховати не могла. Проте сильна жінка ця схожа на велику свою попередницю в дечому більш суттєвому, аніж зовнішність. Маючи уроджену залізну хватку і волю до перемоги(означення «богомолова вдовиця» як нічию описує саме її індивідуальність), головна опозиціонерка країни так саме, як колись лаґґнезька кралечка, прагнула понад усе бути в усьому до чого заходилася першою (а переймання справами політичними в такому випадку вимагало отримання абсолютної влади над країною), проте стати суб’єктом політичної діяльності їй все життя щось заважало. Хоча, треба віддати належне шляхетності імперських кураторів, які, використавши її наче таран в своєму намаганні чинити тиск на уряд стабілістів, саму молодку потім не ліквідували фізично(а в колоніальній політиці багатьох цивілізованих держав це дотепер звичайна практика) навіть не кинули напризволяще – не багато партій опозиційних в країнах за мірками зовнішнього світу малоцивілізованих не змінюють очільника протягом десятиліть. Існує думка, що офіцери Таємної поліції просто не бажають знищувати один із найуспішніших своїх прожектів останнього століття і милуються тим, створенню чого сприяли, майже не докладаючи зусиль, наче геніальний скульптор мармуровою глибою, від якої спромігся відсікти зайве. Адже використати для досягнення мети марнославство об’єкта є набагато складнішим завданням, ніж зіграти на його ж жадібності. Дійсно, жоден професійний шпигун чи навіть диверсант на завдасть корпорації або країні таких втрат, як зухвалий кар’єристишко, якому природою відведено місце в кращому випадку друге, а він попри всяку логіку із впертістю бульдозера пнеться на верхівку п’єдесталу. Хазяї із метрополії можуть навіть заощадити кошти на оплату послуг такого висуванця, замінюючи їх потачками під час особистого спілкування зі своїм агентом впливу. В той же час самий висуванець може собі напланувати і вихід з-під контролю(якщо він взагалі усвідомлює, під чию дудку танцює), проте досягти своєї мети, тобто керувати процесом, не спроможеться ніколи. В разі приходу справедливців до влади у випадку реалізації оптимістичнішого для суспільства сценарію розвитку подій жінка сталевої волі стане формальним очільником країни, яким керуватиме підгебоване оточення - саме так протягом останніх десятиліть тримається влада стабілістів. Та навіть якщо припустити, що трапиться найгірше для країни, тобто розмови про встановлення збиралізму з будь-яким обличчям – не пусті балачки, і залізобетонна леді, отримавши владні повноваження, замісить суспільну катавасію, давши добро на знищення всіх, хто заважає процесам встановлення демократії(а перебування в молоді роки на п’ятизіркових нарах та інтимна близькість з пластиковим клістирним нацюцюрником дають їй на це моральне право), навіть тоді процесом вона керуватиме лише кілька днин – тільки в ту мить, коли підштовхуватиме власну країну до збиралістської прірви, насправді ж то буде всього тільки здійснення одного із планів імперії що до острова(імперії завжди мають на етноси на їхній погляд малоцінні і території, які вони залюднюють, кілька альтернативних планів і ніколи не програють у стосунках з тими націями, котрі самі себе вважають меншовартісними і, щоб приховати власні комплекси, здійснюють масові побиття своїх співгромадян, задля залякування чужих).Так колишній симбірський екстерн, що привіз був до євразійської імперії із Європи провід своєї партії у вагоні із підтухлою рибою, не став самостійним політичним гравцем лише від того, що припинив виконувати прямі вказівки свого парвуса – навпаки, навіть замордувавши силу-силенну народу, цей новоспечений вождь та вчитель загнав свою країну на довгі десятиліття саме туди, де її перебування цілком влаштовувало Цивілізовану Європу. А Великий Кормчий, влаштувавши криваву баню своїй мільярдній країні, зробив цю велику частину суходолу на тривалий час нужденним трудовим придатком світових фінансових монстрів. Відтак, повертаючись до острів’ян, немолода вже натепер жінка, попри дуже вдало зліплену кар’єру, завжди буде наче та білка в колесі, що попри всі свої зусилля і красу пухнастої статури всього лише виконує роботу, потрібну