«Мовчання – форма ритуального поводження. Ритуальне мовчання особливо стосується поховально-поминальних обрядів; забороняється говорити під час агонії, щоб не зашкодити душі прощатися з тілом; у цілковитому мовчанні проходив і поминальний обід…».
Валерій Войтович. Українська міфологія.
Я всього-на-всього майстер мідних струн.
І більш нічого!
Сам собі композитор, поет і співак.
Моя сцена це вулиця!
Широка вулиця біля центру міста, яку топчуть тисячі людських доль.
Я граю і співаю у натовпі під дзенькіт мідяків що падають в футляр моєї гітари.
І я не ховаю очей від тих хто їх кидає!
Бо не милостині я прошу!
А забуття!
Бо я не хочу згадувати ким я був, і з ким я був!
А я був іншим.
І не хто не знав що життя кине так мене на узбіччя вулиці на якій я граю.
В мене є хвора дружина і мала дитина.
І заради них я тут стою!
Я б залюбки змінив свою дислокацію.
Але не можу підняти лівої ноги.
Нічого просто піднімати!
Я стояв твердо колись на обох.
Але після армії я став інвалідом!
Державі я став непотрібний.
«Якби ви її втратили в воєнний час» – говорили мені відвертаючись – «То ми б платили вам пенсію як ветерану!».
Плював я на їхню допомогу, навіть як ветерану: в переході на сусідній вулиці сидить ветеран-афганець без правої ноги і також просить милостиню.
Я поглянув в очі людині яка мені кинула мідяки.
І зустрів як завжди в них то сум, то радість, то гордість то молитву.
Я знав що коли вечором доберуся до дому то пишучи музику чи пишучи пісню я буду бачити і ці очі.
І вони стануть або акордом або словом в тому що я створю.
Я бачив інвалідів які відчули свою не цілісність, не тільки тілесну але й духовну.
Вони завмирали і мовчали до самої смерті.
І не хотіли самовиражатися, бо вважали що вони на це не здатні.
А я не хочу бути таким, не через те що мені двадцять сім і я ще молодий.
А через те хоча б що в руках моїх інструмент який замінив напевне мою ногу.
І я не співаю пісні на замовлення, не переспівую якійсь народно-застільні хіти чи блатні балади.
Я співаю щось своє, придумане, написане мною зчитане з тих поглядів очей.
І в залежності від настрою це може бути зігране або як якийсь печальний романс або як якесь веселе ямайське реггі.
Останній час я грав перше.
Але сьогодні було реггі!
Хоча трохи сумне:
Поздно в осень как всегда гуляя
в парке незнакомку увидал я.
Скажи как тебя зовут? Слышишь?
Я поближе подойду и ты увидишь…
Свет!
Ты увидишь свет!
Уже прошла зима, ушли морозы.
Губы вместе гложут воздух.
Я тебя люблю? Слышишь?
И я снова подойду и ты увидишь…
Свет!
Ты увидишь свет!
Умерла весна, пропали грезы.
И твои слова как шип из розы.
Что с тобой? Меня слышишь?
Поцелуй меня и ты увидишь…
Свет!
Ты увидишь свет!
Прошло лето и сердца одеты.
Тебя рядом больше нету
Где тебя найти? Слышишь?
Я прошу приди! Ты ведь только видишь!
Свет!
Во мне видишь свет!
(сумісно с Феліксом)
Хтось зааплодував.
І я підняв погляд з паперу на якому були акорди в натовп щоб побачити того кому це сподобалося.
Мені прийшлося підняти голову вище натовпу, бо це був здоровань.
Перше що я побачив – щиру посмішку.
Поглянувши очі я побачив очі що також посміхалися.
Через глибокий сум який засів в них десь там і колись давно.
І пізнавши їх я кинув гітару.
Мені здалося що я знову на двох ногах!
Бо саме немов так я кинувся в обійми.
– Горді! – вигукнув я так що аж резонансом зазвучали мідні струни на покинутій гітарі.
І я обійняв того кого вважав втраченим, того хто пройшов зі мною шлях з дитсадка до останнього зайняття університету, одного з тих кого я вважав справжнім товаришем, і одного з тих хто залишився ним!
