Лаґґнеґґ для лаґґнежців.
Звертаючись до всіх співвітчизників своїх, як шанованих та любих друзів і товаришів по політичній боротьбі, так і до не менш шанованих опонентів, хочу наголосити на тих засадах, якими керуватися як у цьому зверненні, так і у всьому подальшому житті, скільки б мені його не лишилося.
Всі названі вище особи є моїми співвітчизниками, а отже мають рівне право обирати подальший шлях дла Країни, яка хоча й існує на тій частині суходолу, що колись мала свою державність, відтепер мусить починити розбудову власної державної машини майже з нічого. Історично склалося так, що два століття була ця земля колонізована іншою, могутнішою і багатшою країною. Ні для кого не є секретом також, що, попри визвольні змагання і героїчну загибель багатьох достойних людей, суверенітет держава наша отримала не внаслідок тяжкої борні, а через небажання великодержавного жмикрута оплачувати свої зобов’язання і розгрібати те, що імперія нагидила на нашій землі. Саме тому, відчуваючи занизьку ціну, проплачену теперішнім поколінням за незалежність(а свідки ціни зависокої давно вже не є живими) може виникнути в окремих не дуже обтяженим інтелектом мізках хибна думка, що державний суверенітет є сам собою малоцінним, у деяких діячів навіть виникне бажання продати його, або обміняти на блискучі цяцьки чи дешеве їдло. Віднайдуться політикани, які вестимуть вас нібито назад до складу великої держави. Ці недалекоглядні паничі недомовляють(а можливо самі не усвідомлюють) важливого факту: Лаґґнеґґ ніколи не був і ніколи не стане частиною великої країни що зветься Бельнібарбі. Острів Лаґґнеґґ тривалий час був і на жаль дотепер залишається колонією Бельнібарбійської імперії. Різниця між поняттями «частина країни» та «колонія» є приблизно такою, як різниця між дружиною та повією: з фізіологічної точки зору стосунки майже ті самі, юридичні ж чи фінансові зобов’язання різняться діаметрально.
З давніх-давен ті держави, які були сильнішими і войовничішими, гарбали землі інших народів, що слабкіші етноси сприймали із покорою, оскільки завжди краще, коли грабує один і за чітко встановленими правилами, аніж коли тебе скубуть всі і без жодного упорядкування. На щастя( а для багатьох можливо на жаль), часи, коли приліпитися до якоїсь великої імперії було необхідною умовою для фізичного виживання, давно минули. Проте наслідком перебування в колоніальній залежності стало навмисне спотворення світосприйняття громадян обох країн – як колишніх рабів, так і колишніх панів. Загальновідомо: деякі великі, що вважали себе цивілізованими, імперії покладалися у приборканні залежних народів не тільки на брутальну силу, але й на ті речовини, що впливали б на свідомість кожного окремого колись громадянина, а згодом – раба. Я зараз маю на увазі застосування засобів, що на острові відносять до різного ґатунку дурі – алкоголю чи наркотиків. Споювання тих тубільців, що імунітету до алкоголізму не мають, або підсаджування на легкі чи важкі наркотики було одним із методів колоніальної політики багатьох імперій. За невідомих теперішній науці причин, помешканці острова Лаґґнеґґ мають таку фізіологію, що дійсно хворих дуроголіків( тобто залежних від наркотиків чи алкоголю) серед нас дуже мало. Отже, відсутність такого потужного важелю впливу примусила імперію шукати інші, і напрочуд успішно. Найогидніша форма залежності, яку протягом тривалих століть використовували колонізатори – це залежність рабська, і з залежністю від будь-якого різновиду дурі в неї багато спільного. Рабу живеться набагато простіше, оскільки про його потреби дбає пан - таке ви почули б від кожного привілейованого раба із будь-якої країни світу в будь-якому тисячолітті. Так і під впливом зілля життєві проблеми вдаються не такими складними. Розумники із науковими ступенями легко доведуть історичну невідворотність поневолення будь-якого народу в ретроспективі і економічну доцільність залишатися в повній або частковій залежності надалі. Так саме кожен дуроголік легко накидає вам навіть декілька причин того, через що він заглядає в пляшку або сидить на голці. Це може бути, з його слів, як злиденність, так і несподіване багатство; як незатребуваність, так і занадта заклопотаність; як нещасливе кохання, так і надмірна увага протилежної статі; як самотність, так і сімейні негаразди. Найдивніше те, що майже всі дуроголіки, кажучи відверті нісенітниці про причини власної хвороби, самі в них вірять, бо це зазвичай люди із слабким психотипом та бідною, хоча й дуже глибокою, фантазією. Насправді, причина тривалого безперервного вживання різного ґатунку хімічних засобів задля отримання ейфорії у всіх, хто вживає дур, залежні вони .