тому, хто її в це колесо посадив. На жаль(або на щастя) в країні рабів навіть ті раби, що спромоглись видертися на верхівку соціальної піраміди, суб’єктності також позбавлені. Втім не слід вважати саму Велику провідницю та її ідейне оточення якимись запроданцями чи то пак нелюдами – вони дотепер залишаються тією ж субстанцією людської маси, якою були їхні попередники із справедливого уряду: справжніми політиками, які переймаються тільки зосередженням у власних руках влади. При демократії це можливо лише за умови, коли те, що злітає з язиків політиків, вподобає широкий загал. Реалії розвитку суспільства на острові є такими, що тільки дві ідеї – хохлізм і збиралізм – спроможні конвертувати електоральні вподобання у депутатські мандати, а згодом в адміністративний ресурс. Ідею хохлізму традиційно використовують в своїй риториці стабілісти( те що хохло- стабільність внаслідок ребрендінгу зветься тепер демократичною - то є пуста формальність), відтак справедливцям нічого не залишається, як ганяти язиками другу за популярністю ідею.
Що ж до потужної пристрасті лаґґнезької погані до збиралізму, то стабілістське керівництво навчилося її вгамовувати, застосовуючи для цього дві узаконені національні традиції, вже згадувані мною раніше. Перше, що замінює громадянам пересічним ейфорію від участі у переворотах і розправах над зневаженими можновладцями – то є засоби наркотичні. Дійсно, від вживання дурі людина отримує не менший викид адреналіну, ніж під час революцій чи переворотів, побиття ж під кайфом або напідпитку першого-ліпшого перехожого задовольняє ницу обдолбану істоту не гірше, ніж штурм палацу. Відтак діючи дуральні є не лише одним із головних донорів бюджету країни, а ще виконують функцію суспільного стабілізатора, до того ж надмірне споживання наркотичних засобів та алкоголю суттєво зменшує відсоток дожиття до потенційно пенсійного віку – а це, з точки зору місцевих економістів, неабияке добро для державних кошторисів наступних поколінь. Другим суспільного значення громовідводом є функціонування Народних Трестів Швидкого Збагачення. Якщо придивитися уважніше, то в життєвих циклах існування збиралістських режимів і фінансових пірамід є багато спільного. Схоже обидві кампанії розпочинаються: до істоти зовсім ницої, що у ницості своїй ладна звинуватити кого завгодно, окрім себе, звертаються язикаті розумники, які, виявляється, знають про життєві негаразди бідолахи не гірше за нього самого( знати їх не важко, оскільки всі ниці істоти зазвичай скаржаться на одне й те саме – на безталанність). Але, як сповіщають обізнані молодики, втрачено далеко не все. Варто лише віддати в їхнє розпорядження ту зайву дрібничку, яка в руках істоти ницої нічого не варта(у випадку, коли гуртується трест, йдеться про грошові заощадження, якщо ж до влади пнеться збиралістсьска партія, то мається на увазі голос на виборах – оскільки право вибору для раба взагалі є зайвим) – і тоді крихітний внесок ницої істоти напрочуд швидко перетвориться на зайвий шмат - відповідно або на купу грошей, або на нечувану кількість рабських вольностей. Головне – не ставити зайвих запитань, за рахунок чого(чи то пак кого) здійсниться таке чародійство. Ницість обох індивідів, навколо зайвої дрібнички яких розгортається економічний або політичний процес, перевершує всі межі уявлення. Вона огидніша за мізерність високородного Івана Карамазова, для здійснення заповітних бажань якого потрібен був ублюдок-недолюдок – шляхетний панок принаймні наражався на небезпеку заглянути в очі своєму ефективному менеджерові. Ті ж істоти, що сподіваються в дуже легкий спосіб отримати незароблене, не переймаючись біллю і стражданнями тих людей, у яких планується цей зайвий шмат відібрати, мріють отримати у власне розпорядження смердякова анонімного, в конкретній людині не уособленого – хай то буде держава або керівництво тресту. Вражає подібністю також фінал обидвох кампаній: добряче поскубане бидло повертається до свого стійла, вищі підраховують надприбутки, обмежена кількість ефективних управлінців отримує належне кожному у чіткій відповідності до ступеню своєї привладненості. Саме тому