Саме ця пора вважається етапом виходу виробничого процесу утилізації материкового сміття на державний рівень. Декілька робочих рішень імперського кабміну зобов’язали північні континентальні міста спрямовувати свої відходи до прибережної перевалочної бази, туди ж мусили промислові підприємства доправляти відходи виробництва. Спочатку не всі промисловці та міські господарства на континенті належним чином оцінили мудрість урядового наказу, адже транспортні витрати на утилізацію непотребу зросли. Проте бельнібарбійський уряд проявив обґрунтовану жорсткість і домігся таки беззаперечного виконання свого рішення. Виробничий процес на самому острові перейшов під контроль імперських міністерств та відомств не одразу. Перші роки він був, як і раніш, даний на відкуп керівникам оновлених передових загонів. Для заохочення останніх навіть була легалізована система екстернатури: проффесорові та очільнику загону, який мав у своєму складі не менш ніж двадцять п’ять чоловік, надавався статус недоросля і за чотири роки перебування на посаді ці достойники отримували ступінь бакалавра філософії. Імперське керівництво резонно вважало, що тільки людина із ґрунтовним знанням життя може впоратися із такою тяжкою розумовою працею, як примус робітників до майже безкоштовної праці. Серед субпідрядників дійсно траплялися недоуки із привладненої погані, які, ймовірно, і хотіли б прославитися як науковці, але разюча нестача грошей на оплату навчання, або інтелекту, або і того й іншого водночас не давала їм можливості отримати омріяного диплома. Труд же найманих працівників низової ланки загонів знецінювався мало не щомісяця, оскільки середньодушова оснащеність заробітчан гідниками із великими ложками напоготові, до яких ще додалася багаточисельна армія навколопромислових імперських холуїв, також постійно зростала. Привабити заробітками міських помешканців навіть із неблагополучних районів не вдавалося, село ж на тоді ще не зубожіло до такого ступеню, щоб розтягати надісланий підданими Сонцесяйної особи непотріб. Саме в цей час імперія прийшла на допомогу своїм недолугим братам меншим, зробивши сміттєпереробну промисловість дійсно всенародною для лаґґнежців справою.
Насмілюсь нагадати, що рекрутування молодих хлопців у москалі провадилося до того із регулярністю, гідної пошани. Проте, імперська політика щодо убратервлених колись народів була в ті часи настільки м’якою та миролюбною, що гарячі точки на підшатровій террі спалахували вряди-годи раз на рік. Виходячи з цього потрібність в гепарях не була аж такою нагальною, тому хлопці, які не потрапляли до районів бойових дій, нудилися у занедбаних провінційних гарнізонах, розбудовуючи генеральські котеджі та натираючи призолотою єфрейторські погони старослужащих, а у вільні хвилини брюхатячи хтивих місцевих дівуль. Відколи на острові для живої сили з’явилася справжня робота, імперська канцелярія переглянула свої засади призовної політики і видала низку нових інструкцій, обов’язкових для виконання рекрутським департаментом саме на острові Лаґґнеґґ. Високим рішенням імперського уряду для острів’ян трудова повинність прирівнювалася до військової, отже рекрутський департамент відав набором юнаків на обидва стратегічні для імперії фронти. Звісно, в гепарі доправлялися найміцніші хлопці, і служити у війську вони мали два роки, на переробку ж допускалося відправляти молодих людей із незначними вадами здоров’я, термін їхнього перебування на тих ділянках, що пізніше отримали статус промзон, був встановлений у сорок календарних місяців. Система екстернатури для очільників загонів, які поступово переселилися в кумські хати, збереглася, проте все більше на посади стали брати випускників профвишів – ці навчальні заклади започатковані були в ті ж часи. Окрім ступеню бакалавра, випускники стали отримувати військове звання підпрапорщика запасу, яке, щоправда, обростало повноваженнями лише у випадку призова посадовця на службу військову. Охорона промислових об’єктів доручалась внутрішнім військам самого протекторату, термінова служба там тривала три роки і була настільки почесним для молодиків обов’язком, що у ці підрозділи служити було не втовпитися нікому, окрім крисуванців. Всі рекрутські набори здійснювалися відповідним імперським департаментом і контролювалися Таємною поліцією. До виконання закону про загальну військову повинність ці два різних контрольованих одне одним відомства поставилися ревно, послаблень не було ні для кого, включаючи синів найдостойніших людей – для імперських чиновників провінційна привладненість гівна варта. Втім вельможні і сановні батьки не могли дозволити, щоб їхніх дітей використовували для тих самих потреб, що й дітей поганських. Та й самих паничів не дуже вабила ані служба у війську, ані копирсання у смітті чи перебування протягом тривалого часу в колективі осіб не таких достойних, якими вони самі були за фактом народження у високошанованій родині. Єдиною лазівкою на ті часи були медичні протипоказання. Якийсь час сини багатих і впливових людей всі як один страждали на хвороби серця. Проте застосування електрокардіографів при діагностуванні звело майже нанівець сердечні аномалії серед дітей острівної еліти. Беззаперечним аргументом, котрий унеможливлював виконання почесного обов’язку, залишалася лише довідка за формою «6-А»(пароноідальна шизофренія), видана психіатричною клінікою, які документи й були надані всіма призовниками, батьки яких воліли вберегти їх від можливої небезпеки. Проте норматив, що передбачав долю психічно хворих серед населення колоній був затверджений імперським міністерством на рівні підзаконного акту і, треба віддати належне місцевій