від алкоголю чи наркотиків, одна й та сама: людині комфортніше продовжувати перебувати в скотоподібному стані, аніж докласти зусиль, щоб перейти в людський. Так саме комфортніше інколи людині не відповідати самому за себе, сподіваючись на щедру милостиню чи подачку, чи пільгу, чи то інші рабські втіхи. Рабство внутрішнє властиво самій людині, тому я не радив би звинувачувати у спонуканні до нього сторонніх осіб. Ті торгівці смертю, які продають зілля чи оковиту залежним дуроголікам, так само, як іноземні поневолювачі і їхні місцеві холуї, невідворотно отримають належне – напевно горітимуть у пеклі, якщо воно існує, коли ж виявиться, що праві атеїсти, то природа швидше за все виконає божу місію, зробивши їхніх нащадків генетичними виродками, як всіх, хто творить справу не божу, як нащадків іуди-Петра, того що в стародавні часи підступно і підло вбив свого побратима, не давши шансу на виживання навіть малолітньому Івановому синові. Проте, в легенді йдеться про навмисне заздалегідь сплановане вбивство, я ж зараз звертаюсь до тих своїх співвітчизників, що коять над собою моральний суїцид, вбиваючи людину в собі і позбавляючи тим самим нащадків своїх навіть можливості жити по-людськи – не важливо, тягнеться його рука до налитого гранчака чи до простягнутої милостині, за яку купують на кілька поколінь наперед честь та гідність його роду-племені. Отже, звертаюсь до кожного співвітчизника: не шукайте ворогів серед високих панів із метрополії. Там дійсно мешкають глитаї та шкуродери, що купують і перепродають ті народи, які їм ввижаються меншовартісними, але так задля власного збагачення робили очільники всіх імперій світу. Не шукайте ворогів також серед місцевих холуїв імперії. Це дійсно мерзенні блюдолизи, що грають роль посередників у процесі перепродажу власного народу, але так вчиняли всі відомі історії колаборанти. Ворога шукайте в собі – це той огидний внутрішній голос, який підказує продати волю або її частину за щось матеріальне. Також не шукайте друзів ані серед логадійських високодостойників, ані серед їхніх острівних піддзявкувачів: вони якщо і дбають про живий товар, то виключно з огляду на збільшення власного прибутку, як циган напуваю та вичісує зведену кобилу, лише щоб дорожче за неї взяти. Твій єдиний друг – та твоя сила, що примусить тебе відмовитися від не заробленого, а наданого, і пам’ять, яка завжди нагадає, де лежить безкоштовний шмат сиру. Рабство, формально скасоване, вискочило знову назовні у вигляді рабських вольностей і причаїлося серед вас, підточуючи все суспільство і кожного його члена окремо, як вжитий алкоголь роз’їдає печінку на цироз, а потім на рак. Я навіть не беруся судити, яка з двох істот мерзенніша: втративший дар членоподільного слова пияк, що лежить у калюжі із власної сечі та блювотиння, чи шанована суспільством вбілена сідинами людина, яка прагне будь що отримати безкоштовно те, за що в цивілізованому світі годиться платити живими грошима, оскільки перший вбиває тільки себе, другий же позбавляє шансів на гідне життя своїх нащадків. Рабські вольності – це всього лише спосіб покращення життя людей, які забезпечені майже всім за рахунок тих, кому пощастило в житті набагато менше. Все, що надається безоплатно, розподіляється в першу чергу між людьми, що і так є заможними, потім залишки розтягують привладнені, для низів не залишається нічого. При цьому усіма прошарками суспільства гуляє пуста байка про нібито безкоштовно надані товарно-матеріальні цінності чи послуги. Мушу вас розчарувати: нічого безкоштовного в світі немає, не було і ніколи не буде. Є лише випадки, коли за спожите однією людиною платить(або безкоштовно на це працює працює) інша – на цьому і ґрунтується головна ідея рабських вольностей. Робітник або дрібний клерк, прямуючи додому, де на нього чекає не першої молодості дружина, шмаркаті дітлахи, або навпаки діти дорослі із збільшеними пропорційно віку проблемами, зламане обладнання, ремонт якого потребує коштів і часу, розгардіяш, для розгрібання якого треба прикладати певних зусиль та ще багато труднощів, які за нього не вирішить ніхто – такий чолов’яга, проходячи повз палатку, де за кілька лаґґів наллють чи то відважать зілля, яке зробить його щасливим на кількадесят хвилин, чудово розуміє, що нетривке щастя він собі купує за рахунок своїх же близьких людей. Це із їхнього сімейного бюджету висмикується незайва сума грошей, це їм він не приділяє достатньо уваги, це своїй родині він нав’язує штучно створені проблеми, замість вирішувати реально існуючи. Так само отримувач пільг чи подачок, користуючись тим, що йому комфортніше вважати безкоштовно наданим, не може не усвідомлювати, що недоплачена ним сума – це недоотримані працівниками певної сфери гроші на зарплатню, несвоєчасно проведений капітальний і поточний ремонт основних засобів виробництва, відсутність коштів на інновацію. Йому, як і дуроголіку важливо лише одне: саме зараз отримати те, чого кортить – безкоштовного товару або послуги, і саме від цього він має свою ейфорію.
