«Розуміючи твою занепокоєність доповідною запискою ідеологічного підвідділу, з якої випливає необхідність дуже жорстких дій, не сумісних з твоїм дипломатичним статусом, доводжу до твого відома, що це не може сприйматися тобою як пряма вказівка.
Наші аналітики в цілому вірно вказали на можливу небезпеку, що йде від ініційованих президентом так званої країни Лаґґнеґґ пропозицій, проте вони зовсім не обізнані в укладах і нормах поведінки тамтешніх холопів, тому небезпеку цю переоцінили. Геніальний задум Сонцесяйного та його наймудріших урядовців скинути утримання відставних холуїв на платників податків новостворених держав не може бути зруйнований самими лише судовими позовами, бо імперське судочинство завжди триматиме сторону наддержави, а над імператорським судом немає суду вищого.
Щодо намірів теперішнього очільника державного утворення збільшити ціну робочої сили, то це не є можливим на богом занедбаному острові, оскільки місцевий хохлос так міцно тримається за ту халяву, що вони пихато називають «рабськими вольностями», що жодна з ліберальних реформ ані наразі, ані найближчим часом не пройде. Найнебезпечніший закид – так званий гумовий геноцид, і тут насторожує навіть не моральний бік справи - імперії ніколи не соромились знищувати ті народності, які вважали неповноцінними, хоча ніколи до цього і не прагнули. Якби тубільці самі віддали своє золото на благо імперії та ще й зголосилися безкоштовно працювати на неї – нікому б і на думку не спало їх умертвляти. Проблеми для імперії тут можуть виникнути, якщо спільнота світова дійсно визнає нації рівноцінними – тоді за всіма юридичними нормами та прецедентами доведеться відшкодовувати етносам меншовартісним по-перше матеріальні збитки(а тоді ніхто не приховував, що надвелика кількість лаґґнезького золота мало не згубила молоду і не дуже на той час досвідчену імперію), по-друге сплачувати компенсацію за кожного померлого внаслідок так званої злочинної діяльності імперського уряду – саме тому ми не можемо допустити визнання подій тих часів злочином проти людяності. Та на ці закиди є дві реальні протидії. Перша включає саму методологію вивчення історії в колишніх колоніях і ототожнення її із концепцією імперською, де погляд не загострювався б на провідній ролі керівництва імперії, проте наголошувалося б на тому, що безпосередніми виконавцями злочинних дій були саме представники тієї нації, що нібито постраждала від етноциду. Коли кожний школяр знатиме, хто саме сидів на низових посадах в сільських органах самоврядування(в разі, коли знаряддям геноциду був голод), або працював в зондеркомандах(якщо роль того ж знаряддя виконував чадний газ) – ми зможемо сміливо розповідати всьому світові, що ці нації самі себе системно винищували. Другий спосіб залагодити можливі непорозуміння – відкупитися від найактивнішої частини населення постраждалих країн шляхом прийняття їх на постійне місце проживання. Імперія навіть піде на таку жертву, як поселення цього гурту в містах –мільйонниках(звісно, не в центральних районах), дозволить встановлювати там їхні поганські храми, вдавати, що місцевим мешканцям цікава їхня культура, навіть у виняткових випадках надавати їм права громадянина нашої великої країни – це, звісно призведе до чималих витрат, але все ж таки обійдеться набагато дешевше, ніж розплачуватися з убратервленими колись країнами як з рівними собі. До того ж серед мільйонів цього людського лахміття можуть попадатися люди непересічних здібностей – і тут ще одну небезпеку створює концепція нового лаґґнезького очільника. Допоки в острівних вишах насамперед оцінюються батьківські зв’язки, а не інтелект студента, імперія не матиме проблем із кадровим забезпеченням: дійсно всі привілейовані посади на теренах колонії займатимуть синочки впливових батьків, на чиїх мізках природа звикла відпочивати, представникам же молоді вуличної не буде куди прилаштуватися, окрім копирсання в смітті. Імперські наукові та навчальні заклади без проблем знайдуть собі серед незаможних розумників майбутні кадри(звісно, всі вони проходитимуть найсуворіші випробування, в яких привладненість місцева не відіграватиме ніякої ролі) – для одного із тисячі талановитих абітурієнтів завжди можна зробити виняток в освітянському законодавстві імперії. Створення ж конкуренції ще в межах острова і виплата високих заробітних плат досвідченим тубільцям призведе до того, що найкращі їхні мізки можуть не схотіти перетікати на континент. Що ж до програмних заходів із фізичного оздоровлення нації, то будь-якій метрополії в усі часи було байдуже, чи доживатимуть тубільці в колоніях до ста років, чи повиздихають, неначе мухи від отруйного аерозолю – головне, щоб колонія забезпечувала ту мінімально необхідну кількість робочої сили, без якої імперія починає втрачати надприбутки. Наразі перед нами такої небезпеки не стоїть, проте збільшення тривалості життя серед тубільців може підняти ціну самого життя, а похідним від цього буде збільшення ціни робочої сили – це вже пряма загроза фінансовим інтересам імперії.