– Горді! Де ти пропадав? – заридав я.
І на своїх скронях я відчув гарячі сльози.
Я відпустив обійми і поглянув на нього.
Він мало змінився.
Не посивів як я.
Хіба що очі немов поглибшали і посинішали!
Я поглянув на його одежу.
Військовий камуфляжний костюм!
Але я не бачив такого в жодного роду наших військ.
Може це новий пошив? Чи просто військ спеціального призначення!
Та й погони якісь не такі.
Я хотів вже задати питання.
Але промовчав коли побачив вишиту лейбу на плечі дивної камуфляжки: «US ARMY».
– Як в тебе справи? – запитав в мене Горді.
Я не знаю яку лейбу він прочитав на мені, але все зрозумівши, перестав ждати відповіді.
– Ходімо! – вимовив він.
І я взявши все своє нехитре причандалля пішов з ним в бік переходу, розпитуючи його.
Ми ввійшли в підземний переход.
В кутку під вивісками на кшталт «купи, продай, вибирай, проголосуй», сидів ще один каліка.
Я привітався з ним потиснувши руку.
Горді також.
– Ти синку також бачу військовий! – промовив одноногий як і я, дивлячись уважно на мого товариша – Ярослав, рядовий армії колишнього Радянського Союзу, учасник афганської війни.
– Горді. Капрал армії Сполучених Штатів. Учасник афганської війни.
Сльози виступили на щоках Ярослава.
Горді дістав сто доларів я поклав їх в долоню такого ж самого солдата як і він сам.
– Дякую тобі синку, за те що розумієш! – вимовив ветеран – Бо був там як і я! В цій країні ж нас не розуміють!
Чиновникам і депутатам наплювати на тих чию долю вони ж самі поламали!
Як ламають і зараз!
Якби я твердо стояв на ногах я б показав їм…
Але нажаль моя війна вже закінчена!
І він показав обрубок війни.
– Моя також! – сумно вимов мій товариш.
Ми попрощалися і пішли з переходу.
– Потрібно зняти цей весь камуфляж! – вимовив Горді вдихнувши свіже повітря – Тому йдемо до магазину!
Одягнемось там де ми одягалися колись!
Як колись в юності візьмемо саме модне й неформальне!
За одно візьмемо щось і для Алісії!
– Але ж там все таке дороге! – вимовив я – Та й навіщо нам це?
– А ти хіба не чув про зустріч? – запитав в мене товариш.
– Яку ще зустріч? – нічого не розуміючи запитав я.
Декан факультету лінгвістики налив кип’ятку в чашку з заваркою і поглянув в вікно.
– Погода просто пречудова! Як і думки! – промовив він сам до себе і потім повернувся до секретаря.
– Відносно цього питання я дещо надумав! – вимовив він до свого помічника, якого вважав таким же начальником як і він сам, оскільки більшість питань вони вирішували саме вдвох – Ми зможемо при цьому і обійти і закон!
Секретар жінка середніх років, на ім’я Марі, прикипіла поглядом до свого начальника і замислилась.
– В міності заборонили випускні вечори і зустрічі випускників! – вимовила вона міркуючи слідом за своїм шефом – Хіба що ви влаштуєте неофіційну зустріч в якомусь кафе!
– Кожна офіційна і неофіційна зустріч випускників цим закінчувалась! І не тільки цим! За деяких потім прийшлося поручатися в відділку міліції! Та й під час цих гульок ні кого толком не розпитаєш що там і до чого!
Ніби люди з’явились!
Момент і їх вже немає!
Або вони ще тут, але думками вже десь в іншому місці!
Зустрічі в кафе нікуди не годяться!
– Що ж ви таке чудове придумали? – запитала Марі і її очі загорілися цікавістю, бо їй на думку не приходив жодний вихід з цієї ситуації.
Декан сьорбнув настояного чаю і переможно промовив.
– Добре що міност не заборонив кваліфікаційні курси! Через п’ять років курсу який випустився ми можемо порекомендувати тижневі курси підвищення кваліфікації!