Той спосіб поступового викорінення рабства, що я його пропоную, вигаданий не мною, до того ж кожний із вас його чудово знає. Полягає він в наступних двох принципових позиціях: по-перше жодна людина не повинна працювати безкоштовно, по-друге кожен громадянин має сплачувати лише за те, що спожив сам, але сплачувати повну ціну, і не споживати того, що йому не до гаманця. Та ціна товарові під назвою «робоча сила», що склалася в нашому суспільстві є викривленою і неадекватною в регіональному , суспільному і віковому аспектах. Вирівняти її методами адміністративного втручання неможливо – це спричинило б низку ще більших зловживань. Лише перехід до реальної ринкової ціни на товари та надані послуги не одразу, а дуже поступово дозволить перетікати капіталу в ті галузі і ті регіони, що реально грошей потребують. Система милостині, тобто погашення з бюджету заборгованостей платників перед постачальниками послуг концентрує капітал у місцях компактного проживання людей надміру багатих – у столиці та трохи менше в периферійних центрах. Відмова від фінансування тих, хто і так має набагато більше, ніж пересічний громадянин, розпорошить капітали, але вони ляжуть у ґрунт родючий, замість крутитися в затхлому колі обраних і підіймати номінальну ціну товару не дуже високого ґатунку, а саме робочої сили самих вищих і наближених до них привладнених. Адже, зголосіться, якщо працівник в підцентрованому районі столиці отримує за годину роботи вдесятеро більше, ніж той, хто виконує аналогічну працю у віддаленій периферії, лише дурницями можна назвати балачки, що він працює вдесятеро ефективніше – просто йому поталанило із працевлаштуванням. Ціна не тільки робочої сили, а самого життя помешканців центральних районів міст адміністративно ще більш зростає через ганебну практику заниження сплати за проживання(хай навіть у завуальованій формі отримання милостині), і так водночас знижується цінність майна і ціна життя тих, чиї оселі у віддалених куточках периферій, господарі яких сплачують за житлові послуги таку ж суму, що й столичні, маючи при цьому змогу заробити набагато менше. Отже, якщо платня надавачам комунальних послуг і може бути рівною у різних куточках країни, то податок на нерухомість кожен приватний власник повинен сплачувати, виходячи із ринкової ціни його квартири. Тоді та частина громадян, які мають у власності оселі в районах комфортніших, безпечніших, ближчих до роботодавців, що пропонують високі посадові оклади найманим робітникам та службовцям зобов’язані будуть платити за комфортніші умови свого проживання більшу ціну, а це в свою чергу дозволить перерозподілити наявні житлові площі. Ті, хто не в змозі оплачувати свої завеликі апартаменти змушені будуть їх продавати, щоб купити скромніші оселі, що спровокує зниження ціни на нерухомість, і як наслідок суттєво зменшиться кількість новобудов в межах і так вже затісного історичного центру Це не так і погано, оскільки не доведеться постійно відшукувати в бюджетах великих міст спочатку гроші на добудову об’єктів, а потім не менші суму на їх утримання, щоб, боронь боже, не обтяжувати вищих та привладнених платою за житло на рівні собівартості. Податок, накладений на отримувача спадщини дозволить спадкоємцеві зайвий раз подумати, чи по кишені йому завелике помешкання, до того ж припиниться ганебна практика купівлі нерухомості в якості «консерви» на майбутнє, оскільки утримання такого «скарбу» вищому чи привладненому все одно компенсує державний бюджет, читай «бідніші за нього платники податків». Витягнення з банкрутської ями нерентабельних підприємств також повинно бути припиненим, бо це заохочення недолугих, іноді взагалі нерозумних підприємців за рахунок прямого пограбування бідніших. Сфери піклування держави є всього лише три: забезпечення прожиткового мінімуму всім без винятку непрацездатним, лікування тих хворих, яким сучасний рівень медицини дозволяє врятувати життя і надання освіти тим, хто має до навчання розумові здібності – всі ці норми поведінки відрізняють людину від тварин, які залишають слабкіші особі помирати, а також дають шанс на подальше життя лише дитинчатам домінуючих в зграї особин. Держава повинна дбати про своїх убогих, забезпечуючи їм прожитковий мінімум, але не більше. Підходячи до чи не найголовнішої бюджетної проблеми – виплат прожиткових коштів особам, які досягли пенсійного віку, слід зазначити: життя склалося таким чином, що люди, відпрацювавши кількадесят років на одну державу, були нею списані з рахунків і скинуті, як непотрібний баласт на утримання держави щойно створеної. Ми не можемо дозволити собі опуститися до такої ж ницості, кинувши цих людей напризволяще, як то зробила імперія. Проте слід зважати на фінансові можливості нашої небагатої незалежної країни, а також на те, що пенсії ці зароблені в державі, яка нікуди не поділася, держава-правонаступниця якої і тепер перебуває на мапі поруч із нами. Отже на виконання обов’язків людських, пропоную виплачувати всі зароблені від імперії пенсії в розмірі одного прожиткового мінімуму(адже держава не має права дозволити собі недофінансування до такої суми непрацездатної особи), що ж до збільшення суми утримання - не заважати судовим позиванням тих, хто вважає себе обділеним грошовими коштами на схилі літ без посередньо до їхнього роботодавця, тобто імперії та імператора особисто, хоча і роз’яснювати позивачам примарність перспектив цих впроваджень. До остаточного виходу економіки на стале зростання пенсія в розмірі прожиткового мінімуму повинна нараховуватися і виплачуватися всім непрацездатним, незалежно від чину й звання у колишній імперській ієрархії. Але і після того утримання від держави не повинно збільшуватися окремим категоріям працівників, треба лише збільшувати самий прожитковий мінімум, вводячи по мірі зростання добробуту до споживчого кошику нові товари та послуги. Всім, хто працюватиме після встановленого державою пенсійного віку пропоную обрати одне джерело доходу – пенсія від держави має сплачуватися тільки тим особам, сума доходів яких із різних джерел менші за прожитковий мінімум. Що ж до пенсій зависоких – про них повинен кожний громадянин піклуватися особисто і замолоду, вкладаючи зайві для нього гроші в такі активи, які обере сам, держава повинна лише контролювати ці фонди, не віддаючи їх не поталу шахраям.