статистиці, дуже близько відображав реальний стан душевного здоров’я острівного поспільства. Практично це означало, що отримати медичну довідку форми «6-А» могла щорічно чітко встановлена кількість осіб чоловічої статі. Але тут лікарі-психіатри виявили дива фахової придатності, вилікувавши, або увігнавши в стан твердої ремісії тих душевно хворих, кому недугу діагностували набагато раніше, при чому щороку саме ту кількість, скільки довідок потребували синочки достойних татусів. Щоосені напередодні періоду рекрутування вулицями великих міст і повітових центрів починали блукати невразливі тихі істоти, які навіть з точки зору людини не обізнаної в нюансах психіатрії сприймали зовнішній світ не дуже адекватно. Зазвичай то били сумирні чолов’яги (нашвидкуруч виліковувати буйних забороняла інструкція міністерства оздоровлення), які жалісливо заглядали в очі всім зустрічним перехожим, ніби благаючи про допомогу. Саме цю допомогу отримували вони невдовзі від рекрутського департаменту, який не полишував бідолах своєю турботою, регулярно працевлаштовуючи на потрібне батьківщині, але не дуже приємне виробництво. Кілька перших років, щоправда, траплялися непорозуміння в статистичних зведеннях з трудового фронту: більш ніж дев’яноста дев’ять відсотків щойно зцілених гинули на промзонах у перші ж місяці після рекрутування. Воно й не дивно: люди то були із вадами соціальної адаптації, вони з великою натугою прижилися б і в доброзичливому колективі, не всі спромагалися навіть обслуговувати себе самостійно, до того ж іще тяжка робота і погане харчування підточували здоров’я навіть найвправніших та найвитриваліших працівників. Але рекрутський департамент у тісній співпраці із демографічною службою острова напрочуд швидко спромігся проблему із колишніми хворими вирішити, заборонивши оприлюднювати дані про смертність окремих категорій призовників. Згодом високошановані татусі не менш достойних синів навіяли самі собі думку, що ніяких психічно хворих хлопчиків взагалі не було, представники ж молодшого покоління гідних людей у переважній своїй більшості не вдавалися в такі життєві дрібниці і щиро вважали, що довідка форми «6-А» видається кожному хворому на плоскостопість. Внаслідок надання великій кількості вищих та привладнених формального статусу психічно хворих виникла нагальна необхідність узгодження із цією обставиною правил дорожнього руху. Автівка вже в ті часи була атрибутом успішності людини в цьому житті, і позбавити багатьох достойних молодих людей належного їм права насолоджуватися всіма перевагами свого соціального статусу було б жорстоко і неетично. Тому на острові, на відміну від більшості країн зовнішнього світу, запис в медичній картці людини відомостей про її психічну хворобу не є перепоною для отримання нею водійського посвідчення. Саме тут укорінена презумпція винуватості пішохода у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, про яку норму права я вже згадував. Дійсно, чоловік, який прямує пішки, або керує дешевою автівкою, повинен усвідомлювати, що перед ним не просто володар дуже цінного авта, а, цілком можливо, людина із нестійкою вразливою психікою, яка до того ж заклопотана усвідомленням свого місця в суспільстві, і ця вища істота напевно не відповідатиме за каліцтво або смерть будь-кого із погані. Ще ця ексклюзивна презумпція унеможливлює злочинну діяльність окремих шахраїв, які ладні навмисно кидатися під колеса дорогої автівки, щоб потім вимагати у морально потерпілого водія гроші.
Інший побічний ефект отримання рятівних колись довідок дався в знаки набагато пізніше, коли високодостойні дітлахи подосягали певних висот в своїх кар’єрах. Цілі відомства чи департаменти очолювали формально психічно хворі люди, а в одному із повітів віддаленої периферії вся держадміністрація мала посвідчення шизофреників. Та сталося це вже набагато пізніше, коли незалежність розв’язала законотворцям руки. Тоді замість скасовувати діагнози, чим кинути тінь на високодостойних привладнених лікарів, було введено в дію підзаконний циркуляр, що дозволяв формальним шизофреникам та параноїкам обіймати державні посади аж до найвищих.
Навколо багатих і родовитих паничів завжди юрбилася амбітна молода погань: хлопці намагалися догодити достойницькому синочкові, щоб згодом отримати високий статус панського причіпайла, дівиці задовольняли сексуальні примхи барчат, сподіваючись в подальшому посісти місце у фрайді. І ті і інші, якщо використати термінологію нової імперської ідеологічної доктрини, виборювали свій власний холуйський талан,тільки не на великодержавному, а на низовому рівні. Саме в часи хохлостабільності таких шукачів щастя стали називати підзолоченою молоддю – через схильність цих здешевлених нарцисів заміняти недоступні їм за ціною золоті прикраси виробами із анодованої міді, якої вдосталь ввозилося на острів серед відходів виробничих підприємств. І, на підтвердження вірності теорії про переваги холуйства, саме із цих молодих спритників виходили нові призначенці на керівні, або просто привладнені посади. Так будівництво споруди швидше довірялося не тому інженерові, чия кваліфікація вища, а хлопові із привладненої юрби, який на потіху високородному синочку міг залпом випити літр горілки, а отримати посаду в правоохоронних органах більше, ніж у досвідченого юриста, шансів було у того молодого пройдисвіта, який постачав для панських розваг міцнішу дурман-травичку та юніших дівчат. Не дивно, що із таким керівництвом виробничий процес іноді бував не зовсім вдалим, та всі проблеми заповзято розгрібали панські дупники, завжди рятуючи від відповідальності хлопця-мажора, а іноді навіть і його призначенця.