Нарешті, великий ґвалт було вчинено навколо пропозиції їхнього президента відмовитися від переробки сміття, навіть підраховані бюджетні втрати імперії внаслідок такого кроку острівного новоутворення. На мою думку це дійсно боляче вдарить по нашим фінансам, оскільки одноразові видатки на розбудову підприємств переробної галузі на континенті а також поточні витрати майбутніх періодів дійсно вражають кількістю порядків у зведеній сумі, але велика країна могла б пережити і таке навантаження. На превелике наше щастя, кон’юнктура ринку коштовностей для нас сприятлива, оскільки у зовнішньому світі багаті й пихаті сучки завжди прагнутимуть напертися алмазами, неначе курка горохом. Набагато більше загроз несе відмова колонії від ницої співпраці з великим братом взагалі, оскільки сміття символізує дещо більше, ніж прибуток імперії, і навіть зверхність країни великої над маленьким сусідом. Сміття, що надається острову для переробки – це сьогоденне втілення холуйського таланту – того самого, який колись в давнину відливали із благородних металів. Таким талантом можуть виступати не тільки тверді побутові та промислові відходи, а й рідина певного хімічного складу, і, як це не дивно чути, навіть газоподібні речовини. Головне, щоб високопосадові холуї на острові розуміли, що наданість таланту саме в їхні руки - то їхній т а л а н, який вимагає відданості і заповзятої праці на благо того пана, що саме їм цей дар вручив і чекає на реалізацію свого панського права збирати там, де ним не зорано. Швидке примноження панського багатства – робота брудна та в переважній більшості випадків невдячна, тому дуже для нас зручно, що цим займається місцева так звана еліта.
Як бачиш, всі мої думки майже збігаються із висновками аналітиків спецпідвідділу. На твоє логічне запитання, чому я так спокійно сприймаю оприлюднення світогляду нашим ідеологічним ворогом, ось моя відповідь: все це непокоїло б мене, якби існувала така країна – Лаґґнеґґ і якби в ній мешкала така людська спільнота – народ Лаґґнезький. Маючи тривалий досвід спілкування із тубільцями, я запевняю тебе особисто і зможу підтвердити це під будь - якою присягою: такої країни не існує, є лише територія, що формально-юридично отримала статус суверенної держави, не існує і такого народу, є лише населення цієї території, якому хохлізм замінює те, що в зовнішньому світі назвали б гідністю людською і національною. Чоловік, що має себе за їхнього президента для нас – імперії - зовсім небезпечний, хоча і знається на імперській політиці набагато більше, ніж це належить представникам меншовартісних націй. Таким небезпечним був би для системи астроном, який у темряві середньовіччя відкрив би новину про шароподібність Землі та обрахував маршрути руху небесних тіл. Якщо уявити, що він залишився живим і проповідував всім навколо своє вчення – ані для церковної верхівки, ані для придворних астрологів та зоречотів він ніякої загрози б не ніс. Але його неодмінно підсмажили б живцем як єретика, і це було б не середньовічне звірство, а всього лише самозахист системи. Так саме необхідним ритуалом буде і знищення людини, що зазіхнула на імперську вищість, але не в такий дубезний спосіб, як пропонується логадійськими кабінетними щурами. Ці доморощені аналітики пропонують фізичну ліквідацію очільника натепер незалежної держави провести під орудою Таємної поліції. Це я особисто, ще тоді перебуваючи на посаді Таємного радника, пропонував зробити чверть століття тому, лишень почали з’являтися його так звані історичні дослідження. Проте в ті часи операцію було скасовано через відсутність необхідної дози рицину – цей стратегічно важливий продукт було тоді перепродано іншій великій державі задля здійснення її історичної місії. Тепер же проведення такої операції взагалі недоцільно, тим більше руками Таємної поліції. Знищення політичного баламута має бути здійснено самими острів’янами, а в який спосіб і наскільки жорстоко – це нехай буде розминкою для їхніх недолугих мізків. Він сам вклав до рук своїх підлеглих такий інструмент боротьби, як демократія, отже я б радив використати саме її. Знищити свого президента політично владна верхівка зможе, використавши проти нього той самий оголошений ним референдум. Я впевнений, що ціла купа політичних ходоків потягнеться як до славного міста Логадо, так і завітають до тебе - повноважного представника імперії. Порада моя буде наступною: в жодному разі не ставити на одну політичну силу. Оберіть зі своїми людьми дві партії із найвищими рейтингами, до кожної нехай буде приставлений куратор із підвідомчого тобі унтер-офіцерства, і нехай кожна з обраних політичних сил не знає про наші стосунки з іншою, вважаючи себе єдиним втілювачем інтересів імперії. Я впевнений, що та спільнота, що її деякі місцеві висуванці насмілюються називати народом, піде за будь-ким, хто запропонує більшу дармовщину, але не за людиною хоч і порядною, але в людській психології зовсім нетямущою. Якщо результати волевиявлення покажуть протилежне – дозволяю розцінювати моє напучування як прямий наказ, але впевнений, що такого неподобства не станеться.»
Цікаво, що фотографічна копія цього документа віднайдена мною була в особистому архіві першого Президента і надана неназваним співпрацівником Таємної поліції. Цей іноземець був палким прихильником лаґґнезької національної ідеї, саме тому пішов на посадовий злочин, намагаючись попередити очільника молодої держави про небезпеку. На це пан Президент відповів: «З цих ницих витівок не буде їхнім організаторам ніякої користі. Я вірю в своїх співвітчизників, особливо вірю в те, що народові моєму не буде соромно за свій вибір». Того ж дня очільник держави наказав роздрукувати і підписав указ, яким оголошувалися за рік після референдуму перші в історії острова прямі вибори до Парламенту, скасовуючи парламент Чорний.
З усього виходило, що Перший Президент острівної держави ніяк не боявся прямого волевиявлення народу, хоча остерігатися було чого. Кількість невдоволених навіть самою незалежністю зростала мало не щодня: дійсно, наочних зсувів було замало, окрім державницької символіки на урядових спорудах позитивних змін більш не було помітно, негативні ж були наявними і викликали сум у переважної більшості простого та привладненого люду: фінансовий стан кожної родини не покращився, швидше навпаки, у пересічних громадян випадали зуби, а нові не відростали, до підстаркуватих жінок не повернулась фертильність, а до чоловіків потенція, та болячка, що була колись цирозом печінки впевнено набувала онкологічних форм – і ще багато прикростей могли нарахувати невдоволені громадяни натепер суверенної держави, при цьому спільнотою розповсюджувалися думки, що за імперських часів такого неподобства напевно б не сталося.