Надання рабських вольностей пропоную заборонити конституційно: протягом наступних сорока років жоден посадовець, обраний чи призначений, під страхом довічного ув’язнення не повинен давати наказів про виплати милостині чи надання пільг. Це такий саме злочин, як пропонувати наркоманові, який щойно зав’язав із хибною звичкою, дозу чи протверезілому пиякові стакан горілки. Всі, хто хоч раз на життя позбавлявся такого роду залежності, знають, що єдиний спосіб із неї вийти – це переламатися. Ті ж лікарі-наркологи, що пропонують чудодійні кремлівські таблетки, вживаючи які можна мовляв не кидати згубної звички, є або покидьками, які заробляють на біді хворого та його рідних, або невігласами у своїй справі. Горлопани, які претендують на роль проводирів запевняють вас, що держава мусить спочатку підвищити рівень життя, а потім скасовувати рабські вольності. Скажіть будь ласка, чи візьме добрий працедавець на роботу дуроголіка, який не тільки не позбавився своєї залежності, а навпаки саме зараз перебуває в запої чи то наркотичному штопорі? Такий роботодавець – то або підступний торговець живим товаром(згадайте, що цілі племена на чорному континенті були поневолені самим лише підпоюванням їхніх вождів), або невіглас у господарській діяльності, і, навіть за наявності добрих намірів з його боку, підприємство, ним очолюване, швидко збанкрутує. Віднайдуться також політики, які з розумним виглядом доводитимуть вам: вся біда в тому, що рабські вольності, мовляв, розподіляються несправедливо, і що у випадку їхнього приходу до влади всього на всіх вистачить. Прямувати за ними – це лише змінювати форму залежності, як то алкоголіку полегшувати свій вихід із запою, вживаючи морфін або ширку. Такі проводирі заведуть вас до нового збиралізму, а цей варіант хоч по формі і яскравіший, по суті ж не відрізняється від животіння у примарному світі наданих панами самим собі безкоштовностей і кидання рабам недоїдків. Адже тільки в очах дилетантів збиралістські режими гуртують нарід своїх країн навколо дуже привабливої ідеї отримування бажаного безкоштовно, чи то навколо харизматичної постаті вождя або фюрера. Насправді сутність такого режиму набагато простіша і жорстокіша: це готовність однієї частини населення країни знищити іншу його частину заради власного добробуту. Жертв режиму може бути обрано за етнічним, класовим, віросповідницьким, регіональним або іншими принципами, доля їхня в чисельності населення може суттєво коливатися і способи вбивства чи поступового виморювання є відмінними – головним залишається неоднакова в очах правлячого прошарку цінність життя різних суспільних груп і підтримка цих поглядів суттєвою кількістю населення. Але те саме пропонує й ідеологія хохлізму, яка тривалий час вживлялася в мізки пересічних людей: процвітання однієї (меншої) частини населення за рахунок нелюдських умов життя і передчасного вимирання ішої частини. Обирати між цими двома напрямками в політиці так само безглуздо, як здоровій людині обирати між інфарктом і інсультом. Лише остаточне скасування залишків рабства, які проявляються у роздачі чогось безкоштовного, знову таки не одразу, а дуже повільно виведе суспільства на шлях усвідомлення тієї простої істини, що немає людей, життя яких від народження або через збіг обставин коштує менше, ніж життя найвпливовіших посадовців.
Відмова від рабських вольностей в будь-якому прояві повинна зацікавити переважну більшість людей так званих вуличних, оскільки всі ці пільги, виплати та подачки переважним чином до них ніколи не доходили. Проте більше я бажаю звернутися до спільноти багатої, тих, що себе звуть вищими та привладненими, і яким здається дуже комфортною і надзвичайно стійкою існуюча система: скасування сегрегаційних кордонів в суспільстві, як це не дивно, набагато важливіше саме для вас. Так міцному і багатому ґазді інколи ввижається дуже вдалим сусідство з незаможним п’яничкою, який за пляшку горілки зробить більше, ніж наймит за добру платню, і здається, що так буде завжди – сусіда ніколи не знатиме ціну власній праці, а це збагатить вправного господаря. Так і ви, тримаючи набагато бідніших за себе співвітчизників у майже постійних злиднях, інколи підкидаючи на периферії дрібненьку подачку із тих коштів, що самим вже в горло не лізуть, сподіваєтесь на тривалість і сталість такого стану речей. Та в один день, зовсім неочікувано, сусід-пияк може передчасно сконати, або остаточно спитися і навести повну хату сумнівного типу хлопів, що зробить життя і найвправнішого господаря-сусіда нестерпним. Призначення пенсій на рівні прожиткового мінімуму і скасування ганебної практики роздачі милостині тим, хто вже й так наперся будь-яких матеріальних благ не обтяжить ваші і ваших батьків сімейні бюджети, адже зізнайтеся самі собі, що представники верхівки та наближені до них на