Обсяги сортування і переробки сміття розширювались не тільки за рахунок континентальних поставок, велику кількість сировини давали вітчизняні міста-мільйонники, особливо столиця. Визначились також найпрестижніші ланки в технологічному процесі: на стадії первинної обробки всі – від працівників до керівництва - мріяли отримати призначення в порт приймання сировини, де був широкий асортимент ще не розтягнутий злодійкуватим персоналом. Також престижною вважалася сфера торгівлі тією частиною мотлоху, що до переробки не потрапляла, а вже на стадії сортування отримувала статус товару. Такі речі, іноді майже справні, продавалися низовій та середній погані; привладнені та вищі деколи цікавились предметами антикваріату, проте найбільший попит забезпечували все ж таки низи. Тому втілювалася в життя ціла маркетингово-ідеологічна стратегія, яка повинна була примусити споживача купувати більше товару і тримати його у вжитку коротший термін часу. Мозки потенційних покупців оброблялися із двох боків. По-перше була розроблена і навіть обґрунтована місцевими економістами теорія, що первинним для пересічного громадянина визнавала не заробляння грошей, а щонайшвидше їх витрачання. Видавалися друком монографії та захищалися дисертації на теми, що мовляв, хто гроші витрачає, той обов’язково знайде нові, щоб і їх витратити. Теорії ці дійсно виявилися вірними для кількох відсотків вищих прошарків населення, ті ж представники погані вуличної, які намагалися жити за цими принципами, зазвичай потрапляли до лап безжальних колекторів. По-друге завзято навіювалися нові правила етикету, які вимагали від людини, що шанується гідною, всі речі, вдягнувши, або використавши один раз негайно викидати. Формувалася думка, що самі лише невдахи-логери можуть сьогодні бути вдягненим як учора, справжні ж круцани нізащо не вийдуть на люди в тому самому вбранні вдруге. Викинуті речі одразу йшли на сортування і, оминаючи переробку, іноді навіть прання чи дезінфекцію, потрапляли до торговельних мереж зазвичай в нижчий соціальний прошарок, але траплялося, що покупець міг побачити в крамниці віднесений ним самим кілька днів тому на смітник предмет вжитку. Звісна річ, переважна більшість населення країни, перебуваючи в злиднях, фізично не могла дотримуватися нав’язаного нового етикету, проте деякі прошарки були навіть мимоволі зобов’язані неписані правила втілювати в життя: так численний низовий персонал офісів сумлінно виконував розпорядження керівника(зазвичай співвласника утилізаційною фірми) про дотримання дрес-коду. Підзолочена ж молодь, а також люди старшого віку того ж ґатунку сприйняли нові правила гри з ентузіазмом, оскільки більшості із них, окрім одежини та новомодних цяцьок, вихвалятися було нічим. Однак пильні друзі час від часу ловили на гарячому котрогось із брехунів, які намагалися, не викидаючи на смітник одноразово використані речі, видати їх своїм товаришам за нові і вкривали їхні голови позором. Широкого розповсюдження серед хохлосу набула така хибна вада як споживачий онанізм, коли наперед неплатоспроможний покупець годинами примірював на себе одяг в крамниці, або примушував продавця показувати в дії ті побутові прилади, які купувати не збирався. Суспільна думка формально засуджувала збоченців, проте до викритих друзів та близьких оточення ставилося поблажливо.
Загалом економічну динаміку перших двох десятиліть хохлостабільності можна було назвати повільним але стійким зростанням. Переробна галузь працювала, забезпечуючи як імперське, так і місцеве керівництво неабияким доходом, промзони формувалися злиттям оновлених передових загонів і набуваючи теперішніх форм. Всі прошарки населення, окрім встановлених місцевих і державних податків, зобов’язані були три відсотки свого доходу віддавати у всеімперську скриню – ця підписка провадилася під гаслом «Позич гроші любому імператору» і мала глибинною прихованою метою зіграти на марнославстві всієї погані: гроші не відбиралися у холопів назавжди, хоча і це не викликало б у лаґґнезького хохлоса нарікань, імперія обіцяла їх колись повернути, а з цього витікало, що кожний підданий автоматично ставав імператорським холуєм, адже що може зробити пересічну людину щасливішою, ніж фінансові зобов’язання перед нею самого Сонцесяйного імператора .