Повернувшись до практики опійних опитувань, з’ясувалися пріоритети народних вподобань. Як і віщував логадійський високопосадовець, саме дві політичні сили мали приблизно однакову ступінь довіри. Обидві вони не з’явилися зненацька, а мали історичне коріння. Одна із них представляла інтереси тих угруповань, що були при владі за часів хохлостабільності, а відтак збирала під свої знамена весь ностальгуючий за імперськими часами хохлос. Враховуючи новітні суспільні віяння, ці достойники обізвалися Партією Демократичної Стабільності, своїх однопартійців і прихильників як і раніше називали «стабілістами».
Інша партія відокремилась від існуючої влади, хоча її достойники продовжували перебувати на владних посадах. Насправді вони із самого проголошення суверенітету вважали саме себе головною рушійною силою нового курсу, Президента і небагатьох його однодумців – тимчасовими попутниками. Вони й досі обожнювали Великого Провідника і його чарівну дружину, проте в ті часи не були вже поширеними партії фюрерського типу, та ще й не всі пересічні громадяни призабули деякі недоліки часів збиралізму.Та партійці так пишалися історією власної політичної сили, що не в змозі були не згадати із неї бодай щось у власній назві. Відтак, партія їхня стала йменуватися Партією Майданної Справедливості, самі ж вони відгукалися на «справедливців».
Особливості життя національної еліти є такими, що в одній сім’ї, тим більше в клані, були представники і цих двох, і дрібніших партій - як ідейні, так і ті, хто отримав партійний квиток через обставини, що склалися. Здавалася, що набагато простіше їм було б за родинним круглим столом домовитися про розподіл сфер впливу та вірогідних прибутків, аніж занурюватися в мутні води демократизації суспільства із майже середньовічним укладом життя, проте вищих і впливових привладнених за останні століття наплодилося так багато, наче кролів на колись зеленому континенті, і при всіх гуртувались власні різного ґатунку причіпайли, які нашіптували своєму панові, мовляв, в сім’ї його обходять грошима та посадами, що це могло спровокувати не тільки міжкланові, а, що набагато гірше – внутрішні роздраї всередині сімей, тож, очільники кланів мудро вирішили зробити політику тим мірилом розподілу родинного здобутку, яким колись були картярські ігри або поєдинки. Єдине, проти чого була абсолютно вся острівна верхівка – це скасування усталеного ладу речей, що пропонував зробити цей вискочка-Президент, але, як мудро відзначив чужоземний спостерігач, демократичними інструментами можна загнати виборців навіть у печери кам’яного віку, а вже звалити такого недолугого політика й поготів. Треба було всього лише перекласти зрозумілою кожному острів’янину мовою міжбратерського спілкування і довести до кожного посполитого ті нотатки, в яких пропонувалося відібрати у народу те найдорожче, що цей народ мав – рабські вольності, і вчинити цинічну наругу над чесним гідним громадянином - примусити його оплачувати споживане. Майже всі прошарки, що їм бодай якось поталанило в цьому житті, дізнавшись, до чого закликає їх очільник держави, були обурені. Найбільш скривдженими , поза сумнівом, вважали себе відставні імператорські холуї, серед яких було чимало представників знатних шанованих родин. Вони все життя тяжко і сумлінно працювали в кабінетах відомчих установ не задля того, щоб отримувати такі ж мізерні пенсії, як робітники промзон чи то сільськогосподарські наймити. Відставні гепарі теж почувалися зрадженими: свої зависокі пенсії вони чесно вислужили на безкраїх теренах континенту, не шкодуючи життя – переважним чином чужого, але ж заради задоволення імперських амбіцій Сонцесяйного монарха. Гівняники щиро вважали, що своє утримання вони заробили власним інтелектом. Крисуванці все життя виконували тяжку та ще й брудну роботу, і хоча офіційно не перебували на імператорській службі, логадійські чиновники протягом останнього десятиліття повсякчас обіцяли перевести їх до шанованої когорти холуїв його Сонцесяйності. Всі ці категорії населення різними шляхами потрапили до списків голових отримувачів милостині. Дійсно, сплачувати повну ціну за комунальні послуги людині, що має чотирьох - або п’ятикімнатну квартиру набагато складніше, ніж тому, хто мешкає в кімнаті гуртожитку. Якщо ж самотня бабця проживає у розкішних апартаментах, то нарахування великого комірного – це вже великий тягар на її потенційного спадкоємця – зазвичай людини гідної і високошанованої, достойнику цьому буде вельми неприємно колись отримати у спадщину квартиру з боргами. Щодо оплати спадкоємцем податку – це закон взагалі нелюдський. Добре тим, до кого переходить право власності на занедбану тарасову хату у віддаленому закуточку периферії або картонну коробку, що розташована у нетрях перед п’ятим кільцем – ринкова ціна їхньої нерухомості до смішного мала, тож і податок з неї буде мізерним. А от той сіромаха, що успадковує апартаменти в історичному центрі, або котедж у лісопарковій зоні, чи бодай фірму, яку свого часу зареєстрував на дідуся-ветерана, щоб ошукати митарей – такому нещасному доведеться самих лише податків сплачувати на суму, еквівалентну мільйонам умовних одиниць. Людина, яка отримує таку спадщину не може бути ніким іншим, ніж представником вищого роду – а отже введення такої системи оподаткування зачіпає фінансові інтереси кланів і заважає пильнувати родинне надбання люду гідному та достойному.