зарплатню чи то пак на пенсію ніколи не жили. Зате це дозволить скоротити соціальну прірву між найбіднішими і найбагатшими, що згодом призведе до взаємопроникнення суспільних прошарків і створення середнього буферного класу, а також побудування цивілізованої форми соціального ліфту. Адже натепер вуличним дорога нагору відкрита або через ліжко окремих представників верхівки, або шляхом виконання тих доручень, що їх будь яка адекватна людина назве аморальними та незаконними. Зараз вам здається, що саме в цьому полягає ваша вищість, і на острові ніякі зсуви у кастовій піраміді неможливі. Але уважно перечитавши історію якого завгодно регіону зовнішнього світу, ви б зрозуміли одне універсальне для всіх часів правило: ледачих королів завжди копняками виштовхують із їхніх палаців мажордоми. Ви наближуєте до себе представників нижчого сослов’я, які вам здаються особисто відданими і слухняними. Та чи всі вони відверті, розшаркуючись у зізнаннях вищим в любові? Якщо ви берете до себе в сім’ю зятька, якого використовуєте, наче ганчірку для затикання вашого дірявого родинного човна, і він, маючи глузд, добре розуміє це, невже ви вважаєте, що його ставлення до вас відмінне від вашого до нього і при першій-ліпшій нагоді він не витре об вас ноги? Якщо байстрюк не має привілеїв законних дітей лише через те, що його мати не в зареєстрованому шлюбі, а у фрайді, невже він не скористається будь-якою нагодою нашкодити щасливішому за себе однокровному братові, а можливо навіть знищити його? Якщо крисуванець за ваші гроші знищує ваших ворогів, що може статися, коли ці самі вороги запропонують йому суму в рази більшу за ваше життя? Які б сегрегаційні паркани не вами не були збудовані і яка б варта їх не охороняла, низова погань все’дно крізь неї продереться, біда лише в тому, що це будуть люди не завжди найрозумніші чи найвправніші в ділах і вже напевно це не будуть люди найпорядніші. Можливість не видряпуватися на гору слизькими стежками, а йти впевнено, сподіваючись лише на власні сили, надасть тим, кого прозивають вуличними, рівний доступ до освіти. Наразі переважна більшість вірогідних студентів не є платоспроможними настільки, щоб оплачувати своє навчання, бюджетних же коштів нестає на освіту для всіх. Платне навчання у вишах не стане завеликою бідою для студентства, коли будь-хто із молоді, успішно склавши вступні іспити, зможе автоматично отримувати безвідсотковий кредит на оплату освіти (гроші, що оминаючи його кишеню в безготівковій формі перераховуватимуться на баланс вишу). Проблему стипендій, на які теж натепер грошей в держскарбниці замало, можна вирішити, надаючи тим же студентам кредит, вже готівкою, у розмірі прожиткового мінімуму на пільгових умовах, наприклад під відсотки, що дорівнюють обліковій ставці національного банку у відповідному періоді. Це надасть можливість людині бідній навчатися, не піклуючись принаймні про харч, багатенькі ж синочки і доні другий кредит можуть не брати, покладаючись на батьківське утримання. Головна і обов’язкова умова втілення в життя такої освітньої реформи – повна і беззаперечна відмова від бюджетного фінансування навчальних місць. Ніякими милостинями не повинні компенсовуватися витрати людини, яка бажає отримати вищу освіту. Натомість фірмам, підприємствам, корпораціям треба дозволити сплачувати за навчання майбутнього фахівця і його грошове утримання, проте державне відшкодування таким юридичним особам теж слід заборонити. Тільки усвідомлюючи, що вища освіта потрібна йому для отримання роботи дуже добре оплачуваної, студент зважиться брати позику, а виші перестануть бути місцем, де можна весело провести час, і звідки вийти професійним безробітним. Теперішній стан вищої освіти, коли навчальні заклади перетворені на богадільні для пещених паничів і блискотливих дівчат із вищих прошарків суспільства не може задовольняти країну ще й через занизький рівень підготовки фахівців. Велика кількість серед випускників привладнених лобуряк, призводить до того, що фахово працювати стає просто нікому, адже для того, щоб отримати одного висококваліфікованого інженера, у профільному виші потрібно надати освіту щонайменше десятьом юнакам. Лише роки за три буде видко, хто здатен опанувати професію, а досвідченого і вправного спеціаліста отримаємо років за п’ять-сім. Наразі велика кількість вже навчених фахівців відсіюються - «поплавок» їм потрібен в більшості випадків, щоб дотриматися формальних вимог, займаючи відповідну батьківським зв’язкам посаду. Відсутність спеціалістів, навчених всередині країни, призведе до необхідності за шалені гроші винаймати іноземців – ця перспектива повинна більше насторожувати місцеву еліту, аніж небажання через власне чванство, або побоювання суперництва з боку не таких високородних, але талановитіших дітей із нижчих верств суспільства.