Острів’яни під мудрим керівництвом логадійських радників намагалися не розтринькати надбання, а інвестувати зароблені капітали у високі на той час технології. Думка, що можна використовувати вдруге не тільки той непотріб, який виробляє людська спільнота, а й те зайве, що викидає із себе організм кожної людини, для мешканців острова Лаґґнеґґ не була новиною: з давніх-давен у величезних ямах рокам перегниваючи, перетворювалися на добрива відходи тисяч і тисяч людських організмів, перемішані із послідом морських птахів і гноєм свійської худоби. Та коли в суспільстві з’явилися зайві кошти, до переробки людського екскрименту вирішили дібрати науковий підхід, віднайшовши цьому безцінному продукту, названому у всіх документах секретною стратегічною сировиною, якісно нове застосування. Науковці майже одразу розділилися на дві приблизно рівні групи із діаметрально протилежними концепціями: одні наполягали на застосуванні продукту у зброярстві, другі стверджували, що сировину неодмінно треба використовувати в харчовій промисловості. Влада острова, узгодивши питання із логадійським керівництвом, фінансувала обидві наукові теми, відкривши навіть профільні науково-дослідницькі інститути в столиці і філії у всіх периферіях. Місця розумової співпраці вчених, а також підприємства, на яких повинні були втілюватися в життя їхні ідеї називалися місцевими помешканцями «фекальними скриньками», співробітників же незалежно від посади і наукового ступеню називали гівняниками. Ті гівняники, що намагалися мілітаризувати стратегічну сировину, відливаючи із неї кулі та снаряди, мали більш привілейований статус, на п’ятнадцять відсотків вищу зарплатню та зобов’язані були безкоштовно відпрацювати молодими фахівцями лише сім років замість встановлених десяти. Їхні фекальні скриньки мали стабільне фінансування. Відлиті кулі, що за формою повинні були мати відмінні аеродинамічні властивості, чомусь не літали так влучно, як вимагали імперські стандарти, проте дослідницька діяльність наполегливих науковців не припинялась ні на мить. Більш успішною виявилася праця тієї групи вчених, що намагалися ліпити із секретної стратегічної сировини цукерки, або знімати з неї ж сметану. І хоча всі сенсорні дослідження тих часів відзначать у вироблених цукерок «характерний атиповий присмак», тепер багато пересічних підстаркуватих громадян острова із ностальгією згадують той смак, зазначаючи, що особливо вишуканий він був у конфетів, вироблених із завезеної з материка сировини.
Апофеозом хохлостабільності місцеві історики в один голос називають проведення на острові відкритого континентального чемпіонату з регфутмотополу. Такого виду спорту не існує за межами підшатрової терри, проте він включає в себе елементи майже всіх ігрових командних спортів із м’ячем а також виїзджання на конях та мотоциклах. Популярний він на континенті, проте керівництво острова здавна мріяло долучитися до імперської культури, чи не кожного року звертаючись до міністерства спорту провести на острові бодай частину чемпіонату. Відповідне відомство метрополії не дуже потребувало послуг острів’ян, тому, призначивши чергові змагання із екзотичного спорту, швидше за все намагалося дати владі автономії завдання на невиконання: протягом року в усіх периферійних центрах лаґґнежці мусили звести відповідно до всіх правил гри спеціалізований стадіон, готель, що за світовими стандартами відповідав би семи зіркам, та аеропорт, який міг би приймати приватні літаки із всіх закуточків континенту. Вся група споруд повинна була компактно розташовуватися в безпечному районі міста і мати обмежений для злидарів доступ, тобто бути огородженою високим міцним муром. Знаючи звичку острів’ян не вкладатися у заплановані терміни будівництва, імперське спортивне відомство мало напоготові місця проведення змагань на континенті. Але пихаті логадійські чиновники прорахувалися, недооцінивши марнославства місцевої еліти. Протягом року було зведено сім огороджених височенними мурами так званих «казкових містечок», де були в наявності всі об’єкти, що їх вимагало спортивне відомство. Роботи велися переважно у спосіб «народного будівництва» і лише в разі крайньої потреби застосовувалася потужна техніка. Секрет місцевих забудовників полягав у залученні максимальної кількості гулящого на той час люду і суворому нагляді за цією спільнотою натренованих правоохоронців. В кожній периферії генеральним підрядником стала корпорація, тісно пов’язана із правлячим в регіоні кланом, а отже, які б фірми не наймалися для виконання окремих робіт, їхнє керівництво усвідомлювало, на що може обернутися зволікання. Методи контролю у кожного клану були свої, але у всіх доволі жорстокі. Так очільник проекту в другій за кількістю населення периферії – тій самій, де, за результатами губернаторського дослідження, під час голодомору в маєтках гідних людей не спостерігалося нестачі харчів –проштудіювавши завезені із зовнішнього світу підручники з архітектури та інші профільні посібники, зробив революційний висновок, який дуже йому згодився у керівництві прожектом. Виявляється, ніщо так не сповільнює працю на об’єкті, як чітке дотримання правил техніки безпеки, а отже, міркував він, якщо на будівництві не трапляється нещасних випадків, то працюють там не досить жваво. На черговій нараді із субпідрядниками цей достойник заприсягнувся, що, як не бачитиме у зведеннях принаймні двох загиблих на місяць, він сам наробить трупів набагато більше, і не із робітників, а з керівників середньої ланки. Шанований цей чоловік зробив свого часу досить стрімку для крисуванця кар’єру, і ніхто не мав сумнівів, що погрози його не пусті. Та навіть проста втрата теплого доходного місця для керівників субпідрядних організацій стала б особистою драмою. Тому кожний із дрібних керманичів винайняв по одному проффесору, що мали особливі інструкції на той випадок, якщо місяць добігає кінця, а на будівництві мертвяків ще немає. На щастя для бізнесменів, умови праці були такими важкими, а харчування таким скудним, що робочі вмирали і без сторонньої допомоги, і ця обставина врятувала безсмертні душі високодостойних людей від тяжкого гріха смертовбивства.