Але і представникам погані вуличної також не були до вподоби деякі положення програми, перед усім те, де було сказано про неприпустимість безоплатної праці. Оскільки незворотність дії цього закону була обґрунтована відсутністю грошей в держскарбниці, то виявилося б, що вони десять років поспіль (тобто своє належне) відпрацювали безкоштовно, а наступні покоління трударів отримуватимуть живу готівку з першого робочого дня. Особливо заметушилися ті старі пердила, що до дев’яноста років сиділи в комфортних службових кріслах, через старечий маразм вже нічогісінько не тямлячи в роботі, але жодного разу не забулися отримати посадовий оклад і пенсію одночасно. До того ж «працювати за саму лише зарплатню» - означало б відмовитися від тієї частини доходу, що за умов розвитку законодавчої бази зватиметься доходами «нетрудовими» або «нечистими» - то було вже зазіханням на традиційну копійку трударів острова. Реформування освітньої системи теж низами не сприймалося, оскільки їхні представники знали, що таке влазити у борги і як із непривладненими боржниками поводяться колектори, державним же гарантіям вони віри не йняли, оскільки чудово знали, в чиїх руках ця держава. Верхівка суспільства просто оскаженіла, дізнавшись, що за навчання любого свого чада треба буде сплачувати із власної кишені, без погашення навчальної милостині державою. Надання ж шансів вуличним в конкурентній боротьбі за вакансії сприймалася вже як зазіхання на інтереси вищих, оскільки всі посади як в корпораціях, так і в державних закладах, були розподілені між своїми на кілька поколінь наперед, навіть з урахуванням непередбачуваних обставин, неначе британський трон між потенційними спадкоємцями, отримання ж диплома було пустою формальністю.
Програма з оздоровлення нації теж стріла шалений спротив – мешканцям районів центрових та підцентрованих довелося б відмовлятися від тих безкоштовно надаваних послуг, до яких вони звикли – а в окремих лікарнях за рахунок держави шанованим літнім людям робилася навіть підтяжка обличчя та ліпосакція – і все це заради забезпечення медичними послугами тих тубільців, які протягом тисячоліть жили без медицини і чудово при цьому почувалися, в тому ж, що ці автохтони мешкають в неблагополучних регіонах, винні самі їхні предки, бо не спромоглися свого часу переїхати до осередків цивілізації.
Що стосується вивчення власної історії, то суперечок би не було, якби ці знання не стояли, наче кістка в горлі, у імперських високопосадовців. Якщо ж із столиці метрополії цього не дозволяють, то краще дослухатися розумних порад старшого брата, бо протягом століть співіснування керівництво імперії давало тубільцям шанси на виживання, своєчасно підкидаючи таланта до рук панів місцевих. Ці останні, хоча дійсно були зажерливою сволотою, все ж таки, жиючи самі, давали животіти й погані.
Отже, вся місцева еліта, тимчасово об’єднавшись, запропонувала на всі питання референдуму давати негативну відповідь(в зручнику це волевиявлення згадано як референдум ні-ні-ні).Всі політичні заходи, що ставили за мету роз’яснення нової програми зривалися із застосуванням великих загонів крисуванців і просто декласованого елементу, який винаймався в нетрях за їжу, а здебільшого за пляшку горілки або дозу. Було влаштоване справжнє цькування не тільки тих посадовців і політичних діячів, що намагалися доводити до люду пересічного положення програми Президента, а, щоб не напружувати не дуже розвинуті мізки найманців, всіх, хто вживав для спілкування автохтонну мову.
Проте, перестраховщики з ідеологічного підвідділу, порадили все ж таки застосувати важку ідеологічну артилерію у вигляді звернення Сонцесяйної особи до колишніх своїх холопів. Текст його наводиться зручником і обов’язковий для вивчення напам’ять учнями старших класів.
«Улюблені мої холопи!
Я не помилився: саме холопами своїми продовжую я вас вважати, моє миле стадо!
Злі лихі люди намагаються відірвати вас від вашого пастиря, і це не тільки розкраяло Наше Сонцесяйне серце, а ще й зашкодило пересуванню однієї зірки і трьох великих планет(ви ж знаєте, який вплив на зорі мають людські лиходійства) і спричинило небувалу в масштабах галактики астрополітичну катастрофу. Тепер зорі просто не дають Нам права залишатися вашим охранителем, годувальником і проводирем, а Нам цього б хотілося понад усе. Та трапляються миті, коли треба відокремлювати частку себе – так та їжа, що не засвоїлася організмом повинна, із його теплого лона вийти природнім шляхом. От що накоїли ти недобрі особи, які ведуть вас зараз в протилежному від вірного напрямку: ви не засвоїлися імперією, ви повинні її залишити.
Проте не час сумувати, улюблені вівці мої! Коли чоловік полишає стару дружину, яка більш не цікавить його ані як об’єкт статевого потягу, ані як співрозмовник, ані як діловий партнер, їй не слід вчиняти ґвалт, бігати по молодикам або позиватися до суду – це може засмутити колишнього благовірного. Якщо ця шанована леді буде тихесенько сидіти, латати діряві шкарпетки і, скніючи, згадувати казкові роки, проведені разом, хтозна, може колишній благовірний інколи зайде на розмову, можливо підкине грошенят, а якщо жінці дуже пощастить – може і ощасливити її ще раз у ліжку. Але це тільки за умов, коли пані зберігатиме йому вірність – тільки тоді він спроможеться на таке благочинство, навіть маючи нову сім’ю.
Так і формальне розлучення держав не може стати на заваді Нам вважати вас холопами, а вам вважати Нас повноправним паном.
Адже всі кордони та демаркаційні лінії – ніщо, і навіть коли вам скажуть, що імперія простягається туди, де лунає мова титульної нації – це теж не вся правда. Окраєць імперії буде на мапі там, де останній людець назве себе холопом імператора її.