Третя умова – лікування, особливо ургентне, що його отримувати повинен будь-який громадянин нашої країни на тій лише підставі, що це країна людей, а не звіроподібних істот. Всі громадяни цієї країни повинні мати рівне право на життя – якщо це коштує певних коштів, то ця сума повинна включатися в прожитковий мінімум. Стала ганебна практика, коли бідні, недотримуючи кошти, в тому числі на лікування, платять за надання медичних послуг багатим повинна бути припинена. Питання це швидше духовне, ніж економічне, проте фінансова складова, без сумніву турбуватиме верхні прошарки суспільства. Яку б форму оплати медичних витрат для мешканців віддалених регіонів не обрали законодавці: буде це спеціалізований фонд відповідного відомства чи можливо страхові фонди – державні або приватні із суворим державним наглядом, - неважко зрозуміти, що кошти, принаймні в перші роки, повинні розподілятися нерівномірно із явною перевагою на користь бідних регіонів та їхніх мешканців. Представникам еліти це може видаватися несправедливим: люди, що зростали та мешкають в більш благополучних в екологічному відношенні районах, звісна річ, мають міцніше здоров’я і коштів на їхнє лікування потрібно менше. Можу дати наступне пояснення: останні десятиліття внутрішній продукт зростав виклично за рахунок переробної галузі. Не було ніяких соціальних зобов’язань перед мешканцями тих регіонів, де, не питаючись їхньої волі, були розміщені промислові зони, що загубило їхні землі, здоров’я ж самих тубільців, а тим більше їхніх дітей підірвало суттєво. Ціною, сплаченою за зростання добробуту і багатогранний розвиток особистостей пихатих паничів із столичного центру стало здоров’я, а часом і життя багатьох мешканців нецивілізованих окраїн. Центр дуже завинив периферіям, і час борги віддавати. Проте таке пояснення необхідності багатим платити за надання шансу на життя бідним мабуть перших не дуже задовольнить. Тому я маю для тих, хто вважає себе істотами вищими, аргумента, що базується на жорсткому прагматизмі: ви не просто сплачуватимете за лікування людей, яким не так поталанило, як вам, ви дещо собі купуватимете. Це дещо особливе має назву гідне та безпечне життя для власних нащадків. Дійсно, навіть за умов повної лібералізації суспільства, статків ваших родин вистачить на те, щоб не одне покоління спадкоємців були у привілейованому становищі перед іншими вашими співгромадянами. Але із давніх-давен головним, а деколи єдиним багатством нашого острова були ті працівники, носії робочої сили – товару так потрібного і іноземним завойовникам і своєму власному панству. Бельнібарбійському поспільству, якщо перейнятися вашим світоглядом, живеться набагато легше: там є два джерела постійного доходу, які поки що дуже мало залежать від розширеного відтворення населення. Це природні ресурси, видобуток яких можна збільшити, не займаючи переважну більшість громадян, і наявність колонізованих земель, на які потужна імперія будь-якої миті може посилити економічне навантаження, а якщо перекласти людською мовою – пожвавити процес пограбування, який наразі набуває цивілізованих форм. Проте Лаґґнеґґ – не Бельнібарбі, прихованих ресурсів тут нема. Добробут всієї країни, так саме, як і ваш привілейований статус, базуються виключно на тому, що невтомні трударі відтворюють національний продукт, яким би він не був. Наразі обстановка є такою, що ненадання своєчасних медичних послуг є синонімом вбивства. Це насамперед моральна категорія: позбавляючи шансу на життя своїх співвітчизників, ви, заможні та здорові люди, вчиняєте злочин проти власного народу ще кривавіший, ніж окупанти чи то пак колонізатори могли здійснити в будь-які часи: адже винищення людей прийдами носить все ж таки пульсуючий і нетривкий характер, не лікування ж набутих хвороб – це вже геноцид перманентний. Достойникам, для яких моральні категорії не є резонами, скажу таке: суттєво зменшивши кількість населення в регіонах відсталих (а саме до цього призведе політика фінансування периферійної медицини за залишковим принципом), ви позбудетеся головного багатства країни – її трудових ресурсів. Ті, хто залишаться животіти, намагатимуться або перебратися до міських осередків, де народу і так надлишок, або за будь-яку ціну перетнути заповітну протоку і опинитися на омріяному континенті. В будь-якому разі, працювати на країну не стане кому, якщо тільки ви, шановне панство, не зволієте особисто дати до білих рук ваших дітей та онуків лопати, або запрягти в трудівницьке ярмо дітей елементу декласованого, що буде дуже важким завданням. Гідні умови життя в наш час включають і надання медичних послуг, і це повинен пам’ятати будь-який достойник, що живе не тільки сьогоденням.
Нарешті, питання зносин із колишнею метрополією повинно бути врегульовано із відомством зовнішніх зносин із уникненням політизації нормальних економічних процесів. Вважаю недоречним подальшу переробку відходів великих міст і промисловості, що ніяк не слід розцінювати як прояв недружності до великого сусіда, а лишень як самозбереження невеликої суверенної держави. Саме сортування і переробка надмірної кількості сміття саме і спричинили катастрофічну екологічну обстановку на острові.