Заповзятість місцевої еліти і любов достойних людей до своєї малої батьківщини, а ще більше – холуйська(в найкращому розумінні цього слова) вірнопідданість метрополії зробили неможливе: за один рік в семи периферіях постало сім казкових містечок, кожне з яких мало в собі і аеропорт, і стадіон, і готель. Пусте, що чемпіонат приймали тільки два міста із семи, та ще, заходившись розбудовувати об’єкти, керівництво автономії геть забуло підготувати команду із екзотичного спорту: правила гри були настільки заплутаними, що не всі навіть континентальні гравці їх глибоко усвідомлювали. Лаґґнезькій збірній було присуджено почесне передостаннє місце(останнє традиційно посідала команда Глабдобдрібу, яку завжди запрошували, та вона ніколи не з’являлася через відсутність живих людей на острові). Виходячи із постулатів хохлізму, головне - не перемога і навіть не участь, а можливість приємно вразити вищого за себе( в цьому випадку об’єктом лицяння було чиновництво імперського спортивного відомства), казкові ж містечка дуже швидко перейшли у власність впливових у периферіях родин і стали предметом гордощів всього населення регіону, навіть тих його прошарків, представникам яких було зась навіть підходити до паркану із зовні ближче ніж на двісті ярдів, щоб не псувати своїм неблагородним виглядом краєвиду. Ті вихвалялися перед родичами із інших місцевостей аеровокзалами, з яких їхні діти і онуки ніколи не злітатимуть, комфортними апартаментами, куди не візьмуть їхніх жінок навіть покоївками, а також стадіонами для гри, правила якої не знає і саме місцеве панство. Так за часів кріпацтва селяни пишалися заводським огиром, що його було куплено для втіхи молодого панича, або брошкою із великим діамантом в зачісці у панночки, хоча всі чудово знали, скільки їхнього брата було покалічено канчуком чи налигачем за невправність в роботі і кого із односельців було продано на невільницькому ринку, щоб панові стало грошей на новеньку цяцьку своїм дітям.
Ніяке зростання не триває вічно, відтак і хохлостабільності наставав нарешті час завершуватися. Першим дзвоником стала низка негараздів у промисловому регіоні. Острів вже в ті часи вважався зоною, вільною від природоохоронних обмежень, тож щоб подія отримала в імперських зведеннях назву екологічної катастрофи, трапитися мало щось дійсно жахливе. Недотримання найпримітивніших санітарних норм в промзонах спричинило хвилю епідемій серед контингенту (на той час це були мобілізовані імперією бійці трудового фронту). В карантинних бараках гинули десятки людей на день, демобілізація тих представників контингенту, в яких добіг кінця термін виконання почесного обов’язку була припинена, що спричинило численні бунти. Інфекція, не питаючись про соціальний статус, перейшла на персонал, насамперед тих службовців внутрішніх військ, що у складі спецпідрозділів приїхали придушувати спалахуючи повстання. Ще одна біда насувалася на весь острів: необмежена кількість відходів, в тому числі продовольчих, дала можливість розпліднитися в промисловому серці острова небаченому доти сонмищу пацюків. Не просто зграї, а цілі орди відгодованих огидних потвор неймовірно швидко розширювали свій ареал заселення і кожної доби наближались до багатолюдних міст, переносячи на собі ще й призабуті чуму і холеру. Діяти треба було оперативно, та не даремно велика імперія мала потужні збройні сили (департамент із надзвичайних ситуацій з’явився серед імперських та місцевих відомств лише після описаних подій). Проти шкідливих гризунів була застосована формально вже на тоді не існуюча хімічна зброя із залученням авіації. Локалізувавши мільярди тварюк в межах промислового кільця, почалася так звана наземна фаза операції, коли всі пороми везли із континенту на острів лише заборонений вже навіть під шатром препарат ДДТ, а вся важка техніка була мобілізована на розтягування рятівного хімікату промисловим регіоном острова. Мільйони акрів мотлоху вкрилися білим штучно утвореним настом із сильнодіючого інсектициду. Довелося піти на людські жертви, вивозячи із промислових зон лише найдостойніших громадян і найсумлінніших працівників. Що ж до тих місцевих помешканців, чиїм домівкам судилося опинитися серед регіону переробки, то розшукувати їх відповідні служби почали лише за півроку після усунення небезпеки.
Спеціальна імперська комісія більше року працювала на острові, з’ясовуючи причини й шукаючи винних в трагедії, і робота ця не була безплідною. Кілька начальників промзон позбулися партійних квитків і були переведені на нове місце служби з доганою, велике число середніх чинів внутрішніх військ позбулися зірочок на погонах. Але найбільша провина лежала все ж таки на працівниках із числа контингенту, через злочинну халатність і систематичне неробство яких, згідно із висновками спеціальної комісії, і сталася трагедія. Лише втручання логадійських фахівців допомогло викрити тривалу злочинну діяльність цих ледацюг. Страшно навіть уявити, що, маючи обов’язки згідно трудового і колективного договору, працювати не менше чотирнадцяти годин на добу, ці трутні відпрацьовували лише по дванадцять, іноді навіть по десять годин, траплялися також випадки тривалого сну на робочому місці. Із таким ставленням до важливої дорученої справи і трудової присяги, що її неодмінно складав кожний щойно рекрутований, страшної драми було не уникнути. З огляду на це за висновками спецкомісії виїзне засідання трудового трибуналу оголосило кількасот розстрільних вироків тим представникам контингенту, яких вдалося врятувати від смерті під час екологічної катастрофи.