Отже будьте холопами. Навчіть ваших дітей, а ті нехай навчать дітей і онуків своїх бути вірними холопами Нашої милості. І тоді цілком можливо не за Нашого життя, хтось із спадкоємців Наших височайшим імператорським указом дозволить вашій неслухняній, але такий милій Нашому серцю холопській нації знову увійти в тепле лоно імперії, або принаймні всемилостиво зволіє тицьнути в обличчя найдостойнішим гідникам вашої етнічної групи магічну фігуру, складену з двох із половиною Сонцесяйних пальчиків.»
Хоч би як зухвало не була налаштована імперська верхівка що до колонії, все ж таки майже без метафор назвавши її населення одним великим ковелдиком, будь який чиновник, що зачитував би поспільству указ, наражався на небезпеку бути принаймні побитим. Тому високі чини не зголошувалися на таку місію, отже обрано було висуванця, якого не шкода. Офіцер цей був серед працівників ідеологічного підвідділу не просто так, а по протекції (доводився він внучатим племінником посадовцеві з архіву, який свого часу мав службові контакти із дружиною Великого Провідника). Зростом і вродою вдався він в дідуся, хіба що не був лисим, в академії спеціалізувався в галузі юриспруденції та історії, знаменитий же був своєю дисертацією на тему визначення фактів злочинів проти людяності. У науковому напрацювання цей юрист-новатор доводив, що визнання протиправної дії геноцидом не повинно пов’язуватися з кількістю загиблих, а має спиратися на думку лише однієї особи – Сонцесяйного імператора Бельнібарбі. Якщо виникає політична доцільність, при загибелі двох або більше людей одної нації Імператор може дати доручення генеральному прокуророві шукати в діях ознаки вказаного страшного злочину, якщо ж підпорядкований посадовець таких ознак на знайде, Сонцесяйний все одно має право одноосібно оголосити злочин геноцидом. В тому ж випадку, коли політична доцільність розбігається із доведеними та задокументованими фактами, Імператор може оголосити загибель навіть кількох мільйонів людей меншовартісної нації просто прикрим випадком на місцевому рівні.
Імператорська промова проголошувалася офіцериком в порту із швидкохідного катера на тлі кількох воєнних кораблів, але то не мало символізувати войовничість, навпаки, в разі створення позаштатної ситуації чиновник мав би змогу деремнути до бойового лінкору. Проте навіть в імперській канцелярії недооцінили ницості народу, якому хохлізм замінює будь-які моральні якості. По закінченні промови високі посадовці портового містечка і ті народні обранці, що їх було відряджено назустріч представникові від старшого брата, у нападі вірнопідданської ейфорії кинулися цілувати нозі дрібненького чоловічка, як колись їхні діди вшановували саму Сонцесяйну особину, а потім ніжно стягли із нього штанці, але не для того, щоб якось скривдити, а лише по черзі розцілувати повноважного представника у крихітне пердильце, вся ця процедура супроводжувалася благаннями звернутися до Сонцесяйного і повідомити, що нація вже зараз готова до повернення у тепле імперське лоно.
Після описаної події цьому лейтенантику заздрило багато старших офіцерів як Таємної поліції, так і збройних сил імперії.
Ще одним натяком з боку імперії на хибність курсу стала так звана сміттєва війна, коли за наказом очільника уряду великої країни було в один день припинено постачання на острів сміття для переробки – як побутового так і промислового походження. Щоправда, ця акція миттєвого результату не дала, оскільки припортові території із лаґґнезького боку протоки були перенавантажені вже підвезеною сировиною, відтак промзони могли працювати в звичайному режимі протягом ще кількох місяців. Але самий факт застосування метрополією таких санкцій саме напередодні референдуму приголомшив і налякав переважну більшість електорату. Тож не дивно, що на всі три питання переважна більшість мешканців острова( а саме дев’яноста п’ять відсотків) дала негативну відповідь. Ще одне найменування цього акту волевиявлення – «референдум про залежність» або «холуйський референдум» – лаґґнезьких хохлос прагнув мати щастя бути залежним від будь-кого – власних панів, старшого брата, хазяїв, колонізаторів, окупантів – тільки б не отримати ту невідому волю, яка більше лякала, ніж вабила, тільки б у гідників не відбирали їхнє священне право – рабські вольності, тільки б злі дядьки не примусили за спожите тобою сплачувати повну ціну. Втім, слова Першого Президента були-таки пророчими, і народові не було соромно за свій вибір. Сором охоплює по-перше людину, здатну аналізувати свої вчинки, а лаґґнезький хохлос в царині розумових вправлянь цілком покладався на своїх вищих проводирів, сприймаючи все, що іде від любого вождя за божу росу. По-друге, людина, охоплена таким відчуттям, повинна усвідомлювати, що внаслідок своєї жалюгідності втратила щось набагато більше, ніж має натепер. Сором вряди-годи охоплював прокуратора Іудеї, який, не завадив страті сина людського. То був стид людини слабкої та ницої, хоча і обвішаної імператорськими цяцьками і увінчаної титулами й посадами – але ця людина мала ту мінімально необхідну кількість совісті та інтелекту, щоб усвідомити, чого в історичних масштабах коштуватиме їй безхмарне продовження власної кар’єри.