І я пропоную як в давнину зігнати цих людей як і в давні часи в гуртожиток!
Нехай хоч спробують відчути смак забутого ними студентського життя!
Днем будуть курси а по вечорах бали і бенкети!
Це буде не те що вихід з ситуації а й чудова нагода поспілкуватися з кожним індивідуально, зрозуміти як вони змінилися.
Марі посміхнулася і все зрозумівши запитала.
– Професоре, як я зрозуміла почнемо з випуску 2008 року!
Декан Руел кивнув і витягнув з шухляди в столі папку.
З неї було витягнуто дві фотокартки.
На першій був сфотографований весь курс, двадцять п’ять чоловік, англомовних лінгвістів.
Марі підійшла поближче.
– Ось вони голуб’ята! – вимовив професор – А на цій! – мовив він дістаючи іншу фотокартку – На цій три моїх дипломника, орли!
На фотокартці були сфотографовані усміхнені троє молодих людей.
– Три товариші які в свій час піднімали престиж факультету: блакитноокий і завжди сумний Синхро, музикант і поет, кудрявий і завжди дотепний і разом з тим розумний Горді і добре знайомий нам своїми організаційними вміннями Джорген. На жаль про двох перших нам нічого не відомо!
Марта поглянула на фотокартку з зображенням всього курсу.
– О господи! Я і забула! – вимовила глибоко видихнувши вона – Тут і моя дипломниця!
І вона вказала на симпатичне і посміх нене дівоче личко!
– Нейтл! Після випуску я про неї отримувала рідкі повідомлення поки слід її не втратився.
– В нас є нагода знову побачити їх! – вимовив професор Руел – Нехай організаційними питаннями відносно цього проведе той хто саме найближче до всього цього!
Я маю на увазі доцента Джоргена!
В нашій компанії я був самим молодшим.
Далі по вікові йшов Горді, і майже на рік від нас був старше Джорген.
Всі ми були дипломниками декана і сиділи за однією партою!
Я пам’ятаю день коли ми прийшли туди вперше.
Останніми!
Місць не було.
Я зайшов під шептання дівчаток «Глянь який красень! Які очі!».
І червоніючи сів на вільну парту спереду.
Потім двері знову відчинилися і ввійшов ніжно погойдуючи русявими кучерями юнак.
Знову пошептувалися дівчатка.
А Горді не звертаючи і не червоніючи як я, уваги сів поряд.
Познайомившись зі мною він повернувся до курсу і твердо вимовив.
– Можна будь ласка тихше!
– Можна якщо так хочеш! – почувся чийсь ніжний голос.
Я також повернувся щоб поглянути хто це мовив.
Це була дивна і красива дівчинка з темним волоссям і карими очима.
Вона сиділа відразу за його спиною.
Горді поглянув в ті очі і почервонівши відвернувся.
І в цю мить майже перед першим нашим викладачем ввійшов, гордо немов король, Джорген.
Сівши біля нас він привітався і познайомився під шепоти що знову пролунали в аудиторії:
«На цій парті одні красені зібралися!», «На слідуючий раз сядемо поближче!».
Горді посміхнувшись повернувся знову.
Але та дівчинка мовчала і дивилася в глибину його очей.
І мій сусіда по парті знову повернувся до нас червоніючи наче помідор.
І в цю хвилину ввійшов декан.
Говорячи про нас всіх я хочу розповісти про внутрішні відмінності між нами.
І інколи я не розумію що стало спільним в трьох різних характерів як ми?
Я був просто романтиком душа якого горіла від пісень і віршів.
Сюди мене привело те що я в кожному слові, кожної мови я чув якийсь дивний артистичний присмак.
Я любив читати класиків в оригіналах більше ніж в перекладі і часто дивився іноземні п’єси.
Я мав красивий, немов якийсь художник, почерк і говорив без акценту але емоційно і глибоко.
Бо звучання слова також вважалося мені за мистецтво.
Тому часто я виступав на сцені.
Саме там я зустрів свою половину, прекрасну художницю на ім’я Алісія.