<Треба зазначити, що смертна кара і дотепер застосовується на острові винятково для мешканців окремих промислових регіонів і не є для цієї категорії населення виключною мірою, а швидше єдиним впливовим засобом покарання. Річ у тім, що немає, принаймні в межах підшатрової терри, такого виправного закладу чи концентраційного табору, перебування в якому погіршувало б умови життя тубільців. Спроби ув’язнювати місцевих мешканців призводили лише до загострення криміногенної ситуації, оскільки більшість підозрюваних були водночас крисуванцями,буцегарню ж місцеві охрестили «санаторієм», і це в їхньому розумінні не було метафорою: окрім регулярного харчування, ці люди отримували там вимушену абстиненцію, адже обіг наркотичних і токсичних засобів, призначених для занурення в стан ейфорії, в місцях позбавлення волі суттєво обмежений. Відтак злочинці, відбуваючи термін ув’язнення, ще й мимоволі лікували печінку, нирки та інші свої внутрішні органи, уражені вживанням шкідливих для організму речовин, в той час, як їхні законослухняні товариші на волі вмирали значно швидше. Тож не слід звинувачувати імперський, а натепер вже незалежницький режим у занадтій кривавості – це, якщо довіряти висновкам експертів, лише прагматизація системи покарань. – Автор>
Інший дзвіночок для логадійського керівництва пролунав із демографічного відомства, і не лише острова Лаґґнеґґ, а й інших частин великої імперії. Та обіцянка імператора, згідно якої кожний холуй по досягненні шістдесяти років отримуватиме, якщо животітиме, обіцяну ще замолоду третину зарплатні, мало непокоїла метрополію, поки середня тривалість життя не перебільшувала сорока п’яти років. Проте із зростанням добробуту навіть серед другорядних, в усвідомленні імперського керівництва, націй, почастішали випадки дожиття до омріяного віку тих персон, які на пенсійні виплати право мали. За кілька років шістдесятиліття вже розпочали б святкувати діти чергового бебі-буму, і на це соціальний імперський департамент не міг вже заплющувати очі. Разобіцяні колись мешканцям колоній вольності могли підрубати достаток самої метрополії. Проте, згідно із Конституцією, не рішенням центрального уряду, а лише самого суб’єкта конфедерації(а саме такий формально-юридичний статус носила велика імперія протягом останнього століття) міг бути здійснений вихід із неї окремих земель. Парад суверенітетів відбувся майже одночасно і досить безкровно в різних районах імперії, які поєднувала одна спільна риса: це були місця щільного скопичення відставних холуїв імператора. Ці заслужені люди ще віддавна вподобали собі окремі куточки земель для доживання віку. Уряд метрополії не міг не догодити сміливим і мужнім чоловікам, які так багато зробили для процвітання країни і на втіху особисто Сонцесяйного імператора, тож велика частина помешканців, що за етнічною приналежністю складали за імперським визначенням нації другорядні, були виселені в регіони імперії із менш сприятливими умовами проживання, проте більшості автохтонів, дякувати гуманності та доброті монарха, було милостиво дозволено продовжувати існувати на традиційно залюднених ними землях, на знак подяки за це тубільці мали піклуватися про благообразну старість високошанованих холуїв.
Хоча острів Лаґґнеґґ через не дуже сприятливі криміногенну , а на останні десятиліття ще й екологічну ситуацію не був аж занадто вподобаним як місце постійного проживання благополучними холуями, проте додому з усіх колоніяльних війн, які останні десятиліття називалися примусами до братерства, поверталося багато рекрутованих із теренів острова інвалідів, на яких імператорські зобов’язання теж розповсюджувались. Також за роки нової пом’якшеної стратегії імперської політики серед місцевої еліти виріс і встиг зістаріти товстезний прошарок тих вірнопідданих, які своє холуйство вибороли і вислужили, не покидаючи рідної домівки. До того ж подолання наслідків Екологічної катастрофи потребувало завеликих фінансових вливань, а отже надприбуткова колись переробна галузь вже набагато менше вабила інвесторів. Саме із цих міркувань виходила Сонцесяйна особа, надаючи право своїм найулюбленішим холопам на вільне існування.