Що ж до пересічних помешканців острова, вони про вільне життя нічого не знали і не усвідомлювали, адже рабами та хохлосом були завжди. Так, формальне рабство було введене імперською канцелярією невдовзі після убратервлення, але ті ниці істоти, що колись прийняли над собою істотами вищими шахраїв-вигнанців із летючого острова мало чим відрізнялися від посполитого люду, який так само ницо впав перед смертниками-зарізяками, котрих імперія викинула на острів, неначе шлунок блювотну масу. Пани на острові теж завжди були рабами, тільки рабами дуже багатими і такими, що мали необмежену владу над біднішими своїми співвітчизниками: їм однаково було, лискати підлогу перед власним королем чи по слід заморського загарбника – їхньою головною метою залишалося стягнення і пильнування родинного скарбу. Навіть хохлізм і збаралізм, які формалізувалися в державницьку ідеологію лише у столітті за зовнішнім виміром двадцятому, завжди сиділи в душах місцевих помешканців. В доісторичні часи їхні предки так саме заповзято визначали, кого принести в жертву, щоб заволодіти його долею майна, як чимошисти вишукували серед співвітчизників протинасів. Ті ж вожді, ознакою вищості яких була барвиста вплетена в зачіску пір’їна, і які заради виживання своїх маленьких виродків наказували принести в жертву немовлят бідніших своїх одноплемінників, були духовними пращурами посадовців, що їх відрізняло від пересічної погані шкіряне крісло під дупою і партійний квиток у кишені, і які, задля комфортного жирування власних вилупків-мажорів, відправляли на вірну смерть нещасних психопатів. Як бачимо, рабство і його сучасні втілення були природним середовищем існування острів’ян, а отже, голосуючи проти ненависної, хоча й невідомої, свободи, електоральні маси зовсім не виявляли власну слабкість, а всього лише захищали притаманний всій спільноті уклад життя. Тому дуже дивним є той факт, що за надання майбутнім поколінням шансу змінити віковічний спосіб животіння проголосувало аж п’ять відсотків від всієї маси виборців.
Завершуючи розповідь про перебування на чолі держави першого її Президента слід відзначити наступне: хоча його і вважають політиком недолугим, один хід, який вплинув на подальшу історію Лаґґнеґґа, він зробив досить влучно. Невдовзі після референдуму, коли остаточно з’ясувалося, що уряд і країну повинна очолити інша людина, оскільки шансів у президентської партії на оголошених ним самим виборах парламентських не було жодних, а парламент старий не був спроможний обрати нового очільника держави навіть із формальними повноваженнями, обраний парламентом Президент скористався правом, наданим йому тимчасовою конституцією і призначив собі заступника. Традиція ця корінилася ще в часах колоніальних, коли губернатор-розпорядник мав право призначати віце-губернатора. Тоді кандидатура без узгодження з будь-яким із парламентів – Чорним чи то постійним – подавалася на затвердження до імперської канцелярії. Щоправда, губернатори не дуже полюбляли визначати серед оточення другого - обидва прецеденти в позаминулому столітті скінчилися передчасною смертю самого розпорядника і автоматичним переходом повноважень до людини ним же щойно призначеної. Тому і віце-президента обраному парламентарями посадовцю призначати не дуже кортіло. Але керувати апаратом управління, який не дослухається до жодного слова начальника теж було неможливо. Із двох найвпливовіших політичних сил перший президент обрав ту силу, що була із ним колись в союзі, а саме справедливців. До речі, їхні представники продовжували перебувати на міністерських посадах, отже технічно це зробити було простіше. Дотепер між політологами точаться суперечки, чи було це повернення боргів колишнім чимошистам – а саме використання їхніх адміністративних та кримінальних зв’язків зробило можливим зібрання першого – найнаціоналістичнішого парламенту, депутати якого і обрали на посаду першого Президента, а може далекоглядний хід, який мав на меті перешкодити новій хвилі збиралізму в країні, адже очільник держави кілька разів наголошував, що із двох бід меншу – це все ж таки хохлостабільність, збиралізм же в багатьох публічних виступах порівнював з таким огидним суспільним явищем в зовнішньому світі, як фашизм. Треба зважати на ту системну кризу як в імперії, так і на самому острові, що і спричинила суверенізацію колишніх колоній – а отже всі негативи автоматично переходили на щойно створений уряд, і нова посада була неначе чорна мітка.
Сам Президент наступного ж дня після призначення зник як із політичного так і з реального життя країни. Я бачив копію протоколу, де описується віднайдення тіла дуже схожого на означеного високопосадовця чоловіка із вхідним отвором від автоматної кулі в потилиці, проте внаслідок спотвореності обличчя процедура впізнання результатів не дала. Версію про самогубство було відкинуто одразу, оскільки на тілі не було знайдено другого вхідного кульового отвору, а презумпція, що вищі сановники здійснюють суїцид двома пострілами в голову в місцевій юриспруденції панує й дотепер. Існує інша версія, прихильники якої стверджують, що пан Президент добровільно переїхав в Глабдобдріб на запрошення тамтешнього володаря і оселився там назавжди. Важливо лише те, що на острові цьому чоловікові залишатися не було ніяких резонів. Він тривалий час був впевнений, що всього лише на кілька десятиліть поквапився запропонувати співвітчизникам свободу, аж поки не поспілкувався із тим російським царем, що не демократичними методами, а волею намісника божого дарував країні рабів та панів небажану ні ким із представників двох цих класів волю – скінчилося все смертовбивством визволителя, при чому, і ті і інші спільно раділи із вдалого атентату. Цей правитель щиро зізнався, що він із своїм нововведенням випередив час щонайменше років на сто п’ятдесят, та й зараз не радив би наступникам робити такої дурниці, як він за життя. Зовсім розчарувала лаґґнезького лідера зустріч із байкарем - фракійцем – тим самим, якому варто було лишень раз перед судом обізватися рабом і залишитися б животіти в ситості й достатку у тупезного свого філософа, якому розумник писав би промови, потайки злягатися з його хтивою дружиною і, можливо, в тілах народжених нею ублюдків залишити світові свої гени. Він же зволів сказати про себе «Я вільний» з тим лише, щоб за годину плигонути зі скелі. Всі, кого цей поет зустрічав за останні дві тисячі років вважали його