влада острова, якщо тривалий час не створюються нових Трестів, законодавчо шляхом встановлення податкових пільг спонукає підприємців до такого різновиду економічної діяльності. Треба наголосити, що вказані дії влади, наче замісна метадонова терапія, не лікують гниле нутро суспільства( бо лікувати довелося б від залежності рабської, а саме цього народ аж ніяк не бажає), лише роблять протікання самого процесу живого тління більш керованими. До того ж фінансова піраміда зовсім не обов’язково повинна мати класичний перельманівський вигляд. Такі квазіекономічні утворення можуть бути узаконеними при будь-якому укладі. Так в рамках системи соціальної можна роздати вищим наприклад безкоштовне житло, вуличним же пообіцяти те ж саме за кількадесят років майже безкоштовної праці на режим. В рамках системи ліберальної є можливість ринковими методами завищити ціни на те саме житло, забезпечивши необмежене кредитування, прибалакати щонайбільше вуличних ці кредити взяти – і потім, коли ціна на нерухомість впаде втричі, отримувати із працюючих виплати по кредитах – тобто так само примусити їх за ту ж квартиру все життя працювати майже безкоштовно. Зрештою на острові постійно практикується майже зовсім не кривдна форма піраміди, яку навіть фінансовою не назвеш. Тривалий час маїс був і продовжує залишатися одним із головних харчових продуктів для погані небагатої. Кожного року під час збирання врожаю всіма прошарками населення повзуть плітки про нестачу цього народного товару і можливий його дефіцит взимку та навесні. Кмітливі споживачі кидаються скуповувати цей продукт, внаслідок чого ціни на нього тимчасово зростають неймовірно. Потім майже щороку повторюється одна й та сама картина: ажіотаж вщухає, ціни знижуються, і в квітні у торгівців маїс дешевше, ніж восени, при тому, що зберігання товару протягом півроку продавцям коштує суми грошей не меншої, ніж оптова закупівельна ціна. В такій піраміді принаймні немає потерпілих, які позбулися б життя, а щоб населення не розслаблялося і купувало таки злак у запас восени, в один із років протягом семирічки приймається політичне рішення про заборону продажу вітчизняного маїсу всередині держави – тоді весь урожай транспортується на континент, де заможніше населення імперії радо скуповує його за демпінговими для імперського ринку цінами, частина ж його перепродається на острів вже бельнібарбійськими резидентами з урахуванням свого інтересу і відповідно за ціною в рази вищою – така цілком легальна оборудка називається реімпортом. Головне, щоб ніхто з погані не прознав, якого саме року Лаґґнезький уряд планує здійснити маїсовий реімпорт.
Наприкінці не дуже глибинного екскурсу в історію острова Лаґґнеґґ я хотів би, наслідуючи свого великого попередника пана Гуллівера, промовити на захист, а може і на славу острів’янам своє незначне слово. Великий мандрівник, який, на відміну від мене, не занурювався у вивчення життя цього славетного народу, побачив його глибинну мудрість завдяки своїй інтуїції геніального дослідника, я ж зможу обґрунтувати її відомими мені, а натепер і шановним читачам, фактами з історії. По-перше я б відзначив неабияку чесність народу перед самим собою та іншими суб’єктами світового загалу. На пряме запитання, чи бажає спільнота бути народом, а територія, заселена нею, чи має право називатися країною, великий гурт людей чесно і чітко дав негативну відповідь. І це, як на мене, набагато шляхетніше за дії тих народів, які, розводячи риторику антиімперську і вимагаючи для себе волі, отримавши нарешті заповітного призу, намагаються поводитися знов як колонії, натякаючи колишній метрополії, що непогано було б взяти їх на утримання. Еліта таких країн, що тільки-но вивела свої співвітчизників з-під віковічного ярма, виставляє ці самі народи знов на аукціон, намагаючись запродати їх іноді тій самій, а іноді іншій метрополії, при цьому залишаючи за собою право на патріотичну риторику. Це так само смішно, як духовні напучування із вуст легкодоступної хвойди. Нарід же острівний – наче сором’язлива повія, яка чітко усвідомлює, до якого місця в суспільстві спонукає її спосіб життя та рід занять.