І це вражаю найбільшим дивом в своєму житті.
Бо я як кожний романтик був дуже сором’язливий і тихий.
Хоча Горді трохи підправив в мені цю рису.
Якщо сказати про нього то він був сміливий і те що називають «бідовий»!
В відчай впадав рідко але й то це відбувалося по причинах про які я говоритиму пізніше.
Цю всю сміливість йому надавало якесь дивне відчуття справедливості!
Крім того що він міг її доказати він міг доказати ще багато чого.
Бо він був справжнім інтелектуалом!
Його погляди крім іноземних мов, входили біологія, хімія, фізика, історія.
І він багато також читав на іноземній мові про ці предмети!
Якщо я міг передати слово-емоцію, то він про це слово міг розповісти: структуру, всі можливі переклади, архаїчні варіанти, в яку епоху і де воно виникло.
Він також мав русе і кучеряве волосся яке було напрочуд красиве.
І це було не тільки символом його прихованого бунтарства а й неофіційним символом нашого курсу.
Хоча зараз цього волосся не було.
Та й дещо змінилося в ньому.
Завжди розмовляючий він зараз мовчав.
Джорген!
Залишився третій.
Хоча по деяким причинам мені гірко про це говорити!
Це був також інтелектуал, але іншого класу ніж Горді.
Він в слові бачив певну статистичність!
Тому говорив наче відрізав, наче не те що обмежував але твердо ставив це слово на фундамент.
Тому говорив він лаконічно наче спартанський стратег.
Те що «і так далі» було уділом мене і Горді, але не його.
Він говорив офіційно, наче якийсь начальник і чиновник.
Його визначення і думки завжди були найкоротшими але й повними!
Для нього слово було дією і командою!
Через це він і був старостою!
Якщо в випадку конфліктів я йшов на самопожертвування, Горді йшов на конфлікт, якщо був впевнений в правоті, то Джорген ставав парламентарем і інколи офіційно і використовуючи всі свої заспокійливо-лаконічні вміння міг вирішити цей конфлікт.
Коли ми пішли з Горді він залишився в інституті і напевне досяг якогось вченого ступеня.
Говорячи про внутрішній світ Горді слід розповісти про Нейтл, оскільки це була єдина, хто розуміла цей внутрішній світ краще ніж ми, та й вона була єдиною причиною хто міняв цей внутрішній завжди спокійний світ.
Та так різко що іноді ми його не пізнавали.
Говорячи про Нейтл я маю на увазі, ту симпатичну дівчинку що сиділа позаду нас.
Вона мала чогось трохи від наших психічних складових: романтизм і сором’язливість, інтелектуалізм і трохи бунтарства, лаконізм і офіційність.
Але це все було іншим, жіночнішим – морем яке по своїм не зрозумілим законам то було теплим і привітним, то затівало шторми і бурі.
Тому найбільш хто дуже добре розбирався в погоді на цьому морі був Горді.
Одночасно темноволоса і кароока, немов ніч, вона була сліпучо красивою.
В неї був також якийсь дивний тип волосся.
Темний але він немов світився якимсь сонячно-золотистим сяйвом, що було видно на обличчі.
Її краса викликала емоції не те що в студентів але навіть у викладачів.
Я пам’ятаю як один лінгвіст що викладав нам основи хімії поглянувши на неї тремтячи вимовив фразу:
– Під дією світла атом втрачає електрон і перебуває в збудженому вигляді!
Нейтл почервонівши злякалася і сховалася за спину Горді.
Вона потім боялася цього викладача!
Але коли на неї дивився Горді своїм якимось дивним поглядом вона не відверталася, навпаки…
Я знав що між цими двома був роман…
Але щось сталося!
Що за трагедія я і сам не знаю.
Останній курс вони зовсім не розмовляли одне з одним!
І не дивилися одне на одного!
– Ти щось про неї чув? – запитав мене «теперішній» Горді.
– Не багато! – зітхнувши вимовив я – І давно! Неначе вона стала жити з одним багатієм на півдні країни!
І ми замовили ще по пиву.
День зустрічі настав!