На моє щире переконання, економічні стосунки завжди слід відділяти від політичних закидів, що можуть лунати з обох боків протоки. Найбільше, що непокоїть імперських ідеологів та політастрологів – створення Країною свого бачення тієї частини історії, що є спільною для обох народів і яка, їм здається, повинна писатися виключно метрополією. Відхід держави самостійної від заштампованих положень сприймається як образа, що була нанесена країні і особисто її очільникам, оскільки спадковістю влади там звикли пишатися. Проте пишатися злочинами проти людяності, що їх було скоєно предками, особисто я не став би, і назвати лиху дію її справжнім ім’ям не вважаю постидним. Кожний народ відповідає за своїх правителів, адже він або обирав їх, або дозволив узурпаторам володарювати над собою. Саме тому, як націонал - та соціал-збиралізм є великою ганьбою всього нашого народу, а не влади чи ідеології, і держава, навіть новостворена, повинна цю провину за собою усвідомлювати, так за великодержавний шовінізм, і за злочини, скоєні проти тих народів, представників яких імперська влада тривалий час вважала своєю власністю відповідальна і теперішня імперія. Я жодним чином не зазіхаю на право імперських істориків трактувати події не такої вже далекої давнини як вони вважають за потрібне, але наполягаю на взаємності і невтручанні у вшануванні історичної пам’яті мого народу. Ні для кого не є секретом, що найбільшу лють у ідеологічної верхівки імперії викликає ставлення вітчизняних істориків і моє особисто до системного винищення частини населення острова в середині минулого століття, що в окремих джерелах зветься гумовим голодомором, як до спланованого геноциду мого народу. Обурені великодержавники, стікаючи слиною скажених псів, намагаються перенести тиск із політичної в економічну площину, здійснюючи нецеремонний тиск як на молоду Країну, так і на окремих її господарюючих суб’єктів-резидентів та приватних осіб із лаґґнезьким громадянством. Це ницо і не личить великій країні, якою безперечно є наш південний сусід, а головне – тут мені залишається тільки вірити в свій народ – ця підлість не матиме ніяких наслідків: впевнений, що історична правда має бути озвучена і знана. Це дуже важливо для мого народу – якщо він почувається саме народом, а не населенням, оскільки є в світі небагато речей, пробачення яким немає, і одна з таких – не вшанування пам’яті безневинно вбитих. Якщо нація пробачить винищення своїх предків, то вислови зухвалого зайди чи то пак огидної неголеної пики з телеекрану, що це не нарід, а збіговисько холопів-забудьків, стадо баранів або просто бидло будуть не образою честі та гідності, а всього лише констатацією наочного факту. Народ, який пробачає геноцид своїх батьків, в майбутньому неодмінно дасть згоду і на знищення своїх дітей – це лише питання часу та ціни. Та особисто я впевнений, що це все лише про якихось мерзотних звіроподібних потвор, а не про моїх співвітчизників. Хай шановні логадійські високопосадовці не розцінюють це як втручання у внутрішні справи їхньої країни, але я насмілюся стверджувати, що публічне каяття очільників великої імперії не менш важливе і для них. Останнім часом стало політично доцільним і доречним каятися лише перед тими народами, які очільники імперій вважають рівними собі, тих же, яких мають за народи другорядні, просто плескати по плечі і , розводячи руками примовляти, що так вже склалося історично. Зрозуміти імперській верхівці, що другорядних народів в світі не існує так саме важливо, як нашим вищим збагнути рівновартісність життя всіх громадян країни. Поки цього не станеться, геноцид, як останній засіб внутрішньоімперської політики, залишатиметься на озброєнні, немов пістолет в кобурі патрульно-постового сержанта: розумна людина, звісна річ, не використовуватиме це знаряддя з доброго дива, але не дай боже на посаду призначать дурня – то він шмалятиме в перехожих просто заради забавки, а керівництво не матиме ані моральних, ані правових підстав завадити йому.
Насамкінець хочу звернутися до тих своїх співвітчизників, що на чужині сподіваються віднайти свій талан на службі у імперії. Я закликаю вас повертатися до своєї землі, де без вас занепад та злидні. Ваше вміння і досвід потрібні цій країні, так само як вам потрібна своя держава. Ставлення громадян державоутворюючої нації до всіх колись поневолених народів, попри новомодну політкоректність, залишається зверхнім і чванливим. Як би не розшаркувалися перед вами представники титульної нації, набачивши ваші гроші чи використовуючи професійні ваші здібності, або, навіть,беручи із милості до себе в сім’ю, поза очі про вас казатимуть «хохлос» - «дешева підніжка». Діти ваші назавжди там будуть «хохлятами», можливо лише онуки за дуже сприятливих життєвих умов асимілюються в тамтешнє суспільство.
Головним гаслом нової Країни мають стати слова «Немає ані непотрібних ані малоцінних людей – всі є рівноправними громадянами». Суверенна країна – для вас, вона стане вам доброзичливою рідною домівкою, треба лишень докласти до цього певних зусиль. Часи для самостійницької розбудови сприятливі тим, що наразі не треба віддавати життя, чи відправляти на бій власних дітей. Все, чого вимагає від вас країна – тільки платити самим за себе, простягати ніжки по своєму ліжку і не пхати в рота те, чого не зжуєш і не перетравиш. Відмова від рабських вольностей – єдина можливість для виживання всієї нації, як тверезе життя – єдиний спосіб для чоловіка, залежного від хибних звичок, не лише фізіологічно існувати, а ще й бути людиною. При цьому саме позбавлення таких звичок для дуроголіка не стане вирішенням всіх його проблем: із входженням у довічну абстиненцію до нього не повернеться дружина, у нього сама-собою не з’явиться високодохідна робота і кар’єра не злетить нагору автоматично. Навіть повагу оточення треба ще буде поновлювати. Та відчуття самого себе людиною є самоцінним, намагання