Заслуговує уважного вивчення той спосіб не обтяжувати бюджет метрополії суттєвими виплатами, який був використаний імперським керівництвом під час параду суверенітетів. Грошова одиниця барль мала ходження на всій території імперії, навіть в тих автономіях, де, як на острові Лаґґнеґґ, паралельно з нею використовувалися свої гроші. Грошова маса була забезпечено золотом а також алмазами, промисловий видобуток яких не припиняється на місці падіння летючого острова протягом останнього століття ні за яких умов. Існував також так званий зовнішній барль, що призначений був для розрахунків з державами зовнішнього світу. Умови Великого Договору про невтручання забороняли потужній імперії використовувати власну валюту в таємних розрахунках з іншими країнами(ходження мали зазвичай англійські фунти, потім перейшли на американські долари), надмірна ж пихатість бельнібарбійських монархів унеможливлювала відмову від барля зовнішнього. Символічні дванадцять безготівкових зовнішніх барлів, що забезпечені були однією тройською унцією золота, протягом останнього століття перебували на особливому рахунку імперського казначейства. За цей час ніяких розрахунків в цій валюті не проводилось, золоте забезпечення теж не змінювалася, отже із впевненістю можна стверджувати, що зовнішній барль тривалий час був найміцнішою валютою всіх часів та народів. Першого числа місяця, наступного за проголошенням незалежності низкою колишніх часток імперії, Центробанк великої країни задля погашення заборгованості імперії перед колишніми колоніями емітував ту кількість зовнішніх барлів, якої, за результатами ретельних розрахунків, вистачало б на виплату імперських боргів, а саме поточних виплат недоотриманої третини утримання тим холуям імператора, вік яких добіг пенсійного, виплати персональної імператорської заборгованості перед кожним окремим холопом, що запозичувалися за підпискою, а також окремо для острова Лаґґнеґґ була підрахована сума одноразової виплати на подолання наслідків Екологічної Катастрофи. Вся ця неабияка грошова маса у надійних зовнішніх барлях була сумлінно перерахована на особливий рахунок казначейства, з якого грошові транші повинні були надходити державам-отримувачам регулярно. Проте існує стаття конституції Великої країни, яка чітко забороняє збільшення або зменшення золотого забезпечення будь-якої з двох національних валют без узгодження з усіма палатами парламенту, імперською канцелярією а також особистого підпису Сонцесяйної персони. Всі ці процедури потребують тривалого часу, а порушення конституції вважається найтяжчим злочином для імперського чиновника. В той же час всемилостивий імператор не міг без сліз дивитися, як потерпають від безгрошів’я колишні його піддані, яких він ані на хвилину не переставав вважати братами меншими. Тому на виконання особистого його Сонцесяйності наказу, центральне імперське казначейство розпочало процедуру виплати по зобов’язанням негайно. Та головний казначей був людиною законослухняною, ще до того добре розумівся на фінансових операціях, а отже в чіткій узгодженості з законодавством встановив обмінний курс зовнішнього барля до провідних валют світу виходячи із золотого його вмісту. Однією золотою унцією було забезпечено наразі близько ста трильйонів одиниць зовнішньої валюти, яка знову встановила світовий рекорд, девальвувавши одразу на тринадцять порядків протягом одного банківського дня. Виходячи із внутрішньовідомчої інструкції, що спонукала імперських фінансистів розраховуватися із іноземними державами у вільно конвертованій валюті, було здійснено перерахунок суверенного боргу в валюту, яка на тоді була світовою. Заборгованість колишньої метрополії перед щойно утвореним державами коливалася в межах від десяти до сімдесяти американських центів, які монети були того ж дня у гербових засургучованих конвертах фельд’єгерською поштою доправлені очільникам фінансових відомств віднедавна самостійних державних утворень із височайшим запевненням про остаточне погашення боргу великої держави перед малими. Автори історичного зручника підкреслюють небачену навіть у зовнішньому світі оперативність фінансових розрахунків як приклад піклування імператора про колишніх своїх холопів.
Треба сказати, що, заради історичного етикету, формальна процедура національно-визвольної боротьби була дотримана, і участі у визвольницьких змаганнях імперських спецслужб ніхто із неприскіпливих спостерігачів не помітив. Проте розрахунок метрополії був тонким і досить вдалим. Ті залишки впливових колись членів чимошистської партії, що не були вдоволені власним місцем у стабільному суспільстві, але не втратили зв’язків ані з місцевим крисуванством, ані з службовцями Таємної імперської поліції(треба зазначити, що і в ті часи підгебованість була однією із складових життєвої успішності), стали із регулярністю виходити на контакти з представниками націоналістичних угруповань. Місцеві націоналісти майже ніколи не користувалися зависокою підтримкою серед населення, особливо підточила національний рух співпраця незалежників із мілітаристською Японією під час другої Світової війни. Тоді на острів кілька разів прибувала спеціальна команда вербувальників, зараховуючи всіх добровільних охотників до засекреченого 731-го отряду і відвозячи їх за межі магнітного куполу сотнями – подальша доля цих героїв нікому не відома, але однодумці дотепер вважають, що юнаків готували до національно-визвольної боротьби.
Об’єднання націоналістів і чимошистів, яке згодом виявилося нетривалим і нестійким, отримало самоназву «Національно-справедливий рух», і на тлі соціальних негараздів, що підточували засади хохлостабільності, чергове скликання Чорного парламенту затвердило ці партію правлячою. Перше ж засідання Парламенту постійного скасувало посаду Губернатора-розпорядника і обрало Президента із самими лише представницькими повноваженнями. То був висуванець від ліберального крила націоналістів, походженням із роду вищого, але збіднілого, який тривалий час вивчав філологію та історію рідного краю у трілдогдрібському університеті, знав досконало давньолаґґнезьку і на офіційних заходах спілкувався виключно цією мовою, хоча більшість співрозмовників його не розуміли. Саме ця обставина, а ще, вірогідно, слабкий стан його здоров’я, наводили на думку про компромісність цієї фігури для всіх прямих учасників процесу, включаючи імперську канцелярію. Загальна думка серед еліти зводилася до того, що цей достойник швидше проповідник, аніж державний діяч, тим більше ніякий політик, тож нехай собі проповідує невідомою майже нікому мовою. В щойно сформованому уряді його однопартійці отримали міністерські посади лишень в галузі освіти і культури та охорони здоров’я, провідні ж економічні блоки розібрали представники справедливського крила, тобто послідовники колишніх збиралістів, бажаючи відіграти те падіння власних статків, що спричинила їхня відсутність при владі останні десятиліття. Зсуви в політичній верхівці не призвели ані до кадрових буревіїв серед місцевої бюрократії, ані тим більше до зміни усталеного століттями укладу життя посполитих острів’ян.