Прийшли майже всі!
Я прийшов в компанії Горді і ховаючись від більшості знайомих які бачили мене там на вулиці, пішов в бік деканату.
– Не соромся! – мовив мені товариш – Ти просто жертва обставин! Ти така ж людина як всі інші!
– Добре що ти хоч це розумієш! – промовив я ледь не просльозившись – І добре що хоч ти не такий як всі інші!
І ми пішли в сторону деканату.
Професор Роел був на своєму місці.
Ми привіталися.
– От і зустрілися Орли! – вимовив він – Як справи? Давно я вас не бачив, бо часто в роз’їздах!
Та напевно як і ви?
«Добре що він нічого не знає!» – подумав я червоніючи.
І сівши я підставив костилі до стіни.
– Зараз я зателефоную Джоргену і він вирішивши деякі питання підійде! – промовив декан наливаючи нам кави.
Поговоривши про життя ми вийшли в коридор чекати Джоргена.
І він підійшов.
Як завжди статно і велично.
Привітався!
І тоді Горді заговорив з ним!
Щось прадавнє прокинулося в ньому.
Те давнє, бунтарське, не замовчало і промовило те що знав тільки я.
– Джоргене, що сталося?
Невже ти заївся і забув тих хто ріс з тобою?
– Я не розумію тебе друзяко! – криво просміхаючись вимовив колишній наший товариш.
Горді поглянув на нього очима в яких би кожний пізнав би того хлопчика що прийшов сюди десять років тому назад щоб сісти за парту.
Він був тим самим, тільки не хватало його довгого кучерявого волосся.
– Ти не раз проходив поблизу Синхро що грав на вулиці, і соромився його!
Ти вдавав що не знаєш його і навіть не вітався! – вимовив гірко Горді.
Я затремтів і сльози виступили на моїх очах.
Я не розумів звідки він це знає?
Я йому нічого не розповідав!
– Не треба! – вимовив я справжньому товаришеві – Не потрібно…
Горді послухався мене і замовк.
Але потім коли ми навіть не попрощавшись с Джоргеном зібралися йти до актової зали він випалив йому.
– Синхро втратив ногу! Але твоє каліцтво ще страшніше!
Ти втратив совість!
І ми пішли.
І вже доходячи до актової зали перед нами пронеслася ніби тінь.
Точніше дівчина з карими очима і темним волоссям що віддавали золотом.
Я поглянув в обличчя Горді.
Воно здригнулося і немов також якось дивно засвітилося.
Лекцію читав сам декан.
І ми сиділи як раніше в нашій аудиторії.
Тільки тепер за нашою партою нас сиділо вже двоє.
Але вже напевно не ті.
Єдиний хто не змінився, як зрозумів я, був тільки я.
Джорген сидів похнюплено і мовчав.
Горді, який раніше тягнув руку і намагався щось сказати, також мовчав.
І це не зовсім йшло йому.
Можливо із-за того що за його спиною сиділа та що колись заставила його змінитися.
І я не знав чи безповоротні ці зміни чи ні.
Мій товариш боявся не те що повернутися і поглянути на неї, а навіть мовити хоча б слово, яке б вона могла почути.
І вона мовчала і намагалася дивитися кудись в бік, а не на нього!
І це мовчання здавалося мені якоюсь дивною, незрозумілою грою, в яку грали тільки ці двоє.
Я спочатку думав про це, а потім захопився лекцією.
Вона була вступною і мала назву «Значення слова в нашому житті, побуті і мистецтві».
І часто піднімав руку і відповідав на запитання.
Поки професор просто вимовив до мене.
– Синхро, з твоїх відповідей я бачу що твій пил до мистецтва не згас!
Тому останнє питання цієї лекції, а саме «Значення слова в мистецтві», я прошу розповісти тобі. Прошу!
І я як завжди червоніючи піднявся.
І натовп заплескав каліці на костилях.
– Слово в мистецтві, – почав я – це найперше всього вірш і пісня!
Вірш і пісні були першою формою в яких писалися міфи!
Бо саме чомусь це і називається міфо-поетична творчість!