ж залишитися під владою дурману веде до неминучої загибелі. Так саме і життя у країні вільній дає всього лише шанс, а матеріальні вигоди тривалий час треба буде заробляти. Саме тому я не обіцяю вільним громадянам своєї країни манної крупи із неба, навпаки можу гарантувати, що її задарма не буде ані за сорок років, ані за чотириста. Проте я й не веду нарід свій до невідомостей, а лишень закликаю його повернутися до своєї країни – хоча країна ця натепер в переважній більшості місць має вигляд жахливіший за пустелю. Лише в такий спосіб можна забезпечити без перебільшення виживання всієї нації. Окремі засади з моєї програми вже провадяться нашим урядом. Але, перш ніж державі цілком віддатися власній розбудові, та зважаючи на ті інформаційні провокації, що постійно виникають як всередині країни, так і спрямовані ззовні, дуже важливо домовитися з усім суспільством на березі, до переправи, узгодивши засади діяльності майбутніх державників. Будь-які заходи із державотворення повинні підпорядковуватися певній доктрині, і головні засади своєї я дозволив собі винести на ваш розсуд. Відсторонившись від персоналій, які здійснюватимуть державну політику, я пропоную народові своєї країни вказати достойникам напрямок шляху. У разі ж неприйняття людом вільного шляху немає сенсу ці заходи здійснювати. Так саме, як немає на що запійному п’яничці розпочинати розбудову власної оселі, бо йому більш потрібна чергова пляшка, і будівництво він сприйматиме лише як можливість на неї нашкребти грошенят, вкравши у своєї сім’ї, так раби потребують лишень рабських вольностей, і суверенітет власної держави потрібен їм лише як те, що можна здати в обмін на матеріальні, на їхню думку безкоштовні, блага. Але я вірю, що народ мій обере волю, а не рабство, що переламається, колись загнаний у кріпацькі тенета, і виплекає згодом державу, яка з’явиться перед світом сильною не зброярськими бряцацалками і не дорогим вбранням свого панства, а достойним життям кожного її громадянина. Для того, щоб розпочати цей тривалий і не на всякому етапі вдячний шлях пропоную лише ствердно відповісти на три запитання:
1. Чи згодні ви на скасування всіх рабських вольностей?
2. Чи повинна в країні працювати загальноохоплююча система охорони здоров’я із пріоритетним фінансуванням периферій?
3. Чи потрібна країні відокремлена від імперської власна історіографія?
Вся подальша політика держави ґрунтуватиметься на ваших рішеннях. Парламент зобов’язаний буде імплементувати їх протягом найближчих двох років. Конституція означить права та обов’язки посадовців, що матимуть виконувати рішення програми виживання острова , в такому випадку визначення особи очільника держави не матиме вже доленосного значення.
Вірю в свій народ, знаю, що він зможе вийти на новий для себе рівень – спільноти вільних людей, для яких слова «холоп» і «холуй» будуть не визнанням їхньої звитяги, а персональною образою. Народ мій стане демосом, а не хохлосом, але тільки після остаточної відмови від залишків в собі рабства.
Лаґґнеґґ для лаґґнежців – не казка, а майбуття нашої нації.»
Треба наголосити, що вихід цього документу друком попервах не викликав ніякого суспільного резонансу, адже текст був написаний леґґнезькою мовою, а вона, нагадаю, не була на рідній землі у широкому вжитку. Тож не дивно, що перша реакція була з колишньої метрополії – при тамтешній Таємній поліції вже кілька десятиліть працював підвідділ із попередження ідеологічних провокацій. До кола обов’язків його співробітників входило ознайомлення із всіма рукописними та друкованими творами на усіх язиках всіх благодєнствовавших народів імперії. За висновками спеціальної комісії визначалося, чи бува не носить художній чи публіцистичний твір ознак ідеологічної диверсії, які, всім відомо, руйнують сталий спокій у великій державі. Якщо твір здавався небезпечним, видання його забороняли, тираж, якщо встигли роздрукувати, конфісковувався, способів же убезпечити суспільство від шкідливого впливу дисидента - автора завжди існувало багато. Парад суверенітетів формально відкинув видавницьку справу в колишніх колоніях начебто за межі компетенції імперської спецслужби, проте працівники ідеологічного підвідділу, відчуваючи неминуче скорочення штатів та направлення на службу в далеко не такі тепличні умови, як то сидіння в центральній відомчій бібліотеці, стали виявляти дива профпридатності та сумління, намагаючись довести прямому і безпосередньому керівництву свою необхідність саме на займаній посаді. До того ж в молоді роки майбутній Президент незалежної країни часто-густо видавав історичні монографії, які викликали у працівників підвідділу занепокоєння і всі були вилучені із бібліотек та книгарень, а отже, за старою звичкою, колишній офіцер-куратор передивився новонаписаний твір (саме так розцінювалося таємною поліцією все, що виходило з-під пера їхніх клієнтів - дисидентів). Доповідна записка із висновкам та рекомендаціями аналітиків миттєво була відіслана керівництву Таємної поліції, копії в імперську канцелярію, копія в Міністерство убратервлення, копія представникові зовнішнього відомства імперії в новоствореній лаґґнезькій державі. Посадові функції останнього виконував колишній Таємний радник, який від дня проголошення незалежності офіційно служив у двох відомствах – дипломатичному і незримому. На жаль доступ до документів з секретного архіву був для мене закритим, проте лист одного із заступників керівника Таємної імперської поліції до представника імператора на острові( традиція давати більше порад та пояснень в особистому листуванні, аніж в офіційних інструкціях, збереглася серед вищих спецслужбовців його Сонцесяйності, до того ж всі вони були пов’язані між собою таким-сяким родством чи свійство) я прочитати спромігся – із цього документа можна довідатися і про зміст аналітичних записок і про загальну концепцію зносин імперії із колишньою колонією.