На виділені кошти навколо зони екологічної біди, яка відлунала якихось кілька років тому, за прямого лобіювання міністерства оздоровлення почали зводитися( так саме повільно, як і все на острові) стаціонарні лікарні для тих помешканців, яким вдалося вижити після посипання п’ятой частини території острова дустом – особливо вражала статистика дитячої смертності від токсичних отруєнь та онкологічних захворювань, але про переселення в більш сприятливі умови не йшлося через досить скудну медичний бюджет. Максимум, на що ставало грошей – тимчасово відвозити за зону вагітних і жінок із немовлятами, та на це часто-густо не погоджувалася більша частини тамтешнього жіноцтва.
В галузі освіти докорінно був переписаний підручник з історії, багато фактів аргументовано наведеними документами. Друкувалося це все лаґґнезькою мовою, можливо тому перші роки імперські структури не звертали особливої уваги на ці писані твори. Широкий резонанс вперше привернуло до себе освітянське відомство, коли за ініціативи Президента була скасована плата за вступні іспити в вишах і як експеримент зняті регіональні, а головне - сегрегаційні обмеження для абітурієнтів. Результати перевірки знань розширеною вибірки юнацтва вразили все суспільство, особливо вищі його прошарки. Випускники шкіл, далеких від підцентрованих районів, як виявилося, майже не поступалися рівнем знань дітям батьків заможних і знатних, і це попри те, що викладацький склад вишів напевне знав, чиє чадо перед ними стоїть і традиційно витягував привладнених, без сорому «топлячи» вуличних. Але справжньою сенсацією стала беззаперечна першість випускників тих шкіл, які розташовані були у віддалених повітових центрах і навіть в деяких селищах – не відзначити суттєвої їхньої переваги не могли навіть заангажовані приймальні комісії. Насправді рівень підготовки цих абітурієнтів дуже легко пояснювався рівнем професійності їхніх викладачів. Ще за часів жорсткого збиралізму багато людей із вищою або класичною гімназичною освітою були із великих міст вислані або самі повтікали, не чекаючи, поки протинасами оголосять весь інтелігентський прошарок. В провінціях на посади, що відповідали б їхній кваліфікації, прилаштуватися було неможливо, проте наказ про обов’язкову загальну середню освіту відкрив безліч викладацьких вакансій. Ті ж педагоги, що навчали дітей в центрових чи підцентрованих школах повинні насамперед бути відданими партійцями, по-друге мати зв’язки в привладнених колах. Звісно, і серед них трапляються справжні професіонали своєї справи, але перші дві якості все ж таки завжди були пріоритетними для відділу кадрів.
Несподівані результати вступної кампанії не на жарт занепокоїли можновладців, адже до того вважалося, що їхні діти вже народжуються із збільшеним об’ємом півкуль головного мозку, і навіть думка про влаштування якихось змагань за право отримати квиток у достойне життя між їхніми кровиночками і дітьми якоїсь погані, та ще й повітової, сама собою вже цинічна і антилюдська.
Зухвала витівка Першого Президента при зустрічі із черговим на той час Сонцесяйним імператором під час візиту ввічливості до Логадо насторожила і імперських сановників. Лаґґнезький посадовець не став припадати устами, як до тоді годилося, до всемилостиво підставленого йому імператорського чобота, а просто схилив ввічливо голову і простягнув руку для вітання. Цей випад кричущої невдячності був для Сонцесяйного тим вразливіший, що дотепні придворні холуї підбили монарха намастити верхівку чобота котячим лайном - улесливі царедворці одразу не вподобали чоловіка, не схожого на себе, бо поруч із ним їхня лайнуватість була вже дуже наочною. Протягом всієї церемонії монарх, так і не потішившись досхочу, стояв і смердів самому собі.
Нарешті справжньою бомбою і для місцевої еліти і для спецслужбовців метрополії стало несподіване оголошення Президентом референдуму (це було одне із небагатьох прав, наданих тогочасною конституцією голові держави), головне питання якого міг би зрозуміти лише той, хто уважно слідкував за виступами чи виданими друком теоретичними напрацюваннями голови держави, а задля цього треба було не те що думати, а хоча б вміти читати мовою власного народу. Отже, напруживши звилини своїх привладнених та підгебованих мізків, опоненти засіли таки вивчати мову далеких предків, щоб ознайомитися з несподіваними посилами із першоджерела. Майже вся ідеологічна позиція Першого Президента викладена в його напрацюванні під назвою «Лаґґнеґґ для лаґґнежців», переклад якого я наважився привести в повному обсязі без купюр і викривлень. За авторство цієї роботи пан Президент в наступні роки піддавався нищівній критиці насамперед логадійських сановників і ще більше їхніх місцевих підспівувачів. Організація зі схожою назвою «Бельнібарбі для бельнібарбійців» мала відверто нацистську спрямованість, виступаючи за повне виселення «представників другорядних народів» насамперед із столиці великої імперії славного міста Логадо, а невдовзі і з усього континенту, проте угруповання це з’явилося набагато пізніше, ніж автор наведеного мною документу зійшов із політичної арени, ступінь же екстремізму і накал антиімперської риторики в монографії я довіряю читачеві визначити самому.