Згадайте магічний мед поезії давніх скандинавів!
Звідси така архаїчна насиченість цих пісень і віршів!
Вони містять слова що прийшли до нас з давнини і значення їх для нас не завжди зрозуміле!
Давні жерці всі свої молитви і заклинання давнім богам читали в формі віршів чи співали в формі пісень.
Та й якщо подивитися на давню літературу греків чи святе письмо, хіба ми не побачимо псалми-молитви чи пісні-пісень.
Погляньте і на нашу міфологію і ви всюди знайдете слова переплетені в пісні і вірші: співучі веснянки, колядки з побажанням долі, ритуальні весільні пісні з побажанням щастя і дітей і сумні голосіння за небіжчиком.
Пісня і вірш це не тільки форма мистецтва ¬¬але й дивний незрозумілий заклик не менш дивних і не зрозумілих, тим більше в наший час, сил!
Давні давно зрозуміли цю закликаючу і магічну роль пісні і вірша, які надають справжньої сили нашим словам.
Вони вірили що за допомогою цих співанок, заклять, заговорів і молитов, що повинні лунати від твердого серця, можна зцілити, заставити покохати чи навпаки зурочити, викликати мерців…
І я розповідав а мене дивно і зачаровано слухали.
І я радів коли бачив як на мене дивляться сяючі очі Горді і Найтл.
Мені так хотілося щоб вони знову дивилися так одне одному в вічі…
На слідуючий день ми з Горді вийшовши з студентської столови вирішили перед лекцією прогулятися по нашому корпусу.
І йдучи між золотистими колонами ми підійшли до дошки випускників щоб ще раз поглянути на себе молодих.
Тут були і сценки з концертів, студентських весен і олімпіад.
І ми йшли вздовж цих стендів і ледь не плакали.
А потім коли підійшли до останнього то ледь не заклякли.
Це був стенд стінгазети.
І він був не пустим.
Тут була стінгазета датована цим числом, але 2005 роком.
Внизу була надпис «Відповідальна за випуск: студент третього курсу факультету Найтл».
А на одній з сторінок те що змусило нас все таки ж пустити сльозу.
Дещо, що закінчувалося підписом «Горді».
Я говорив як часто змінювався його світ, і це був наслідок однієї з таких змін.
Бо Нейтл відповідала не тільки за випуск стінгазет…
Те що змусило пустити нас сльозу було слідуючим.
LILITH
Лишь озаренная луной,
прикрытая весны листвой
идет в ночи в мерцанье звезд,
ступая среди роз и рос.
И шелк волос распущен на ветру.
И глас ее бросает вызов сну.
И не сомкнуть глаза глядя в глаза.
И веки разомкнет слеза .
Дыханье слыша из прекрасных губ,
не вырваться с объятья рук.
Не убежать, не спрятать взгляд
от губ что источают яд…
– Я бачу ви зворушені! – почули ми із-за спини голос професора Руела – Ми підняли архів щоб знайти стінгазету тих часів.
І найшли тільки цю, одну!
Курси тривали.
І дивна ностальгія що стала немов реальністю наповнила наші серця.
Я навіть не відчував що втратив ногу!
Бо все здавалося таким яким було колись!
І все це знову немов би стало нашим.
Наший гуртожиток, наша їдальня, наші лекції і наші парти!
Все повернулося!
Тільки мені весь час здавалося дивним те мовчання Горді і Найтл.
Вони мовчали зараз, хоча їх неможна було спинити тоді.
Особливо коли вони говорили одне до одного!
А зараз вони відносились одне до одного наче як до привидів.
Не балакали і не дивилися одне одному у вічі!
Це було самою дивною річчю.
Як і те що трапилося на наступний день.
На передостанній лекції трапилося щось дивне.
На стільки дивне що про це явище до сих пір ходять чутки по коридорах інституту.
Тоді коли декан почав річ в аудиторію ввірвався якийсь молодик.
Короткобритий і весь «оздоблений» золотом і платиною він не вітаючись і не звертаючи увагу підскочив до Найтл.