поведінку безглуздою, а його самого – дурнуватим. Втім, поспішив Президент із втіленням своїх чудернацьких планів на десять років, чи на тисячу – не так і важливо, головне, що він дав народові можливість обирати шлях, і шлях цей був визначений остаточно: на перших в своїй історії вільних виборах вільні на тоді люди обрали формою свого існування рабство. Я, можливо, і не повірив би в такі результати волевиявлення, але знаю, що ідеологія, яку всаджують в голови пересічних громадян – дуже в’їдлива і впливова штука, і громадяни чесні та порядні підчас стають справжнім гумусом для процвітання режимів зовсім нелюдських. Адже свого часу кремлівський вусань переміг зовсім не тоді, коли очолив партію – номінальне лідерство то зазвичай пусте в історії. І не тоді, коли винищував цілі народи голодоморами, депортаціями чи ув’язненнями: народ знищений може не бути переможеним. Не повинен був відчути перемоги залізний Коба ані тоді, коли карав на смерть своїх учорашніх соратників, чомусь героїзованих потім пізньорадянськими демократами, насправді ж - таких саме покидьків і людожерів, як і він, лише менш вправних у апаратних іграх, і тоді, коли під час повоєнних переформатувань у стані соціально близьких в місцях позбавлення волі суки різали блатних під пильним наглядом вертухаїв : всі вищеназвані індивіди від останнього шниря на зоні до високоосвіченого європеїзованого члена політбюро були всього лише різного калібру гвинтики системи, а те, що вони їли одне одного мало не живцем, лише підтверджує постулати дарвінізму про те, що найжорстокіша боротьба – внутрішньовидова. На боротьбу за душі або за розум цих істот витрачати час було не варто. Справжню перемогу нелюд отримав в ту годину, коли звичайний ув’язнений, колишній солдат, а ще раніше колгоспний селянин, сумлінний працівник і справжній невіруючий праведник, якого людожерська система відірвала від родини і рідної землі, загнавши спочатку на війну, а потім зробила винним у відсутності звилин у генеральських мізках і запроторили на десятиріччя за ґрати, пробачив цій системі, визнавши її недолюдків-функціонерів вищими за себе істотами. Коли Іван Денисович заходився будувати своїм катам новий мур завзятіше, ніж розбудовував би батьківську хату, коли, знаючи, що за сумлінну роботу по заліках на жодну добу не зменшиться термін його покарання і навіть повної пайки він не отримає, бо треба добряче відгодовувати соціально близьких, а шпиталь під час хвороби – то є заклад не для нього, він все одно не міг зупинитися навіть під вигуки «шабаш» і знаходив час сховати своє улюблене кельмо – саме в цю хвилину кремлівський бузувір із кавказькою кров’ю переміг остаточно і назавжди. Другою особистою причиною, що змусила мене повірити в результати рабського волевиявлення, є те, що із сином мордовського в’язня я, як би це вас не здивувало, знайомий особисто. Цей Іванович є давнім і добрим приятелем мого батька, він, попри всі потуги системи, виріс порядною людиною, не ставши на шлях слизький, навіть отримав вищу освіту. Найдивніше те, що в усіх поневіряннях свого батька він ані систему, ані її очільників не звинувачує, не вважає занадто суворим місцем перебування і той табір, де в бараку вночі вкривається крижаною шкоринкою бочка із питною водою, а на параші крига затягнутися не встигає через постійних користувачів, поміж нарами ж блукає кіт, що його чомусь своєчасно не з’їли блатні. Найефективнішою формою організації науково-дослідницьких робіт цей інженер із сорокарічним стажем вважає шарашку, але не забуває напучувати своїх рідних синів, ставлячи їм за приклад онуків батькового вертухая, водночас дітей свого прямого керівника, щиро довіряючи версії, що ті катенята із нічого без жодних протекцій і допомог розбудували власний великий бізнес і тепер вдало ним керують.Думаю, кращого для себе надбання, ніж душі двох майже святих людей, вождь і не сподівався, і тепер, навіть дудлячи у пеклі розпечену смолу, об’єм якої має дорівнювати кількості пролитої ним людської крові, він все одно задоволено посміхається. Острів’яни, мабуть, мають схожі політичні вподобання, якщо обрали рабство, коли їм пропонували шанс на волю. Надання шансу – дуже важливий момент в життя як народу, так і окремої людини. Більшість жінок з життєвим досвідом, з якими мені доводилося спілкуватися, вважають, наприклад, що кожній дівчині конче потрібно отримати пропозицію шлюбу, а ще краще пожити в ньому, навіть просто для того, щоб особисто переконатися, що шлюбне життя не для неї. Так і народові треба, щоб йому бодай раз запропонували життя в своїй вільній країні, яке, можливо, буде скрутнішим, аніж життя в рабстві. Якщо жінка житиме самотньо, або навіть обере джерелом свого існування найдавнішу професію – її тіло майже не зазнає фізіологічних змін, і, навіть душа може залишитися чистішою, ніж у багатьох порядних. Принаймні існує думка, що зразком духовності є та петербурзька повія, яка щодня виходила на вулицю задля того, щоб її запійний батько заливався горілкою, а працездатна моторна мачуха могла скиглити над дітьми власними при лиху долю. Хай там як, а сучасні норми моралі змінюють ставлення суспільства навіть до тих жриць кохання, що отримують невеличкі готівкові транші від купи небагатих клієнтів, якщо ж послугами такої панянки користується один заможний чоловік і розраховується він, сплачуючи оренду, купуючи предмети розкоші, забезпечуючи протекцію їй самій, а в разі тривалих стосунків і байстрюченятам – така жінка майже в усіх країнах світу вважатиметься достойницею, її навіть утриманкою привселюдно не назвеш, не наражаючись на небезпеку судового позову про образу честі й гідності. Тому немає нічого хибного і в тому, що нарід воліє бути краще колонією, аніж державою суверенною, ключовий момент, як для спільноти людей, так і для жінки, що обрала на думку зарозумілих ханжів принизливий, але натепер сприйманий всіма спосіб оплачувати свої потреби – знати собі реальну ціну, щоб не схибити з виторгом, але й не лишитися зовсім без ласки та матеріальної підтримки. Як нарід так і окрема людина, якщо вже ідуть обраним шляхом, повинні дотримуватися певних норм етикету, що для жінки втілюється в життя пусканням бісиків тим, кого вона вважає достойними об’єктами своїх домагань, у випадку ж із людською спільнотою передбачає улесливість очільників країни і перед тією державою, до якої урядовці прагнуть прихилитися, і тих сил, які потрібно ублажити.