Друге, що я хочу відзначити в ментальності лаґґнежців – це неабияка безстрашність народу – у вищому розумінні цього слова. В самому серці пекла, якщо довіряти обізнаній на цьому людині, приречений до довічних лютих катувань один собі чоловічок. Вся провина його полягає в тому, що запродав він людину, хоча і дуже достойну, проте зрадникові зовсім чужу, і отримав за це аж тридцять срібних зливків – як на той час, так і на тепер, цілий статок. Якими ж муками повинні каратися люди, що продали пам’ять замордованих предків за дешеве сміття для збагачення власних хазяїв, а достойне життя нащадків за мізерну подачку в тридцять копійок, з яких тридцять п’ять майже одразу з’їла інфляція? Та острів’яни не переймаються страхами перед вічністю і живуть, неначе птахи, сьогоденням.
Хочу застерегти прискіпливого читача від великої помилки, якої він може припуститися, відшукуючи в історіографії Лаґґнезької держави будь-які приховані паралелі із історіями інших країн світу. Наперед відчуваю закиди, що я, мовляв, сфальсифікував свої дослідження, щоб уможливити брудні натяки на якісь держави і окремі особистості. Це просто маячня насамперед тому, що робити цього мені не дозволяє урочиста присяга, дана тому дослідникові, перед авторитетом якого повинен схилятися не я один. Та якщо навіть це не переконає наукових нишпорок, то я наведу аргумент наступний. Дійсно, історії всіх країн світу, що колись зазнали поневолення або убратервлення, дещо схожі між собою – так щось спільне мають психологічні відхилення людей, які зазнали над собою насильства. Але зустрічаються такі ниці істоти, які завдану собі шкоду сприймають як індульгенцію для себе, заповзято пригнічуючи наперед слабших, всі ж напучування про всепрощеніє від попів правильного патріархату зводячи до пробачення власним же мучителям. Жалість до самих себе є рушійною силою життя тих нікчем, якщо ж вони об’єднаються в державне утворення, то країна їхня буде такою ж ницою, як і вони самі. Тих, хто спробує залишитися людиною, не виставляючи повсякчас на широкий загал свій замішаний на образах егоцентризм, а намагаючись самого себе поважати, ті духовні спадкоємці прадавніх єху вважають слабкими, а, зважаючи на фізіологічну неможливість людини пробачити злочини проти людяності - ще й негнучкими політиками і невірними парафіянами. Мушу констатувати той невтішний факт, що мешканці моєї країни від острів’ян поваги також не дочекалися б, оскільки вона різниться з віддаленим островом однією найсуттєвішою рисою – а саме ставленням її громадян до подій власної історії і поглядом на персоналії, що в ній були задіяні. Я щиро впевнений, що високодостойники моєї країни – люди гідні і дійсно шляхетні, які нізащо не поставлять поряд себе, а тим більше над собою недолюдків із числа імперського людського непотребу. Політичне та економічне керівництво моєї країни ніколи не заведе свій народ у рабство, купившись лише на обіцянку легких надприбутків. Еліта інтелектуальна нізащо не дозволить, щоб історія моєї країни писалася в іноземних кабінетах Склеювачами людиноненависницької імперії. Народ моєї країни не пробачить масового винищення своїх предків, навіть якщо організатором геноциду був той, хто зухвало називає себе старшим братом. Жодна людина, яка вважає себе гідною, не дозволить в своїй присутності куцому іноземному вилупку кепкувати з найжахливішої трагедії мого народу, а тим більше підгигикувати у відповідь на його єфрейторські жарти, як годиться дешевій шльондрі реагувати