– Де ти бігаєш! – заволав він – Чи ти вважаєш що та сварка заставила мене все забути!
Чи може тобі обридло життя королеви?
Знайомі мені сказали що ти припленталась сюди!
Збирайся і ходімо до дому а там ти мені розповіси де тебе носило цілих два роки!
Найтл похнюпилась і з її очей виступили сльози.
– Ти що не розумієш? – вигукнув незваний гість і підняв кулак.
Вдару не послідувало!
Піднявся Горді.
І вперше за всю історію цих лекцій його бунтарський дух порушив мовчання.
– Гей ти! Ти що не бачиш що тут сидять люди і йде лекція?
Якщо не маєш совісті щоб вибачитися, то просто вийди геть за двері!
Молодик покрився зморшками вишкірившись на Горді.
І пильно придивляючись до нього він злісно випалив.
– Я пізнав тебе! Це ти на фотокартках що зберігає ця дурепа!
Я все тепер зрозумів!
Ось чого вона втекла від мене!
Ну все…
І з цими словами він вихопив з таємної кишені піджака пістолет.
Пролунав постріл.
І мій товариш схопившись за груди впав просто на парту.
Піднялась паніка.
Хтось вискочив в коридор.
Але я разом з деканом, Найтл і іншими кому не байдужа була доля Горді підбігли до нього.
– Все гаразд! – пролунали шокуючи слова того хто повинен був вже померти.
Горді піднявся і з простягнутим кулаком підійшов до нападника.
Він розжав долоню і на підлогу впала куля.
Непрошений гість затремтів і притулився до холодної стіни.
– Господи! Господи все милостивий! – шепотіли його бліді вуста цілуючи золотий хрест розміром з долоню, що висів в нього на ланцюжку, – Диявол! Це диявол! Господи Всевишній врятуй мене від нього! Нехай він йде геть впекло! Господи врятуй мене від диявола!
– Молишся до Бога! – пролунав бунтарський дух Горді – Лицемір! А чи б згадав ти його ім’я якби вбив безневинну людину?
Чи згадав ти ім’я Бога тоді?
Чи просто б зателефонував своїм адвокатам і поніс хабара судді щоб тебе виправдали?
Хоча кров з своїх долонь ти все одно не відмиєш!
Я оціпенілий стояв і просто дивився!
І ненароком мій погляд поглянув на Найтл.
Щось змінилося і в ній.
Чи проснулося!
Вона дивилася на Горді не так як ми: з жахом і незрозумілістю того що сталося.
Вона просто стояла і дивилася на нього тим поглядом яким дивилася шість років тому…
І коли Горді вийшов в коридор, залишивши нам роздуми, вона вилетіла за ним.
Коли ми вийшли слідом то побачили що вони як і колись: Горді сидів на підвіконнику а вона в нього на колінах і про щось розмовляли.
Декан який свого часу ганяв їх за таке використання підвіконника мовчав.
– Ходімо! – промовив він до всіх нас.
І ми пішли в протилежний бік до столової.
Вечором коли в кімнаті гуртожитку залишився я і Горді я намагався поговорити з ним про те що сталося.
– Я розумію що тут якийсь фокус! – вимовив я – Бо навіть якщо ти й був в спецпідрозділі в афганістані, вас там все одно не навчили б таких трюків!
Руками зупинити кулі цього нікому не дано!
Як ти знав що потрібно одягти бронежилет?
Чи може тобі пощастило, що той дебіл, зарядив пістолет холостими патронами?
А кулю ти йому так підсунув!
Але Горді мені нічого не відповів.
Він просто мовив.
– Я не хочу про це говорити! Навіщо говорити про мене!
Давай поговоримо краще про тебе!
Про твій дар!
– Про що? – перепитав я нічого не розуміючи.
– Про те що ти носиш в собі! Про те чому не місце на вулиці! Ти повинен його розвивати в чистоті і зміцнювати його в собі! – знову мовив він загадкою.
– Я не розумію! Поясни! – вимовив я зовсім нічого не розуміючи.
– В тобі є дещо, що ти не знаєш! – вимовив він дивлячись мені у вічі –Втрата ноги це ніщо в порівнянні з тим даром що є в тобі!