Призначений віце-президент – представник справедливців – мав скласти повноваження перед обраним всенародно новим Установчим Парламентом, і, за умови економічного занепаду внаслідок тривалої кризи, а також наявності не менш потужної опозиційної партії, парламентські вибори не можна було ані волюнтаристськи скасувати, ані вдало сфальсифікувати. Оскільки обидві потужні політичні сили ( стабілісти і справедливці) цілком влаштовували два споконвічні центри впливу – владу метрополії і верхівки кланів - то питання, кому належатиме в країні абсолютна влада, як і планувалося очільниками родів, віддали на розсуд виборців. Так країна із патріархальним укладом вдруге за один рік поринула у вир демократії. Треба віддати належне представникам тієї партії, що тимчасово опинилась при владі – вони були виявилися справжніми політиками з великої жирної кремезної літери «П», оскільки всі їхні дії в наступний рік були спрямовані на перемогу в електоральних змаганнях. Уряд оголосив себе першим справедливим урядом в історії незалежної держави і розпочав з того, що за підписом виконуючого обов’язки президента був оприлюднений і розповсюджений наказ, яким весь лаґґнезький хохлос оголошувався демосом. Роздача рабських вольностей називалася самою сутністю демократії, а найвищою її формою повинно було стати роздача всім всього безкоштовно. Але таке щастя, згідно указу справедливого уряду, могло спіткати острів’ян лише у випадку зосередження у руках справедливців влади абсолютної, яка і буде розіграна на наступних виборах. Щоб назавжди відкараскатись від зв’язку із програмою Президента першого потрібні були не лише обіцянки, а дії, які передбачали великі грошові вливання, до того ж ці кошти не повинні були розтанути під промінням інфляції, отже тупо надрукувати їх було неможливо. Насамперед, справедливий уряд заспокоїв всіх достойників, які будь-коли носили високий статус імператорського холуя: всі обіцяні колись імперією вольності грошові уряд зобов’язувався виконувати. Те ж саме було обіцяно численній армії гепарів – цих героїв мирного часу, які в рамках імперських операцій з примусу до братерства невірних холопів зачистили не одне селище від старих, жінок, а головне малолітніх дітей – найнебезпечніших майбутніх сепаратистів. До холуїв були також прирівняні всіх поліцейських службовців, що ж до відставних гівняників, фекальні скриньки яких масово закривалися, їх прирівняти до категорії холуїв погодилися за наявності відповідного терміну відпрацьованого стажу. Комірне для багатих володарів центрових квартир було із бучними фанфарами під потужне дзявкотіння преси знижено. На все це грошей, за підрахунками справедливого міністра фінансів, навіть в той передвиборчий рік мало стати лише за умови відновлення постачання сировини з материка: працюючі промзони приносили б неабиякий прибуток, проте сміттєва війна, розв’язана імперією, все ще тривала. Переробна промисловість ледь животіла, використовуючи як сировину сміття, вироблене власними містами-мільйонниками<заради порятунку галузі і збільшення власного рейтингу уряд навіть скасував платню за вивіз непотребу – ця рабська вольність надається гідним острів’янам-пожильцям дотепер - Автор>, та його було замало, відходів же промислових на профільні промзони взагалі не постачалося. Всі намагання місцевого урядовства вмовити своїх імперських колег поновити транспортування сировини для переробної промисловості ні до чого не призводили, навіть пропозиція повернути до протоколу процедуру цілування очільниками острова імператорського чобота або видання коштом проводу справедливської партії друкованої збірки веселих дотепів та жартівливих анекдотів про голодомор логадійських очільників чомусь не розчулили, хоча й дуже потішили. Емісари справедливого лаґґнезького уряду були розіслані в усі куточки планети із повноваженнями для перемовин з іноземними державами та юридичними особами про можливість постачання сировини ззовні. Проте успіху ці потуги не мали. Так хитромудрі японці виліплювали з власного непотребу острови, намагаючись бодай в такий спосіб компенсувати втрачені північні території; дешеве китайське сміття виявилось такою ж гидотою, як і вітчизняне; пихаті європейці взагалі ні на які перемовини не йшли – чи то через власну зарозумілість, а може вважаючи за справжній кретинізм возити свій непотріб для утилізації на інший бік планети; зелений колись континент мав на своїх безкраїх просторах власних автохтонів, ціна робочої сили яких теж була занизькою. Великі надії покладали лаґґнезькі урядовці на західне американське узбережжя, та і там через політичні негаразди на півдні щось не склалося. Треба відзначити, що більшість потенційних постачальників взагалі не сприймали пропозицію дивакуватих іноземців за щось серйозне,оскільки, пильнуючи дотримання тієї частини Великого Договору про невтручання, яка забороняла бельнібарбійським колоніям мати зносини з зовнішнім світом в обхід відомств метрополії, вповноважені люди представлялися громадянами невеличких країн Тихоокеанського регіону, і здивовані потенційні контрагенти не в змозі були второпати, навіщо країні з населенням у кілька тисяч осіб мільйони тон сміття щорічно. Відтак залишалася єдина надія на диво – поліпшення стосунків зі Старшим братом.