на дотепи свого сутенера. Якщо ж така паскудина бодай потикнеться у публічну політику, жоден громадянин моєї країни не назве її «душею і серцем нації», оскільки співгромадяни мої є людьми не тільки порядними, але й розумними, і не дозволять, щоб їм в очі наплювала якась ліліпутінська підстилка. Отримувачі соціальної допомоги в моїй країні добре розуміють, що первинне – достойний заробіток люду працюючого, і, з огляду на це, ніколи не вимагатимуть собі подаяння, що в рази перевищує середню зарплатню, хизуючись перед усіма власною убогістю і намагаючись ще міцніше закліщитися на шиї тих трударів, що працюють за безцінь. Уряд моєї країни без вагань примириться з падінням своєї популярності, якщо то буде ціна порятунку хоча б однієї дитини – та й не приймуть мої співвітчизники брудних грошей як подачку собі. Для громадян моєї країни ганьбою є зватися холопом навіть найсонцесяйнішого в світі імператора, сама ж моя держава ніколи не прозиватиметься імперським смітником.
Саме тому мені немає необхідності застосовувати інакомовність для описання своєї країни, як це робили недолугі памфлетисти та пасквілянти, сучасники мого великого попередника пана Гуллівера. Країна моя зовсім не схожа на занедбаний богами і не знаний людьми острів, відтак всі проблеми острів’ян мені не болять, ось чому саме я можу досить об’єктивно описувати їхнє життя. Адже ті, хто прибув на острів славнозвісним кораблем і ті, хто виривав собі ніздрі, щоб хоч якось бути схожими на грязь імперії і отримати за це вольності, хто під час голодомору зібрав найбагатші колекції антикваріату, вимінюючи у знеможених своїх співгромадян шедеври ювелірного мистецтва на шмат хліба, ані на мить не забуваючи догоджати керівництву імперії, хто за часів збиралізму нацьковував ошалілих підлітків на своїх політичних опонентів або ж на конкурентів бізнесових, а потім, не вагаючись, пер до власної домівки конфіскат і брав на баланс своєї корпорації майно тих олігархів та посадовців, яких не було визнано корисними, хто запаскудив рідну країну з тим лише, щоб урядовці метрополії не знали клопоту з утилізацією власного непотребу всіх ґатунків, та ще й отримав неабиякий зиск, втіливши в життя найжорстокіші способи експлуатації своїх співвітчизників, хто визнав такі умови державного сувереніету, що метрополія і натепер має всі зиски, отримуючи дешевий живий товар – як на материк, так і експлуатуючи людський ресурс на самому острові руками місцевих багатіїв, а всі соціальні навантаження перекладає на майбутні покоління тубільців – всі ці гідники дали здорове міцне потомство, яке і тепер обіймає високі в лаґґнезькій державі посади. Відтак, якби будь-хто із еліти теперішньої особисто, або руками наукових чи літературних найманців забажав написати історію власної країни, то немає жодного сумніву, що певні періоди він не зміг би висвітлити об’єктивно, так само не мали б на це права, або просто побоювалися викласти правдивий перебіг подій ті із вуличних істориків, які працюють під науковим керівництвом тих самих гідників і чимось їм в житті зобов’язані. Саме тому погляд стороннього іноземця ніяк не завадить тамтешній історіографії, принаймні не буде зайвим.
Це, до речі, досить слушна порада історикам інших країн світу: якби задля висвітлення розвитку їхньої держави запрошувалися особи незацікавлені, ніяким чином не пов’язані із державним керівництвом і цього ж державного проводу партнерами у столицях інших країн, з якими їхня історія тісно переплетен