Ти недавно сам говорив на лекції про справжню силу слова!
Про внутрішню суть пісень і віршів, що є на твою думку викликом і заклинанням!
І тим більше ти їх сам створюєш!
Коли я слухав твою пісню на вулиці, я це сам зрозумів!
Тому ти повинен нести їх людям!
І не на вулиці!
Бо здається мені твої пісні і вірші можуть творити справжні дива!
Закликати весну, благополуччя, кохання, воскресати мертвих…
Це твої слова…
А тому!
З цими словами він підійшов до своєї валізи і відчинив її.
Потім простягнувши мені пакет вимовив.
– Тут двісті тисяч доларів! Візьми їх собі! Бери! Для мене ці гроші це ніщо!
Тобі хватить цього щоб розпочати власну справу!
На останній лекції все на кінець стало на свої місця.
Дивне мовчання було порушене!
Тепер мені здавалося що давнина повернулося остаточно, і завтра буде так, і після завтра, і після післязавтра…
На лаві тепер сиділо троє!
Я, Горді і Найтл що прихилялася до нього.
Вони тримала долоні одне одного.
І саме головне не мовчали!
Вони дискутували з деканом і аудиторією і саме головне тихо і ніжно говорили одне з одним!
Потім в кінці декан після оплесків оголосив те чого чекали всі.
– Завтра, нажаль на останній день курсів, в актовому залі буде банкет і бал!
Це була найпрекрасніше зі свят яке я бачив!
Декорований старими плакатами наших часів і повітряними кульками актовий зал нагадував королівський палац.
Гості також нагадували дворян: одягнені в фраки, смокінги, шовкові плаття.
Столи ломилися, тости і побажання йшли по колу.
А потім чудовий інструментальний оркестр став грати вальс.
І найперша вийшла пара яку я ледь пізнав.
Це був Горді і Найтл.
Мені здалося, але потім я почув і шепіт, що вони в своєму вбранні дуже нагадують наречених!
І це дійсно було правдою!
Він в смокінгу з трояндою в петлиці а вона в біло-повітряному шовкові.
Такого «весілля» захотів би кожен!
І танцювали вони так, що за хвилину лави біля банкетного столу опустіли.
Всі взявшись парами також поринули в танець.
Крім одного!
Мене!
Я лише сидів дивився і витирав сльози!
Коли музика затихла то я побачив що сама найпрекрасніша пара зникла.
Потім я питав кожного і кожний говорив що «були тільки що тут».
Я обійшов весь актовий зал і ніде їх не побачив.
Потім я вийшов в темні коридори і блукав гукаючи їх…
Декан факультету лінгвістики налив кип’ятку в чашку з заваркою і поглянув в вікно.
– Погода просто пречудова! Як і думки! – промовив він сам до себе і потім повернувся до секретаря.
– Минуло двоє місяців від цих незабутніх курсів! І не дивлячись на те що почався новий навчальний рік, запас енергії ще не закінчився! – вимовив він до Марі – До речі я чув що в наших випускників теж щось змінилося після них!
– Так! Це правда! – промовила секретар посміхаючись – Троє пар що танцювали на прощальному вальсі одружилися! І ще дещо! – мовила вона простягаючи своєму начальникові книгу.
Декан надягнув окуляри і поглянувши на книгу посміхнувся.
– Сінхро зробив те до чого був покликаний! – вимовив він – Я чув що його пісні і вірші набувають популярності!
Посмішка Марі зникла з обличчя і вона підійшовши до Руела тихо промовила.
– Є ще дещо, про що я повинна вам розповісти! Це щось зовсім не зрозуміле! І це не повинно вийти за двері цього кабінету, що б нові чутки не вселяли паніку і не порозуміння!
Я тут наводила справку! – гірко вимовила вона і сльози покотилися по її щокам – Найтл, втікши від того молодика, стала працювати стюардесою і загинула в автокатастрофі два роки тому! А Горді загинув під час антитерористичної операції під Кандагаром три роки тому! Тому я не знаю що це було…
